Титул НОВОСТИ ЖУРНАЛЫ И КНИГИ "АРГОНАВТИ ВСЕСВІТУ" О КОНКУРСЕ РБЖ-АЗИМУТ REAL SCIENCE FICTION ФОРУМ ПОИСК
Текущее время: 28.03.2024 23:32

Часовой пояс: UTC + 2 часа [ Летнее время ]




Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 11 ] 
Автор Сообщение
 Заголовок сообщения: ac011 У вигнанні
СообщениеДобавлено: 25.10.2016 19:13 
Не в сети
Site Admin

Зарегистрирован: 08.01.2007 11:46
Сообщения: 4111
Откуда: admin @ rbg-azimut.com
Обсуждение рассказа ac011 У вигнанні


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: ac011 У вигнанні
СообщениеДобавлено: 27.10.2016 13:50 
Не в сети
Постоялец
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 13.07.2013 16:33
Сообщения: 106
Так это, разбивку на абзацы так и не завезли?

И почему в конце реклама сайта? :?

Ну, подождём пока...


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: ac011 У вигнанні
СообщениеДобавлено: 27.10.2016 19:58 
Не в сети
Авторитет
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 18.10.2016 15:27
Сообщения: 412
Откуда: Киев, Украина
Чому не могли розбити на абзаци, як всі інші роботи? Мозок зламав, доки намагався прочитати. :(

_________________
И почему с драконами всегда воевали? Они ведь хотят только дружить... Ну и иногда есть


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: ac011 У вигнанні
СообщениеДобавлено: 28.10.2016 11:35 
Не в сети
Домовой
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 12.03.2016 15:43
Сообщения: 942
Откуда: Украина, Винница
Добрий день, авторе.
Враження покинутого як є оповідання. Чому з монолітом не розібратись пізніше, якщо так закачалось? Чому така "бурда" з помилок, описок, недоладностей? Завідоме брязкальце?
Я новачок, для мене коментар - як нова вправа у тренажерному залі, тому коментую не зважаючи на вищевказане, а по суті.
Якщо це не потрібно авторові, то хоча б колегам: голосування все одно не уникнути.
Так собі, казочка низького пошибу з претензією на глибину. А всієї-то глибини тільки те, що людині варто на розум спиратись і
шукати власних шляхів у житті. А тлом для подібних висновків слугує сюжет про деградоване від зарозумілості людство, розпорошене по Великій Пустелі сотнями невеликих общин з майже первісним укладом життя. Деміурги у автора теж якісь вбогі вийшли (ну зовсім вже вбогі), а Фалгор, праведний деміург, якраз і виглядає подібним до більш-менш нормальної людини.
Сумно. Якщо автор не обізветься і не спробує виправдатись, доведеться оцінювати по самій низькій, а у мене вже така одна є.
Все одно - успіхів на конкурсі. У кожного, мабудь, свій успіх. :wink:


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: ac011 У вигнанні
СообщениеДобавлено: 29.10.2016 18:47 
Не в сети
Танцующий с бубном

Зарегистрирован: 27.01.2007 18:48
Сообщения: 1780
Кажется, до конца рассказ так и не понял. Попробую позже вернуться, еще подумать.

Идея, насколько я ее понял, в том, что только не такой, как все, может что-то изменить. И человек "не такой", и демиург.
А те, кто не хочет развиваться, становятся слишком неизменными - что люди, что демиурги.
И только мать и дети, пока еще не "застабилизованные", могут нормально воспринимать "ересь".
Все это, если не ошибаюсь, стилизовано под легенду. К сожалению, не могу понять, Австралийскую или все же нет.

Сверху присыпано постапокалипсисом - который, вроде бы, и незачем, и не "играет" нигде, и как для меня, "смазывает" фэнтези.
В конце Бальтазар зачем-то задает весьма странный набор вопросов, и сами эти вопросы "отъедают" довольно большой процент рассказа, и не играют опять же. Ну разве что читатель тоже может "размять мозги".
Как мне кажется, не тянет оно на кульминацию, провисает там напряжение. Может, и одного вопроса хватило бы, последнего.

В целом, осталось ощущение от трех рассказов - первый заканчивается где-то на получении Зет-Беком работы, второй - на изгнании. Кажется, немного отличается стиль, но, возможно, я просто устал читать "монолит", вот и кажется всякое. Вероятно, не хватило времени "отполировать".

Но легенды мне, в принципе, нравятся.
Спасибо.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: ac011 У вигнанні
СообщениеДобавлено: 29.10.2016 19:37 
Не в сети
Танцующий с бубном

Зарегистрирован: 27.01.2007 18:48
Сообщения: 1780
Всюдисуща Велика Пустеля. Вона в кожному з нас. Саме вона є колискою, в якій ми зароджуємось, існуємо й приходимо до свого кінця. Вона дає нам все, радість, життя, страждання та поневіряння. Наша пустельна обитель є актом милосердя Великих творців
- Бека, Кана та Рена. Вони звільнили нас з пекельної безодні, але для існування ми були надто слабкими істотами в новому світі, тому вони зробили другий дарунок віддали нам у службу покровителів-деміургів, які покинули нас дуже давно ще до становлення нашого суспільства.

Події цієї історії відбувались у ті часи, коли у Великій Пустелі люди групувались в невеликі общини, а поряд з ними жили їхні вірні покровителі-деміурги. В одній з таких общин жила чудова жінка і прекрасна матір, відома як Бідна Мо. Вона була вдовою мисливця-збирача, який загинув в нерівній битві з пустельним големом. Перед своєю смертю у спадок своїй родині він залишив ще цілу, на той час, невелику халупу та покаліченого в бою покровителя-деміурга, який був призначений його сину, тоді ще немовляті, Зет-Беку.

Так, в той час чоловіків називали в честь Великих творців, вірячи у фарт такого імені. “Зет” означало “той, хто бачить”. Це було одне з найпоширеніших імен, бо тоді особливо не вирізнявся людський рід на вигадливість і, якщо дитина жила довше року, вона отримувала ім’я “Зет”, тобто вона здатна “бачити”
– споглядати та усвідомлювати навколишній світ.

