РБЖ-Азимут

  Кількість символів: 16646
Конкурс №59 Перший тур
оповідання відкрите для коментування

az020 Помста навздогін


    

    Чим довше я м’явся у міністерській приймальні, тим гірші думки тупцювали всередині мозку. Цей песимістичний табунець вже встиг нашепотіти про млосний запах нечистот, який цього вечора так і не зміг до кінця вимитися з загрубілих від восьмигодинної роботи рук, про невідповідність моїх протертих на колінах штанів (дарма, що з подвійними джинсовими латками) і золочено-велюрової обстановки оцієї кімнати… В цілому, думалося в ключі: “Дарма, що перше слово в назві моєї посади — “королівський”, та друге все ж — “сантехнік”. Тому мені, Антонові Вирлооку, слюсарю-сантехніку другого розряду, тут не місце. І ні до чого хорошого цей виклик не приведе”...
    Нечутно (ага, посміли б вони рипнути — коштують, певно, як річна зарплатня нашого брата!) відчинилися двері. Впустили ще одну сутулувату постать, в профспілковому комбінезоні і з розкішними вухами, що стриміли під солом’яним плетивом одвічно замацаного капелюха вусебіч, немов визбируючи найсвіжіші палацові плітки. Садівник. Ще один прибулець зі світу біганини, бруду і обов’язкового вечірнього телебачення.
    — Здоров, Моргане! — хай якою б офіціальною не виглядала ця кімната і хай якою богинею не здавалася секретарка Самого, живої людської приязності ніхто не відміняв.
    Кругле обличчя садівника було білішим за прямокутника паперу, що його панна секретарка саме запихала до сіруватого апарата з виглядом справи всепланетного значення. А хоча, мабуть, так воно й було — якщо вже на папері щось друкуватимуть, отже, готують особистий закон Його Величності.
    — Ти… Теж прокрався, так? — зашепотів садівник у саме вухо, підсівши поруч на червонястому дивані, до якого людям наших професій краще б узагалі не торкатися — ще зашморгаємо коштовну річ.
    Ну от, кому що, а курці просо. Що і де я можу поцупити на своїй роботі? Обрізок поліпропіленової труби у вбиральні? Чи вантуз списаний?
    — Риии-ип! — почулося від дверей. Ні, це не сталеві, ідеально змащені завіси таки дали слабину. Рипнули черевики третього відвідувача, незвичного до мармуру.
    Вірніше, відвідувачки. Невисока, не то огрядна від хронічної любові до пиріжків з куркою, не то просто пишно зліплена від природи жіночка стривожено ступнула на товстелезний килим приймальні. Її стоптане взуття тут же занурилося у ворс по щиколотку і слухняно замовкло, переставши соромити свою господиню перед пещеною секретаркою.
    Бригадирка палацових покрівельників?
    Вечір з тривожного потроху стає цікавим.
    — Доброго здоров’ячка? — боязко заговорила прибула до господині приймальні. Нас з Морганом теж не проігнорувала — чемно вклонилася. Капосна секретарка навіть не глянула, ми ж дружно посунулися по велюровій розкоші дивану — сідайте, мовляв.
    Бигадирка трохи знічено (така вже вдача, хоча до своїх підшефних ця тітка бува таке спересердя викрикує, що аж сонце червоніє) посміхнулася і, підсмикнувши заношений комбінезон на колінах, притиснулася на краєчку.
    Помовчали.
    А потім протилежні двері гучно розчахнулися і в одвірку з’явився випещений, статечно сивий і по-багацькому пузатий міністр.
    Я його уявляв не таким — вищим, чи що, чубатішим? І вже точно не смиканим, та ще й блідішим за Моргана. Ми тут сиділи і щодуху боялися його — а від чого ж тіпалися губи Самого?
    — Заходьте, — кинув він до дверей, навіть не повернувшись у бік густо обсадженого роботягами дивану.
    Ззирнулися. Нерішуче потяглися через поріг.
    А там..! І бригада медиків з цілим кутком незрозумілого, але однозначно лікарняного устаткування, і тріо придворних юристів (батько і два сини, всі — адвокати у п’ятому і шостому поколінні відповідно), і палацова розпорядниця — наша пряма керівниця. Звісно ж, ми, не змовляючись, спробували зупинитися неподалік від “мамки”, але юрист — Вайсман, чи як його — з професійною посмішкою вказав на стільці. Тож нам довелося примоститися за широкий стіл, закиданий паперами. А присутні можновладці лишилися стояти, навіть знервований Сам!
    — Кожен з вас подавав заявку на народження дитини? — про манеру міністра одразу кидатися в галоп у кожній розмові ми вже чули, тож особливо не здивувалися… Хоча чого я — від того різкого голосу аж підскочили. — І кожен отримав відмову?
