РБЖ-Азимут

  Кількість символів: 21696
Конкурс №59 Перший тур
оповідання відкрите для коментування

az017 Магнітна спрага


    
    Ігор простягнув руку і акуратно торкнувся. З піщаного стовпа осипався скупий, сухий струміньчик.
    – Мо не чипай? – озвався позаду Кирк.
    Ігор скривився.
    – Мо не чипай! – Передражнив єфрейтора. – Ти можеш нормально говорити?
    Кирк зняв маску-окуляри і сплюнув під ноги:
    – Можу. Чо примахавсь. Не тиц пальцами. Нех Резуненко сам тут тицяє.
    – Тицяє, – промимрив Ігор.
    Відступив на крок і скептично оглянув два піщані ікла вистою з людину.
    – Схоже на термітники.
    – Що таке термітники? – Спитав Ігор.
    Кирк покосився на шерового-експедитора, одягнув маску і додав через паузу:
    – Довго розказувати. Ходь, тра докласти.
    – До чого докласти треба ходь?
    – Ігор… – Кирк зло сплюнув.
    – Добре, добре! Чого скачеш? – експедитор дістав рацію та почав у ній колупатись.
    Тамуючи роздратування в мурмотінні, єфрейтор наблизився до гостро обірваної кайми острівного берега. Оглянув вигнутий горизонт. Спихнув чоботом пісок у рідке, непрозоре болото мілкого океану, що брижіло та дріботіло під м’якими променями, просіяними крізь незмінно-білосніжну кисневу туманність над головою.
    Блідо-сірою овечкою крізь біле небесне стадо пробирався силует материнської планети Тензери.
    Кирк сплюнув залишки злоби в пил єдиної на супутнику суші і зістрибнув вниз. Занурився по пояс. Намагнічені молекули рідини не мочили, а сором’язливо сторонились, метушливо спінюючись навколо тіла людини. Зачерпнув воду у долоні. Феєрія кипучого фонтану вибухнула у панічному танці бризок і остаточно вимила понурі залишки поганого настрою.
    – Здається, знайшли… – долинуло згори, – не знаю… Ми не чіпали, але певний то вони… А… А… Кирк… Купається…
    Пауза. Тишу заповнив тихий шурхіт. За ним ще один – гучніший. Кирк повернувся, почав видиратись догори. Зверху залунав сміх Ігора:
    – Не втопиться, там йому по сраку в найглибшому місці…
    Новий гучний шурхіт спровокувала низька піщана хвиля. Промайнула, впала, розсипавшись. За мить піднялась вищим гребнем, стрімким стрибком рвонула до Ігора… Не досягла, знову причаїлась. Кирк видерся на берег, вскочив. Замахав руками, волаючи всіма відомими йому голосними звуками. Зірвався на вереск. Шум нової хвилі поглинув голосіння. Піщана стіна нависла над головою шерогового, накрила тінню.
    Ігор крутнувся, оторопів. Підвів безнадійно руки, стис кулаки та заточився назад. Затиснута рація пискнула і вимкнулась. Наштовхнувся на щось спиною, втратив рівновагу, повалився. Важка темрява накрила тишею. Моторошний страх знерухомив тіло. Закляк…
    З подихом в ніздрі увірвався дряпучий пісок. Ігор сів, обтрушуючись. Харкався, слинився, шмаркався і лаявся на усі боки.
    – Ціхо. Ціхо! – Сказало одразу три Кирка. – Ціхо. Не забий мене.
    Три єфрейтора нерухомо стояли, вглядаючись в Ігора. Шереговий одразу стих. Стягнув запилену маску-окуляри. Середній поворушився, простягаючи руку:
    – Казав, курва, не тицяй.
    Боязко прийняв допомогу. Встав. Підступив до лівого Кирка. Гмикнув і зняв з нього маску. Здув рештки піску з обличчя мумії.
    – Ананій, – прокоментував Кирк.
    Ігор кивнув. Другим піщаним стовпом, очевидно, був Валерій. Він виглядав привітніше. Притискав до щоки рацію і радісно усміхався оголеними, здоровенними зубами в оправі скручених губ. За тонким шаром облупленої фарби ясен проглядалась сірість щелеп.
    – Красунчик. – Стукнув пальцем по переніссі трупа, вибивши з його ніздрі залишки піску і, повернувшись до Кирка, спитав:
    – Що то за хрень була?
    – Не знам. Я тутай од початку другої місії. Такого гівна ще но не бачив.
