Здається минуло зовсім небагато часу відтоді, як я з висоти орбіти так само милувався чудернацькими обрисами материків та островів, ніжною бірюзою океанів, блискучими сніговими шапками полюсів та золотавим піском субтропічних пустель. І все це під нещільною ковдрою із білявих кудлатих хмаринок. Планета нагадує рідну ще й наявністю життя, побудованого, так само, як і наше, на вуглецевій основі. Біологічно-активний світ, подібний тому, що зараз стрімко пропливає під черевом мого понівеченого зорельоту, зустрічається не у кожній галактиці. Та вже коли така дивовижа трапляється ‒ то неймовірна удача. Та замість радості мою душу вщерть переповнює біль. Здається він оселився чи не у кожній клітинці, чи не у кожній ДНК мого організму. Навіть у найскрутніші миті я знав, що мушу сюди повернутися. І обов’язково віднайти якийсь знак, вісточку для себе. Щось таке, що дозволило хоча б торкнутись до назавжди втраченого. За ці кілька сотень витків, що я здійснив над планетою, сенсори корабля справно збирали інформацію про стан її поверхні, і навіть про те, що відбувається на глибині, аж до самісінького ядра. Однак нічого такого, на що я сподівався, вони не виявили. Ніяких модульованих джерел випромінювання чи залишків високотехнологічного обладнання. Навіть примітивних послань, викладених з каміння, не було помічено. Впродовж того часу, що мене не було ‒ тут відбувалась суттєва подія. Планета заселилась розумними істотами. Рівень їх розвитку далекий від нашого, але вони вже вправно займаються землеробством та скотарством, уміють обробляти метали, живуть у містах. На вигляд тубільці далекі від ідеалів краси, і зустрічатись з ними віч-на-віч в мене не виникає бажання… Хм-м-м, то може саме вони знищили те, що я шукаю? За стільки років аборигени запросто могли розібрати для побудови власних осель чи хлівів для худоби будь-яку споруду, призначення якої було вище їх розуміння. Керуючись насущними потребами вони могли зруйнувати будь-які, полишені спеціально для мене, знаки та написи. І винуватити їх у тому, що я зараз не маю над чим схилити бідолашну голову у благоговійному трепеті ‒ не має жодного сенсу. Зненацька в моїй свідомості сліпучим спалахом наднової народжується здогад. Він настільки неймовірний, що нагадує марення божевільного і я його з обуренням відкидаю. Та через мить вже міцно стискаю штурвал, активуючи процедуру посадки. Нарешті попереду фінішний відрізок. Ще трішки і я зможу перевірити своє припущення. Та що це? Кіберпілот раптово виходить з ладу: стан корабля, хоч як я його не ремонтував після аварії, далекий від ідеального. Переді мною постає вибір: набирати швидкість і знову виходити на орбіту, або спробувати сісти вручну. Для прийняття рішення ‒ лічені секунди. Обираю останнє: чекати більше не сила. Спрямовую зореліт у заздалегідь обрану гірську місцевості на невеличкий майданчик, надійно прихований від сторонніх поглядів стрімкими скелями. Один невірний рух ‒ і я загину. Колись подібні маневри вдавались мені за виграшки. Проте я давно вже таким не займався. Більшість часу останнього польоту я тратив на те, щоб вкотре щось полагодити. Ось і вирішальний момент. Вмикаю маневрові, рвучко переводячи зореліт у вертикальне положення, і одразу ж на мить запускаю головний двигун, щоб погасити інерцію. Випускаю опори. Перевантаження вминає тіло у крісло, тріщать ребра, а очі застилає рожевий туман. Стискаю зуби аби не втратити свідомість. Усіма нутрощами відчуваю потужний удар, за яким слідує коливання корпусу ‒ то спрацьовують амортизатори опор. Отже ‒ все в порядку. Я успішно посадив корабель. Із зусиллям вдихаю повітря. Серце мало не вискакує з грудей. Самопочуття поволі кращає, однак не