Крижаний дощ примарною завісою застилав горизонт. У небі гуркотіло відчайдушно та надривно. Спалахи блискавок освітлювали гранітно-сірі сутінки, що повільно огортали засинаючий день. Чоботи по щиколотку занурювались у розмитий ґрунтовий шлях. Він йшов повільно, незважаючи на скажену зливу, що тисячами кулаків боляче барабанила по плечах та спині, ведучи слідом під вуздечку стрункого гнідого жеребця. Кінь невдоволено хропів, випускаючи з ніздрів пару, але слухняно крокував за господарем, залишаючи у грязюці глибокий слід. Жителі Нетрів, що межують із Зовнішнім містом Карте, похмуро поглядали в бік незнайомця. Таких, як він, тут не шанували. Таких ніде не шанували. Подорожній навіть не намагався приховати своє походження, виставивши напоказ специфічний шкіряний камзол: подовжений до колін з високим коміром-стійкою, що застібався під саме підборіддя. Але, тим не менше, глибокий капюшон, пришитий до камзолу, приховував обличчя чужинця щільною тінню. Начебто ця спроба приховати свою особистість могла щось змінити для мешканців Карте? При стегні висіли піхви з важкої шаблею, однією з тих, які кували років двісті тому, а на забризканому багнюкою взутті з високими халявами дзвеніли захисні щитки зі срібла з виступаючими на пластинах гострими шипами. Мандрівник не звертав уваги на роззяв, що повивалювали зі своїх халуп, вказуючи на нього пальцями. Йому не було діла та часу до забобонних думок, які роїлися в їх головах. Хтось кинув в його спину грудку багнюки, потім ще одну, з темного вікна прилетів камінь. Відстрибнувши від грубого матеріалу камзола, кругляк, булькнувши, зник у калюжі. Напасти у відкриту ніхто не наважиться. І чужинець це знав. У мешканців Нетрів навіть не вистачить сміливості вигукнути образливе слово, так і будуть стояти під зливою, обпалюючи його поглядами, повними огиди та ненависті, усім своїм виглядом демонструючи, що чужаку тут не раді. - Вони гадають, що переможеним не місце у величній столиці переможців – «великосяйному» Карте, - холодно всміхнувся подорожній до свого коня. – Ми й не затримаємося тут довше, аніж треба. Чи не так, Дикий? Він терпіти не міг людські міста. Ці смердючі огидні ями, наповнені сміттям, зігнилими недоїдками та калюжами помиїв. Та найбільше його дратували вулиці, які підступно заковували у свої мертві кам'яні кишки. Ні промінчика сонячного світла, ні найнікчемнішої зеленої стеблини. І це столиця величної Фаріланської імперії – Карте, Перлина півдня, Златосяйна колиска цивілізації. Ха, столиця! Жалюгідний пам'ятник людського марнославства, що смердить терпким запахом зради та брехні. А колись ці землі належали їм... колись на цьому місці знаходилися дивовижні Небесні Акведуки. Подорожній стиснув губи, перериваючи хід думок. Не зараз. Поганий час для порожніх спогадів. Нетрі залишилися позаду. Чужинець уже давно крокував по брукованій щербатим камінням вулиці Зовнішнього Карте. Знову напружені погляди перехожих, які намагаються розгледіти обличчя мандрівника, приховане глибокою тінню капюшона. Знову презирство та огида. Лише вуличні пси привітно махали хвостами і жалісно скиглили, побачивши чоловіка із старовинною шаблею у потертих піхвах, ніби теж сумували про те, що було колись... Подорожній зупинився, піднявши очі до вивіски над дверями двоповерхового будинку: трактир «Тепле вогнище». - Таким, як ти, покидьку, тут не раді. - Жорстко пролунало поруч. - Мої монети не з того золота, що й ваші? – чужинець мав низький голос, який лунав неймовірно оксамитово, а його ледь помітний дивний акцент розтягував голосні звуки. - Та що б тебе!.. Не удостоївши розсердженого перехожого навіть поглядом, мандрівник ступив на ґанок, струшуючи з камзолу краплі дощу, що легко стікали зі шкіри, наче вода з пір‘я диких качок. - Ти не ввійдеш всередину. - Перед чужинцем виріс сивий чоловік міцної статури, перегороджуючи собою вхід до трактиру. - Мені не потрібні ніякі проблеми в моєму закладі. Втелепав? - Я увійду всередину, поповню припаси та піду. Чим швидше я виконаю свою роботу тут, тим швидше ти зможеш спокійно спати. - З цими словами подорожній недбалим рухом руки змістив сивого шинкаря зі шляху, немов невагому безвольну ляльку. Старий перелякано моргнув і кинув у спину непроханого гостя образливе прокляття, у безсиллі стискаючи кулаки. Уже штовхнувши двері «Теплого вогнища», чужинець обернувся. Шинкар миттєво збліднув, чекаючи швидкої розправи над собою, але той лише тихо кинув: - Доглянь та нагодуй мого коня. Дикий втомився. Шлях був складний. - І жбурнув господареві повноцінну золоту монету. Одну з