    Помовчали, Ігор підняв руку з рацією. Кирк зупинив його жестом і заперечно помахав головою. Попрямували до квадроциклу.
    ***
    – В чотирнадцятому квадраті? – Резуненко розігнувся.
    – А? – Перепитав штатний лікар, відірвавшись від висушеного тіла покійника.
    – Та нічого… Нічого.
    Голова експедиції обійшов по периметру лазарет. Знову схилися над м’ясистим плечем доктора.
    – Нічого… Нічого… – Поправив окуляри на зморшкуватому обличчі.
    Розсіяно спостерігав за ходом розтину.
    – І? – Зненацька виринув із задуми професор, в раптовій зацікавленості результатами роботи лікаря.
    Антанас завмер, мов поставлений на паузу робот, недоброзичливо зиркнув на очільника. Облизав масні губи і мовчки продовжив почату процедуру відділення органу.
    Завершив. Розігнувся, переклав печінку у формі сушеної груші у мисочку на поличці шафки. Значущо переніс вагу свого авторитету з однієї ноги на другу і, перетворившись на слух та увагу, демонстративно вилупився на професора.
    – А чого не в морозилку? – Здивувався професор.
    – Сухарі не псуються. – Антанас зняв рукавички, усміхнувся: – І!
    – І? – усміхнувся у відповідь очільник.
    – Ні краплі вологи. Висмоктано, висушено. Не знаю. Розібратись у цих сухофруктах важко. Навіть кістковий мозок – це просто пил.
    Афанасій Селеванович задумався. Потупав своїми дрібними ніжками і, підтиснувши губи, довго розглядав розсип дрібних прищів на масному чолі Антанаса.
    – Ви знайомі із результатами медекспертизи загиблих першої місії?
    Доктор ображено скривився:
    – І?
    – І! Ідентично висушені. Але всі одночасно…
    – Так-так… – Резуненко знову провалився у роздуми. – На базі… Всі були на базі… І загинули разом… Разом внаслідок якогось катаклізму…
    Оговтався:
    – Ще щось?
    – Важко сказати напевно. Все таке… ну… Пори на епідермісі якісь надто великі, незважаючи на ступінь пошкодження шкіри. Це… не знаю, як пояснити і чи взагалі таке можливо…
    – Так. Так… Зрозуміло…
    – Волога покидала організм крізь шкіру, через пори. Але блискавично. Моментально. – Доктор замовк в нерішучості.
    Професор чекав і лікар неохоче додав:
    – Ну, не знаю… Не знаю… Безпрецедентний випадок. Таке малоймовірно. Та я не знаходжу іншого пояснення.
    Знітившись, відкотився вглиб лазарету, забринів інструментами. Залишив збентеженого очільника в задумі шкробати нігтями щоку.
    ***
    – Входимо в щільні шари атмосфери. Видимість нульова. Густий туман.
    – Скоординувати корабель за магнітними полями.
    – Прийнято.
    Грегор озирнувся. Команда ліниво кліпала на свої пульти. Тривалий сон в капсулах давався взнаки.
    – Тридцять кілометрів до поверхні. Видимість нульова. Локація приземлення скоординована.
    – Продовжуємо знижуватись. – Грегор потягнувся.
    Перемкнув монітор на зовнішнє спостереження. Біла імла вразила очі. Примружився.
    За кілька кілометрів туман почне розсіюватись і можна буде перейти на ручне керування. А наразі вантажна шлюпка, покинувши транспортний танкер, тихо провалювалась крізь вату пари.
    – Видимість двадцять відсотків.
    Все рівно ні чорта не видно, продовжував мружитись Грегор. Сорок, шістдесят. Імла розсіювалась. Білий колір монітору просочився пастельно-жовтими тонами. Темнішав. Заіржавів блідо-коричневим.
    Грегор вглядався. Острів? Де острів? Шлюпка плавно опускалась на дрібну брижу океану.
    – Перехід на ручне керування. – Капітан пробігся пальцями по клавішах керування.
    Прийняв висунуте стерно. Карбонова шлюпка обережно, наче пробуючи на смак, торкнулась поверхні рідини. Повагалась нерішуче і врешті довірливо занурила черевце у коричневу вологу.
    Під довгим поглядом командира координатор, шкрябаючи верхніми різцями нижню губу, довго і спантеличено чарував над своїм пультом. Підняв розгублене обличчя з повними дитячої невинності очима. Георг скинув брови.