настільки, щоб радіти життю ‒ на плечі, хребет, кінцівки тисне неймовірний тягар ‒ на цій планеті гравітація у двічі вища, за звичну. Потрібно мати такі ж міцні м’язи та широкі кістки, як у аборигенів, щоб тут вижити. Ох і нелегко ж мені доведеться! Добре, що я заздалегідь підготував скафандр зі спеціальний екзоскелетом. Залишається якось засунути себе у нього й вирушати в путь. У віддзеркалені панелей керування бачу свою кволу посмішку, яка швидше нагадує болісну гримасу. *** …За ілюмінаторами ‒ одноманітний білявий туман вивороту простору. З того, як Лана стискає долоні зрозуміло: вона знудьгувалась. Впродовж кількох діб, що корабель мчить гіпертунелем, ми встигли вдосталь відпочити та розважитись. Тепер кортить хутчіш зайнятися тим, що є для нас більше покликанням, ніж професійним обов’язком. Важко й уявити, як раніше, ще до винайдення тунельного переміщення, відбувались перші міжзоряні перельоти. Астронавти довгими роками, а інколи й десятиліттями, нудились у тісних відсіках лиш для того, щоб за своє коротке життя дослідити єдину планетарну систему. Користь від таких мандрівок була мізерною, однак бажаючих пожертвувати собою заради високої цілі вистачало завжди. Кидаю погляд на покази комп’ютера: до виходу в зоряний простір менше хвилини. Мене охоплює звичне піднесення. План експедиції складений заздалегідь із врахуванням тривалих астрономічних спостережень ‒ тому кожного разу сподіваєшся на грандіозне відкриття, хоч в результаті отримуєш лише масиви тривіальних даних. Але ж колись ми обов’язково віднайдемо те рідкісне чудо, про яке так мріємо. Гіперсистема виштовхує нас у помережану зорями темряву космоса. Нарешті! Попереду бовваніє потужне яскраво-помаранчеве світило. Бортовий комп’ютер, використовуючи численні сенсори та безпілотні зонди, одразу береться за дистанційний збір інформації, нам же залишається її відслідковувати та, за потреби, уточнювати. Якщо віднайдеться щось дійсно цікавеньке ‒ тоді настане наш час. Жаль тільки, що він все не приходить. Ресурси корабля потроху вичерпуються, слід думати про повернення додому, але з пустими руками того робити ой, як не хочеться. ‒ Б’ємося об заклад, що цього разу нам обов’язково пощастить? ‒ кажу я, щоб збадьорити мою кохану: занадто вже вона сьогодні сумовита. По очах Лани бачу, що вона розкусила мій задум. Жінки завжди краще відчувають співбесідника, ніж чоловіки. А якщо ви на двох ділите один корабель, то настільки вивчаєте один одного, що частенько все розумієте і без слів по одному виразу обличчя, характерному жесту чи навіть по зміні постави. ‒ А якщо програєш, що мені буде? ‒ без особливого запалу цікавиться Лана. ‒ Виконаю будь-яке бажання. ‒ Без обмежень? ‒ помічаю в куточка очей коханої веселі бісики. Отже я такі досяг бажаного результату. ‒ Ага! Все, що тобі заманеться. І, що буде в моїх силах. ‒ Гаразд, ‒ всміхається вона. Заради того, щоб вона й надалі так посміхалась я готовий наобіцяти будь-що: ми навчились діставатись за лічені години за мільйони світлових років, а кохання так і зосталось найбільшою загадкою Всесвіту. Зненацька відчуваю потужний поштовх. Панель керування відсвічує багрянцем. «Влучання у корму. Сімнадцятий відсік», ‒ зчитую звіт бортового комп’ютера. Кидаю погляд на Лану. У неї полотніє обличчя. Ще один поштовх. Ще один. Отже це не випадковість! Ми стали здобиччю для когось лихого й зубастого. І у нас ніякісінької зброї! Таку ситуацію у нас вважали можливою, але малоймовірною: у тих цивілізацій, котрі змогли вийти у космос, альтруїзм, як правило, подолав дикий первісний егоїзм і потреба тягати з собою важелезну ломаку для розбивання ворожого черепа просто відпадає. Запускаю маневрові. Слід якнайшвидше