Кімнату висвітило тисячами вогнів… Ні, тисячами тонких, наче голки, променів, що падали крізь вічка сітки. Пливкі відсвіти потьмянішали і зістрибнули зі стелі. Дівчина підняла голову. Де вона? Шия і плече від напруження затремтіли. Вчорашній вечір, мало не втрачена сумка, прохання лишитись. Хлопець, якого вона знає усього кілька годин. Вона опустила голову йому на груди. Доторк щоки до чужої теплої і трохи липкої шкіри заспокоював. Волосся на чужих грудях лоскотало скроню, і наче під водою стугоніло розмірено чуже серце. Він зітхнув, але не прокинувся. До ранку ще далеко. (Несподіване пробудження: ви познайомились із Анною) *** Сотні променів точилися крізь вічка сітки. Один зазирнув їй просто в око. Анна відвернулась саме вчасно, щоб поглядом зупинити лазерний годинник на стіні. Годинник все одно рушив до наступного енергетичного рівня і до наступної секунди, але будильник вимкнувся. Дівчина сіла і обхопила коліно руками. У квартирі було тихо і пахло дерев’яними ошурками. Десь на даху раз по разу чимось ляскав вітер. Її одяг лежав на підлозі вперемішку із його одягом. Вона закинула сукню у сухе прання і пішла у душ. Вона подивилась на кімнату крізь звукову штору. Вночі кімната була осяяна тисячами зірок. А тепер жовте світло дрижало, розсіювалося темним деревом. Він досі спав, і на його плечі танцювали світло і тінь. Кімната крихітна, розрахована на одного мешканця, як і більшість сучасних типових кімнат. Правильно, а навіщо, якзараз мало хто заводить родину? Вона вимкнула воду. Краплі ковзнули плечима, грудьми, лоскотали живіт та стегна, забирали із собою дрімоту. Випити кави тут чи купити по дорозі? Ні, краще вона попросить кави на співбесіді. Шанс, що її візьмуть, невеликий, а кава безкоштовна… За двадцять хвилин вона була готова виходити. Він досі спав, хіба що повернувся на інший бік. Анна вщипнула себе за вухо і скинула висушене тепле взуття. Сукня впилася у коліна, але вона все одно нахилилась, сперлась на праву руку, прибрала лівою волосся, що лізло в обличчя, і торкнулась губами гарячого набряку під його оком. На вулиці було холодно. Вітер звіяв учорашній дощ, і над головою розкинулось бліде блакитне шатро, відтінене тонкою підкладкою білого і оторочене на обрії масним і густим синім. Вона щільніше закуталась у шалик і схилила голову. Краще було б повернути назад, або і взагалі не полишати затишної квартири. Вона вже знає, як все буде. Білосніжна приймальня, білосніжний килим, білосніжний шкіряний диван. Журнали із запахом кави. Чашка кави. Скляні питання, що давно нав’язли в зубах. – Нуклеарна родина? – Так. – Анна поправила шалик. Він добре ховав шию, але не міг приховати підтягнутої з бази даних анкети. – Дайте вгадаю: місце вже зайняте? – На жаль. – жінка з того боку прозорого столу стенула плечима. Вона не ховала рубців на шиї. Безхмарний спокій – до пари виду з сітчатого вікна і світлині на столі: двійко песиків коргі у банданах і товстий смугастий кіт. – Невже світ клином зійшовся на тому, з якої я родини? Це ризик, але ж не вирок. – А у вас є навички, які можуть компенсувати цей ризик? – Ні. Анна встала, не чекаючи на відповідь. (Бажаю вам хорошого дня: провалена співбесіда) *** Анна розстібнула плащ і звичним рухом поправила шалика. Пообіднє сонце визирнуло з-за хмар і одразу сховалось. Вітер з шумом котився вниз сходами від скверу. Більше на площі нікого не було. У сквері гралися дітлахи. Вони усі разом малювали на доріжці, навіть не торкаючись м’яча та кількох скакалок. Ні, ці скляні діти не будуть розбивати коліна і бруднити акуратні сорочки та штанці. І в них точно не буде таких проблем, як у Анни. Вона зітхнула і відкрила журнал. Сторінки затріпотіли і мало не вирвалися з рук. Запах кавового паперу дражнив. Добре, що компанія дбає про навколишнє середовище і переробляє папір та спиту каву. Шкода, що тепер їй хочеться ще кави, хоча вона вже випила дві чашки. Мікроклонування винайшли усього двадцять вісім років тому, але сьогодні його обирають до 80 % населення. Це і не дивно, набагато дивніше відмовлятися від прогресу. Навіщо виношувати і народжувати дитину, якщо її можуть виростити на замовлення in vitro? Це окрім усього іншого гарантує раннє виявлення