    – Ми на острові. Прямо на посадковому майданчику бази. – Доповів розгублено-невинний координатор.
    – … – Брови піднялись, ще вище.
    – Ну, майже. Чомусь на три метри нижче поверхні суші.
    Георг серйозно кивнув, приймаючи цю нісенітницю за вичерпне пояснення. Довго дивився на координатора, змушуючи того вигризати з пальців нігті. Зрештою змилостився, усміхнувся:
    – Проскануйте ехолокатором поверхню. На максимальний радіус дії.
    Встав, підійшов до координатора. Спостерігали за концентричними світловими кругами на запльованому пожованими рештками нігтів моніторі. Острів віднайшовся не одразу. За шістсот кілометрів на південь. Акуратно по меридіану. Чоловіки переглянулись, синхронно потисли плечима.
    ***
    – Ну звичайно, звичайно… – Афанасій Резуненко з насолодою наливав щойно запарений чай, доставлений Грегором.
    Це був єдиний духовно важливий продукт імпорту для професора. Решта – інвентар, робота, будень.
    – Звичайно? – Кремезний капітан транспортного танкера морально не вміщався в мініатюрній лабораторії Селевановича, тому неприродньо для себе скулювався.
    Вантажна шлюпка видавалась просторим полем для гольфу. Тут почував себе лабораторною мишкою, випадково закритою у шухляді, набитій колбами, мензурками, нотатниками, аудіо- та відео-носіями. Грегор несвідомо стримував дихання, остерігаючись обвалити крихкий баланс тісної гармонії наукового хаосу.
    – Звичайно, що ви опинились за шістсот кілометрів. Звичайно! Арена обертається.
    – Всі небесні тіла обертаються. – Капітан сховав у своїй долоні чашку, мов факір зайця в шапці.
    – Звісно, звісно… – Тараторив задоволений професор, обіймаючи двома дрібними долонями таку ж саму посуду з чаєм та мрійливо літаючи думками десь в ароматах запашної рідини.
    – Афанасій Селеванович, – ображено буркнув Грегор.
    – Ви координувались за магнітними полюсами, – повернувся до дійсності професор. – А Арена обертається навколо географічних.
    – Ну-у? – Не зрозумів капітан.
    – Вони розташовані навхрест. Острів рухається вздовж географічного екватора супутника, що одночасно є нульовим магнітним меридіаном.
    – Е… А…
    – Північний магнітний полюс це незмінно найвіддаленіша точка від планети, південний – найближча. Вісь обертання перпендикулярна магнітній осі. Так наче супутник котиться по своїй орбіті.
    – А-ага…
    – Тензера лише класифікується як газовий гігант. – Резуненко усміхнувся на слові «гігант», – це невелика, рідинна кулька з малою масою і гравітацією. Тому супутник має таку низьку орбіту і дивне поводження. Хоча ми ще не до кінця все розуміємо.
    – Дуже тупо.
    – Тобто? – Цього разу не зрозумів професор.
    – Тобто? Тобто ми мали про це все бути повідомлені.
    – А! Не знаю… Не знаю… – Резуненко сьорбнув чаю. – Ми регулярно звітуємось.
    Відклав чашу та продовжив:
    – Добре… Добре, що так. Що так… Це дуже-е добре…
    – Так?
    – Так-так… Минула поставка вантажу припала на час, коли ми лише освоювались і знаходились поряд із північними магнітним полюсом. Наразі ми майже досягли південного, і за цей короткий півперіод у нас загинули люди. Маленька піщана кулька не є така безпечна, як видається.
    – …
    – Так-так. Бойові капітани не покидають свої крейсери заради дружніх відвідин незнайомих науковців в задуп’ї галактики.
    – Транспортний танкер не є…
    Осікся під простим, нехитрим поглядом співрозмовника.
    – Але то таке, – професор піднявся, – ходімо.
    – Куди?
    Професор широко усміхнувся:
    – Не варто гаяти час, доки Ваше судно покинуте на призволяще.
    – На Міхася.
    – Перепрошую.
    – Прізвище мого заступника Міхась. Не Призволяще, а Міхась. Семен Міхась, – серйозність тону Грегора була безсумнівна. – І я йому цілком довіряю.
    Під довгим, уважним поглядом з припіднятих окулярів краєчки губ капітана зрадницьки смикнулись і професор, оцінивши гумор, продовжив:
    – Скільки часу у Вас заплановано на перебування?
