Бабуся так міцно обійняла мене, що я відчула, як скрипнули ребра. – Легше, будь ласка, - промимрила я безуспішно намагаючись вирватися з обіймів. Бабуся ослабила їх, та не відпустила повністю. – З днем народження, моє сонечко! – Дякую, - ніяково відповіла я. Як завжди, бабуся вручила мені у руки величезний пакунок з подарунком і обцілувала. – Ну не треба, - я намагалась відвертітися, але розуміла, що це даремно – такий був ритуал. – Тримай акуратно, - бабуся усміхнулася і поклала руку на пакунок. - Цей подарунок особливий. – І так щоразу, - пожалілася я мамі, що стояла поруч, коли бабуся пішла у ванну мити руки, - і ці подарунки – вона не може собі такого дозволити. Може ти з нею поговориш? Мама тяжко зітхнула. – Ти її єдина онука. Після смерті дідуся у неї крім тебе більше нікого не залишилося. Мусиш терпіти і приймати. Бабуся вийшла з ванної і захоплено заговорила. – Неймовірно! Яка краса кругом! У тебе чудовий смак, люба. Я нещодавно купила собі квартиру, зробила ремонт і вирішила об’єднати вечірку в честь свого дня народження з новосіллям. – Батько б тобою пишався! – в очах у бабусі забриніли сльози. Ще один ритуал – згадувати батька і випускати в його честь кілька сльозинок. І ладно бабуся – батько був її сином. Але в мами теж в ці моменти очі ставали вологими. Я не розуміла таких почуттів. Щороку в мій день народження ми збиралися разом і в тисячний раз переглядали прощальне батькове відео. Усі чомусь вважають його героєм. Цей вечір не став винятком. Ми всією сім’єю: (а це я, бабуся, мама з вітчимом, мої молодші брати, а також бабуся і дідусь по мамі) повечеряли, випили по бокалу вина і знову увімкнули те відео. Перші двадцять хвилин у ньому розповідають про саму місію. Про чоловіка на ім’я Андреа Дровіан, який мріяв про далекий космос. Про те, як він сколотив мільярди, на космічній рекламі і вирішив вкласти усі їх у першу міжзоряну місію. – Серед майбутніх колоністів можна побачити багато представників таких професій, які навіть близько не дотичні до космосу чи науки. За яким принципом ви відбирали екіпаж на корабель? – питає журналістка в інтерв’ю з Андреа. – Справа в тому, що весь політ люди перебуватимуть в анабіозі? – відповідає Андреа, - Тому на кораблі не потрібен екіпаж. Система повністю автоматизована. Через п’ятдесят років корабель приземлиться на Тірнал і стане для колоністів їхнім першим домом. А далі, все, що їм потрібно буде – це жити. Тому навички і професійні вміння не були дуже важливими при відборі. Важливою була їхня мотивація. Ну і стан здоров’я, звісно. Я отримав близько десяти тисяч заявок. І, повірте, вивчив їх усіх, щоб вибрати дві тисячі. Мова Андреа спокійна та монотонна. Вона заколисує усіх, хто її слухає, окрім журналістки, що бере інтерв’ю. Вона, здається, не вірить цьому чоловіку і готова проводити серйозніший допит. – Ви кажете "вони будуть просто жити", але серед обраних практично немає подружніх пар. Дві тисячі сімей втратять когось із своїх рідних. Чому так? Андреа усміхається на камеру і спокійно відповідає. – Не всі готові покидати дім. Але кожна сім’я отримає компенсацію за всі ті дні, які колоніст міг провести з нею, але не зміг через те, що вибрав іншу планету. У кожного з обраних є мрія і їхні рідні повинні їх відпустити. – І ви теж полетите? – Так, - усміхається Андреа, - я теж полечу. Після інтерв’ю із засновником місії починається особисте звернення батька. Якщо діалог журналістки та Андреа ми час від часу перемотували, то монолог батька і зйомку їхнього з ним прощання – ніколи. Мама з бабусею ловили кожне слово і вже до кінця відео готові були ридати. І так щоразу. – Привіт, мої любі, - починає батько. Він усміхається і, здається щасливим. Перед ним на столі стоїть його "космічний вазон" – рослина, яку кожен колоніст посадив на згадку для своїх рідних. У батька це кактус. Вазон посаджений у чорну ринку з білими і жовтими цятками, які мали б нагадувати космос, а з однієї сторони - об’ємне зображення корабля. Один із ілюмінаторів цього корабля відкривається. – Я не знаю, що вам сказати, - продовжує батько, - Все, що хотів – сказав вам вживу. Я вас люблю. І мені дуже важко вас покидати. Але я мушу. Хочу залишити вам частинку себе, тому… - батько бере ножиці і відрізає пасмо свого волосся. Далі він відкриває ілюмінатор корабля з вазона і кладе пасмо туди. – Я покидаю вас назавжди, але залишатимусь завжди з вами. Він робить акцент на слові "назавжди". Потім починається відео прощання. Батько обнімає по черзі маму, бабусю і ще живого дідуся, бере на руки дворічну мене і зі мною лягає в анабіозну капсулу. Мала я плачу і обнімаю батька за шию, поки медбрат вводить йому в руку снодійний розчин. Батько усміхається і так з усмішкою й засинає. Потім розплакану мене забирають з його обіймів, капсула закривається і кудись їде. А в кінці на відео вставка, як Андреа Дровіан особисто передає мамі кактус і каже; – Ваш чоловік першопроходець зірок. Він герой! Мама сумно посміхається. – Пройшло вже двадцять років, - констатувала бабуся по завершенню відео, - двадцять років без Альоші. Мама кивнула. – Наталко, відкрий мій подарунок, - раптом звернулася до мене бабуся, - я б дуже хотіла, щоб його побачили всі. Я встала і принесла пакунок за стіл. Повільно розірвала папір і коробка, яка була в нього упакована, одразу ж розклалася. На столі з’явився батьків кактус. Всі гуртом ахнули. – Вав! – вирвалося у мене. – Думаю, буде правильно, якщо Альоша переїде до тебе в нову квартиру, - мовила бабуся. Сказати, що я була здивована – нічого не сказати. Бабуся трусилася над вазоном усі двадцять років. Вона називала його іменем батька, не дозволяла нікому за ним доглядати, пересаджувати чи переставляти з місця на місце. Мама казала, що спочатку вазон стояв у нас, але коли вона одружувалася вдруге вирішила віддати його бабусі. – Це погана ідея, - раптом сказала мама, - Наталка зовсім не вміє доглядати за рослинами. Він тут пропаде. – Та чого ти, - заступився за мене вітчим, - це ж кактус. Вони не вимогливі в догляді і живуть довго. Мама свердлила бабусю злим поглядом. – Все ж, я прошу вас забрати вазон. Наталці не варто його тримати в себе! Бабуся очевидно сама була здивована таким проханням. – Чому, мамо? – спитала я, - Ти ж не думаєш насправді, що я така безвідповідальна, що не справлюся з вазоном? – Просто, - мама не знала, що відповісти, - це болючі спогади. Не хочу, щоб ти згадувала його кожного разу, коли будеш дивитися на вазон. Мама заплакала. Вітчим її обійняв і погладив долонею. Я закотила очі. – Мені було тоді два роки, - чи то вино, чи то роки стриманих слів, але я наважилася і нарешті сказала, - коли він нас усіх кинув, щоб переселитися на іншу планету. Мій біль не такий сильний як ваш з бабусею. Я буду доглядати за вазоном. Але він для мене лише згадка про батька, який мене кинув. Мама злісно на мене глянула. – Не смій такого казати. Все, що ти маєш – це все завдяки йому. – Що? – мене це обурило, - я з шістнадцяти років працювала, щоб досягти того, що я маю. Яким боком він до цього? Мама промовчала, але