і лікування усіх відомих людству хвороб. Можна дібрати риси характеру – галасливі бешкетники лишилися у минулому. Некрасива відмітина, що лишається на шиї після видалення живильних трубок – незначна платня за ретельне опрацювання генетичного матеріалу донора. Ми вже виростили повністю конформне покоління. Проте ми ще не перемогли відсталого і варварського звичаю. Статеве розмноження винесено на маргінеси невипадково. У дітей, які народжуються звичним колись способом, у п’ять разів частіше діагностують різні хвороби. Доводиться витрачати чималі бюджети на лікування. Схильність до пияцтва, тютюнопаління – спадкова, і невідомо, чи зможуть батьки купирувати це вихованням. Анна поправила сумку. Цікаво, це правда, що ці скляні люди продовжують свій рід виключно за допомогою мікроклонування і ніколи не займаються сексом, бо не отримують від цього жодного задоволення і вважають, що це варварський звичай? Принаймні, пар вони ніколи не утворюють. Хоча тут навряд про це буде. Недальноглядні люди можуть назвати це свободою – добровільно народжувати дитину, мучитись і отримати невідомий результат – проте це невиправдане підвищення ризиків. Народжена у нуклеарній родині дитина має усі шанси вирости безвідповідальною, схильною до крадіжок, гультяйства і шкідливих звичок. Анна стиснула сумку так сильно, що на жовтій шкірі запали глибокі зморшки. Як би вона хотіла посперечатись із цією статтею! Але вчора вона мало не лишилася без сумки саме завдяки хлопцеві, в якого, до речі, немає на шиї рубця. Як і в неї. Як це було?.. Ремінець боляче б’є по руці на прощання. Світло загусає та повітря ущільнюється; починається дощ, і хідник, пальто та весь світ вкривають темні цятки. Вона стоїть, розгублена, і люди оминають її; немає найменшої надії, що вона зможе наздогнати крадія. Старенька подає шалик: «Ну нічого, треба було тримати сумку міцніше і не ловити гав, ще може все вирішиться, он дивись, хтось іде, чи не з твоєю сумкою…». Анна бере шалик, що його зірвало ремінцем, – один кінець встиг намокнути в калюжі. Розстібає комірець пальто так, що видно шию. Літня жінка відсахується. Її рука завмирає біля плеча Анни і дрижить. Анна ховає руки у кишені плаща і теж відступає на крок: – Ідіть собі. Ну ж-бо! Ідіть! Хтось торкається її плеча, і вона різко обертається, посунувши шалик і напинаючи груди. Нехай побачить, що шия у неї чиста, і теж відсахнеться, ну ж-бо! – Ваше? Юнак із синцем під оком усміхається і протягає Анні сумку. (Ctrl+C: ви дізналися, хто такі скляні люди) *** До ноги підкотився м’ячик. Анна підняла голову. Дівчинка, яка, вочевидь, і кинула м’яча, винувато озирнулась на інших дітей, а тоді нерішуче зробила кілька кроків вниз сходами і завмерла неподалік від Анни. Анна мовчки спостерігала. Не хотілося ані брати брудний м’яч в руки, ані штовхати його носаком світлого взуття. Дівчинка все стояла, опустивши голову. Тонкий ледь чутний схлип різанув по нервах. Анна піднялась, і тієї ж миті чиясь рука опустилась їй на талію. За мить хлопець нахилився і підхопив м’яч. Він двічі підкинув м’яча – в усі боки полетіли бруд і пісок, Анна навіть мусила відступити – і пішов до дітлахів. – Так, зізнавайтеся, чий м’яч? – Наш! – зашуміли діти. – Тоді чому не ідете його забирати всі разом? І не підтримуєте сестру? – Вибачте! Ми більше не будемо! А можна нам м’яч? – Хочете м’ячика? Забирайте! – він усміхнувся і підняв м’яча над головою. Діти спочатку застигли, а тоді найсміливіший із хлопчиків підстрибнув, намагаючись забрати м’яч; за мить за ним повторив інший; і ось уже утворилась куча-мала, яку він підігрівав, час від часу опускаючи м’яча так низько, що діти майже його діставали. Нарешті комусь із дітлахів вдалося таки вибити м’яча, коли він відволікся, і над площею піднявся заливистий сміх. – Молодці. – він витер спітнілого лоба і підійшов до Анни. – Думаю, нам час іти. Презентація от-от почнеться. Анна кивнула і поклала руку на запропонований лікоть. За спиною вона чула невдоволений голос: – Це ще що таке? Вас хіба не вчать не підходити до незнайомців? Особливо, якщо вони не мають відмітини на шиї! – Які чудові малюки! – йому легко вдалося заглушити невдоволений голос вихователя. – Мені так не