Я вночі піду квітку принесу. Від душі подарую я красу тобі Царство шута – Квітка – Яке ж тільки лайно! – я гупнув по стільниці і штурхнув миску. На смак місцева фірмова страва нагадувала… Та навіть не знаю що! Ніби ковадло одразу після перековування взуттєвих цвяхів лизнув. Чи й не родзинка меню – заливний язик василіска із запеченим срібним коренецвітом. Тьху ти! І що мене напоумило витратити аж десятину гульдену? Чи ж не кляте червоне «Акція» навпроти назви у меню? Знаю ж, що не можна тому вірити. Ач! Жадібно припав до кухля елю, намагаючись змити із рота гидотний смак. – Агов, приземлений, це твоє? – долинув голос. Поруч реготнули. Я звів очі. Четвірка одоробал оточила півколом. На штанях найкремезнішого опецька розпливлася масна пляма із налиплими фіолетовим шматком сумнозвісного язика і черепком від глиняної миски… Моєї. «Зараз почнеться», – подумав я. І направду почалося. – Приземлений, я до тебе звертаюся, чи до твоєї бороди? Поплічники одоробала знову зареготали. А опецьок ухопив мене за бороду і смикнув з–за столу. Я звив. Через біль і розпач – прощавай дбайливо заплетена коса. Ну що ж це таке? Я ж не навмисне, врешті. – Ти довечеряй, призмлений, ч'о ото харчам задарма пропадати, – і потягнув до добряче засмальцьованих і без допомоги заливного штанів, – смачного! Я впав навколішки. Ну, опецьку, ти сам напросився. Підповз майже впритул і різко вдарив у надколінник. Тепер звив опецьок, розтиснув кулак і випустив бороду. Я скочив на рівні і вдарив удруге – точно у сонячне склепіння. З досвіду знаю, там в одоробал дуже вразливе і болюче місце. Опецьок склався, ніби переломився навпіл. Не гаючи часу приклав втретє – прямісінько у потилицю, щоб напевно вже. І різко обернувся до його дружків. Позаду глухо стукнуло, ніби лантух із гноєм гепнувся з висоти. Поплічники опецька розгубилися. Завмерли. Я підскочив до найближчого і щосили штурхонув. Той позадкував, затнувся об лаву, кумедно змахнув руками й впав спиною на стіл. Дерево хруснуло і склалося під ним. Двійко одоробал, що ще не прийняли участі в бійці, перезирнулися, і, певно, вирішили не виправляти цієї прикрості. Рвучко обернулися і дали драла з таверни, розштовхуючи відвідувачів що позіскакували з місць, щоб краще роздивитися видовище. Хтось почав аплодувати. Байдуже. Я повернувся на місце, ухопив кухоль і перехилив. Вицмулив рештки. Витер бороду і рушив до шинквасу. Мимохідь запустив руку до кошелю на поясі. Намацав пригорщу гладеньких дерев'яних кружальців. Ну справді, на давати ж срібні гульдени чи, вбережіть мене міхи, золотий гревник. Корчма мені одразу сподобалася – видно, господар однаково ставився до усіх відвідувачів. Були тут і стільчики різної висоти, й спеціальні сходинки перед шинквасом. Закрехтів, здіймаючись східцями – літа даються взнаки. – Вибач за безлад, я не навмисне, – висипав перед корчмарем пригорщу дерев'яних рупелів, поруч поклав гульдена, – а це за частування. Хоч кухня в тебе й лайно рідкісне. Столичні віяння, мабуть. Корчмар не образився. Кинув професійний погляд на оплату, кивнув, мабуть зваживши оплату достатньою, й згріб монети. Певно, навіть більш, ніж достатньою, бо ж нутрощі василіска точно не коштують гульдена. Але нехай, буде із запасом, тим більше коли мені ще дещо потрібно. – Прикро звісно, та нічого, відремонтую. А ці волоцюги давно напрошувалися на добрячий прочухан. Корчмар пригладив пишні вуса і продовжив: – А ви, вельмишановний пане гноме, куди шлях тримаєте? Чи не на турнір, бува? Здалеку, мабуть? – Давай на ти, не люблю отих усіх пишномовностей. – Як скажете… Як скажеш, друже. – З чого узяв, що здалеку? – О, – корчмар картинно звів очі, – це одразу впадає в око. Чого варте лише страшно запилюжене взуття. Я зиркнув на ноги. Чоботи направду вигляд мали більш, ніж жалюгідний – не те, що запилюжені – по