Після смерті свого чоловіка, Бідна Мо втратила авторитет в общині, і як усім слабким та бідним членам, прийшлось переселитись на окраїну їхнього поселення. Хоч її житло й до цього було невеличким, типова для пустельних жителів переносна халупа, яка складалась з кубічної дерев’яної рами, обшитої шкурами варанів, після переселення на окраїну скосилось на бік та отримало декілька нових дірок в обшивці. Саме тоді з господині Мо вона перетворилась на Бідну Мо.

Щоб прогодувати свого сина, її прийшлось зранку до ночі працювати на фермі варанів, яка знаходилась за декілька кілометрів від поселення. Таке розташування було недаремне, з міркувань безпеки в разі втечі варанів община могла б вчасно відбитись від цих ящерів, не зазнавши великих втрат. Бідна Мо цілий день доглядала й годувала дорогоцінних варанів, які були джерелом їжі та важливою сировиною для тогочасного людства.

Майже все дитинство Зет-Бек провів у своєї заможнішої тітки, де було багато дітей, з якими він розважався, грався та пустував. Тож його вихованням майже ніхто не займався. Ставши старшим, він постійно тинявся вздовж і впоперек селища, нічого хорошого не робивши, а навпаки приносячи негаразди. А бешкетником він був ще тим. Його намагалися проганяти всі і вся, боячись за своїх дітей, аби ті не набрались його манер і не стали пройдисвітами. Його пригодами та історіями, часто видуманими, захоплювались всі хлопчаки, а для дівчат він був уособленням найбільшим ворогом, який вміло тягав їх за волосся й швидко тікав, уникаючи будь-якого покарання. Його фізичній формі заздрили й часто дивувались, яким він був спритним та вмілим у різних іграх та бійках. Старожили вбачали в ньому його батька, який був хорошим і славним мисливцем.

Але всі були впевнені з хлопчини нічого не вийде. Вся причина полягала в його покровителі-деміургу Фалгурі. Він був недієздатний, мовчазний і закритий в собі. Його травми не були настільки серйозними, але з ним сталось найгірше, він розчарувався у власних силах. Його служіння скотилось до звичайного “сторожового пса”. Будучи бойовим деміургом, його поведінка швидше нагадувала деміурга-радника. Він цілими днями медитував, розглядав давно забуті письмена, вночі часто гуляв до закинутих міст минулої епохи, наче шукаючи на щось відповіді.

Старости та їх деміурги-радники не знаходили спільної мови ні з Фалгуром, ні з Зет-Беком. Всі намагання залучити їх до роботи на суспільне благо ніколи не вінчалось успіхом. Досвідчені мисливці збирачі в дуеті Зет-Бека та Фалгура не бачили чогось спільного, щоб об’єднувало їх в небезпеках пустельної пустки. Коли кожен юнак мріяв стати мисливцем і отримати свого покровителя-деміурга, Зет-Бек з більшим задоволенням проводив свій час поряд з почесними старцями общини, слухаючи історії давнини, чи викрадав варана і майже до повного виснаження ящера гасав верхи по околицям. За такі витівки його, звісно, карали, виправними роботами на фермі, а саме прибирання варанячого лайна чи вигнанням на ніч у пустелю.

Для Великої Пустелі не відомо, що таке милосердя. Якщо ти встряв у щось нехороше, чекай на велику біду. Бек, Кан та Рен у наш світ послали своїх помічників у той час, коли людство було в агоніях свого вимирання в жорстоких потугах Великої Пустелі. Вони заново подарували нам мову, писемність, ремесло та віру в майбутнє. Віками вони вірно служили людству, забуваючи своїх істинних господарів
- Великих творців, які залишились тільки в легендах, міфах та пророцтвах. Вони з’являються з Великої Пустелі і там же зникають. Всім відомо, що деміург не зовсім істота, це щось магічне, фантомне та ефемерне, але водночас індивідуальне, вольове та емоційне. Тому не можна сказати, що люди були експлуататорами цих істот, адже не зважаючи, на всю прив’язаність до людей, покровитель-деміург має свої цінності і якщо не зважати на їх потреби можна втратити їх прихильність. Не одне людське плем’я вимерло через зухвале ставлення до своїх деміургів. Бо людина самотня істота і без своїх покровителів їм нічого робити в реаліях пустощі.

Так і Зет-Беку доводилось разом зі своїм успадкованим покровителем-деміургом Фалгуром проводити не одну холодну ніч у пустелі. Через замкненість і відчуженість Фалгура, Зет-Бек втратив той зв’язок, що існує між мисливцем та його бойовим деміургом. Хоча, ні той, ні інший не були по своїй натурі прихильниками якогось умовного кастового ладу, який панував у світі.

