024 "Невмирущий"Елки-палки, автор, как у вас рука поднялась. Ну нельзя его убивать! Он же, правда, невмирущий. Финал, вроде бы, обнадёживает, но не до конца.
Какой-то постмодернистский у вас Мамай получился. Действует словно с оглядкой на себя самого канонического. Или мне показалось.
А вот Шубина маловато в тексте. Жаль, колоритный персонаж. Уголёк его дальше «сработал», а хозяин только раз появился. Хорошо бы его в самом финале как-то закольцевать.
Цитата:
Тінь мовчала, а тим часом на сході проступали з темряви дивні шпилясті гори, схожі на табір у степу. Навколо них світилося повітря. Здавалося, що круті схили й навіть сама земля куряться, мов непогашене багаття. Понад горами крізь імлу вилися легенькі білі димки – таке враження, що біля вогнища хтось палить міцну файку. Але то не виглядало як відпочинок. Навпаки, за тими горами відбувалося щось моторошне, жахливе. Червоногаряче громове небо позаду гір підсвічували часті блискавки, а може, заграви пожеж. І відлуння гуркотало таке, мов десь б’ють на сполох.
Я понимаю, что это не совсем горы. Но само слово "горы" чересчур часто упоминается. Надо бы его как-то разбавить.
Цитата:
Тінь замерехтіла, пополотніла, але не зникла зовсім. Натомість вона зітхнула так, що звичне до всього серце Мамая не витримало, тьохнуло. І рука, що спочатку потягнулася до шаблі, спантеличено почухала потилицю
Мамай слишком быстро проникается доверием к Шубину. Страшный же тот! И мотивы его появления остаются не совсем ясными.
Цитата:
– Як же тебе не вистачає, Мамаю, – чи то сказав, чи то прошелестів дивний гість.
Згодна.
Цитата:
– Хто ти, з якого куреня? – у відповідь спитав Мамай.
– Степан Чапля. З другої сотні Полтавського куреня.
Ні, це не Чернідар. Це звісно хто з Полтавського куреня! Зараз йду в угадайку.
Цитата:
Мамай кивнув:
– Гаразд. А сотник – як його на ім’я?
– Хто ж сотника не знає, га! То Яків Дрозд – він хитрий, як лисом підшитий та псом підбитий. Відома людина.
Мамай знову задоволено кивнув.
– Бачу, не брешеш.
Це п’ять! )))
Цитата:
Мамай так само сидів під деревом, дивлячись у небо. А навкруг його, у туманному серпанку, колихалися напівпрозорі постаті. Одягнені в якесь дивовижне убрання. Зі зброєю, яку Степан також досі не бачив
Но почему мы эту картину не видим в другой сцене глазами самого Мамая? Это же происходит в тот момент, когда он «взлетает» вместе с соколом?
Цитата:
Скачи на всі заставки. Скажеш, що Мамай послав у січову школу. Не сумуй, Андрію, ще побачимось. Нехай тобі, хлопче, доля сприяє…
То есть все четыре поколения (Забуга, Мамай, Степан, Андрій) вынуждены воевать. Эх, жись...
Цитата:
Каміння відблискувало червонуватим світлом. У глибині танцювало полум’я багаття, а може, догоряла вечірня зоря
А разве уголёк не «разрядился», когда спас мальчика?
В общем, вы, автор, добавили грусти в копилку и так сумной украинской литературы. Но хорошо, что не отняли надежду. И что в финале, как полагается, «козацькому роду нема переводу». Однако жаль, что встреча двух фольклорных персонажей реализована только одним эпизодом. На мой взгляд, Шубина надо "дожать".
Удачи на конкурсе!
Будьмо!