самі халяви заляпані багнюкою. Що ж поробиш, коли не вмію я без пригод. Зморив Світляк у полудень, а віслюк на те й віслюк – завіз нас у запруду. Добре хоч вибрався швидко й нічого з возу не розгубив. – До того ж, я на тракті вже більше десяти років, тож усіх ближніх подорожніх знаю. Я всміхнувся. – Нічого від тебе не приховаєш. Так, з далеку. Вважай, від самих Червоних Відрогів. Корчмар присвиснув. – Далеко ж тебе доля завела. Невже лише заради турніру? – Не тільки. Жага пригод і вроджена допитливість. – От щодо турніру – то розчарую. Його монаршій милості цьогоріч літати намріялося. Подейкують, – корчмар підморгнув і стишив голос, – коли раптом хто й зможе здійняти його вельмишановну дупу в повітря – тому п'ять сотень гревників відсиплють. Але пообіцяти можна хоч тисячу, а хоч сто тисяч – все єдино. Не полетить ніхто без чарів. Я криво всміхнувся. Ну то ми ще побачимо. Корчмар продовжив: – А ще, гуляє брехня по селу, буцімто раптом таке й можливо – то король з цією хитромудренією воювати Заплесся піде – надто вже там ліс ласий. Так, край той дійсно на грішлист багатий. Невже в казні з рупелями вже настільки погано, що треба замість своє вирощувати – на сусідське зазіхати? Утім, не моя то справа. – На те вона й брехня. Чаклуни все одно рівновагу триматимуть і просто не дадуть йому того зробити. – Та скільки там тих чарунів лишилося у світі? Тьху! Вимруть скоро усі, як і міфічні дракони. От скажи, гноме, ти віриш, що вони взагалі існували колись? Чи то чаклунська брехня, що рід і силу вони від драконів успадкували, аби власну унікальність підкреслити? – Хтозна, хтозна, – я стенув плечима, – доречні, корчмарю, про чаклунів… Пальці ковзнули до гаману, намацали кружальце. – Скажи-но, чи бува не знаєш, де знайти Азалію? Очі корчмаря округлилися, в них майнула жадібність, проте він швидко опанував себе. Пломінь у погляді згас. – Ні. А що, маю? Знана особа? – Сам же кажеш, що усіх подорожніх знаєш довкруж. – Ну то ж мандрівників. А ця Алозія… – Азалія, – автоматично виправив я. – Та хоч Августина. Не знаю. Поклав перед ним гульден. – А якщо гарно подумати? Корчмар зморщився, потер перенісся. Брови кумедно заломлювалися, здавалося, що вони живуть окремо від обличчя господаря. Врешті він мовив: – Ні, не пригадую. Дивним чином монета зникла із шинквасу, навіть не помітив, коли. Поклав ще одну: – Подумай добряче. Вона точно десь поруч мешкає. Цього разу він супився довше, вдаючи, що посиленого згадує. Хоча насправді міркував, чи досить, чи може ще гульден-два з мене витрясе. – Щось ніби пригадується, – невпевнено простягнув він, – наче десь колись чув, але... Другий гульден зник з поля зору ще швидше, аніж перший. Я зітхнув і дістав третю монету. – Можливо, це освіжить твою пам'ять? – Гм… це не відьма, часом? – Угу, вона. – Е–е–е–е–м… Гм–м–м–м… – його очі так і кричали: «докинь іще». Пригорща рупелів перекочувала з гаману на шинквас. Я розвів руками, мовляв, усе, що є, знай міру врешті. Складалося враження, що корчмар – той іще чаклун – настільки швидко монети зникали з мого поля зору. – Големові П'яти, – видихнув він і похапцем додав: – але я тобі нічого не казав. – Дякую, – я рушив до виходу. Обернувся і докинув: – але кухаря зміни. Усім краще буде. *** Світляк клонився до обрію, натомість з протилежного боку небокраю неквапом сходив на небо Світлячок. Тонкий серп готувався влаштувати жнива необачним хмарам, що ризикнуть зустрітися йому на шляху. Здійнявся вітер, женучи небесний пух на заклання. А допоки хмари не зустрілися – Світлячок золотавив позаду себе тонку бинду неба. Обабіч тракту хитали верхівками віковічні хащі. Вогнедрево та водокорінь сплітали гілля, камневіт влаштовував бійку зі сталькорою. І тільки голколист з гостроверхом спокійно вітали подорожніх. Віслюк розмірено цокотів по бруківці, поскрипували