тих, які у Карте вже не бачили кілька поколінь. На одному боці золотого розквітала троянда, на іншому – красувались високі шпилі невідомого міста. Гул у загальній залі трактиру моментально стихнув, десятки пар очей пронизали незнайомця, серед столів поповзло зле шепотіння, деякі відвідувачі нервово засовалися на стільцях та лавах, деякі запалали бажанням піднятися зі своїх місць, та зрештою ніхто так і не зрушив. «Бояться, - губи подорожнього спотворила крива безрадісна посмішка, що більше скидалася на гримасу. - Вони бояться тебе, Ет‘єре. Та не дивно… ти й сам себе боїшся. – Примруживши очі, подумки процідив. - Ви можете вбивати тільки беззахисних жінок і дітей, чи не так, нікчеми?!». Повільно наблизившись до стійки, Ет‘єр стягнув мокрий капюшон, трусонув гривою безбарвного волосся, що скрутилося бурульками від вологи. Розстебнувши пряжки високого коміра, мандрівник продемонстрував химерне намисто, що було вилито із суцільного шматка срібла, та широким кільцем щільно охоплювало його шию. Не зупинившись на цьому, Ет‘єр розкрив камзол, вивільнивши з-під одежини кілька витків срібного ланцюга, скріпленого трьома замками, на якому знаходився кулон у вигляді семигранного флакону з ліловими стінками. На стінках посудини раз у раз проступала та зникала чудернацька рунна в'язь. На загальний зал, здавалось, опустилась примарна тінь. Тепер у відвідувачів трактиру не залишилось жодного питання щодо походження незнайомця. Дружина господаря «Теплого вогнища», яка протирала стійку нервовими рухами, була налякана до тремтіння в колінах, але трималася героїчно, коли гість порівнявся з нею та уперся долонями в дерев'яну поверхню стільниці. Не наважуючись подивитися в очі подорожнього - темно-зелені без зіниць, ніби непрохідні лісові хащі, вона пробелькотіла щось нерозбірливе про те, що бажає замовити гість. - Мені потрібно три бутлі з водою. Чистою водою. Плачу золотом. Поки жінка квапливо виконувала його побажання, сховавшись на кухні, Ет‘єр обернувся до зали, окинувши присутніх незворушним поглядом. Скільки століть він ходить по землям Фаріланської імперії людей, але досі не міг звикнути до трьох речей: їх зарозумілості, жадібності та їдкому запаху, що неодмінно наповнював будь-яке приміщення, варто було хоча б одній людині з'явитися в ньому. І за злою примхою долі саме імперці стали причиною знищення останніх з його народу... Рефлекторно погладивши огидний широкий шрам, що перетинав праву брову, перенісся та зміївся на ліву щоку та вилицю, Ет‘єр відвернувся від зали. Сморід випивки, тютюну та дешевих наркотиків, притупляв запах сліду крові. А слід дуже близько. Його мета близька. Незабаром всьому прийде кінець. Зрештою, саме для цього він після стількох років знову ступив у клятий Карте. Господиня «Теплого вогнища» з гуркотом поставила на стійку три бутлі з водою, і отримавши щедру плату, позадкувала до полиць із їжею позаду себе, благаючи богів про те, щоб ця тварюка не вирішила зупинитися на ніч у трактирі. - Гей, ти, мерзотнику! - голос п‘яного відвідувача, який після третьої пляшки картопляної горілки перебував у стані, коли дурість межує з божевіллям і безстрашністю, кинджалом розрізав щільну тишу, що зависла в залі. Ет‘єр не відреагував на провокацію, мовчки складаючи бутлі до мішка. Він майже вловив кривавий слід, втрачений через дощ і сморід розважального закладу, і не бажав відволікатися на п'яних недоумків. Він тут не заради помсти або відновлення справедливості. Історія вже розсудила їх. Імперці - процвітають, а такі, як він - гниють у безіменних могилах. Сліпа помста нічого не змінить, навіть не полегшить біль та той тяжкий тягар, що він змушений нести вже п'ять сотень років. - Я до тебе звертаюся! - чиясь рука з брудними пальцями і жовтими ламаними нігтями безцеремонно схопила подорожнього за плече. - Якої темряви ти сюди приволік свій смердючий зад?! Забирайся геть! У темряву до всіх своїх родичів! Мандрівник скинув долоню з плеча, ніби відмахнувся від настирливої мухи. - Потворо! - не бажаючи здаватися, п'яний відвідувач замахнувся кулаком, але через мить вже несамовито волав, притискаючи до себе вивихнуте зап'ястя. Винагородивши невдачливого забіяку похмурим поглядом, Ет‘єр підхопив мішок і попрямував до виходу. Чому вони просто не можуть облишити його у спокої? Уже біля дверей реакція знову не підвела його. Тихий шелест, крок праворуч, напівоберт і рука мандрівника стрімким рухом перехоплює арбалетну стрілу у двох дюймах від власної скроні. Погляд зеленоокого чужинця зупинився на невдасі-арбалетнику - враз зблідлий хлопчина