Як завжди, відійшовши на штрафну дистанцію від поселення, Фалгур видобув вогонь, запаливши кущ (австралійської рослини) і разом з Зет-Беком вони сіли на землю грітись біля багаття. Велика Пустеля славиться неймовірною спекою вдень і морозною свіжістю вночі. Звісно, тепла потребував тільки Зет-Бек, Фалгуру потрібно було лише світло, щоб читати дивну стародавню книгу з яскравими, реалістичними малюнками минулих епох та цупким, гладким папером. Зет-Бек зазирнув через плече Фалгура, для нього зовсім були не знайомі літери, які утворювали дивні горизонтальні рядки, не так як сучасні ієрогліфи, які записувались у вертикальні рядки на шкурах варанів для історіографії їхньої общини. Звісно, він був неписьменний, як більшість жителів поселення. Грамоту знали тільки прислужники храму Великих творців та їх деміурги радники. Саме там записувались всі основні дати та події їхнього селища. А всі записи звисали в тісних рядах варанячих шкур, одягнених в рамку під стінами храму.
– Що це ти таке читаєш? – поцікавився Зет-Бек.
– “Таймс”, - відповів Фалгур, не виражаючи бажання продовжувати розмову.
– Ще одне сміття з закинутого міста, що за десять километрів звідси? – продовжував напосідати на розмову Зет-Бек.
– Звідки тобі відомо про це місто?
– Чув декілька історій від наших старців.
– І що тобі відомо?
– Що там всюди кишать големи, кам’яні істоти, які паразитують на залишках колишніх цивілізацій і знищують все, що пов’язано з людиною і її спадщиною.
В жовтих очах деміурга запалав вогник ентузіазму, як це буває в учителя, який ділиться своїм досвідом з учнем.
– Це все давно неправда, – повернувшись своєю чорною статурою до хлопця, щоб краще його бачити, сказав Фалгур і продовжив, – Големи давно вже не мешкають в цих руїнах, думаєш, як я зміг отримати цей журнал.
Він помахав блискучою від багаття палітуркою журналу перед Зет-Блеком.
– Големи, це істинні діти пустелі. Це перші деміурги, які зрадили людей, через їхнє марнославство і вседозволеність. Вони ненавидять сучасних людей, але поважають давні цивілізації, які існували на Землі до нашої епохи і знання про які давно втрачені в пісках Великої Пустелі. Їх зовнішність це відзеркалення того, чим є пустощі, непривітною піщаною, місцями скелястою з бідною рослинністю місцевістю, яка оповила всю нашу Землю.
Погляд Зет-Блека був спрямований в багаття, в його уяві вимальовувались кам’яні почвари завбільшки з гору, при русі яких висипались ріки пісків, які змивали на їхньому шляху домівки мирних людей, ховаючи останніх живцем. Від цих уявних видінь хлопцю стало моторошно й наче сотня мурашок пробіглось по його спині, він струснув всім своїм тілом.
– Ти коли-небудь зустрічав големів? – запитав хлопець у Зет-Блека.
В жовтих очах Фалгура відбився смуток. Він схилився над багаттям, підперши руками свою голову.
– Що ж, прийшов час дізнатись тобі правду. Так, я зустрів голема разом з твоїм батьком. Це було вперше й в останнє як для мене, так і для твого батька. За це він заплатив великою ціною, своїм життям.
Вони замовкли на деякий час. Аж поки Зет-Бек не підстрибнув з землі і не сказав своїх доленосних слів:
– Я знайду големів і докажу їм, що в нас, у людей, такі самі права на існування в цьому світі, як будь-кому з них.
Тоді Фалгур теж підвівся і сказав:
– Ти ще дуже юний, Зет-Беку, для таких заяв, але пам’ятай, всі знаходяться у війні з усіма і кожен з самим собою. Це не мої слова, а мудрість з давніх часів.
Після він попростував у темряву пустелі чатувати за спокоєм юного Зет-Бека.


Роки йшли. Проте життя Зет-Бека не набувало нових поворотів, він був чужим до всього, що відбувалось в його общині. Ровесники тепер зневажали хлопця за його неробство та несерйозність. Тільки гуртки дітлахів продовжували бігати за ним. Проте тепер, натомість поганих манер, він вчив їх різних історій, які часто чув від Фалгура довгими вечорами в пустелі під час своїх виправних вигнань.
Чи не найбільше про долю Зет-Бека турбувалась матір. Що було не дивно, оскільки Бідна Мо дуже любила свого сина, не зважаючи на всі його витрибеньки. Як не як, він був єдиною її дитиною і крім нього, їй не було кого любити в цілому світі. Майже кожного тижня вона жертвувала храму Великих творців частку свого м’яса, яке отримувала важко працюючи на фермі, щоб старости були поблажливі до її сина. Звісно, це мало вагомий вплив на думку старост у перші роки після здачі матури, яку Зет-Бек провалив і залишився при храмі.
Нарешті, думала його матір, син знайшов своє місце, нехай не так, як хотілось би його батьку, але все тепер має налагодитись. Фалгур продовжував пропадати цілими тижнями в закинутому місті. Проте в родині Бідної Мо справді все почало налагоджуватись. Зет-Бек, нарешті, полагодив їхню халупу і їй вперше за двадцять років тяжкої роботи на фермі вдалось взяти перерву, оскільки Зет-Бек отримував достатньо харчів, щоб прогодувати і свою вже стареньку матір.
Але в общині залишилось погане враження про Зет-Бека ще з часів юнацтва. Дітей боялись випускати гуляти, щоб вони не наслухались єресі про давні часи, коли на Землі було стільки води, що в ній можна було плавати, про цивілізації, які своїми машинами і винаходами заворожували найрозвиненішу уяву, про мистецтво та творчість давніх мислителів, імена яких вже забуті і лише уривки їх творчості дійшли до нас. Така діяльність турбувала старост. Невже, Зет-Бек взявся знову за старе? Навіщо знову каламутити й без того важке становище в їхній общині? Тож головний староста Ка-Рен вирішив натиснути на матір, щоб та якось вплинула на свого сина.
– Мо, вся наша община поважає вас за працю і сили, які ви вклали в наше благополуччя. Але зрозумійте мене правильно, зараз складне становище в общині. Мало, кому відомо, але наближається голод, сподіваюсь це не вийде за межі вашого осередку?
– Ні, звичайно, – кивнула Бідна Мо у відповідь Ка-Рену.
– До чого я веду, людям зараз потрібно сконцентрувати свою увагу на насушних проблемах. Варани хворіють і помирають. Мисливцям з деміургами доводиться все дальше йти по здобич, наражаючи себе на додаткові небезпеки. Все менше і менше запасів м’яса в нас залишається Незабаром нам прийдеться покинути цю рівнину в пошуках привітніших земель, як би це не звучало суперечливо в умовах Великої Пустелі. І вам відомо, що означає переселення общини.
– Так, довічне вигнання найбільш недолугих членів общини, – Бідна Мо зрозуміла до чого хилить хитрий староста. Він мав на увазі її сина.
– Мені довелось внести його в список претендентів на вигнання. Але не засмучуйтесь. Не все ще втрачено. Звісно, якщо Зет-Бек переосмислить свої позиції і зречеться своїх поглядів, які підривають наші споконвічні традиції і одурманюють голови наших підростаючого покоління.
– Гаразд, я спробую його надорозумити.
– Дякую, я знав, що ми знайдемо спільну мову.
Як тільки Ка-Рен покинув халупу, її любляче серце не витримало і вона залилась сльозами. Нічого не змінить думку її сина, якщо він щось взяв собі в голову, так буде з цим жити все життя, це вона знала напевно. Впертішого й непоступливішого важко було знайти, як її син та покійний чоловік.
Такою матір застав Зет-Бек, сповнену смутку та розпачі.
– Мамо, що тебе турбує, невже наш непосидючий деміург, якого нема вже другий тиждень?
– Чхала я на того неробу. Вся проблема в тобі, сину, - вона не витримала і заплакала.
– До тебе приходив Ка-Рен? Клятий, підлий дід.
– Не говори такого про головного старосту, – крізь сльози сказала матір.– Він говорить правду, твої слова отруюють наші уми. Кинь цю справу, хоч раз послухай моєї поради.
– Якщо, навіть, ти так думаєш, я більше не хочу належати цій общині.
Зет-Бек вибіг з халупи і побіг у пустелю на зустріч сонцю, що заходить.
– Я так не думаю, – тихо сказала матір.