немащені колеса воза та весело передзвонював у ящиках інструмент. Големові П'яти мали гарний тракт – в першу чергу завдяки кам'яній копальні та каменетесальному артелю, розташованим у поселенні. І, звісно, через близькість до столиці, хоча й лежать П'яти західніше і подорожньому доводиться робити добрячого кругаля, як раптом справи заводять у поселення. Големові П'яти вигулькнули раптово. Тільки-но тракт завернув за ріг, як ліс скінчився, ніби сокирою обрубали, і дорога шубовснула вниз, у широку долину. Вечірній присмерк вкрив її химерними тінями. Куди не кинь оком – повитикалися кам'яні нагромадження – справжні кістки землі. Вдалині виднілися хатини, подекуди вже підсвічені багаттями чи вуличними смолоскипами. Я хльоснув віжками, змушуючи віслюка пришвидшитися. Проте, віслюк є віслюк. На мою спробу він не звернув уваги, далі мірно трусив собі. – А щоб тобі молотом хвіст причавило! – спересердя лайнувся я. Утім, поспішати нагальної потреби не було. Турнір лише післязавтра, до столиці заледве п'ять миль набіжить, тож цілком устигаю. Звісно, якщо ніяких ускладнень не трапиться. Знайти хатинку магічки легко. Коли знаєш, як шукати. Я знав, відтак почав ретельно вглядатися у кам'яниці, заледве ми в'їхали у поселення. Хатини тягнулися в небо гострими стріхами з тонко тесаного каменю у більш заможних мешканців, або ж жовтіли соломою у бідніших. Утім, мітка, зазвичай знаходиться внизу. Десь в у третьому – п'ятому ряду. Подекуди зустрічалися самотні перехожі, які взагалі не звертали уваги на подорожнього. Спитати у когось, чи що? Втім, смикати нікого не довелося. Аж он у Світлячковому погляді зблиснув камінець. Ледь не прозорий, барви того самого Світлячка – лазур із рожевими прожилками. – Приїхали, – промурмотів я вголос. Віслюк, очікувано, відмахнувся від мене хвостом. – Повернемося, я тобі кліщами вуха насмикаю, – пообіцяв я й стриножив тварину. Добре, біля кожної хатини розміщувалася конов'язь. На дверях відшукалася масивна ручка з добрячим кільцем. Я мимоволі замилувався роботою – завжди захоплююся роботами братів у ремеслі. Найпевніше, мого роду майстер, а не людина, чи хто інший. Кільцем звивалося хитромудре плетиво символів, на калаталі у бік відвідувача щирилася василіскова пащека. Згадався заливний язик і я спересердя сплюнув. Торкнувся кільця. В пальці вколола сила – віддалася приємним теплом і трішки залоскотала. Стукнув тричі. З-за дверей довго не долинало ані звуку, я навіть встиг набити люльку. Врешті зачовгали кроки, ніби стариган прошкутильгав. Затим зачулося питання: – Кого там Світлячок приніс? – Друга, – відгукнувся я не вагаючись. – Друзі проти ночі рідко зазирають. Що треба? – голос в Азалії здавався молодим, хоча, знаючи її приблизний вік… Та й звук кроків… Молодильні плетива. А може, чарниця прислужницю винайняла, хтозна. – Поговорити. І поміч. Я не заборгую. – Ач, багатій відшукався, – відгукнулися з-за дверей, – тільки даремно прийшов. Світляк добрі справи любить, а коли проти Світлячка припхався – лихе на думці несеш. Забирайся. Я скреготнув зубами. От же ж знавиця! – Не все лихе Світлячкові, не все добре Світляку. Чи ж тобі не відати, Азаліє. На якусь мить запала тиша, потім зачувся мелодійний передзвін ключів, брязкіт засову і двері, нарешті, скрипнули й прочинилися. У щілину визирнуло обличчя – за людськими мірками років тридцяти. – Що за?.. Як і будь-яке одоробало, магічка одразу зорила на рівні власного зросту і тільки потім опустила очі і побачила мене. – Овва, які гості, – плеснула в долоні й прохромила поглядом, ніби листя на голку нанизувала для сушіння, – давно ж твій рід зазирав на обід. Двері прочинилися повністю і господиня змахнула рукою й іронічно вклонилася: – Прошу, нема чого поріг оббивати. Коня стриножив? – Віслюка, – виправив я, – так. Азалія порснула. – Віслюка? Ще