почав задкувати до стійки, навіть не намагаючись перезарядити зброю та повторити свою спробу. Свердлячи жорстким поглядом переляканого стрілка, якому від народження можна було дати не більше п’ятнадцяти років, Ет‘єр стиснув кулак та переломив стрілу, ніби це був не арбалетний снаряд у два пальці завтовшки, а суха соломинка. Безпристрасно відкинувши уламки, подорожній був готовий покинути трактир, але натхненні несподіваним вчинком хлопчини, відвідувачі трактиру раптово заворушилися за столами та змусили його зупинитися. Йому не потрібні їх життя. Якщо не втихомирити їх зараз, хтось із цих дурнів обов'язково вирішить кинутися на його шаблю пізніше. З вуст Ет‘єра злетів лютий рик, у мить він опинився поруч із хлопчиною-арбалетником. Схопивши його за барки, чужинець з легкістю підняв стрільця над підлогою. Наполоханий юнак скрикнув та безпорадно задригав ногами в повітрі, витріщившись на чужинця. - Ніколи не вплутуйся у бій з нерівним супротивником, щеня. Одного разу подібна гірка помилка буде коштувати тобі життя. - Я не боюся тебе, клятий ельфе! - відчайдушно заверещав хлопчина, хоча вираз на його обличчі підтверджував зворотне. - Щоб ти сконав! У цю ж мить Ет‘єр перестав себе контролювати. Прізвисько, вигадане імперцями для його народу, викликало напади сліпої люті. Зелені очі мандрівника враз стали молочно-білими, обличчя спотворила гримаса, від чого шрам став потворніше та зловісніше, а з-під верхньої губи, роздираючи ясна, з‘явилась пара гострих іклів. - Ніколи не називай те-альвен «ельфами»! - прогарчав чужинець, ледь приборкуючи шалений гнів. Ет‘єр розтиснув пальці, і юнак з гуркотом звалився на підлогу. Ніби нічого не трапилось, подорожній запахнув камзол, підібрав мішок і полишив трактир. Сумно рипнули двері, впускаючи в тепле приміщення мряку та вогке осіннє повітря. Пристібаючи мішок до сідла Дикого, те-альвен побачив, як до «Теплого вогнища» влетів змилений чоловік із масляним ліхтарем у тремтячій руці, завмер на порозі та що було сил прокричав: «Ще одна жертва! Дочка пекаря Батіля!» Ет‘єр коротко глянув на Дикого, в його ебонітові блискучі очі, наче питаючи дозволу. Жеребець фиркнув і вдарив копитом об землю. Не гаючи ні хвилини дорогоцінного часу, чужинець вибіг із загороди для коней під потоки крижаного дощу. Відчувши сморід крові, кинувся по ще свіжому сліду. Обігнувши наляканих городян з ліхтарями, які голосили та товпилися навколо тіла дівчини із розірваним горлом, що лежало горілиць на ґанку пекарської лавки, ельф помчав вгору по вулиці. У нічному повітрі та важких потоках води ковзнув невидимий людському погляду шлейф, звитий із крапель крові та дощу, охолоджений морозним дотиком осені та в'янення. Очі Ет‘єра, що знову змінили свій колір на молочно-білий, без зайвих труднощів вихопили з мороку мерехтливий силует своєї здобичі: ні людина, ні звір. Рик, стрибок і тварюка зникла між двох димарів на даху сусіднього двоповерхового будинку. Підстрибнувши, те-альвен вхопився за віконниці та слідом злетів на карниз другого поверху. Ніби вуличний акробат, легко подолавши вузький виступ завширшки у пів ступні, Ет‘єр відштовхнувся від слизького парапету балкончика та виліз на похилий дах. Підошви чобіт зрадницьки заковзали мокрою черепицею, але мисливець, балансуючи, без особливих зусиль видряпався на димар, сів навпочіпки на краю труби. Погляд знову розвіяв морок ночі. Здобич тікала. «Ти не сховаєшся...» - з цими словами Ет‘єр без зволікань кинувся слідом за істотою. Борти розстібнутого шкіряного камзола, наче крила сірого птаха, голосно плескали під потоками дощу у такт гонитві. Погоня по дахах Карте тривала недовго. Що мисливець, що жертва - були варті один одного. Ніхто не бажав поступатися та програвати, адже приз цієї гри – життя. Усе вирішив випадок. Череда високих будинків заможного кварталу купців обірвалася - внизу розкинувся міський канал. Почвара голосно заскрипіла довгими пазурами, намагаючись загальмувати. Ет‘єр нарешті зміг розгледіти свою ціль. Чорний клубок на тлі потоку дощу з парою палаючих полум'ям очей, завмер на краю даху. Вампір. Він завив протяжно та скорботно, не маючи можливості перетнути воду: для таких, як він, це було рівноцінно загибелі. Тварюка низько засичала, розвернулася та помчала на зустріч своєму переслідувачу. У світлі блискавок спалахнули кігті-бритви. Зчепившись, обидва покотилися по черепиці, і не втримавшись на краю даху, полетіли вниз. Від удару потилицею об бруківку в очах Ет‘єра потемніло від гострого болю, і він на мить послабив хватку. Скориставшись нагодою, вампір спробував