    Капітан піднявся:
    – Танкер повернеться на орбіту Тензери за сто тридцять – сто сорок годин.
    – Чудово. Чудово… Тоді, поволі… Все поволі…
    ***
    Пестливо пригорнув її до грудей. З м’якою ніжністю погладив кінчиками пальців. Губи підтислись. Схилив голову. Мить… Довга мить… Акуратно відсторонив від себе, пестливим рухом долоні промайнув по округлих формах. Глибоко вдихнув і занурив у таз з водою…
    До поверхні води рушили бульбашки. Жодного опору. Лише густий потік повітряних кульок, що все рідшав та рідшав… Доки зовсім не припинився. Поверхня рідини заспокоїлась, вирівнялась в гладь. З півпрозорого дзеркала зазирнув сам собі у вічі. Схлипнув. З кутика ока вибралась краплинка сльози. Ковзнула по носу, зірвалась з його кінчика. Пірнула. Зображення спотворилось.
    Обличчя спотворило страждання, викликане зусиллям волі. Скулився, вийняв її. Спотворену, понівечену…
    – Але ти придурок, – прокоментував Ігор, забираючи таз.
    Проігнорувавши цинізм колеги, Кирк приклав мокру подушку до стовпа та тремтячими руками закріпив її ременями. Втиснув під один з пасків рацію. Ледь відчутним дотиком пучок пальців попрощався.
    Дочекавшись закінчення зворушливої сцени, шереговий плеснув тильною стороною долоні єфрейтора по плечі та непомітно вказав на людей на терасі.
    – Ти, курва! Курва! – Безформні червоні плями гніву випарували розпач утрати з обличчя Кирка. – Довбня. Чом мовчав?
    Шереговий, посміюючись, потис плечима.
    
    – Це, мабуть, його особиста подушка, – професор протирав скельця окулярів.
    Начепив їх на ніс та додав:
    – Тут мало… е… відсутні розваги. Персонал нудиться. Не зважайте.
    Капітан кивнув з розумінням. Пролунав сигнал. Рація загула, вириваючись з пут, після короткої сутички задалась, клацнула і тихо гнівно зашипіла.
    Пісок в підніжжі стовпа захвилювався. Затанцювала брижа. Вгамувалась. Якийсь час лунав лише наляканий шепіт рації. З різким шурхотом повз стовп хижо промайнули кілька піщаних низьких хвиль. Знову лише зацьковане шипіння. Тривожним вібруванням позаду конструкції піднявся невисокий піщаний хребет. Заворушися. Потягнувся змією, оточив собою стовп. Окремі вершники сталактитами потяглись догори.
    Одним різким ривком пісок підіймається, блискавично наростає м’ясом на кості стовпа. Покриває собою заплакану подушку, глушить останнє скавуління рації. Монументально завмирає. Лише темні, вологі, пульсуючі плями на його поверхні створюють ілюзію руху. Невдовзі блякнуть, рідшають. Зникають зовсім…
    …Сухий пісок легко осипається, з потоками грузно валиться рація. Вже несправна. Нещадно скуйовджений шматок понівеченого поролону розміром з кулак, розсипається в руці на пил. Врятовані в долоні залишки подушки акуратно струшуються в пакет.
    Професор взяв під руку капітана та провів геть. Довго йшли мовчки.
    – Чи міг би я скористати з вашої вантажної шлюпки? – поплескує в пошуках чогось по кишенях Афанасій, – в нашому розпорядженні лише наземні транспортні засоби.
    – Ну так… Думаю, так… – Грегор на мить задумався, – не бачу перешкод. Але чи не…
    – Так-так… Я розумію Вашу цікавість… Так-так… Звісно…
    Капітан чекав, професор жував губи і уважно дивився поперед себе.
    – Та-ак… – Не витримав Грегор.
    – Не знаю. Не впевнений. Стара апаратура не провокує реакцій. До цього ми користали здебільшого засоби, залишені попередньої місією.
    – Чиїх реакцій?
    – Га?
    – Реакцій?
    – А! – Професор почухав підборіддя, – не знаю. Не знаю…
    – Є в мене одна теорія. – Продовжив після паузи, – агресивну реакцію поверхні спонукають новітні магнітні резонатори. Незадовго до колапсу попередня місія отримала іонний генератор. На тих самих резонаторах, що в наших нових раціях.