б на собаці приїхав. Утім, справа не моя. Ти проходь, я зараз чаю заварю. Чарниця похапцем рушила з вітальні. «Чаю, авжеж, – подумки криво всміхнувся, – певно, з коренем правдоказу. Чи яким іншим таємним інгредієнтом. Ну нічого, я відчую». Попід стінами вітальні височіли книжкові полиці. Допоки я роздивлявся фоліанти – а бібліотека направду видалася чудовою, будь–який чарун позаздрить – повернулася господиня. Звідкілясь вигулькнув низький столик, впевнений, одразу не було його в кімнаті. На стільниці парували дві філіжанки з чаєм і таця з якимось печивом. – Прошу, – вказала Азалія й примостилася на пуфі. Я сів навпроти, узяв своє горня, принюхався. Ніби чисто. Краєм ока спостерігав за магічкою, та, в свою чергу, вивчала мою реакцію. Цікава в нас гра у «знайдика» виходить. – То чим можу зарадити? – не витримала першою Азалія. – Багато не треба – лише шлях вказати. – Шляхи бувають різні й до різної мети. Ми пильно поглянути одне одному у вічі. У її очах палахкотіла цікавість. І вловлювалися відблиски… страху, чи що? – Чароцвіт, – тихо відказав я. Ховатися далі не мало сенсу. Азалія скочила на ноги. – Хто ти? – ледь не скрикнула, однак опанувала себе. – Коваль, – криво всміхнувся я. – Й навіщо ковалеві Чароцвіт? – То вже моя справа. – Звідки узяв, що можу допомогти? – Кров підказала. – Відун? – Ні. Але… знаюся на дечому. Вона замислилася. Я мовчки сьорбав духмяний чай. Врешті Азалія ризикнула: – То коли знаєшся, навіщо тобі я? – зазирнула просто у вічі. Я скипів. Ну хіба ж не зрозуміло, що я відаю? Ба ні, треба й надалі в «знайдика»… – Слухай, може годі? Нащо ці дитячі забавки? Азалія відсахнулася. – Т-т-т-вої оч-ч-і, – процокотіла магічка зубами. – Знаю, – злісно відрізав я, і вже м’якше додав: – то допоможеш? – Т-т-так. Ціна… – Розумію. – Хто ти насправді? – Дівчинко, ну не треба тих питань, зайве воно. Ми ж вже майже домовилися. Від слова «дівчинка» Азалія здригнулася, зіщулилася. Я подумки лайнувся. Не варто було так. Та що вже. – Я намагаюся второпати, чи можна тобі вірити. Зрозумій вірно. – Так-так. Хочеш, заприсягнуся? – Чим? – Первісний Пломінь влаштує? Вона знову скочила на ноги. Очі широко розкрилися й округлилися, зуби уп’ялися в губу, та так, що на ній проступила кров. – Таким не жартують. – Знаю. Назви ціну. – Ти сам її знаєш. – Так само, як ти відаєш, що ціна має бути вимовлена. Якусь мить Азалія вагалася, потім зітхнула на повні груди, ніби збиралася пірнути у крижану воду. Крижану… Воду… – За допомогу ти відплатиш мені квіткою Чароцвіту. І… – чаклунка затнулася, потім зірвалася на крик, – і… правдою! – Ціну вимовлено і прийнято, – мовив я ритуальне формулювання, – показуй, який він сьогодні. Азалія заплющила очі, заходилася робити паси, тчучи потрібне плетиво чар. Над пальцями злітали іскри, клубочився то туман, то світло. Врешті між її долонями забриніло зображення Чароцвіту. Лише на мить, та цього вистачило, аби запам’ятати. Знесилена магічка опустилася на пуф. Перевела подих, зазирнула в обличчя: –Побачив? – Так. Чекай на світанку. *** Вода скипала попід берегом білими пінними бурунами. Нагадувала свіжоналитий кухоль елю. Тепер зрозуміло, чому ріка носила таку дивну назву – Діжка Елю. Кортіло припасти на коліна і напитися. Однак, вже не можна. Притлумлений погляд Світлячка золотив на річці доріжку. Та бігла по пінним бурунам і струменіла просто мені до ніг. Стрибала на чоботи, здіймалася по штаням, звивалася вздовж тіла, обіймала за плечі і скрапувала на долоні золотими бризками. Я пив силу, всотував кожну краплину небесного Пломеню. Треба напитися ним по самі вінця, та й того може не вистачити. Напувався і розмірковував. Усе-таки боги, чи хто там створив наш грішний світ, добряче пожартували. Яку б дещицю сили тобі не відміряло в житті – ти впрешся у Межу. Здолати яку допоможе