вчепитися в шию ворога, але відсахнувся від срібного намиста і миттєво отримав кулаком у щелепу. Ображено заскигливши, потвора спробувала уп’ястись іклами в руку ельфа, але срібний шипастий наголінник те-альвен врізався в черево тварі, зламавши кілька ребер. Вампір завив, відскочив і розчинився в ночі, але сховатися від мисливця, який взяв слід, немов тренований гончак, все одно вже не зміг. Зір Ет‘єра дозволяв бачити монстра і на кордоні двох світів: реального та містичного. Розпливчастий примарно-синюватий сутулий силует з міцними руками-лапами мчав геть у бік зачиненого на ніч лотка гончара. Вихопивши один з ножів із чохла на портупеї, те-альвен метнув клинок у втікаючу тварюку. Срібло беззвучно розрізало сірі нитки дощу, що шумно сипались з нічного неба, і пронизало плоть вампіра, силоміць повернувши його обриси у реальність. Істота впала, покотилась, застогнала, схопившись за рукоять ножа, що стирчала з плеча, не у змозі витягти ненависний метал із тіла. У три удари серця наздогнавши поранену здобич, мисливець скрутив лапи вампіра мотузкою, але замість того, щоб встромити ще один ніж у серце створіння, Ет‘єр розірвав лахміття на шиї потвори, вишукуючи на його шкірі сліди опіків. Під грубою сизою шкурою монстра джгутами перекочувалися сталеві м'язи. Не знайшовши того, що шукав, те-альвен враз збліднув і втратив контроль над ситуацією. Мотузка тріснула, вампір полоснув мисливця гострими пазурами, роздерши шкіряний камзол на його грудях та зірвавши петлю зі сріблястою закупореною склянкою. - Ні... – жахнувся Ет‘єр, побачивши, як дорогоцінний вміст флакону розчинився в брудній воді. Другий удар відкинув те-альвен. Мисливець вдарився спиною об стіну найближчого будинку, впав на бік, і більше не намагався піднятися, погляд був прикутий до мутної калюжі, де ще кілька митей мерехтіли жовті іскорки еліксиру, що витекли з розбитого скла. Скулячи від болю, ніби побитий пес, вампір кинувся геть, судомно припадаючи на одну з лап. Надривно дихаючи, Ет‘єр лежав під холодними потоками дощу. Його очі знову стали зеленими, ікла перестали роздирати ясна тягучим болем, набуваючи звичайний розмір і форму. Нили роздряпані груди, кров густими темними цівками стікала з рани на брудну ламану бруківку. Поруч клацнули копита Дикого. Кінь штовхнув мордою спину господаря, але те-альвен не поворухнувся. Невдоволено пирхаючи і випускаючи з ніздрів пару, жеребець плюхнувся на передні ноги поруч із хазяїном. - Все скінчено, Дикий... - тихо промовив Ет‘єр, зарившись обличчям у мокру гриву тварини. - Я запізнився. На його шиї навіть сліду від ланцюга не залишилося... Я знову запізнився. А тепер ще й одна з двох склянок розбита... - відвернувши пошматований борт камзола, тремтячі пальці намацали останній флакончик, закріплений у шкіряній петлі. - Залишилась остання. Доведеться ризикнути востаннє, нехай навіть вороття назад вже немає. Ніщо більше не має значення. Це моє останнє полювання. Я так втомився… Дикий знову підбадьорливо буцнув господаря у плече. - Так, ти правий… Вистежимо його знову! - Уже рішучіше додав Ет‘єр та, похитуючись, піднявся з бруківки. - Він поранений і не зможе втекти з Карте. Залишиться у місті та буде зализувати рани. *** Оговтавшись від запеклої бійки, Ет‘єр вистежив лігво вампіра на наступний день. Запах привів його до Нетрів. Ельф пробрався у темне приміщення однієї з покинутих халуп через величезну діру у згнилому солом‘яному даху. Захаращена хижа освітлювалась смугами світла, що струменіли із забитих дошками вікон та численних дир у даху. У жовтувато-білих стрілах клубочилися порошинки та мошкара, під підошвами чобіт плескались калюжі. Лігво було порожнім. Якщо створіння й було тут, то не минулої ночі. Тепер монстр буде обережним, і навряд чи вийде на полювання в найближчі дні. У кутку приміщення, поруч з купою ганчір'я, забрудненого кров'ю, висихала кепсько смердяча калюжа. Ет‘єр спохмурнів, розгрібаючи подерте лахміття кінцем палки. Судячи з усього, тварюка встигла перетворити когось із городян, щоб той здобув трохи їжі, поки його володар недужає. На жаль, тільки в людських дурних казках вампіри - прекрасні юнаки та дівчата, які перетворились у безсмертних істот від солодких пристрасних поцілунків. Насправді перетворений вампіром, якщо не вмирав від больового шоку відразу, то «прокидався» у калюжі власного лайна, серед усюдисущого смороду, що роз'їдає очі. А далі бідолаху чекали напади блювоти та шалені болісні спазми, що стискали легені, ніби сталевими лещатами, та були здатні звести з розуму будь-кого. Щасливчик, який