Наступний тиждень справді був ще тим випробовуванням для жителів селища. Їжі залишалось все менше і менше. Старости на чолі з Ка-Реном оголосили список жителів, які претендували на вигнання. Наступного дня мало бути голосування і на один голодний рот в общині стане менше. Зет-Бек того наступного дня після розмови з матір’ю покинув свій пост одного з виконувачів обов’язків догляду за історичною спадщиною общини. І в цей важкий тиждень для поселення він, залучившись підтримкою Фалгура, тинявся по пустощі. Дехто звинувачував його в порушенні вето на відвідування закинутого міста.
– Дорогі старости, враховуючи наш стан, гадаю, ніхто не буде проти, якщо погляд спільноти в завтрашньому голосуванні впаде на нашого сумнозвісного єретика, який своєю зневагою осквернив культуру, традиції та духовну спадщину нашої общини, – з таким закликом звернувся Ка-Рен до староства.
Як і очікував Ка-Рен, всі старости одноголосно підтримали його заяву. Наступного дня на віче всіх посполитів общини більшістю було підтримано довічне вигнання Зет-Бека за межі общини.
– Єретик Зет-Бек навіть не спромігся прийти на голосування й прийняти свій вирок. Таким чином він остаточно, раз і назавжди, рве всі зв’язки з нашою спільнотою. Нехай, Велика Пустеля буде його домом!
Ні радості, ні якого полегшення дані збори не приносили общині, навпаки підкреслювали всю їхню нікчемність й цілковиту залежність від волі долі. Тому народ понуро розсіявся по своїх домівок, навіть, діти не грали у свої ігри, а найбільш прив’язані до Зет-Бека дітлахи рюмсали і проклинали Ка-Рена.
Зет-Бек не мав тепер права підходити до селища ближче, ніж за три кілометри, в іншому випадку він підлягав до негайної смертної кари. Єдине, що залишалось за Зет-Беком це право взяти з собою свого покровителя-деміурга, звісно, зі згоди останнього.


В цей день Зет-Бек та Фалгур, справді, мали вилазку до закинутого міста. Їхні постаті були, наче привиди з минулого. На них був одяг давньої цивілізації, який чудом зберігся і чудово сидів. Тепер жодних балахонів, на Фалгуру були чорні шкіряні штани та такого ж відтінку накидка, зливаючись з чорним забарвленням його шерсті. Схоже був одягнений і Зет-Бек, тільки в менш темні тони, а на поясі звисав здоровий металевий тесак, який був не рівнею кістяним та кам'яними ножам селища. Вони підійшли до селища з східного боку і стояли посеред скель, проводжаючи останні промені сьогоднішнього дня.
– Ми запізнились на віче, – зауважив Фалгур. Зет-Бек поправив свій капелюх з загнутими краями.
– Я мушу побачитись з матір’ю.
– Може не варто?
– Залишайся тут, якщо хочеш.
Зет-Бек попрямував вниз, спускаючись зі скелястого плато. За ним мовчки побрів Фалгур.
– Сину, як ти сюди пробрався? – спросоння запитала Бідна Мо.
– Вибач, мамо. Я не міг піти не попрощавшись.
Бідна Мо кинулась обіймати сина.
– Якщо тебе знайдуть, то вб’ють. Тікай якнайшвидше звідси, – плачучи казала стара матір.
– Не переживай, їм не впіймати мене. Тим паче зі мною Фалгур.
– Він тут?
– Так, стежить надворі.
– Хух, я рада, що ви врешті знайшли спільну мову. Він був дуже відданим твоєму батьку, – стара Мо ще більше залилась сльозами.
– Не плач, мамо. Я обіцяю, що повернусь і заберу тебе з цієї клятої общини.
– Сину, як же ж ти не розумієш. Без інших людей ми ніхто. Нам не вижити на призволящі Великої Пустелі.
– Гаразд. Я створю свою спільноту вільну від забобон і упередженостей. І людство знову відродить свою силу, як фізичну, так і духовну.
– Нам потрібно йти. Сюди прямують мисливці зі своїми деміургами, – забіг Фалгур.
Зет-Бек востаннє обійняв свою матір і разом з покровителем-деміургом побіг у темряву нічної пустощі.


