охохо, русизми - то мій найгірший ворог так само, як й українізми в російській мові. Ще зі школи нам товкли: "розрізняйте мови", а як його розрізнити, коли воно в голові пермішане...

За вказівки на місця, де треба більше пояснень - окреме величезне дякую! Справа в тім, що первісний задум був значно більший, то мало бути епічне козацьке псевдоісторичне фентезі із робочою назвою "Підводні човни в степах України" Але протягом реалізації стало зрозуміло, що краще не "впихувати невпихуєме", тому оповідання обмежилося частиною історії, яку можна вважати прологом до вихідного задуму. Але ж ті відкриті "хвостики", що мали бути підібрані пізніше, для оповідання теба було закрити, із цим не посперечаєшся.

Щодо жанру, може, щось і плутаю, але ж містика - то жанр, який має відношення до релігійних вірувань і переживань, а магія, мітологія та фольклор є парафією фентезійного жанру, навіть, якщо вони лише проникають у реальний світ, а не є його загальновідомою частиною.

Доброго вечора! Прошу критики на "Хвіртку до озера". Дякую!

Та в мене так само в голові дві шафи, в яких усе переплутано.


Містика передбачає надприродне явище, не притаманне реальності.
Казка - так само. Можна сказати, що містика - це казка для дорослих.
Відрізняти казку від фентезі дуже просто.

1. Якщо істоти з потойбіччя потрапляють до реального світу чи, навпаки, реальна людина потрапляє в казковий світ, це казка.
Реальний світ - той, у якому діють лише закони фізики.

2. Якщо в творі не діють закони фізики і це є нормою для сюжету - це фентезі.

А фольклор узагалі окрема складна і розлога тема.

Прийнято!
an005 "Хвіртка до озера" - N'7

an001 "Притвор"

Це буде сердита рецка. Тож готуйтеся, авторе.
Я майже впевнена, що впізнала автора, але... що ж подієш.

Ось уявіть собі таку сцену. Хтось питає:
- Про що це оповідання?
- Та якісь хлопці потрапили до печери, зустріли там чувака, який розповів їм про таємниці Всесвіту.
- То що вони з нього хотіли?
- Та нічого, просто цікавились.
- А взагалі чого шукали?
- Та нічого, подорожували собі горами.

Тобто, їхню мету оголошено

Запам'ятаємо – їхня мета піднятися на гору.
Що ж, початок цікавий – і майстерний з літературної точки зору. Порушення рівноваги, з якої починаються всі розповіді ще з античності.
Мета героїв має призвести до того, що в фіналі вони підкорять (або не підкорять) гору Сивуля. Чи не так? Спочатку подивимося, що то за гора.
https://karpaty.love/places-objects/ver ... vulia.html




Неможливо загубитися. Промаркований маршрут. Магазин. Дорога в задовільному стані. Альтанки…
Щось воно не дуже лячно. Бувалі туристи легко подолають усі перешкоди у вигляді магазинів та альтанок.

Гора виглядає серйозно. Але потрапити в халепу там можна лише через власну необачність.

Отже, герої знайшли печеру чи сховок, а за нею – ще одну, дуже дивну.


Але знаки... Таких немає в жодній культурі…
жодна культура Землі не будувала й таких будівель!
в Карпатах нічого схожого досі не знаходили

Тут у мене постає відразу два питання.
Перше. Шановний авторе, покажіть мені, будь ласка, що саме знайшли в печері герої. Я теж хочу подивитися. Помацати. Понюхати. Розумію, це неможливо. Ну хоч у подробицях напишіть, який воно мало вигляд. Бо викликає наступне питання. Ось таке.
Звідки герої знають, що побачене – настільки унікальне явище, що його немає ніде на Землі? Чи вони досконало знають архітектуру всіх культур, всі технології від первісних, доісторичних – до сучасних?
Далі вони ще знайдуть якійсь одяг, і відразу впізнають у ньому однострій вояка австро-угорської армії. Тобто вони ще й добре знаються на культурології. Либонь у них гугл замість голови.


Цього недостатньо. Ото на фейсбуці Олександр Золотько щовечір викладає світлини якихось незрозумілих речей, чи бачили? А на ранок стає зрозуміло, що це дуже прості, побутові речі. Так і тут. «Не вірю», як то каже пан Станіславський.

Але це все дрібниці на тлі того, що буде далі.

Позаду – відносно чого? Ми не знаємо, в якому напрямку дивились герої, тож «позаду» може бути і ззовні, і зсередини гори. Відповідно, незнайомець прийшов услід за ними або з'явився з надр Сивулі. Від цього залежить ставлення читача до нової персони. Ззовні – значить, людина. Зсередини – гірський дух. На підсвідомому рівні.