    Покрівельниця гірко зітхнула, ми ж з Морганом просто кивнули. А про що тут розповідати? Після Третьої світової ми далеко не перші такі були. Ну, не визначила Комісія наш родинний генофонд аж настільки важливим, щоб продовжувати його у потомстві. І так чисельність світу заледве до тих “золотих” десяти мільярдів довели.
    Благородним он ще гірше. Їх родини ще до війни загралися в генетичне моделювання — спочатку намагалися народжувати просто стовідсотково здорових дітей, потім вже пішли іграшки — “створювали” собі обов’язково сина з блакитними очима і білявим волоссям, або дівчинку з ельфійськими вушками… Хто ж знав, що ці “лабораторні” діти власного потомства не матимуть — безпліддя проявлялося якщо не одразу, то через покоління, максимум два. Вже й генна інженерія не рятує...
    Так мало того! Років сімдесят тому наймолодша придворна принцеса, яку можновладні батьки відверто розбестили — бо, бач, єдина у своїй родині вдалася незапланованою, а отже, “з майбутнім”, — вчинила бучу. Згуртувала навколо себе таку ж “золоту” молодь, викрали найшвидшого експериментального зоряного лайнера, навантажили туди штат роботів і дунули з планети на той бік Чумацького Шляху. Там, бачте, вчені планету схожу до нашої знайшли, тільки не залюднену. От ті дітиська і вирішили створити на планеті рай — без “осоружних людисьок низької якості”, тільки з собі подібними — начитаними, з музичною освітою, вродженим потягом до художнього мистецтва і вічно чистими лапками. І “не смердючими” роботами в якості нижчої касти.
    Цю втечу старанно приховували. Звістки про зникнення, а потім і взагалі про існування “золотих” професійно підчистили з інфопростору… Але ми, “осоружні людиська”, знали. Ми завжди все знаємо. Тим більше — на службі в палаці. Ох, і лютував тоді король! Досі не пробачив дочці: викреслив з заповіту, оголосив злочинницею космічного масштабу — таємним наказом, та все ж. А крило замку, де мешкала принцеса, наказав переробити спочатку в свинарник, а потім, коли зрозумів, що сморід долітатиме до його величного носа — в конюшню.
    І правильно, нащо той свинарник на Королівській горі? Для цього ж незатоплені рівнини Східної Азії є, ну, або Південна Америка. Тут вам що завгодно і кого побажаєте виростять.
    Септик для тої конюшні ще мій батько будував. Гарний був майстер, от і дослужився до честі залишити потомство — тобто, мене. А от мені до нього, як до неба рачки...
    Втім…
    — Сьогодні ваші заявки було переглянуто. Вища наглядова комісія прийняла рішення задовольнити їх, та ще й в подвійному розмірі. Але насамперед ви мусите ознайомитися з документами і закріпити згоду своїм підписом…
    Морган, бачачи, що його викликали сюди не через махінації з дешевими-дорогими сортами троянд чи іншими оборудками, про які давно шепотілися “людиська” замку, аж виструнчився. В його руках вже вертілася ручка… Але я стримав садівника. Адже ж папери! Замість того, щоб тицьнути нам електронне табло кадрового планшета і запропонувати торкнутися пальцем у віконце зчитування дактилоскопії, нас просять про підпис… Перед нами ж цілі стоси лежать! І це все надрукували, щоб ми ознайомилися?
    Хай я здохну, якщо ця братія не вигадала щось нам на згубу!
    Ну, то хай посидять, почекають.
    Ми зашурхотіли: Морган діловито, я тупувато — очі заболіли вже на третьому листку, тож доводилося постійно зупинятися і терти їх долонею, — покрівельниця схвильовано. У жіночки навіть руки затремтіли. І чомусь мені здавалося, що очі бригадирки просто сліпо ковзали по написаному, взагалі не розрізняючи, що у тих чорних строчках-дрібунцях. Єдине, про що вона зараз думала — якими іменами назве майбутніх дітей.
    Аж цілих двоє! Отак от просто!
    Божевілля якесь… Не буває такого, щоб Комісія міняла свої рішення. І не говоріть мені про “блат” палацового працівника. Ми ж “людиська”, пам’ятаєте? Прості, як лопата. Нас таких тут — по три пучки на монетку. Один засопливив, до праці тут же став інший, палац навіть не помітить заміни.
    Утім…
    Документи сухо, стисло, трохи офіційно, але в цілому доступно розповідали про планову колонію на планеті Меа. Її майбутнім мешканцям наказано розбудувати тут міста і села, з обов’язковим створенням добре устаткованого поліційського відділку в кожному населеному пункті. Так як Меа потрібно залюднити у найкоротший термін, поселянам дозволено мати родини зразка початку Землі 21 сторіччя. Тобто, народити одну-дві дитини, а при хороших рекомендаціях від службового керівника — то й більше.