змінити курс. Перевантаження втискують в крісла. Виводжу на візуалізатор дані сенсорів, що поступають із сектора з якого нас обстрілюють. Так і є! Чужинський корабель своїми обрисами схожий на хижака, що вистрибує із засідки на беззахисну жертву. Тільки замість довгих й гострих кігтей у нього потужні плазмові випромінювачі. А іклами слугують рентгенівські лазери. На кількох радіочастотах посилаю стандартний інформаційний пакет. Він починається з розділу для декодування, що ґрунтується на найелементарнішому: фізичних законах, константах та періодичній системі хімічних елементів. А далі йдуть запевнення у наших дружніх намірах і пропозиції до взаємовигідних стосунків. У відповідь отримую ще кілька плазмових зарядів. Якщо наш зореліт і надалі зоставатиметься мішенню ‒ стане непереливки. На звичайних планетарних рушіях ми не втечемо, а поки будемо створювати гіпертонель ‒ нас встигнуть перетворити на решето. ‒ Лана? ‒ в моїх очах стоїть запитання, озвучувати якого зараз не має часу. Для таких критичних випадків наші вчені в якості останнього засобу пропонували використати систему гіпертонеля для деформування простору по курсу агресивного об’єкта. Ось тільки це означало повне знищення останнього. А головна ціль нашої експедиції ‒ пошук життя й розуму у Всесвіті, а не їх ліквідація… ‒ Лана? ‒ повторюю я. Дівчина вагається. Вона закохана у нашу професію чи не більше за мене. Інколи я навіть ревную її до цієї роботи, адже коли вона з головою занурюється у дослідження ‒ на мене залишається менше часу. Ще один поштовх. Відчуваю ниюче скрежетання десь зовсім поряд, ймовірно у сусідньому відсіці. З таким звуком ремонтні дрони герметизують пробоїну в корпусі. Мені здається, що це корабель жалісно стогне, скаржачись на слабкодухого капітана. А якщо наступний постріл поцілить прямо у відсік керування? Швидко ввожу потрібні команди. Мало не фізично відчуваю, як рветься метрика простору перед агресивним об’єктом. А потім бачу, як хижак розсипається на дрібне конфетті, наче був зроблений з тонкого паперу, а не з надміцного сплаву металів. Дівчина закриває обличчя долонями, її плечі здригаються у беззвучному плачі. Якби вона приймала рішення ‒ напевно б принесла себе в жертву вищим моральним цінностям. Я ж на це не маю права, бо відповідаю за неї. Мовчки наближаємось до тієї хмаринки, на яку перетворився нещодавній ворог. Огляд показує, що рятувати нікого. Вирішую взяти кілька уламків для подальших досліджень. Взагалі-то сумувати не слід. Якщо був один корабель, значить десь є й інші, а також існує планета, заселена розумними мешканцями. Можливо не такими доброзичливими, як би хотілося, але мети наша експедиція таки досягнула. Залишається лише зібрати трохи даних про їх цивілізацію ‒ й можна летіти додому з гордо піднятою головою. А за вказаними нами координатами сюди хлине натовп дослідників із спеціальним обладнанням, які займатимуться детальним вивченням тубільців та підготовкою їх до контакту, якщо його буде доцільно проводити. Однак, скільки я не нишпорю сенсорами по всім семи планетах та трьом десяткам їх супутників ‒ ніде нічого розумного, навіть живого не знаходжу. Тільки на одній планеті, оповитій каламутною від пилу та попелу атмосферою, наші дрони виявляють жалюгідні руїни кількох міст. Вони мають такий потужний рівень радіаційного забруднення, що опускатись на поверхню не має жодного сенсу в найближчі століття. Наша удача виявляється справжнісіньким нещастям: ми знищили ймовірно останній космічний корабель загиблої цивілізації. Настрій настільки препоганий, що я вирішую замість повернення додому відвідати ще кілька зір та обстежити їх околиць, щоб нові враження витіснили негативні емоції. *** Ніколи