Але це вже неважливо, бо далі йдуть суцільні пояснення від цього Брамника, розжовування того, що взагалі-но треба не розказувати, а показувати.
Обсяг оповідання 50 тис. знаків із пробілами. З них на події пішло 11 тис. Решта – лекція. Авторський аркуш гримучої суміші фантастичних теорій про Ктулху, Лавкрафта, Карпати, гуцулів і предтеч і якогось іще Сіячу, що скидається на звичайного християнського бога. Для мене релігія – мов червона хустка для бугая. Найкращий спосіб отримати від мене одиницю – написати щось релігійне. Тож тут я розлютилась, але далі почалося про якогось Р’льєху, знову таки Предтеч… Вибачте, авторе, але я читала дорогою з телефону, та трохи закуняла. Прокинулась, коли впустила телефон. Добре, що не на підлогу, а в сумку впав, швидко знайшла.
Далі з’явився Ктулху з тентаклями. Я вже не здивувалася. Проте він швидко зник і нікого не покусав. А хлопці пішли з печери.

Лишається єдине питання – чи підкорили вони гору?

Ніт.

Авторе, то що це було? Може, в тій печері колись кіно знімали про Індіану Джонса та залишили декорації? Кіно б я подивилась, але зараз це лише декорації.

Удачі на конкурсі!

Шановна Птахо, спасибі за розлогу злу рецку!
Автора вже обстібали за лекцію і вуха, тут каюсь і обіцяю спробувати виправитись. Але щодо неможливості заблукати при сходженні на Сивулю - це велике перебільшення. Плавали - знаєм .
P. S. І все-таки Ктулху фтагн!

Воістину фтагн!

an015 "Вогневиця"


То що в тому мішку? Мені цікаво, але схоже, що автор мішок собі залишив. )))


Бажано, щоб головгад був суворіший. Недарма ж автор на початку оповідання наводив приклади керівництва – вампір, покійник, вовкулака. На їхньому тлі Блищак трохи губиться, бо більше схожий на хитру лисицю. Проте я не впевнена, що такою поведінкою можна підтримувати авторитет серед гірників.


Особисто мені це не муляє око, бо в мене батько був шахтар, я ці слова знаю. Щодо решти читачів – може, краще пояснювати контекстом.


Хіба ж чугайстер не висока людина в білому одязі?


Щось мені здається, що це теж розділ повісті чи роману. Бо фінал скидається радше не на епілог, а на короткий опис наступної частини.

Напевно, треба трохи скоротити. Непогано б розібратися з тим лантухом – що там усередині та як воно вплине на сюжет. Може, там щось таке, що примусить Вогневицю активізуватися. Не знаю – тротил чи нова безпечна шахтарська лампа Деві. В мене така дома є, все руки не доходять відреставрувати. ))) Тобто, якийсь предмет – так званий МакГаффін (згадайте Хічкока).
Блищака, якщо залишити характер як є, можна, наприклад, поставити перед якимось складним вибором, аби він не лише всміхався та жер сили в інших. Аби він зробив серйозний вчинок, бо зараз його участь у конфліктах трохи «провисає».
І щось таке лячне я б додала.
А загалом написано незле, тема балансу прочитується – якщо щось забираєш собі, готуйся до того, що забагато муситимеш віддати. Так я зрозуміла ідею.

Удачі на конкурсі!

Ото вже той лантух... Але ж треба з ним щось робити.


Якби він бив упир чи мертвяк, це вже потягло би інші асоціації, інші піджанри.


Так, гірницька термінологія досить своєрідна, одначе й колоритна. Можна щось придумати, це не важко.


Хтозна... Краще взагалі його не бачити.


Щодо саме цього тексту - це окрема історія. А на перспективу - чому ні.


Цікаві пропозиції. Дякую вам. Спробую скористатися.


Навзаєм! І ще побажайте трохи відгуків. Бо в середині списку як пороблено - ніхто ще оповідку не коментував. Може, відьма якась оселилася на конкурсі? Втекла з оповідання.

Щиро дякую, шановна Птице!