    Резуненко повернувся до капітана:
    – Я боюсь проводити експеримент, можливо саме підключення цієї генераторної підстанції спричинило катастрофу. І як наслідок загибель експедиції.
    – Ви хочете провести дослід в повітрі?
    – Ні, ні, ні… – Професор відвернувся, притискаючи вказівним пальцем кінчик носа до губи. – Ні… ні… ні…
    Грегор терпляче чекав. Час збігав, науковець мовчав. Набридло. Прокашлявся.
    – А, так. Перепрошую… Навпаки. Станція має бути запущена на Арені. Персонал… Я хочу забрати на борт весь персонал…
    – Ясно! І в разі небезпеки евакуюватись до нас на танкер.
    – Мггг. Так. Так. Саме так.
    Професор відпустив ніс і повернувся до капітана:
    – То це можливо?
    Грегор пригледівся до співрозмовника: видавалось, що він постійно перебуває в паралельному світі своїх роздумів і лише на короткі фрагменти повертається до нудних, приземлених, але вимушених комунікацій з оточуючими.
    – Думаю, так. Не бачу перешкод.
    – О! Тоді почнемо підготовку негайно. А доки вона триватиме… триватиме… – професора знову захопив внутрішній потік думок, – триватиме… То, може, я влаштую Вам невелику екскурсію по нашому нудному, одноманітному заповіднику. Квадроцикли? Мотоцикли? Моноцикли?
    – Шлюпка. Швидко та надійно.
    – Чудово. Чудово. Одразу по вечері.
    ***
    – Не густо у Вас тут, – усміхнувся Грегор.
    Професор не відповів.
    – Повертаємось?
    – Так-так. Тут у нас сумненько. Одноманітно. Одноманітно…
    Резуненко підійшов до капітана. Торкнув його за плече. Грегор нервово сіпнувся.
    – Щось… Щось трапилось? – спитав науковець.
    – Я не знаю. Ваш острів виріс так на метрів п’ятдесят і росте далі…
    Професор схилився над монітором, опершись на плече капітана.
    – Так… Так… Ага… Ну так… Так…
    – Що, так? – Грегор напружено скривився, додав з натиском. – Що, так?!
    Перед камерами шлюпки височіла гора, що швидко втрачала свою пологість у стрімкому зростанні. Вершина пульсувала виверженнями, зригуючи на себе тони піску, що зміїними потоками осипалися по схилу, поступово завмираючи. Щоб за мить покритись новим шаром, вивільненим новим вибухом.
    Заглибившись у туманність, вершина вгамувалась. Натомість білосніжні пасма закружляли навколо неї, творячи грандіозний вихор. Витягуючись в довгі коси, газ пришвидшувався, втрачав насиченість. Врешті утворив гігантську прозору прогалину навколо піка. Лише залишкове враження нагадувало про невидимий оку біснуватий ураган.
    Вершина потяглась далі. Здолала гравітацію Арени і потрапила під вплив материнської планети. Гравітація Тензери поманила, і тонкі струмені піску зачаровано потяглись по схилу догори, збираючись на піку у довгий, схвильований хоботок. Непевними коливаннями піщаний канат потягнувся до рідин планети.
    – Так-так… – Резуненко відпустив плече спантеличеного капітана.
    Відступив, повільною ходою закружляв по кабіні. Зняв окуляри, поклав у нагрудну кишеню. Притиснув долоні до щік.
    – Саме… Саме… Саме так…
    – Що саме так? – Грегор повільно відвернувся від монітора.
    – Саме…
    – Афанасій Селеванович!
    – Так… так…
    – Афанасій! – Рикнув капітан.
    Професор зупинився. Поплескав себе по кишенях. Знайшов окуляри. Покрутив їх в руках, поклав у кишеню брюк.
    – Як довго ми можемо залишатись у повітрі? – Спитав на видиху.
    – Не надто, – спокійно відповів Грегор, – але ми можемо вийти на орбіту. Що з островом? Там мої люди.
    Резуненко сів на вільне крісло координатора. Поклав руки на маківку. Одразу зняв, стис долонями коліна.
    – Загинули… Усі загинули!
    – …
    – Жахливою смертю. Жахливою смертю. – Професор підняв важкий погляд на капітана. – Точно так… Точно так… Орбіта.
    – Як?
    – Га? А! Як перша місія… Як перша…
    – Що, орбіта?