Тиша заспокоює і вгамовує будь-який гарячий норов. Але не все в тиші так чудово. Вона пробуджує внутрішній діалог, тривогу та глибокі роздуми над власним буттям. Якщо можеш терпіти тишу, може бути на одній хвилі з собою. Саме Велика Пустеля дала людям той ключ для осмислення свого тягаря в новому жорстокому світі, після занепаду колись такої могутньої і процвітаючої цивілізації. Бо саме серед пустощі ти не почуєш ні шелестіння листя дерев, спів птахів чи шарудіння дичини в кущах. Ідеальна тиша, з якою інколи виринають звуки нашого єства.


Двоє мандрівників, незважаючи на сонце в зеніті, впевнено прямували на захід, туди, звідки ніхто ще не повертався, де щодня сонце вмирає, щоб відродитись на сході. Дрібні ящірки невпевнено розбігались перед невідомими їм двоногими істотами. А попереду безкрая рівнина колись великого, повноводного озера. Лише тріскіт під ногами крихких екзоскелетів та черепашок водних істот, які процвітали на дні озера, нагадував про походження цього місця. Жодного деревця чи кущика, щоб перевести дух від палючого сонця. Мандрівники зупинились. Деміург-покровитель підніс руки до неба і зробив декілька жестів руками. Руки опустились, з землі, де він стояв, у різні боки розійшлись тріщини. За секунду звідти линув фонтан.
– Щоб я робив без тебе, Фалгуре, - сказав Зет-Бек, наповнюючи флягу водою.
Фалгур мовчав, сівши поряд з новоутвореною калюжею і, як завжди, спрямував свій погляд кудись в далечінь, роздумуючи над їхнім подальшим шляхом.
– Даремно я затіяв цю подорож на захід, – сказав Зет-Бек, сідаючи з наповненою флягою біля калюжі, з якої припинила фонтанити вода. – За стільки часу і жодного варана чи тушканчика. Мене вже верне від цієї дрібноти, що бігає під ногами. Сумнівно, що тут існують общини, як наша. Ландшафт все більш і більш непривітний.
Фалгур продовжував дивитись кудись далеко.
– Чому ти мовчиш, Фалгуре? Скажи щось, ця тиша доконає мене.
– Ти дитя пустелі і тиша не має приносити тобі дискомфорту, - не відриваючи погляду, сказав деміург.
– Куди ти так пильно дивишся? – Зет-Бек теж спрямував туди свій погляд, але крім міражу та гірського масиву вдалині, нічого не побачив. – Що ти бачиш?
– Ми в пастці, - коротко відповів Фалгур.
– Чудово, а тепер будь добрим, поясни звичайній людині без надприродних здібностей, що це означає?
Стурбований погляд впав на Зет-Бека, і хлопець відчув хвилювання свого покровителя-деміурга.
– Ми потрапили в землі големів.
– Як? Але вони покинули людей. Ти ж сам це казав.
– Ми йдемо не один тиждень в західному напрямі. Очевидно, на сотні кілометрів не знайдеться живої душі. Умови цих земель занадто непридатні для людей.
Зет-Бек погоджуюче похитав головою.
– Давай просто повернемо на схід.
– Вже пізно нас помітили. Вони наздоженуть нас до настання ночі.
– І що ти пропонуєш робити?
– Йти вперед, на зустріч їм.
– Щоб нас убили?
– Це краще, ніж померти уві сні. Якщо вчасно почати з ними розмову, нам вдастся виграти час.
– Тобто на трохи відстрочити нашу смерть. Хороший план, Фалгуре. Я ніколи не сумнівався у твоїй винахідливості, – з іронією сказав Зет-Бек.
– Ну що, пішли? Чим швидше я зустрінусь з ним, тим спокійнішим я буду, - підводячись сказав Зет-Бек, і попрямував на зустріч своєї долі.
Попереду сунули дві великі фігури, на задньому фоні розкинулися великі скелясті кряжі гірського масиву. Вони вже були поряд.
Один з них був величезною глибою, наче однією зі скель, яка відвалилась від гір, що були позаду нього. Його зріст був удвічі більший за будь-яку людину. Непропорційні частини тіла виказували в ньому його природу, природу істоти інших світів, чужих для людської свідомості. Його не можна було назвати швидким, щоб встигати за своїм побратимом, йому доводилось допомагати своєю величезною кам’яною правою рукою. Скидалось, що він пересувається на трьох кінцівках, ліва, удвічі менша, рука вільно розхитувалась у такт його руху.
Інший, навпаки рухався швидко. Але це простежити було неможливо. Він то зникав, то з’являвся попереду, чекаючи поки досуне громило. За своєю суттю, це була аморфна купа піску, яка то розпорошувалась на мільярди піщинок, то збиралась, щоб завжди бути на декілька метрів попереду свого повільного товариша. Ось вони досягли чужинця, який впевнено стояв біля кам’яної брили, чекаючи на їх прибуття.
– Як незвично бачити в цих краях приблудів, - сказав піщаний аморфний голем, в якого на місці очей та рота були темні западини.
– Хто ти? І які наміри занесли тебе в край големів? – запитав здоровило, в якого на обличчі теж виднілися лише западини.
– Я Фалгур, покровитель-деміург, - сказав той. – Я звичайний мандрівник, який давно покинув людську обитель.
– Якого біса ти назвиаєш себе покровителем, Фалгуре? – злостиво проричав здоровило, - тепер ти не належиш людям.
– Не гарячкуй, Лапідусе, - спокійно сказав піщаний голем. – Фалгуре, тобі ж відомо, що деміург без людського товариства втрачає свою личину, і стає одним із нас, захисників Великої Пустелі.
– Так, але мені було невідомо про існування цілої суспільності големів.
– Якщо це так, твій дух заніс тебе в правильне місце, - говорив кам’яний голем, - поодинці ми не здатні протистояти людському лиху, яке знищило Землю колись і продовжує це робити зараз. Разом ми гідна опора Великої Пустелі.
– На відміну від невільних людей, ми в праві вибирати для себе майбутнє. Ходімо з нами і ти побачиш землю големів у всій своїй красі, - продовжував той.
- Потім можеш йти, куди побажаєш або долучитися до нас і жити гідним життям на славу Великої Пустелі
Фалгур погоджуюче кивнув і попрямував за ними. Але піщаний голем зупинився:
– Фалгуре, якщо бажаєш можеш захопити за собою оту людину, - він вказав на кам’яну брилу, біля якої ще хвилину тому стояв деміург.
Міраж зник створений Фалгуром зник, на піщаному ґрунті скрутившись в клубок лежав Зет-Бек.
– Ха-ха-ха, - гучний гуркіт кам’яного голема прокотився долиною. – Хитро. Але не переживай, для таких, як він в нас є колекціонер. Бальтазар знайде йому місце серед своїх експонатів.
Зет-Бек підвівся. Він був спокійним і врівноваженим, але всередині нього змагалися полярні бажання, випробувати свою долю і побігти в протилежному напрямі чи прийняти все, як воно є і піти за цими істотами.
– Ходімо, Зет-Беку, - мирно сказав Фалгур.
Велика довіра своєму покровителю-деміургу вселила в серце хлопця надію, що вірний друг Фалгур має план.
Далеко на горизонті плили чотири фігури в піщаному океані Великої пустелі на зустріч великому Бальтазару, який був ще тим поціновувачем людей, якби це не звучало парадоксально для голема. Зет-Бек прямували по звивистій кам’яній стежині вгору на зустріч голему. Внизу біля підніжжя гори виднілись дрібні фігури Фалгура та големів. Невже це кінець, думав Зет-Бек. Він ніколи не міг би подумати, що справді знайде големів. Але чому вони не прикінчили його одразу, як його батька свого часу? Можливо там, на вершині, на нього чекає ще гірша участь, не просто смерть, а вічні муки та страждання.
Стежина була надто вузька, ні в бік, ні на зад, де неодмінно його б знайшли големи, не можна було звернути. Крок за кроком він все ближче наближався до печер Бальтазара, які розкинулись на вершині гори. Зовсім поряд пробігла газель джейран. Навіть, тварини тікають з цього місця, подумав хлопець. Діставшись вершини, перед ним розкинулась галерея з десятка печер, які пронизували скелю на різній висоті, наче ходи якогось гігантського черв’яка. Довго не думаючи, Зет-Бек попрямував у найближчу печеру.
– Зупинись, – засвітилась кольором полум’я печера, до якої він прямував
Від несподіванки Зет-Бек перелякався і відбіг назад до стежини. Але перевівши дух, знову наблизився до печер.
– Я Зет-Бек, син Ул-Бека.
– Вітаємо тебе, Зет-Беку, в моїх володіннях, - позаду нього виросла кам’яна стіна, перекривши дорогу до стежини.
– Ми Бальтазар, перші големи на Землі, - всі печери засвітились червоним полум’ям.
Хлопець спробував розігнатись і застрибнути на край кам’яної стіни, яка здавалось ще не була достатньо високою. Але, як тільки він стрибнув, стіна з неймовірною силою рвонула вгору, збиваючи Зет-Бека додолу.
– Зет, “той, хто бачить”. Хіба не дитяче ім’я для такого спритного чоловіка? – з насмішкуватим тоном звернулось світло однієї з печер. Не чекаючи відповіді, Бальтазар продовжив іншим голосом з печери верхніх рядів: – Тепер можеш зайти в одну з печер, я покажу тобі свою колекцію
Зет-Бек нерішуче прямував до входу печери. Уява вимальовувала різні варіанти того, що станеться по той бік входу. Від найгіршого - спалення в полум’ї, яке жевріє в кожній з цих гротів, до найнепердбачуванішого, зустріч у двобої з антропоморфним втіленням Бальтазара. Незважаючи на всю дивезну природи големів, Зет-Бек не міг передбачити, що вони можуть ставати частиною довкілля, особливо, такою, як гора, що вселяло захоплення та благоговіння. В останню мить перед входом страх і невпевненість зникли. Зет-Бек зник в темряві печерного тунелю.
– Не бійся спіткнутись, впевнено йди прямо, – доносилися голоси з вібруючих стін. Зет-Бек довірився голосам.
За десяток метрів від себе він побачив світло виходу. Тунель вивів його на зовні. За хвилю він звик до яскравого зовнішнього світла. Перед ним постала дивна картина: вниз з гори спускалась система терас, вкритих саванною рослинністю, кожна з яких несла на собі по декілька сотень вбогих землянок, які нагадували кротовини. Між землянок бігали брудні діти, гряючи у свої ігри. Всі дорослі були за межами своїх жител. Кожен з них виконував якусь роботу, хтось працював на полі, хтось випасав свійських джейранів, але більшість населення гори рило колодязі, яких й так, здавалось було більше, ніж тих землянок.
– Що це? – здивовано запитав Зет-Бек.
– Це наше власне людство, - велично забреніли голоси Бальтазара.- Ми колекціонували людей ще з часів Бека, Кана та Рена.
– Навіщо цим людям стільки колодязів?
– Це наше покарання за їхнє зухвальство. Один з їхніх відчайдухів спробував спрямувати підземні води в гроти. Дурні, вони думали, що здатні вплинути на природу вічних речей, які ніколи не будуть їм підвладні. Ні камінь, ні вода, ні земля не належать вам, люди, - останні слова могутньою луною прокотились терасам і далі, вниз до величної савани, оточеної гірськими кряжами.
Зет-Бек мовчав, небажаючи викликати ще більший гнів у Бальтазара.
– Всім людям, які попадають до нас я даю можливість отримати нашу прихильність і звільнитись від участі в нашому парку людей.
– Для цього тобі потрібно розгадати наші загадки, - з печери линув вже інший голос, - всього їх три.
– А якщо я відмовлюсь?
– Ти зневажиш нас, своєю погордою. І можливо твій кінець буде набагато швидшим, ніж тих людей внизу.
– Гаразд, Бальтазаре, задавай свої загадки.
– Чудово, що ми порозумілися.
– Отож перша загадка. Багатий рентар мав дочку. Вона була найкрасивіша серед всіх дам в околиці. Її руки просило багато заможних молодиків. Рентар вирішив вчинити по справедливості і звернувся до прихльників його дочки з такими словами: «Осідлайте своїх коней, та їдьте з одного міста в інше. Чий кінь прийде до фінішу останнім, той одружиться на моїй дочці». Молодики сіли на коней і ледве плетуться. На шляху їм трапився мудрець, запитує в чому справа, чому вони так повільно їдуть. Ті розповідають. Він їм сказав усього два слова, й не пройшло хвилини, як вони вже скакали до фінішу щосили. Що він їм сказав?