    ...На цьому місці бригадирка, яка таки читала разом із нами, аж не стрималася — кашлянула і почала нетерпляче гарцювати в кріслі. Ох, чув я про її невтомність і вперту вдачу. Таку тільки пусти на ту Меа — десятьох народить...
    Ніяких лабораторних технологій. Ніяких чайлдфрі. Мінімум роботів, максимум ручної праці. Мінімум представників благородних родин, на керівні посади дозволяється запрошувати бастардів або нечистокровних, але талановитих “вислугуванців”...
    Людоньки, та це ж рай! За що нам така радість?
    Бригадирка зірвалася першою — почала підписувати папірці з такою швидкістю, що я навіть злякався, чи не повалить з них дим. Морган надихнувся її прикладом і знову потягнувся по ручку.
    Я повільно здійняв очі на присутніх можновладців, про яких уже встиг забути.
    Виявилося, що поки ми тут шурхотіли, медики діловито “прострілювали” наші спини діагностичним лазером. Вам що, мало щоквартальних профоглядів? Утім, перевіряйте на здоров’я — мені й самому не завадить ще раз пересвідчитися й у власній фізичній “справності”, і в розумовій адекватності перед… перед…
    Чорт, та моя Орися верещатиме на весь район, як почує!
    ...Стоп! Орися!!
    Добре, що ще не підписав!
    — А наші родини? Моя дружина? — звузив очі у напрямку міністра.
    — А що, нема? — Сам щось люто гарикнув у комутатор, влетіла секретарка, з повагою (оце дожився) поклала переді мною документ з вибитим зверху іменем коханої. — Візьмеш додому, вона має підписати особисто. Якщо дружина відмовиться летіти, а ти ні, ваш шлюб буде офіційно анульовано і ти зможеш вибрати собі іншу з-поміж одиноких колонізаторок…
    Ми з бригадиркою одуріло переглянулися. Відмовиться?! Та за таке й повна дурепа душу продасть!
    
    
    Звісно ж, теща в передостанній день влаштувала нам прощальний бенкет на весь під’їзд. Люди поглядали заздрісно, а Орисині батьки походжали, як пара пристарілих павичів — це ж треба, вже через рік у них вже може народитися онук! Причому не просто онук, а перший з двох чи трьох! Невгамовний тесть встиг пошепотітися з ким треба на космофлоті, вийшов на молодшого зв’язківця з нашого корабля, тому твердо знав — сякий-такий, але зв’язок між Землею і Меа буде. А отже, хоч кілька разів на місяць ми зможемо висилати фото і відео, і вони побачать малечу! А далі хтозна — мо, й прилетять коли поняньчити, космотехніка в останні десятиріччя розвивається дивовижно стрімкими темпами...
    На бенкет запросили і Моргана. Звісно, ніхто не наказував нам гуртуватися в “цехи”, але колеги з замку ще до відльоту вирішили і зараз, і потім триматися разом. Хтозна, що за люди прибудуть на колоніальний корабель від фермерів, фабричних “мурах” і інженерів Платинової долини — а раптом і не затоваришуємося, різні ж менталітети, родини, говірки? А тут — всі свої, як на відбір.
    Відлюдник-садівник прийшов у новенькій сорочці, чорніючи чубом, який — можу присягнутися — ще тиждень тому був сивуватим. Але не мені його судити — вже завтра, після старту, цей вічний холостяк зіткнеться з одинокими леді з різноманітних куточків Старої Британії, які аж горітимуть від думки про майбутній шлюб і бажану вагітність. Або й про вагітність без шлюбу, хто зна… Наш куратор говорить, що кількість одиноких колоністів жіночої і чоловічої статі буде рівною, щоб можливість створення пар дорівнювала 100%, але ж ви самі знаєте, як воно в житті між людьми буває… От старий садівник і чистив пір’ячко. І навіть говорити почав без лайки — дивина!
    Після четвертого тосту я помітив, що обличчям нового товариша блукає скептична посмішка. Щось він таке знав!
    Потягнув старого в спальню. Зараз тут стояло тільки порожнє ліжко, затягнуте плівкою — всі речі хазяйновита Орися вже зранку запакувала і особисто доправила на космодром. Останню ніч можемо і поверх оцього целофану поспати, зате в день відльоту не доведеться гасати з валізами і боятися щось забути.
    Всілися. Напружено помовчали.
    Мій розрахунок виявився вірним — суміш алкоголю і тиші подіяла на балакучого Моргана не гірше за сироватку правди зі старого кіно.
    — То що ти знаєш про ту колонію? — врешті зверхньо всміхнувся він.