пережив все це, перетворювався в мерзенну безстатеву тварюку, що харчується кров'ю та муками своїх жертв. Роздратовано відкинувши палку, Ет‘єр випрямився, кинувши останній погляд на лігво. Долоня міцно стисла рукоятку шаблі. Він був упевнений, що ця «кровопивча» напасть – покарання роду людському та Фаріланській імперії зокрема, за те, як ті безжально вчинили з його народом під час облоги останнього міста те-альвен на континенті багато століть тому. На чужій крові та кістках ніколи не побудувати блага. Ет‘єр вибрався з кособокої халупи находу обтрушуючи з камзола шмаття налиплого павутиння. Погляд зупинився на Дикому. Той неспокійно бив копитом об землю, немов намагаючись привернути увагу свого господаря. У ґрунті й справді щось блиснуло. Наблизившись, ельф сів навпочіпки, зацікавлено розглядаючи знахідку жеребця. Ще вогка після вчорашньої зливи земля оголила уламок перлинно-зеленої плитки. Перед очима стали величезні басейни Небесних Акведуків, які були викладені різнокольоровою мозаїкою зі схожих напівдорогоцінних плиток. Потворний Карте, що чадів у небо чорними хвостами диму та тонув у гулі численних мануфактур, досі зберігав під своїм ненаситним черевом залишки попередньої цивілізації, розкішного міста те-альвен, оточеного фонтанами і струмками, сповненого ароматами квітучих садів та музикою магічних вітряків... Небесні Акведуки повстали у спогадах Ет‘єра у всій своїй дивовижі - обплетені зеленню, загорнуті у сонячний серпанок, прикрашені сріблом і перламутровим блиском. Останній притулок те-альвен у цих землях, змушених поступатися своїми містами молодим, зухвалим і наполегливим фаріланцям та їх ватажку імператору-завойовнику, який підкорив усе південне узбережжя Мигдалевого моря. Те-альвен не бажали, щоб кров їхніх одноплемінників проливалася у нав'язаній їм війні, а тому, підкоряючись вимогам людського імператора, віддавали свої міста без бою, відступаючи все далі та далі до узбережжя, аж доки за спинами не залишилось нічого, окрім лазурово-синьої морської гладі. Ет‘єр до болю стиснув кулаки у холодному гніві, згадуючи, як всупереч обіцянкам послів імператора, віроломні загарбники забирали їх жінок і дітей до полону, а вони лише відступали, кидаючи домівки на свавілля ворога. Їм варто було прийняти бій, варто було відстояти своє право жити на цих землях, але ні, Старійшини вирішили інакше. Поплисти за Мигдалеве море, залишивши все на поталу імперців, щоб ті бенкетували на руїнах знань найдавнішої цивілізації, що пізнала все, навіть благодать безсмертного життя... Мисливець жбурнув уламок плитки геть, серце защеміло від горя. Коли правитель Фаріланської імперії взяв в облогу Небесні Акведуки - те-альвен просили лише про одне, щоб їм дали піти, забравши книги з княжої бібліотеки, сувої з Місячної обсерваторії та полотна із Зелених галерей. Їм було відмовлено. Ультиматум - здати місто в найближчі два дні, ніби клинок ужалив Ет‘єра у той жахливий день. Він був вченим, протягом десятиліть розробляв двигун для апаратів, які б могли парити над хмарами – першого літального винаходу те-альвен. Війна знищила його дослідження та мрію літати. Тоді та люта агресія та невиправдана жорстокість імперців стали останньою краплею. Він підняв городян на захист Небесних Акведуків, хоча й сам уперше у житті взяв до рук зброю. Їм вдалося протриматися майже місяць, і хто знає, чим би завершилася облога, якби одного разу вода в численних струмках та колодязях міста не виявилася отруєною. Аромат кориці та яблуневого цвіту. Так завжди пахла її шкіра. Ніжна, гладенька, пекуче-тепла. У той день, коли небо пофарбував тривожно-кривавий світанок, він востаннє вдихнув цей аромат, щоб забрати його із собою. - Ет‘єре, будь ласка, не їдь! - заплакана темноволоса ельфка у бежевій туніці злякано завмерла на порозі їхнього будинку. На її шиї висів кулон у формі семигранного флакону з ліловими стінками. Хвороблива блідість вкривала шкіру. - Мені так страшно… - Я повернуся, Л‘єро, обіцяю, що повернуся. – М‘яко пригорнувши дружину до себе, те-альвен зазирнув в її очі. У них застигла гіркота, біль і відчай. - На сьомий день. На світанку. Виходь на міську стіну. Я повернусь у призначений час з ліками. - Розвернувшись, Ет‘єр попрямував до осідланого коня, застрибнув у сідло. Він не бажав залишати її, тим більше зараз, коли місто в облозі, а на вулицях лютує клята зараза, що прийшла слідом за отрутою із водойм. Але вибору не було. Він єдиний серед тих, кого оминула недуга, знав шлях до веж алхіміків. Л‘єра не втрималася, підбігла до вершника, відчайдушно схопилася