Бажаю! Відьма гратиме на наступному конкурсі, а тут її немає, бо інакше б відразу забанила.

an013 "Йоокепль"


Таке перестрибування від однієї сюжетної лінії до іншої гасить інтригу, відволікає. Бо геть забуваєш те, що було раніше.
Далі все стає зрозуміліше, проте, гадаю, деякі читачі не дістануться фіналу через дві перешкоди. Перша – плетіння словес настільки мереживне та візерункове, що автор скидається на потраплянця з чотирнадцятого сторіччя. З одного боку, це добре. Коли автор досконало володіє мовою і вміє нею «керувати» в оповіданні. Про що я? Мовні характеристики персонажів, оповідача (наратора, як то кажуть). Чи є воно в оповіданні? Я би сказала, ні. Тут мова веде за собою автора, а не навпаки. Тобто стиль більше схожий на потік свідомості. А це вже ризикована річ для фантастики, яка насамперед є жанровою літературою. Прозорість розповіді, ясність, чіткість визначень і примат сюжету – ось що воно таке.
При цьому автор використовує досить неоднорідні мовні стилі, поєднує те, що треба розрізняти. Слова «високого штилю» і «низького» уживаються в одному абзаці, а подекуди – в однім реченні.
Наприклад

«Відтинки непростого духу» і «голову сушити» - це різні стилістичні верства.
Оце як у Шишкова – «несомий швидкими конями лицар низринув із колісниці і розквасив собі пику».
Але ті, хто попри всі перепони дочитають – не пошкодують.
Ідея дуже цікава, хоч і неоднозначна. Що більше стає лиха, то більше вивільнюється енергії для порятунку від цього лиха. Але іноді це лихо робить повний оберт і дістається того, хто зробив від нього порятунок. Як то кажуть, ініціатива карна.
Друга перешкода – надскладна композиція і безліч персонажів, із яких важко виокремити головних. Сама цим грішу, люблю «плодити сутності», але тут навіть я здивувалася.
А саме читання було приємним, хоч і трохи повільним. )))
Тепер про те, що не зрозуміла.
Перше – що саме сталося с Анітою наприкінці?
Друге – звідки таке «скандинавське» ім’я Йоокепль? Чи воно матірне? До того ж, лялька-мотанка – начебто жіночої статі, а Йоокепль скидається на чоловіче ім’я.

Удачі на конкурсі!

an004 "Вовча ніч"

Сцена врятування жінки як така – ярка й динамічна. Проте не має зв’язку із сюжетом. Авжеж, викидати її шкода. Треба якось застосувати. Недарма ж і жінка, і діти не лякаються вовка, здогадуються, що це вовкулака. Логічно було б, якщо не лише Даник допоміг їм врятуватися. Хай вони йому теж, так би мовити, стануть у пригоді. Може, підкажуть щось про його справу. Звісно, йому для цього треба якось натякнути на те, що він хоче взнати. Бо він не здатний розмовляти. А може, вони теж чули про відьму, хтозна.

Трохи загальмувала на розтлумачці:

По-перше, вже такий зачин напружує – «зараз буде довгий ліричний відступ». По-друге, майже так і є – ціла сторінка ретардації. Краще всю цю історію дозовано розкидати так, аби сприймалась як «гачок» для зацікавлення читача, а не суцільний масив інформації.

Тепер щодо бійки з відьмою. Хочу сказати, що прочитала все оповідання майже на єдиному подиху. Бойова сцена, як бачу, викликає питання в критиків і навіть у самого автора. Хочу цю сцену трохи захистити. Так, вона довга. Але при цьому вона видовищна. Особливо сподобалося, що автор додержується того, що я називаю мізансценою. Тобто він пам’ятає, де в нього кожної миті знаходяться персонажі, що вони роблять, як взаємодіють. Результат – переконлива кінематографічна картинка. Так мені здалося. Це нечасто буває, це складно писати, знаю з власного досвіду. Якщо виходить у автора – це чудово, це особливий хист.
Звичайно, спало на думку й те, що левова частка оповідання нагадує скоріш комп’ютерну гру, квест. Але мені було цікаво спостерігати за цим квестом.

А тепер про Стасика. Про собаку, який насправді не собака. Бо ситуація складається кумедна й трохи нагадує радянське кіно «Покровські ворота», де колишній і нинішній чоловіки живуть у одній квартирі. Якщо вже він потрапив у таку халепу, краще б він був братом чи батьком Олени, а не чоловіком.

Удачі на конкурсі!