по її погляду я зрозуміла ланцюжок думок, що привели її до такого висновку. Двадцять років назад моя сім’я була у великій борговій ямі. Грошова компенсація, яку одержала мама за те, що батько полетів на Тірнал, витягнула нас звідти. Замість того, щоб виживати, я отримувала хорошу освіту, а потім і добре оплачувану роботу. Мама не спитала "якби не компенсація, де б ти була?" Але я відчувала це запитання у її погляді. Мене завжди хвилювало інше. Невже компенсація – це єдине, через що мама згадувала батька? Отак ми з нею і обмінялися мовчазними запитаннями і не виголосили їх вголос. – Багатьох мрійників їхні родини засуджували, - бабуся розірвала напружену мовчанку, - але для світу він герой - першопроходець. Тільки через тридцять років ми дізнаємося чи була місія на Тірнал успішна. Я до цього точно не доживу. А от ти – так. І тоді зможеш в нього особисто спитати, чому він нас покинув. Бабуся дивилася на мене ніжно і з розумінням. – А давайте пограємо в настолку, - запропонував мій брат. Ми одразу перевели розмову на інше і весь залишок вечору розважалися без згадок про минуле. Та все одно я час від часу ловила мамин погляд на кактусі. Лише коли мама ішла додому то знову зачепила тему батька: – Він зробив це тому, що дуже нас любив. Нам було дуже важко тоді. Щоб ти там собі не думала, ти повинна це знати. "Отже якщо сім’ї стає важко, батьку час тікати на іншу планету?" – не сказала я вголос: Цілу ніч я не могла заснути. Я розворушила щось нове у своїй підсвідомості. Кактус стояв на столі і манив до себе. Я кілька разів підходила до нього, брала в руки, крутила горщик, роздивлялася пасмо в ілюмінаторі. Мене не покидало відчуття дежавю. Багато років назад я вже тримала цей горщик в руках, намагалася погладити голки кактуса, відкривала і закривала ілюмінатор. І зробила ще щось після чого мама забрала в мене вазон і віднесла до бабусі. Розуміння цього ще далі відганяло сон від мене. Я відкрила ілюмінатор і батькове пасмо випало мені на долоню. Обережно струсила волосся на серветку на столі і стала розглядати віконце. Всередині нічого не було – гладенька округла стінка, куди було зручно покласти пасмо на зберігання. Але мої пальці пам’ятали щось таке, що мій розум забув. Середній почав нервово простукувати стінку поки щось не клацнуло і нижня частина горщика не відділилася від верхньої. Земля з вазона не посипалася. Горщик просто розділився на дві частини. У верхній - ґрунт був злегка коричневий, звичний, у нижній - мав дивну сірувату структуру. Коріння кактуса пронизувало обидві частини, тож акуратно тримаючи верхню частину, щоб не пошкодити його, я розглядала нижню. Я помітила пласмаску, яка стирчала із стінки, вийняла її і в мене в руці опинилася карта пам’яті старого зразка. Такі карти пам’яті використовували двадцять років назад. Тіло пройняли дрожаки. Сімейні таємниці космічного масштабу – це дуже хвилювало і збуджувало. Я склала вазон до купи і пішла шукати свій старенький кардрідер, яким можна було б прочитати вміст карти. Я була впевнена, що в дитинстві вже знаходила цю карту. А мама, мабуть, її уже й читала. Щось таке, що вона багато років приховувала від власної доньки. Можливо там відповідь на те питання, яке найбільше хвилювало бабусю. Чому він нас залишив? Тремтячими пальцями вставила карту в кардрідер і приєднала до комп’ютера. На перший погляд карта була смітником. Просто в корені без будь-яких каталогів на ній валялися якісь рахунки, епікризи, висновки лікарів, списки ліків. Я хвилин двадцять намагалася