за ремінець стремена. - А якщо вежі Слонової Кістки - знищені? Будь ласка, не ризикуй собою... - Алхіміки та їх мудрість остання надія Небесних Акведуків. – Твердо промовив Ет‘єр. - Вони зобов'язані вижити. Я вірю, вони знайдуть ліки. Ельфка простягнула руки до чоловіка, він схилився, ніжно обіймаючи кохану, забираючи частинку її запаху. - Нехай боги бережуть тебе. - Ледь чутно прошепотіла вона, горло стиснув горючий плач. - Я повернуся, обіцяю… Ет‘єр гірко зітхнув. Боги. Де ж вони були, якщо дозволили статися всьому цьому? Війна відібрала не тільки його дослідження та мрії, а й сім'ю. Найдорожче, що було в його житті – Л‘єру. Ніжну, тендітну художницю... Пальці обхопили рукоять шаблі, прикрашену ажурною гардою. Тоді він запізнився. Небесні Акведуки пали. Знаючи, як імператорські воїни чинили з жінками те-альвен, Ет‘єр як божевільний волав до богів, впавши на коліна перед розореним, зруйнованим містом, благаючи, щоб ті вберегли Л‘єру від полону та жахливої долі. Але боги мовчали. Вони не чули ані молитов своїх перших дітей – те-альвен, ані знавіснілі благання Ет‘єра. Повернувшись з болючих спогадів, мандрівник заскочив у сідло Дикого та пришпорив коня: варто поквапитися, якщо він бажає вистежити вампіра до ночі. - Чому ти не вбив того монстра?! Ти ж міг це зробити! Я бачив ваш бій. Ельф зиркнув через плече. У брудному провулку, серед сміття та битих ящиків стояв вчорашній невдаха «арбалетник». Без ентузіазму змірявши поглядом хлопця, те-альвен холодно поцікавився: - І хто я, по-твоєму, людино? Мисливець на почвар? – Ет‘єр зневажливо скривив губи. - Чи знаєш ти, щеня, звідки з'явилися ті, кого ви називаєте вампірами? Зимний блиск у темно-зелених очах подорожнього змусив юнака позадкувати до стіни найближчої халупи, судомно стискаючи руків‘я невеличкої сокири. - Ви, фаріланці, створили їх. Ваша ненависть і ваша жага загребти до своїх рученят усе, що опиниться поблизу. Хто ж знав, що доля зіграє злий жарт, обернувши зло проти їх же творців? – Накинувши шкіряний капюшон, Ет‘єр вдарив шпорами в боки Дикого. - Ти брешеш, ельфе! Брешеш! - Скажи це в храмі вашого Великого імператора, який підкорив усе південне та південно-західне узбережжя Мигдалевого моря п‘ять сотень років тому. Ви ж молитися йому, наче богові? От і прочитай молитву. - У рівному голосі те-альвен, що карбував кожне слово, звучав цинізм. - А я у цій клятій дірі не заради того, щоб вирішувати ваші жалюгідні проблеми. - Той вампір убив мою Аніку! Я хочу помсти! – у безнадії прокричав хлопець вже у спину мисливця. - То йди та поплач над тілом своєї коханої, це єдине, що ти можеш зробити, шмаркачу. Юнак без сил впав на коліна, зіщулився та прошепотів. - Воно не залишило мені навіть її тіла... Остання фраза змусила Ет‘єра притримати Дикого. - У тебе залишилася якась особиста річ цієї Аніки? - вичікувально звузив очі те-альвен. Хлопчина витягнув з-за пазухи дешевий мідний браслет із візерунком, викладеним залізним дротом. Порівнявшись з юнаком, Етьер безцеремонно забрав прикрасу з його рук, втягнув носом запах із мідної поверхні, жбурнувши браслет назад, пришпорив коня та помчав геть. Перетворений повинен зараз бути поблизу із вампіром, допомагає йому зализувати рани. Тепер є сильніший слід. Запах приведе його до мети. *** Стара ратуша Карте, хоч і знаходилась у центрі міста, але вже давно занепала та прийшла у запустіння, поступившись призначенням новій споруді - розташованій ближче до замку імператорського намісника. Піднявшись на третій поверх старими дерев'яними сходами, Ет‘єр завмер біля отвору у виламаних дошках, що вів на горище. Саме сюди вабив запах, підхоплений з мідного браслета. Перетворений вампір скиглив у кутку затхлого приміщення. Зараз уже мало що нагадувало про те, що ця немічна істота колись була людиною: непропорційно довгі жилаві пазуристі руки, тонкі худі ноги, під шкірою, покритою кіркою струпів, перекочувалися міцні м'язи, щоб стрибати і з легкістю дертися по стінах і дахах. Але ця потворна тварюка у брудних смердючих лахміттях мало турбувала те-альвен, його хвилювала лише головна ціль. Ельф безшумно відвернув борт шкіряного камзола, намацав у петлі заповітну закорковану склянку. Остання. Більше шансу на помилку у нього не було. Він і так зробив їх занадто багато. Гострий слух повідомив, що на першому поверсі ратуші хтось невміло крався у нічних тінях. Принюхавшись, Ет‘єр впізнав запах поту шмаркача, який рвався помститися вампірові за смерть Аніки. Він слідував за чужинцем до самої ратуші, вважаючи, що той не відчує його присутності. Дурний