здалося, – зауважила Анна, обтрусивши своє пальто. – Навіщо ти це робиш? – Бо їм це потрібно. Вони не усі від народження такі спокійні й тихі. Хоча чимало дослідників так вважає. Шкода, що так вийшло із співбесідою. Анна зупинилась. Витратила півхвилини на те, щоб допомогти йому обтрусити сорочку і штані і потерти пляму на куртці: – Не вперше і не востаннє. А що це за презентація, на яку ми йдемо?.. Анна зосередилася на власних словах і намагалась не видавати здивування: вчорашній синець зник із його обличчя без сліду. (Усі діти люблять гратися: ви познайомились із Павлом) *** «Ти чув? Пацюків навчили водити машину!..» «А коли буде презентація плісняви, яка рухає механізм?» «Мабуть що її залишать насамкінець…» «Який цікавий робот. Я не хочу… ні, не хочу нічого, дякую… Ти тільки подивись на цю пичку… Ні, не сумуй; ну добре, я візьму круасан…» Анна обернулась. Дівчина у кількох кроках від неї взяла із таці, яку тримав робот, наїдки і чашку. Робот усміхнувся і попрямував далі. Він був схожий на блискучо-синю пральну машинку, на яку поставили хлібницю. Хлібниця світилась схематичними рисками, у яких вгадувались очі, ніс та рот. Робот усміхався рискою-ротом, і верхня таця піднялася, пропонуючи наїдки наступному відвідувачеві. Чого тільки немає на цій таці розміром із маленький стіл: чай, кава, коктейль, чизкейк, пиріг із шпинатом, макаруни і маффіни… Робот усміхався і шурхотів і дзижчав, прямуючи через залу; Анна чекала, що робот промине її, але робот зупинився. Він повів електронними бровами і потрусив тацею, запрошуючи щось взяти. – Дякую, але… – Анна не була певна, що може щось взяти, і забрала простягнуту руку. Робот задрижав і забринів. Очі-риски сумовито опустились, а рот перекинувся догори дриґом. Робот наполегливо труснув тацею, на якій мало не зсунулись і не попадали наїдки. – Візьми щось, – порадив нервово Павло. – Але ж… – Бери, на це неможливо дивитися. – Беріть, не соромтеся, – додав голос зі сторони, і Анна краєм ока зауважила білий піджак. Вона думала недовго. Робот щасливо запищав, і Анна, поборовшись із собою якусь мить, взяла з таці до круасану ще й каву. Вона відвернулась перекусити, поки Павло розмовляв із юнаком у білому піджаці з високим комірцем. – Як тобі робот? – поцікавився незнайомець. Попри комірець його шию було добре видно – досить добре, щоб зауважити: бракує шраму. – Цікаво. Проте я не погоджуюсь із алгоритмом. Я маю право відмовитись, чи не так? – Так. Але не в тому справа. «Каваї» викликає співчуття. А співчуття – це одна з базових емоцій. З усіх відвідувачів тільки одна людина не співчувала взагалі, а інша переборола співчуття. І знаєш, що найсмішніше? В обох випадках це були скляні люди… Не кривись, я їх так називав і називатиму, маю право. – Я ненавиджу, коли ліплять ярлики. Навіть якщо це робить дискримінована людина… – Тобі просто пощастило із цим не зустрічатись. Із цими презирливими поглядами, які спрямовані на мене навіть попри те, що я науковець і ніколи у житті не зробив нічого, за що мене можна засудити. Ну добре, обоє були іn vitro, і від них я цього не очікував. До речі, представиш мені свою супутницю? Як вам наїдки? – 'якую, джуе смачно. Анна, – вона протягнула чисту руку, намагаючись водночас прожувати і проковтнути круасан. – Слухай, ти казав у ваш відділ потрібен менеджер? – Павло несподівано підморгнув їй. – Так. Потрібен. – Перед тобою спеціаліст, якому трохи не щастить. – Чудово. Надішли мені резюме, я переадресую керівнику. До кінця вечора буде відповідь. Ну, скоро презентація робота, треба готуватись. Удачі! Він зник у натовпі. Анна усміхнулась і звернула погляд до Павла. – Що? – Ти справді віриш у те, що сказав? Про те, що не всі скляні діти народжуються однаковими? – Так. – Ще кілька годин тому я б тільки посміялась. – А тепер? – Тепер я починаю сумніватись. Дякую за рекомендацію. Вона піднялась навшпиньки і торкнулася губами його щоки до того як він встиг вивернутись. Губи задрижали і наче заніміли. Щось не так, але що саме… Звісно! електромагнітна маска, яка приховувала вчорашній синець, розвіялась. Синець набув фіолетового відтінку. Отже, заживає. Але змінилось щось ще… Він закрив долонею рубець, винувато усміхнувся і зітхнув. |