Щиро дякую, пані Птахо!
Дуже приємно чути, що у цілому Вам сподобалося, і що оповідання вийшло читабельне. Бачу, що рецензія вийшла не надто велика – це, як я розумію, означає, що у більшості тексту все більш-менш норм і не викликає нарікань. Це дуже тішить.
Стосовно сцени з жінкою і дітьми: у мене був деякий план, як її прив’язати до оповідання, але то було складніше і фактично виводило в іншу гілку розповіді. А Ваша ідея щодо того, аби жінка теж дала вовкові корисну інформацію, більш проста і логічна! Чудова підказка, дякую! Я навіть вже знаю, як її втілити! А що вовк не може розмовляти – то справі не завадить, і багато місця це не займе. Справді, так оповідь нарешті зв’яжеться докупи!
Про ретардацію. Мені здалося, що у казковій історії шматочок тексту на кшталт «вставної казки» у стилі «жили-були…» не різатиме око. До того ж вовк згадує про цю оповідку, саме коли біжить лісом, прочісує територію і більш нічого важливого не робить, тобто має на це час. Треба ж було чимось доповнити кілька годин його біганини, і трохи затяжна історія планувалася як доданок саме до монотонного бігу. Проте якщо це виглядає не дуже вдало – може, справді краще якось дозовано розкидати. Ще б збагнути, як це краще зробити… Отут поки нічого корисного на думку не спадає. Треба подумати.
Надзвичайно приємно чути позитивний відгук про бойову сцену! І цікаво бачити пояснення про те, що саме у ній справляє добре враження. Бо це певні «точки опори», які важливо не зіпсувати при редагуванні. Звісно, я цей епізод ще покопирсаю, приберу зайві прикметники, і все таке. Але тішить, що у цілому «картинка» все ж таки виходить.
Еге ж, загальна квестовість, певно, є. Але ж сюжет такий – бігати, шукати…
Щодо людино-вовка: що поробиш, полюбляю створювати неоднозначні ситуації. Власне, вони й у житті зустрічаються частіше, аніж це зазвичай визнають. Але мені вже теж спадало на думку, що у масштабі оповідання, може, й справді було варто зробити Стасика братом, чи щось таке.
Але якщо робити розширену версію - певно, лишу, як є, бо тут багато можливостей для подальшого цікавого розкручування сюжету. Адже стосунки чемних і інтелігентних чоловіків у «Покровських воротах» - це дещо цілковито інше, аніж співжиття двох бійців, до того ж у родині з дітьми. Та то вже на майбутнє.
Ще раз дякую за цікаву і надихаючу рецензію!

Радію, що трохи допомогла.

an005 "Хвіртка до озера"

Довго не могла зрозуміти, що мені не дає спокою в цьому оповіданні. Три рази читала. Те, що трохи розпливчаста композиція, вже писали в коментарях. Дуже схоже на те, що завеликий текст вимушено скоротили під обсяг оповідання, тому не всі «шви» зійшлися.
Але було ще щось. І сьогодні сяйнула думка.
Справа в тому, що функція головної героїні фактично поділена поміж двома персонажами. З яких перший має чітку ціль, але особисто майже нічого не робить для її досягнення, а другий – мов медіум, виконує завдання першого. Це пані Ольга і Марія.
На початку оповідання в Марії єдина мета – якнайшвидше дістатися дому. Іншої немає.

Це непогана, але локальна мета. Вона може підштовхнути героїню до пригод, що ми й бачимо.
Але у справжнього героя має бути загальна мета, яка здійснюється (чи ні) в фіналі. Тут виходить так, що здійснюється мета пані Ольги, а переймається цим Марія.
Незважаючи на порівняно невеликий обсяг оповідання, воно містить забагато сюжетних ліній.
Марія. Пані Ольга. Петро. Антон. Ув'язнена відьма.


А як же скандальний батько?
Насправді, згадка про батька не впливає на сюжет. Тож, її можна зовсім прибрати, щоб не перевантажувати текст.
Тобто – йшла собі Марія додому, ліхтарі не горіли, зустріла потерча тощо.
Ціль – головне, що повинно бути в героя. Але:

Тобто Марія до пуття не знає, що хоче. В неї нема мети, яка здатна зрушити з місця сюжет. Її ведуть Стефан і пані Ольга. І теж не дуже зрозуміло, навіщо воно їм. Ольга відмовляється вчити Марію. Фактично, просто використовує її як інструмент у боротьбі з ув'язненою відьмою, тому що сама фізично не може це зробити.
Також немає зв'язку між історією Оксани і відродженням Ольги.


Невже все-все? Наприклад, за запитом «відьма» гугл видає 574 тис. посилань.

Забагато розтлумачок щодо Вищих. Але вони нічого не роблять, не з’являються. Натомість ми взнаємо, що Ольга впоралася з усіма справами власноруч. А що саме вона зробила? Це лишається за кадром. Єдина сцена, де всі щось роблять – фінальна. Осики, відьма, Антон, Петро і дитина, пожежа, ритуальне відспівування.
Кульмінація? Можливо. Але Марія нічого від цього не отримала. Не змінила долю.

До речі, хвіртка – це класичний прохід між світом мертвих і живих. Але не фентезійний, а містичний чи казковий.
Ось така плутана вийшла рецензія. Бо для мене сюжет цього оповідання не складається в єдину картину, а має вигляд мозаїки чи картинки в дитячому калейдоскопі, була колись така іграшка.

ЗІ. Треба додати, що, незважаючи на ото все, що я тут понаписувала, мені сподобалося оповідання. І, можливо, ще більше сподобається, якщо це буде повість.

Удачі на конкурсі!