ідіот. Втім, якщо хоче наразитися на ікла й пазурі вампіра, то так тому і бути. Кожен самотужки обирає, як йому жити та померти. Аби лишень не плутався під ногами. Зелені очі те-альвен стали молочно-білими, темрява миттєво розповзлась по кутках, наче перелякана зграя щурів, що вчула щуролова. Стиснувши рукоять одного зі срібних ножів, що висіли в чохлах на портупеї, Ет‘єр безшумно ступив на горище. Після вчорашнього поранення вампір буде слабкий, і навряд чи зможе чинити гідний опір, але мандрівник помилявся. Почвара стрибнула з горищних балок-перегородок. Мисливець відскочив, черевики підняли стовп пилу. Серед павутини та гнилої соломи надривно заскиглив новонавернений, запалюючи в темряві полум'яно-червоні очі. Ет‘єр метнувся до своєї мети, наздогнавши її у два стрибки, повалив вампіра на підлогу. Під їх тілами загрозливо заскрипіли розсохлі мостини. Ельф прибив лапу істоти срібним ножем до підлоги, повалив тварюку на спину, застрибнув зверху, обхопивши колінами його стегна, втиснув їх у підлогу. Вихопивши другий ніж, спробував виконати таку ж процедуру з другою лапою вампіра, але раптом оскаженілий новонавернений полоснув мисливця пазурами по спині, рятуючи свого «господаря». Ет‘єр не став церемонитися, що сили вдарив шаблею та відтяв лапу новонаверненому по самий лікоть. Потвора шалено завила та відкотилася до стіни безпорадним брудним клубком, не бажаючи лізти на рожен повторно. Після перетворення вона була все ще занадто слабка, а мляві, трохи скуті рухи, яскраво свідчили про те, що монстр до того ж ще й ні разу не годувався. На горище вибіг захеканий юнак, стискаючи невеличку сокиру, завмер, очманіло водячи очима по темному приміщенню. Він не розумів, що творить клятий ельф, і чому не покінчить з вампіром прямо зараз. Прикувавши ножем до підлоги другу лапу вампіра, те-альвен схопив люте створіння за нижню щелепу, вдавлюючи потворну морду в мостини. - Заспокойся... - пробурмотів Ет‘єр. - Зараз усе закінчиться. Я дам тобі спокій. Вампір все ще намагався звільнитися, але срібло відбирало волю до опору. Істота слабшала на очах, у болісному страхітливому розпачі захрипіло. Вільною рукою, мисливець зірвав з петлі маленький сріблястий флакончик, зубами відкоркував пробку, різко прибрав руку від щелепи вампіра та влив еліксир у його відкриту пащу. Почвара завила, вигнулась дугою та почала змінюватися просто на очах. Ет‘єр у безсиллі схилився над істотою, втупившись лобом у мокрий лоб вампіра, тільки зараз усвідомивши, як же втомився за ці п‘ять сотень років. Створіння вже не пручалося, лише стогнало та тяжко хрипіло. Широко відкриті вогненно-червоні очі тварі вкрилися паволокою та змінили колір. Через сльози, що зібрались на повіках - вони стали схожі на два темно-зелених озерця. Зменшилася щелепа, зникли ікла, звузилися вилиці та підборіддя, сіро-сиза шкура покрилась тріщинками та обсипалася шкаралупою, оголюючи світлу шкіру, вкриту шрамами. Ет‘єр скам‘янів, уважно вивчаючи врятоване створіння та не вірячи своїм очам. Невже боги досі стежать за цим світом? Невже вони й справді зглянулися над ним? Він квапливо витягнув ножі із зап‘ясть жертви та схвильовано відкинув їх геть. - Л‘єро? - те-альвен тремтячими пальцями провів по її щоці, відкинув пасма сплутаного волосся, шалено вдивляючись на знайомі риси обличчя. – Невже це ти?.. Л‘єро! Вона не могла промовити ані слова, лише покриті кривавою кіркою вуста беззвучно ворушилися, випускаючи пару у вогке повітря горища. Після зцілення завжди так. Будуть потрібні дні, тижні або навіть місяці, щоб мова та пам'ять повернулися до неї. Підвівшись, Ет‘єр стягнув із себе камзол, щоб загорнути голу, тремтячу від холоду ельфку, і миттєво усвідомив, що припустився жорстокої помилки, залишивши без уваги хлопця. Побачивши дивне перетворення, юнак укінець втратив залишки здорового глузду, і метнувшись до мисливця, вчепився в його лікоть. - Дай мені ці ліки! - Ця склянка була остання. - Брехня! Ет‘єр роздратовано відкинув хлопчиська вбік. - Дурню, навіть якщо була б ще одна, ці ліки не допомогли б людині. - Процідив мандрівник. - Вони створені алхіміками веж Слонової Кістки для те-альвен, щоб знищувати вигадану вами ж отруту. - Зціли мою Аніку! - заверещав юнак. - Зроби це! - Краще йди звідси, якщо хочеш жити. - Тихо промовив Ет‘єр, краєм ока зазначивши, що новонавернений нервово засовався під стіною. Почварі потрібно було відновитися та відростити відрубану кінцівку знову, і Аніка вибрала легшу ціль. Одним стрибком вона опинилася біля хлопця. Те-альвен кинувся до тварі, але не встиг. Кігті-бритви розпороли