не бачив Лану настільки пригніченою. В неї зник апетит, вона перестала відвідувати тренажерний зал, відмовлялась від спільного перегляду розважальних відео, не брала участь в інтерактивних вірт-іграх, якими ми раніше так захоплювались під час перельотів гіпертонелем. Навіть зі мною трималась незвично офіційно, часто усамітнювалась у своїй біологічній лабораторії та плакала. Через кілька днів, чекаючи у відсіку керування на вихід з тонеля я не стримуюсь: ‒ Вважаєш, що я мав чинити інакше? Лана поволі підводить голову від панелі. Холодно зиркає на мене з-під лоба. Відмічаю про себе, що сердитий вираз милого моєму серцю обличчя ніяк не псує її вроду. Навпаки, робить її якось по-особливому прекрасною. ‒ Не знаю. Але напевно краще смерть, ніж все життя нести тягар провини. ‒ Ми не знаємо хто перебував на тому кораблі, що нас атакував. Можливо лише кібер, запрограмований на знищення об’єктів, які не посилали потрібного сигналу. ‒ Або там були ті, хто врятувався з пекла всепланетарної війни, щоб десь в іншому місці продовжити свій рід та побудувати новий, більш гуманний світ. І якби ти ризикнув, спробував підійти ближче і пристикуватись ‒ вони б отримали шанс почати все спочатку. Тобто після знищення агресивно настроєного чужинця я став для Лани боягузом! А я вважав себе героєм, що врятував кохану од вірної загибелі… Чи може вона просто мене розлюбила? Що ж, і в цьому випадку я так само безсилий що-небудь змінити. Не знаю, чим би закінчилась наша розмова, якби за ілюмінаторами не зачорнів звичний простір, вцяцькований різнокольоровими вогниками зірок. Перед нами з’являється ще одна планетарна система. Чергова із сотень, що ми вже встигли відвідати. Щоб відволіктися від гнітючих слів коханої я вручну наводжу прилади на об’єкт, що знаходиться у сприятливому для життя поясі навколо материнської зорі. На серйозне відкриття я вже й не розраховую. Головне ‒ поринути в роботу: я ж перш за все вчений, а вже потім чоловік, який хвилюється про стосунки. Зненацька серце завмирає: не вірю очам! Планета в центрі зображення нагадує нашу, хоч дещо більша. Нещільна ковдра із білявих хмаринок вкриває бірюзовий океан, кілька крупних шматків суходолу та багато островів. Збільшую деталізацію: зелений колір материків в екваторіальних широтах виявляється густими лісами! Зміщуюсь в зону тропіків: там пасуться стада великих рогатих тварин. Тут є життя! ЖИТТЯ! Тремтячими пальцями віддаю команди бортовому комп’ютеру націлити все, що є у нашому дослідницькому арсеналі на цей дивовижний світ. Відсилаю всі справні дрони, що залишались на зорельоті: навряд чи вони нам більше пригодяться. Озираюсь на Лану. Від побаченого вона аж наче сяє зсередини. Можливо саме так виглядали стародавні святі, коли Бог відповідав на їх молитви. Почуваюсь маленьким хлопчиком, який потрапив у чарівну казку. Підхоплююсь із крісла та волаю на весь відсік щось незрозуміле, але радісне й переможне. Кидаюсь до коханої, стискаю її в обіймах і починаю крутитись у дикому танці, рухи для котрого вигадую тут же, на ходу. Тим часом сенсори збирають для нас все нові й нові порції інформації. Кохана м’яко пручається і я з великою неохотою випускаю її з обіймів та влаштовуюсь назад у робоче крісло. Подорож за мільйони світлових років й всі перешкоди на її шляху не були даремними! Незабаром ми повернемось додому із грандіозним відкриттям! Нас нагородять найпрестижнішими відзнаками, в нашу честь називатимуть навчальні заклади, де ми набували знань. Та не це головне… Коли прийде остання година, я знатиму, що доклав зусиль до чогось великого й прекрасного. Набагато ціннішого, ніж сам. І це буде тим, що бринітиме у моїй душі під час переходу у вічність. Вивожу