    — Ну… Землі потрібне розширення. На всяк випадок, бо раптом численність населення знову зросте. Ну, нам же всім таке казали? — стенув плечима я. — А ще на тій Меа рослинність не зовсім така, як тут, тож з часом можемо налагодити поставку екзотичного вареня… Плодів там всяких…
    — Це помста! — блиснувши очима, видав Тарасович.
    Я аж підскочив. За що? Ну, ладно, я міг щось не так в замкових кухонних колінах накрутити… Але Орися, їй міністру за віщо мститися?
    Побачивши, як враз витягнулося моє обличчя, капосний садівник миролюбно засміявся:
    — Та не нам, чого зблід? Принцесі.
    Я моргнув. Моргнув ще раз. Нема ж у замку ніяких принцес, є тільки спадковий принц, взятий з родини якихось збіднілих герцогів. Що поробиш, за браком кровних родичів королівській парі доводиться вдовольнятися просто юними аристократами з найбільш лояльних… Благо, хоч серед їх сімей ще трохи народжується дітлашня.
    Моргнув повільніше...
    А потім…
    ДІЙШЛО.
    — То це що… “Золоті” летіли саме на Меа? А ми мусимо прибути туди, і… Що зробити, якось покарати їх?
    — Не летіли. Летять! — багатозначно підняв вказівного пальця Морган. — Ти ж не забувай, вони стартонули сімдесят чотири роки тому. Технологія того часу обіцяла сто три роки польоту. Тож вони полягали в кріогенні капсули, щоб подорож сприйнялася за мить… А тим часом король на Землі випатрошив усю замкову казну (згадай, коли ми були малі, хліб раптом утричі подорожчав), зігнав найкращих вчених, навіть кажуть, їх родини взяли у заручники, щоб, так би мовити, простимулювати… І всі ці роки розроблялися різні версії міжпланетних подорожей. І таки доколупали ті двигуни! Автор тої технології навіть отримав неспадкове герцогство …
    — А ти звідки про все це знаєш?
    — Треба знати, з ким “випадково” потрапляти на скотч-паті! — знову зверхньо всміхнувся Морган. — Куратор наш — його племінник. Вже після третьої розпатякався, от слабак!
    Про те, що сам дозволив розв’язати собі язика майже так само швидко, товариш гордовито забув, а я вже й не нагадував.
    — Ну, й до чого тут ми з тобою?
    — А до того, що вже через місяць на Меа висадиться силенна сила “людців”. Нас. Кожному дозволено… Та давай вже говорити як є — наказано миттю побудувати дім і розплодитися. А все заради чого? А щоб, коли “золота” принцеса прибуде, її з друзями чекала не райськи-чиста зелена планета, а справжнісінький вулик. І поліція в кожному селі, озброєна за останніми законами НАШОГО часу. Нащо? Та звісно, щоб тут же заарештувати вінцесяйну персону нон-грата і спровадити додому. Люди в палаці шепочуться, що пан король так мріє побачити обличчя доньки в ту мить, що зарікся помирати. Вже років десять зі старого пісок сиплеться зі швидкістю світла, але лікарі з їх клонованими органами та генними уколами ще дають йому побігати. Але все ж час таки бере своє… Так от, Генрієтта — ну, медсестричка ж зі стоматології, хіба ти її не знаєш? — казала, що одразу після нашого відбуття Величність ляже у кріогенну капсулу, а розбудять його аж тоді, коли його бунтарку-доньку привезуть...
    В моїй голові щось відчайдушно скрипіло — це мозок, не звиклий до тяжких рішень, намагався думати про політику.
    — Але ж цей спадкоємець… Ну, котрий герцог? Він може заперечити проти повернення законної королівни? Ну, не побажати ділитися з нею владою…
    — Ат, — відмахнувся Морган і задоволено примружився. — Це ще коли буде… Тим більше, що це не наша турбота. Самі розберуться!
    Він піднявся і рішуче взяв мене під лікоть:
    — А ходім-но, пане-брате, та вип’ємо ще по одній отого твого славетного самогону! За здоров’я вельможної куріпки, яка посварилася з татком так гучно, що аж ми з тобою нарешті виберемося з оцих бетонно-пенопластових шпаківень і за королівський кошт збудуємо собі по будинку. Та ще й зі ставочком у кінці двору!
    Ми вийшли у загальний коридор, куди з кожної сусідської квартири витягли по столу, а теща наставила частувань. Щаслива, рум’яна від незвичної для неї уваги Орися крутилася з глеком наливки в руках, частуючи всіх присутніх. Електричне світло золотилося в її білявих кучериках і виблискувало на кольоровій заколці-синичці, яку я купив їй на майбутню згадку про Землю.
    Як давно я не чув такого дзвінкого, щасливого сміху коханої. І цей рум’янець, немов у перший день знайомства...
    А таки з неї буде гарна мама!