юнака, ніби ніж масло, і монстр із жадібністю вп'явся іклами у криваву плоть. Мисливець вдарив від плеча, шабля розсікла темряву горища, мов спалах блискавки, і розрубала новонаверненого від плеча до паху. Вклавши меч у піхви, Ет‘єр на мить завагався, проте все ж таки схилився над хлоп‘ям і закрив його очі, відвернувся та відступив від багряної калюжі, що швидко розтікалася по мостинам. Опустившись на коліна біля Л‘єри, яка притискала до оголених грудей поранені кисті, він розстебнув поясну сумку та витягнув чотири срібних браслети. - Потерпи ще трохи, люба... все буде добре. - Два браслета він застебнув на її зап'ястях, два на щиколотках. Метал миттєво прийняв форму тіла, щільно обхопивши шкіру його дружини, по блискучій поверхні пробігли та швидко згасли блакитні руни. У цю ж мить кровотеча з ран, залишених ножами, припинилась. Алхімічне срібло зціляло та очищувало кров. Сповивши камзолом виснажену ельфку, він підібрав її на руки. Силкуючись щось сказати, Л‘єра підняла погляд до чоловіка,. - Пробач, що я запізнився. - Глухо промовив він, міцно притискаючи її до себе і досі не вірячи у власне щастя. - Пробач, що не встиг привезти ліки до того, як впали Небесні Акведуки... – нерівною ходою Ет‘єр попрямував до сходів. Його голос звучав надломлено. - Але я дорого заплатив за свою помилку. Тонкі пальчики Л‘єри торкнулися ланцюга і кулона з ліловими стінками, що стиха брязкали на шиї чоловіка, а погляд наповнився невимовною тугою. Вона впізнала охоронний оберіг, що стримував пагубну дію отрути імперців. Відчувши дотик, те-альвен прошепотів. - Так... я був змушений прийняти частину тієї отрути, щоб стати одним із тих, хто захворів. Щоб знайти та вилікувати вас усіх. - Штовхнувши черевиком скриплячі двері ратуші, він вийшов у двір. Пекучі хвости холодного вітру хльоснули вологе обличчя, протвережуючи думки. Свистом закликавши Дикого, Ет‘єр посадив Л‘єру у сідло, витягнув із мішка бутель з водою та подав дружині, дбайливо притримуючи дно. Вона пила жадібно, розливаючи вміст на підборіддя та груди. Після зцілення організм вимагав велику кількість цієї цілющої рідини. Зцілені від отрути те-альвен потребували не менше трьох бутлів. Знявши з поясу в'язку кулонів у вигляді семигранних флаконів, ідентичних його власному, Етьер прошепотів: - Лише чотирнадцять з п'яти десятків. Л‘єро, лише чотирнадцять... Мені вдалося врятувати лише чотирнадцять. Решта животіли у вигляді вампірів занадто довго. Отрута перемогла їх душі. Мені довелося... я вбив їх... вбив власними руками: Мірен, Ліл‘я, Тай, Наїр, Ал‘єран, Те‘а... - не у змозі перераховувати імена колишніх товаришів, він зціпив зуби. Перед очима досі стояли їхні обличчя та наче скляні очі: після смерті те-альвен набували своєї справжньої подоби, а маска чудовиськ обсипалася прахом. Опустивши голову, Ет‘єр у безсиллі притулився лобом до колін дружини, відчув, як вузька долонька ніжно ковзнула по гриві його сплутаного безбарвного волосся. Вона розуміла цю агонію, хоч і не могла нічого сказати. Намагалася втішити. Ласкаво поцілувавши подряпані ступні Л‘єри тремтячими губами, Ет‘єр піднявся в сідло і міцно обійняв дружину. Копита Дикого гулко зацокали в нічному жовтому тумані, що стелився старою бруківкою, просоченою холодом та вогкістю. - Т-твої... лі…ки?.. – Л‘єра насилу вимовляла слова, проте вичікувально дивилась на чоловіка. Ет‘єр не знав, як пояснити, що ліків більше немає, і останні він віддав останньому вампірові... їй. - Вип'ю. - Збрехав він, м'яко погладжуючи її плечі. - Пізніше. Відпочивай. Виїхавши у міські ворота, кінь помчав ґрунтовим шляхом, геть від задимленого Карте. - Невдовзі ми зустрінемося з іншими зціленими те-альвен на місці руїн веж Слонової Кістки, і підем шукати новий дім. - Дім... - луною повторила ельфка, притулившись до грудей чоловіка та прислухаючись, як часто б'ється його серце. - Так, додому. Якщо шлях за Мигдалеве море нам тепер закритий, ми знайдемо новий прихисток. І поступово відродимо все те, що втратили, повернемо наші мрії... Відпочивай, мила. У нас попереду ціла вічність. Тисячі нових світанків і заходів. - Куточки рота Ет‘єра судомно сіпнулися, і він усвідомив, що геть забув, як посміхатися. У ту мить він подумки заприсягся собі, що постарається знову навчитися цьому... заради Л‘єри, і заради тих, кому він все ж зміг повернути надію на нове життя. Вперше за останні п’ятсот років поневірянь, те-альвен не відчував обридлий усюдисущий запах людських міст, лише тонкий аромат кориці та яблуневого цвіту, жорстоко загублений, проте зрештою віднайдений знову. |