тільки Чароцвіт. Котрий магік будь-якої раси не може побачити. А навіть якщо отримував хоч раз у житті – вдруге не впізнає, бо Чароцвіт щодня змінюється. І тільки магічка владна бачити кожну нову форму і точно знати, як виглядає квітка сьогодні. Іронія в тому, що чарниця ніколи не владна зібрати Чароцвіт. Отак і живемо – одні бачать, інші – отримують. І лише спільно можна заволодіти цим дивом природи. Без якого… без якого монарх не полетить, бо корчмар мав рацію – без чарів нікуди. Моя Межа нижче необхідного, тож без Чароцвіту вийде лише дешева, ярмаркова пародія, яка й щербатого рупеля не вартує. Бо ж не можна обманути і не обманутися самому. Монарша милість воліє літати… В мене теж є кому мріяти про політ. Кров скипає, пломениться силою. Час діяти. Чоботи вгрузають у мул, вода штовхає в груди. Йду далі й далі. Глибше й глибше. Борода мокрою ганчіркою лежить на грудях. То й на краще – швидше тягнутиме на дно. Вода от-от зійдеться над головою. Вдихнути востаннє і сподіватися на краще. Холодно! Як же тільки холодно! Навіть гірше, ніж уявляв. Натомість пече у грудях. Наскільки б великі легені не мав, повітря все одно потрібне. Не можна відключити подих, наказати собі не дихати, чи запастися довіку. Довкола рук шипить вода, нагрівається, ковзає вздовж тіла випаленими пухирцями, лишаючи позаду пінний густий шлейф. Риби зорять вибалушеними буркалами й сахаються, заледве я наближаюся. Звісно, ніхто не хоче зваритися живцем. Скільки ж там до дна? Сила щосекунди струменить з тіла, її надто мало. Якоїсь миті здається, що втрачаю свідомість. Пальці розривають пазурі, за спиною розквітають химерні крила. Руки переливаються золотом. Стій! Зусиллям волі опановую себе, задавлюю паніку, шкода, що не вдалося в зародку. На мить навіть вогонь в грудях згасає і здається, що не товща води навкруги, а любе повітря. Усі скарби світу за ковток! Аж он і дно. Колоситься живий килим, лоскоче мул і пісок, каміння і купи сміття. Видніються уламки човнів, вщент заіржавіла зброя – торкнися і розсиплеться попелом. Ріка береже відголоски давно минулих битв і війн. І берегтиме повік, допоки світ не заіржавіє і не розсиплеться, як і та зброя. Десь проміж корабельних скелетів майнуло яскраве світло. Придивився. Точно, Чароцвіт! Маківки пломеніють і розмірено погойдуються. Щосили пливу туди. Сили має вистачити, інакше просто бути не може. Пропливаю між зогнилих дошок, допірнаю до суцвіть. Бутони палахкотять і розбризкують золото довкруж. Пальці тремтять, дрижаки струшують усе тіло, здається, відчуваю навіть кожну волосину у бороді. Зламав стебла – одне, друге, третє. Сила вдарила навідліг, зметнулися фонтани мулу, бризнули навсібіч, запорошуючи очі, забиваючи ніздрі, налипаючи на лапи, забиваючись під лусочки. Зогниле дерево навалилося на плечі, стиснуло, не даючи ворухнутися. Вкриває хвилею жаху. Не встиг! Не зміг! Тіло б’ється у пастці, здуваються м’язи, пазурі деруть дно, хвіст лупає у щось, що саме – не роздивитися. Ну ж-бо! Напружитися, змести перепони і злетіти на поверхню. Зламати бар’єри! Здолати Межу! І у височінь, до неї! Стій! Згадка тверезить свідомість, на мить вириваюся з темної прірви. Пазурі, хвіст, луска?! В ім’я ковальських міхів – нехай минеться! То не моє тіло, не мої відчуття. Я тут і зараз, з вимоклою вщент бородою. Аж онде просвіт між дошками. Стискаю у кулаку Чароцвіт і щодуху пливу туди. На волю, під ясний погляд Світлячка. *** Широке смарагдове поле вкрите наметами, трибунами, мішенями й рештою турнірної атрибутики. Десь грають музики, майорять стрічки і прапори з гербами. Шарлатани усіх мастей майструють літальні прилади – кожен прагне легкого золота. А тільки не буває воно легким – шкода, що одоробала того переважно не усвідомлюють. Вправляються у влучності лучники, свистять стріли і ляскають об краги тятиви. Віддаль