корабель на орбіту навколо нашої дивовижі. Тепер милуватись її поверхнею можна безпосередньо через ілюмінатори. Чим я з Ланою залюбки й займаюсь під час коротких перерв на їжу та сон. Настільки цікавої роботи у нас ще не було, й ми намагаємось охопити неосяжне. Я займаюсь більше планетологією та впливом біоти на неорганічну матерію. А Лана концентрує свою увагу на місцевій органіці. Кілька разів ми спускаємось на поверхню планети, використовуючи обидва наші дослідницькі човники. І хоч клята гравітація робить все тут вдвічі тяжчим й настирливо намагається притиснути до ґрунту, але як же приємно після тривалого перебування у замкнутому просторі зорельота ходити, нехай і в скафандрі, по смарагдовій травичці, чути спів птахів, слідкувати за ламаною траєкторією польоту метелика! Я навіть зумів погладити кількох пухнастих тваринок ‒ вони тут такі сумирні, ніким не лякані… Планета виявляється справжнім скарбом. Вона настільки біологічно-активна, що по кількості видів живих організмів ймовірно набагато перевищує нашу, а їх різноманіття просто вражає уяву. Але найголовніше ‒ чужинська органіка побудована на тій же вуглецевій основі, що і в нас, хоч і суттєво різниться генетичним кодом. Врешті, заповнивши вантажні відсіки зорельота зразками чужопланетної флори та фауни, я вирішую готуватись до відльоту. Як-не-як ми виконали великий обсяг робіт, а на більш фахові дослідження потрібен час та значні ресурси. ‒ Можна, я тут ще на трохи залишусь? ‒ питається Лана, запопадливо зазираючи у вічі. ‒ А ти повертайся додому. Відвези все те, що ми зібрали, розкажи про наше відкриття і тоді прилітай за мною. Це ж ненадовго. За кілька діб зі мною нічого не трапиться. Тут не існує загрози для мого життя чи здоров’я, тим більше під охороною стількох кіберів. Дуже вже кортить завершити деякі дослідження. Гаразд? ‒ Одній зоставатись все-одно небезпечно, ‒ кажу я глухо. ‒ І не проси. ‒ Хіба ти не обіцяв виконати будь-яке моє бажання? ‒ раптом нагадує кохана про те, що я давно вже забув. ‒ Невже не здержиш свого слова? От і хитрунка ж вона. Дочекалась потрібного моменту. ‒ Може ти мене хочеш просто здихатись? ‒ посміхаюсь у відповідь. ‒ І не сподівайся! ‒ жартує Лана. Всі мої вмовляння не допомагають. Дівчина затято стоїть на своєму, я ж виглядаю або патологічно ревнивим чоловіком, або взагалі боягузом. Ніколи не бажав бути ні тим, ні іншим. Врешті вирішую поступитись. Залишаю Лану на поверхні відкритого нами світу в одному з дослідницьких човників, який вона перетворила на мобільну лабораторію. А також надаю у повне її розпорядження всіх роботів, обладнання та припаси: у короткій дорозі на рідну планету вони мені непотрібні. ‒ Чекай і я швидко повернусь, ‒ обіцяю я. ‒ Я знаю! ‒ махає мені на прощання кохана. ‒ Не хвилюйся, все буде добре! Повертаюсь на зореліт. Востаннє кидаю погляд через ілюмінатор: як же красиво! Скоро я сюди повернуся разом з іншими колегами. Ми побудуємо справжню наукову базу. Так, щоб було комфортно й працювати, й жити: тут є що вивчати на довгі роки. Можливо ми з Ланою народимо дітей і вони виростуть на цій планеті, наче на рідній. На душі легко і радісно. А очікування чогось приємного вже є щастям! *** Летіти тунелем на самоті ‒ нуднішого заняття й не вигадаєш. Для того, щоб скоротати час проводжу інвентаризацію зібраних нами в експедиції зразків. Особливо багато їх з останньої біологічно-активної планети. Під «колекцію» у нас передбачено кілька спеціальних герметичних трюмів, щоб максимально убезпечити їх вміст від зовнішніх впливів на зразок жорсткого космічного випромінювання, а також захистити екіпаж від проникнення на житлову палубу небезпечних об’єктів. Серед різноманіття цікавинок