    – Виходьте на орбіту. Виходьте…
    Грегор сів за пульт. Білі кисневі хмари проходили мовчки. Час від часу озирався на скам’янілу блідо-гіпсову постать професора. Впертий, нерухомий погляд у стиснуті долонями коліна. Швидкі, неритмічно пульсуючі думки видирались з набряклих жил на зморшкуватому чолі.
    Вийшли на орбіту. Шлюпку гойднуло. Науковець різко піднявся. Поплескав себе по кишенях. Знайшов окуляри. Протер скельця, поклав у нагрудну кишеньку.
    – Професоре…
    Резуненко мовчав.
    – Афанасію Селевановичу!
    – Все! Все… Ясно… Зрозуміло… Ясно…
    – Що зрозуміло? Що це було?
    Професор повільно приклав долоню до грудей, вийняв окуляри. Глянув на капітана і запхав їх назад.
    – Орган харчування. Рот. Е… Хобот!
    – Тобто?
    – Скільки у нас є часу?
    – Часу. Так, часу. Тобто кисню.
    Грегор оторопів. Нахилився над пультом. Поклацав:
    – Сімдесят годин, приблизно.
    – А танкер?
    – Танкер? – Капітан зблід.
    Подумав і повільно відповів:
     – Танкер прибуде за сто десять-сто двадцять годин.
    – Добре… Добре… Тоді так… Де тут медичний блок?
    В погляді капітана повага до професора змішалась із дивним страхом. Лякало розуміння того, що не розсіяність чи збентеженість трактували двину поведінку науковця, а його неприродна здатність до багатозадачності. Постійне паралельне обмірковування кількох речей водночас. Спробував уявити, як діє цей ментальний механізм.
    – Капітане! Ні-ні! Зараз не час. – Підняв руку. – Не час… Блок, де блок?
    Капітан повільно перетнув кабіну. Розкрив шестигранну кришку, об’ємна сота з десятками промаркованих комірок відділилась від стіни. Стояв побіч, спостерігаючи, як професор нервово нишпорить у медикаментах.
     – Так от! – Почав Резуненко, не відриваючись він метушливої роботи, – магнітні полюси. Полюси… Ми все не могли збагнути, звідки магнітні поля у небесного тіла без металевого ядра.
    – …
    – Це не магнітні полюси. Не полюси! Це органи чуття. Сенсори.
    – Сенсори?
    – Арена – істота. Жива істота. – Професор, не дивлячись на капітана, підняв протестуючи руку. – Не перебивайте. Запам’ятовуйте.
    – Своїм обладнанням ми ненароком спровокували агресію. – Продовжив, – і вона відреагувала. Звичайно… Природно… Так як ми реагуємо на укус комахи.
    Резуненко випрямився, набираючи з ампули в шприц рідину.
    – Це великий живий організм, що харчується вологою, або тим, що в ній. Не знаю… Паразит, що зависає на орбіті мокрої планети і п’є її.
    Дістав наступну ампулу, доповнив з неї шприц. Збовтав його. Повернувся до Грегора.
    – Південний полюс завжди направлений на рідину. Коли положення рота співпадає… Співпадає, то запускається механізм харчування…
    – Всі загинули?
    – Однозначно! Не відволікайтесь… Думаю. Не певний… Але, можливо, киснева туманність це продукт життєдіяльності Арени і відділяється вона при досягненні протилежного полюса.
    – Висмоктані…
    Афанасій Селеванович зиркнув на Грегора. Перетнув кабіну, всівся на крісло координатора.
    – Я виклав вам всі свої заключення, – професор поклав шприц на пульт і закатав рукав.
    Глянув на капітана. Грегор понуро дивився кудись убік. Перетягнув еластичним хомутом плече, сягнув по шприц.
    – Закарбуйте у пам’яті усі мої слова! Це надзвичайно важливо! – Ввів голку у набряклу вену. – Не допустіть загибелі наступної експедиції! – Грегоре! Не допустіть! – Плавно витиснув суміш зі шприца.
    Натиск останніх слів вивів капітана зі ступору. Байдужим поглядом спостерігав, як обм’якає тіло професора. Дійсність краплями проникала у свідомість. Розуміння перетворилось на потік, зірвало дамбу отупіння. Усвідомивши реальність, кинувся до науковця.
    Кволі губи старого тихо промурмотіли щось.
    – Що? Що?
    – Тепер… Вам одному вистарчить кисню…
    Скрипнули стиснуті зуби капітана. В безсильному гніві осів поряд.
    – Не допустіть… – вилинув останній подих з мертвих уст професора.