вовтузяться лицарі – верхи і пішки, в обладунках і без – мнуть одне одному боки на потіху монаршій дупі, високорідним та черні. Тьху! Міхи роздмухують полум’я, залізо наливається полум’яною барвою – ще трохи і можна кувати. Підкидаю молот, щоразу відчуваючи, як кипляча у ньому сила рветься назовні. Азалія зачарувала інструменти на славу. На знак вдячності за правду. Бо ж ціну було вимовлено і прийнято. Тож мусив платити. Я не брехав магічці, коли казав про підказки крові. Направду, нас можна вважати далекими родичами – наші давні пращури ледь не однієї шкарлупи діти… Залізо проминається на ковадлі, розплескується, набуває задуманої форми, витончується заледве не до прозорості. Вдома мене чекає донька – золотаве диво. І якщо вдасться запустити в небо вельмиякогосьтам короля, чи який титул він носить в цій країні, то й… Азалія повірила у мій план, повірила і благословила – мене і доньку. Відправила звістку синові – виявилося, вона має дитину. Тож я просто не можу схибити. Молот б’є у ковадло… – Ваша Ясновельможносте! Ваша Ясновельможносте! Воно діє! Працює! – піддослідний лендлорд, захеканий і пошарпаний, впав навколішки, простягаючи монарху химерну конструкцію – два залізні, майже прозорі крила, з’єднані між собою замудрованим плетивом шкіряних пасків й тонких металевих смужок. І не менш химерним переплетінням чарів. Монарх, зовсім іще хлопчина, навіть вуса сяк-так не виросли, обережно торкнувся конструкції. Заворожено провів пальцями по ній. – Допоможіть одягнути! – наказав фальцетом. Вірнопіддані одразу ж заходилися виконувати монарший наказ. Я спостерігав за тим одним оком. Бо ж навіть тієї уваги з мого боку він не вартий, на відміну від зачарованих силою Чароцвіту інструментів. Я вантажив скарб на возик, а віслюк флегматично змахував хвостом. *** Як же чудово повернутися додому! Повітря солодке і густе, кортить його пити, гамувати спрагу – допоки не луснуть легені. Особливо, після Діжки Елю. Я розвантажив возик і утер піт з чола. Одразу ж роздмухав полум’я кузні. Адже є речі, які мусиш зробити навіть наперекір смерті. Монарша дупа розщедрився навіть не на п’ятсот, а на цілих сімсот гревників – настільки його вразило моє творіння. Ну, нехай шугає собі у височині, а мені своє робити. Золото плавилося легко і весело, скипало у горщиках і вихлюпувалося з них. Байдуже, цього вистачить із запасом! Додав у метал перетертий Чароцвіт, потягнувся до Пломеню. На мить здалося, що навіть Світляк спалахнув яскравіше. Сила скипала в крові і просилася зовні. І я дав їй вихлюпнутися. Не певен, що не співпадіння, та після першого удару молота затремтіли недалекі гори. *** Давно, ще до мого приходу в цей світ, наш рід втратив можливість літати. Ніхто достеменно не знав, та й досі не відає чому. Та й чи так то вже важливо? Головне те – що завжди лишається шанс на переродження. Я про це навіть не думав, але Азалія підказала. Навдивовижу розумна магічка. І то, певно, навіть не через кров. Її син вже отримав звістку і зараз прямує сюди. Можливо, заробить десь дорогою, а як ні, то мого запасу вистачить їм обом. Бо ж вкрадене, награбоване чи начароване не працюватиме. І тільки зароблене власним потом і кров’ю дасть необхідний результат. Бо тільки заробивши сам отримуєш повне право володіти і розпоряджатися. Вкладаєш дещицю сили, і тоді, за покликом, вона відгукується в тобі неодноразово посилена. Ми почекаємо сина Азалії, в нас вдосталь часу. І нині ми маємо небо. Я дивився у височінь, скрутившись калачиком і підклавши хвіст під голову. Як добре нарешті скинути гномську личину і випростатися. Тут, у Попелястих Землях, що розкинулися по інший бік Червоних Відрогів, у небі відбувалося велике диво маленького роду. Попід хмарами, розкидаючи навсібіч відблиски Світляка, кружляла золота дракониця. Із викуваними крильми. |