помічаю бокс, де зберігаються шматки зі знищеного мною агресивно настроєного чужинського корабля. Після того прикрого випадку якось руки не підіймались зайнятись цими рештками. А потім нам було взагалі не до них. Беру найбільший шмат на аналіз: дуже цікаво з яких сплавів він виготовлений, а можливо ще й дізнаюсь важливі подробиці про його творців. Зненацька чужак болісно впинається в долоню моєї правиці. Від несподіванки я зойкаю й намагаюсь другою рукою відірвати від рукава скафандра чужинську залізяку. Дзуськи! Вона повільно повзе вгору, наче у неї з’явились десяток лапок. Розумію, що це не жива істота, а щось на зразок наших кіберів. Щосили гамселю зверху по потворі вільною рукою. Однак мої зусилля даремні. Крижаний відчай підступає до грудей: від агресора слід очікувати тільки смерті, а поряд зі мною нікого немає, ніхто мені не прийде на поміч. Тим часом чужинський механізм заповзає на мій планшет, прикріплений десь посередині між зап’ястям й ліктем. Це шанс! Відстібаю його та відкидаю прилад разом із інопланетною почварою подалі від себе. І треба ж було мені лізти сюди саме тоді, коли я залишився на самоті? Не встигаю як слід зрадіти визволенню. Могутня сила відкидає мене, мов пір’їнку, до протилежної стіни, зорельотом прокочується грім. Починається несамовита круговерть, наче я знову опинився на тренувальній базі та здаю екзамен на поведінку в критичних ситуаціях. Як на зло ще й не можу зв’язатись з бортовим комп’ютером. Мушу дізнатись, що трапилось. Ймовірно все не так серйозно, як здається. Безліч поломок запросто піддаються ремонту. Зціплюю зуби й повзу до центрального коридора, хапаючись за поручні на стінах. А там беру напрямок на відсік керування. Піт заливає обличчя, дихання збивається, але я не зменшую темпу. За оглядовими ілюмінаторами помічаю всіяну зорями чорну безодню. Корабель викинуло із тонеля набагато раніше, ніж було потрібно згідно прокладеного курсу. Такого в мене ще ніколи не було. Гіперсистема ‒ одна з найнадійніших складових сучасних зорельотів. Швидше туалет зламається, ніж вона вийде з ладу. З останніх сил залажу в робоче крісло, пристібаюсь пасками. Гарячково ввожу команди на пульті. Врешті мені вдається реанімувати бортового комп’ютера й він стабілізує обертовий момент корабля та запускає загальне тестування. Відкидаюсь на спинку й вдивляюсь у незнайомі сузір’я. Була б поруч Лана... Хоча, може й добре, що її не має зі мною: наразі тут небезпечніше, ніж на тій планеті. Результати діагностики мене шокують: раптовим перевантаженням в енергомережі знищено серцевину камертона гіперсистеми. Полагодити це можливо, але тільки в умовах спеціалізованого дока. І причиною цього слугувала команда, яку було подано з мого планшета. Те, що це не була випадковість, я розумію одразу. І вирушаю на пошуки клятої залізяки, яку так необдумано притягнув на власний зореліт. Я знаходжу підступну потвору, яка помстилась за знищення свого бойового корабля, у тому ж трюмі поряд з моїм обвугленим планшетом. Ознак функціонування вона не подає, та я про всяк випадок хапаю її маніпулятором, виношу у шлюзову камеру й викидаю у вакуум. А потім мало сам не піднімаю забрало гермошолому… Те становище, в якому я опинився ‒ абсолютна безвихідь. Я приречений доживати віку на самоті в невиправному горі. Навігаційна система розрахувала: зореліт встиг відлетіти від планети, на якій зосталась Лана, на два десятка тисяч світлових років. По космічним міркам ‒ дріб’язок. Адже відстань до нашої домівки на кілька порядків довша. Та навіть повернутись до коханої мені не під силу. Ті двигуни, що ми використовуємо для руху в планетних системах, можна налаштувати й на міжзоряні подорожі. І при гарному