зрозуміти, що це все має пряме відношення до мого батька. Але це було правдою. Мій батько хворів. Боргова яма в яку скотилася наша сім’я утворилася через численні рахунки за ліки та медичні процедури. Але як тоді він пройшов відбір. Андреа брав до уваги лише мотивацію та стан здоров’я потенційних колоністів. Неприємна здогадка кольнула серце. Серед документів я знайшла каталог із назвою "Відео". У ньому було два відеозаписи. Я спочатку увімкнула той, на передперегляді якого стояло обличчя батька. Батько сидить у тій самій кімнаті, що і на офіційному прощальному відео. Перед ним на столі так само стоїть кактус. А пасмо волосся вже лежить за ілюмінатором космічного корабля на ринці вазона. – Мабуть хтось захоче спитати мене навіщо я це роблю… Чи зроблю? Хоча для тих, хто це бачить я вже зробив. Не знаю, хто це буде. Можливо Наталка, можливо хтось з моїх майбутніх онуків, які через п’ятдесят років черкатимуть від мене звістки з Тірналу. А може й не чекатимуть. Але якщо все вийде, знайте – я ні про що не жалкую. Я мріяв померти героєм. Я може прожив би ще рік чи два і зрештою, що по мені лишилося б? Борги, фінансова скрута? Пам’ять про молодого чоловіка, що кричить по ночах від раптових нападів болю. Я такої пам’яті не хочу ні для дружини, ні для моєї дитини. Тому я зараз тут. При чому буквально. Андреа повідомив, що частина праху буде поміщена сюди. Батько на відео гладить вазон. – Цей вид кактусу може прожити більше ста років, якщо за ним доглядати. До речі, інша частина мене дійсно полетить в космос. Не на Тірнал – такої планети не існує. Просто буде ширяти в безмежних просторах на списаному зорельоті. Рано чи пізно хтось знайде цей таємний сховок у своєму вазоні і правда розкриється. Але до того я хоч трошки побуду героєм - першопрохідцем, а не чоловіком, який взяв участь у масовому самогубстві. Я вас всіх люблю. Але моя смерть принесе вам більше користі, ніж життя. А я отримаю звільнення і спокій. Покидаю вас назавжди, але залишатимусь завжди з вами. Батько ще раз усміхнувся і відео завершилося. Я приходила в себе дуже довго. Час від часу повторно прокручувала його передсмертне відео. У другому відеозаписі було звернення від Андреа. Його історія нагадувала батькову. Він хворів, ліки не допомагали ні від болю, ні від хвороби (а в нього ж були мільярди на терапію). Тож він вирішив померти. Евтаназія заборонена в більшості країн світу. Прочитавши тематичні форуми і дізнавшись скільки людей не може собі дозволити навіть достойно померти, Андреа вигадав міжзоряну місію в яку міг забрати кілька тисяч людей. Свої мільярди він роздав і останнім приєднався до своїх "колоністів". Тільки вазону він не залишив по собі, бо у нього не було сім’ї. Вранці я подзвонила до матері. – Я знайшла карту, -- сказала я їй. Мати мовчала, - Ти знала правду про… місію, коли у нас на очах йому вводили снодійний розчин? – – Коли він вирішив полетіти, я його підтримала, - відповіла мати, - Кожен має право на спокій… і щастя. – А бабуся? Ви приховували від неї хворобу батька, чи вона теж знала? – Ми витратили всі свої заощадження. Вона була впевнена, що його вилікували і що він летить на Тірнал. Ми мовчали довго. – То що ти будеш робити? – спитала врешті мама. Я не знала, що їй відповісти. Віддати карту журналістам і відкрити всім таємницю, що наймаштабніша космічна місія виявилася фейком від хворого маркетолога? Чи покласти карту назад у її сховок, і залишити людству віру у те, що воно підкорює глибини всесвіту? Наталка сіла на підлогу і заридала. |