Зет-Бек не заставив себе чекати і одразу відповів:
– Поміняйтеся кіньми.
– Дуже добре. Нарешті, хтось цікавий попався мені за стільки років.
– Друга загадка. В одному з давніх міст, був порядок - кожного, хто хотів потрапити в місто, на вході зупиняли стражники й задавали одне й те саме питання: "Навіщо ти хочеш увійти в місто?" Якщо людина у відповідь на це питання казала правду, то її топили в ставку, а якщо неправду - вішали на шибениці. Довгий час ніхто не міг увійти в місто. Але це вдалось зробити одному авантюристу. Що ж він сказав варті?
Хлопець трохи замислився. Але не розгубився і цього ж разу:
– Відповів: “Що б мене повісили.”
– Ха, цієї відповіді замало. Що ж прийдеться тобі спускатись до терас, - задоволено затрусилися стіни печер.
– Зажди, я ще не закінчив, - швидко перебив його Зет-Бек. - Якщо він сказав правду, його треба утопити, але тоді виходить, що він збрехав, якщо ж він збрехав, його треба повісити, але якщо його повісити, то виходить, він сказав правду, а, отже, його треба утопити. Тому, незрозуміло, правда це або неправда і його пропустили.
– Вірно, - гучний гуркіт знову прокотився в долину. – Остання загадка. Одиницям вдавалося розгадати її. Розгадаєш і ти будеш вільний, і ніхто з големів не матиме право на тебе чи твоє життя зазіхати.
– Ця загадка може була реальним фактом, а може ні. Але її персонажі жили в глибоку давнину, коли люди справді були дітьми Землі і жили в гармонії з природою. Одного разу Полікрат запитав у Піфагора, скільки у того учнів. «Охоче скажу тобі, о Полікрат», − відповідав Піфагор. − «Половина моїх учнів вивчає прекрасну математику, чверть досліджує таємниці вічної природи, сьома частина мовчки вдосконалює силу духу, зберігаючи в серці навчання. Додай ще до них трьох юнаків, з яких Теон перевершує інших своїми здібностями. Стільки учнів веду я до народження вічної істини».
– Скільки учнів було в Піфагора?
Зет-Бек взяв у руки камінець і на стіні гроту почав видряпувати числа і знаки, незнайомі сучасній людині. Вони утворили декілька рядків. Після чого хлопець подивився на свої записи, трохи розмірковуючи, він додав ще декілька цифр та знаків.
– У Піфагора було 28 учнів.
– Що ж, мабуть, недарма тобі залишили ім’я Зет. Ти не просто бачиш, а бачиш, щоб сприймати знання і збагачувати себе найціннішим – розумом. Якого зараз вашому людству так бракує.
– Але ми раді, що таких, як ти небагато. Адже розум для вас завжди був інструментом, щоб підкоряти, знищувати та задовольняти тільки власні потреби.
Зет-Бек мовчав і очікував остаточного для себе вироку.
– Зет-Беку, ти п’ята людина за весь вік нашого існування, яка дала вірні відповіді. Тепер ти вільний, - згасаюче в надрах пролунав голос.
Народ, який жив на гірських терасах здивовано й заворожуюче дивились на нову людину, яка спустилась з печер, де мешкає голем-гора Бальтазар, їхній бог-вседержитель і найбільше нещастя. Поряд з ним, пліч-о-пліч йшов справжній покровитель-деміург. Місцевим людям про деміургів доводилось чути хіба що з легенд та розповідей сучаників, які по нещастю попали в цей край големів. Вони могли тільки уявляти і захоплюватися цим істотами, бо не знали іншого життя, як важка праця та злидні, а інколи й Бальтазарові кари: землетруси, зсуви та зникання грунтових вод, як це було зараз.
– Люди, я Зет-Бек, син Ул-Бека, один з п’яти, які отримали волю у Бальтазара, спустився до вас, щоб звільнити з цього гніту. Ми володарі своїх життів і ми в праві, що для нас добре, а що ні. Не големи дали нам другий шанс на Землі і не їм його забирати в нас, а Великі творці є нашими щедрими дарителями нового людства у Великій пустелі.
Народ терас все сходився і сходився навколо Зет-Бека та Фалгура. Гінці бігали з тераси на терасу, передаючи новину про рятівників, героїв нових часів. В гармидері навколо них Зет-Бек звернувся до свого друга покровителя-деміурга:
– Фалгуре, дякую, що ти не кинув мене і пішов за мною.
– Зет-Беку, я дав обіцянку, що буду твоїм покровителем-деміургом. Тож я не міг зрадити своїм принципам. Тим паче, големи надто повільні і давно втратили ті магічні сили, що були в них колись. Вони все сильніше утотожнюються з чимось статичним і вічним.
– Ти можеш допомогти наповнити колодязі водою?
– Звісно, - і, мабуть, вперше за час знайомства з Зет-Беком він посміхнувся. Зробивши відповдні жести, вода почала жевріти одночасно з багатьох ущелинок та наповнювати колодязі.
– Зет-Беку, як ти помів? – гучний грім прокотився по тресам, вводячи в жах всіх мирних людей. За мить сильний землетрус сколихнув гору.
Зет-Бек не втримав рівновагу й повалився на землю, втрачаючи свідоміть.
Зет-Бек прокинувся серед ночі. Він лежав на зручному ліжку в невідомому для нього місці. Поряд на килимку, заклавши ногу за ногу, медитуючи сидів Фалгур. Він помітив, що хлопець прокинувся, не відкриваючи очей він звернувся до нього:
– Як самопочуття?
– Трохи паморочиться, але все гаразд. Що трапилось?
– Бальтазар подавився своїм гнівом. Точніше, я йому допоміг подавитись.
– Що ти маєш на увазі?
– Бек, Кан та Рен почули тебе. Але ніхто з сучасних смертних не може витримати їхнього голосу, тому ти знепритомнів. Вони підсилили мою силу стихії води.
– Ти погасив вогонь печер гори?
– Так. Тепер ти, Зет-Беку, обраний для нової сторінки людства.
– Якої ще сторінки? – нерозуміючи до чого хилить Фалгур, запитав хлопець.
– Людство відновлює свою міць і скоро йому не буде потрібна підтримка покровителів-деміургів.

Це були останні слова Фалгура, які нам відомі з різних переписів цієї легенди. Але відомо одне, Зет-Бек вірно й праведно служив своєму народу, заклавши підвалини нової епохи цивілізацій на Землі Великої пустелі.

Загадки взято з сайту: http://zagadki.org.ua


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: ac011 У вигнанні
СообщениеДобавлено: 30.10.2016 11:10 
Не в сети
Постоялец

Зарегистрирован: 04.10.2016 17:16
Сообщения: 123
Дякую героєві, що зміг розбити на абзаци. Бо вже було неясно що робити далі...

Оповідання ж нецікаве, щоби дертись крізь моноліт... Звиродіння, Пустеля, Голод -- навіщо читати про таке Пекло? Чи може воно вже скоро й треба готуватись? А такі оповідання яку роль виконують? Невже готують і вчать радіти життю поки воно ще є? Якщо й так, то це не впоралось -- радості не додало... :(

Про загадку -- третя надто примітивна. Формулу склав у голові. Якби не лінь, то й без калькулятора дроби можна порахувати подумки.
А вона повинна була бути найскладнішою...


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: ac011 У вигнанні
СообщениеДобавлено: 01.11.2016 23:37 
Не в сети
Домовой
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 15.04.2013 20:55
Сообщения: 913
Приятное, неспешное повествование. Я лично люблю темп поживее, но тут оно гармонично ложится. На «Таймс» меня чуть-чуть поломало)) И только тогда поняла, что это — постап в фэнтезийном ключе. Имеет право быть.

Демиурги интересны. Хотя, они, вроде как, созидатели, творцы. А в рассказе, хоть и независимы, выполняют роль... не охраны, конечно. Что-то вроде помощника, что несколько выбивается из привычного обозначения. Големы тоже, скорее троллей напомнили.

Вот, всё-таки, обстоятельное описание жизни героя до изгнания немножечко затормозило ход самого действия. Потому что само изгнание получилось несколько скомканным. И, конечно же, не обошлось без бога из машины, которого в наше время мы попросту называем «роялем в кустах». Как-то совсем легко победил герой. Загадки — хоть и старый, со времен Сфинкса, ход, но интересный. Было бы ещё интереснее, если бы они были оригинальными, авторскими.

А потом пришёл герой к людям и говорит: «Я щас вас освобожу». И демиург с богами всё сделал. Ну не, я так не играю. :) А где борьба? Что ж... для сказочной темы, наверное, это простительно. Но не настолько интересно лично для меня, извините.

В целом мир сразу же представляешь, герои — вполне интересная пара. Пожалуй, мне немного не хватило остроты и пресловутого духа авантюризма — повествование получилось несколько отстранённым. Но это лишь моё мнение, мой личный вкус, ничего больше.

Понравилось, что герой не потерял себя, отказался измениться даже под угрозой изгнания.

Удачи на конкурсе.

_________________
"Не куплю себе туфли к фраку, не буду петь по ночам псалом. Ничего, как-нибудь проживём"
Михаил Булгаков.


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: ac011 У вигнанні
СообщениеДобавлено: 02.11.2016 00:01 
Не в сети
Домовой
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 06.07.2014 13:14
Сообщения: 579
Про якість тексту не казатиму нічого...

Жив собі дивак - його вигнали - овва, обраний! Це коротенько про сюжет. Далі буде сакральне "І що?". Незрозуміло, що хотів сказати автор. Незрозуміло, про що оповідання. Непомітно еволюції ГГ.

Єдине, що мені сподобалося - перехід від фентезі до постапокаліпсису.

Даруйте, якщо вийшло різко.

Успіхів!


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: ac011 У вигнанні
СообщениеДобавлено: 03.11.2016 21:41 
Не в сети
Постоялец
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 18.01.2013 19:57
Сообщения: 180
Очень тяжело читать и воспринимать. Кое где попадаются странные диалоги, непонятен смысл нахождения одежды и ножа - зачем они нужны были в рассказе? Ружьё так и не выстрелило.
В целом историю и текст стоит не мало корректировать.
Удачи на конкурсе!


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: ac011 У вигнанні
СообщениеДобавлено: 06.11.2016 16:48 
Не в сети
Танцующий с бубном
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 07.04.2015 08:18
Сообщения: 1056
Откуда: Новоград-Волинський
Я дуже люблю такі химерні світи, тільки шкода, що сюжет вийшов слабкий.
А світ гарний, продуманий, випещений. У цьому світі можна ще творити і творити.
Успіху на конкурсі.

_________________
Хто чим багатий - тим і ділиться!
Протокол Угадайки 2020 https://docs.google.com/spreadsheets/d/ ... sp=sharing


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 11 ] 

Часовой пояс: UTC + 2 часа [ Летнее время ]


Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете добавлять вложения

Найти:
Перейти:  
cron
Powered by phpBB © 2000, 2002, 2005, 2007 phpBB Group
Русская поддержка phpBB