прискоренні, що наблизить нашу швидкість впритул до швидкості світла, здолати відстань до планети Лани теоретично можливо. Принаймні так робили наші славні предки-космопрохідці. Проте ми отримуємо разючу різницю в часі: на борту він сповільниться і я доживу до фінішу, а там промине не одне тисячоліття. В уяві постає сумна картинка: моя бідолашна кохана, змарніла та згорблена від щоденних клопотів, кожного вечора виходить на найближчий пагорб і підіймає погляд у зоряна небо в надії на моє повернення. Минають дні, місяці, роки, а її сподівання так і залишаються марними. Одного разу вона розуміє, що все даремно. Й більше до скону не шукатиме швидку іскорку серед безлічі зірочок. Що ж, із запізненням та я повернусь на оту планету, що стане притулком для праху коханої та віддам їй останню шану. Може, я ще й відшукаю якусь звісточку від Лани. Нехай те послання й міститиме одні лиш докори, та я обов’язково прочитаю його. *** …Обережно спускаюсь від місця посадки. В умовах незвичної для мене подвійної сили тяжіння це звичайно набагато легше, ніж підійматись вгору. Однак все-одно мушу бути постійно напоготові: камінці під ногами так і норовлять зсунутись вниз та потягнути за собою. Жалкую, що не залишилось жодного кібера: страхувати мене нікому. Банальна втрата рівноваги може стати останньою подією в моєму житті. Десь на половині шляху зупиняюсь на привал. Скільки стимуляторів не вживай, а вік бере своє. Тим паче, що на плечі безперервно тисне «зайвий вантаж». З тієї місцини, де я всідаюсь, відкривається чудовий вид на поселення внизу. Навіть через примітивну оптику гермошолому я можу розрізнити з пів-сотні чепурних будиночків, розкиданих по обидва боки швидкоплинної річки. Для своєї задумки обираю житло, що розташоване якнайдалі від сусідів, щоб не підіймати зайвого шуму. Я планую не дуже етичну по відношенню до розумних істот, але вкрай необхідну для перевірки своєї гіпотезу затію. Вночі, коли всі тубільці поснуть, маю викрасти котрогось з них. Звичайно в лабораторію на зореліт мені його не затягнути: сам не знаю, як назад дістатись. Але провести на місці деякі дослідження цілком в моїй волі. Добрячи відпочивши та підкріпившись концентратами я продовжую мандрівку. Поступово гірський схил пологішає, пересуватись стає безпечніше і моя хода пришвидшується. Перебування на цій планеті постійно збуджує в пам’яті давні події. Ось ми з Ланою так само мандруємо серед високих бескидів. Навколо нас дзичить десяток дронів. А я замість того, щоб збирати зразки бурого моху ‒ вибираюсь на скелю і зриваю для коханої маленьку чужопланетну квітку… Зненацька ґрунт піді мною осипається і я лечу кудись вниз. Заледве встигаю зачепитися за камінь, що одиноко стирчить зі стіни ущелини. Озираюсь довкола: мені не дотягнутись до краю, щоб вибратись з халепи. Провалля досить глибоке, якщо впаду на дно і не розіб’юся ‒ навряд чи видряпаюсь нагору. Доведеться там і подихати. А все через те, що втратив пильність й думав про минуле. Тамую крик відчаю. Негоже космодосліднику так ганебно зустрічати загибель. Скільки я ще так протримаюсь? Дуже скоро мої руки самі відпустять опору і моє життя скінчиться. Що ж, я й так довго боровся з бідами на самоті, навіть спромігся знову сюди повернутись наперекір жорстокій долі. Жаль тільки, що не вийшло розізнати, як Лана тут жила без мене й схилити голову над її могилою. Зненацька зверху до мене долинають кроки. Чи то мені таке вчувається? Можливо кожен перед смертю марить спасінням? В багряних променях призахідного світила над краєм урвища з’являється здоровенна голова, заросла як зверху так і знизу густим темним волоссям. Крупний видовжений ніс також викликає огиду. Та грізного вигляду обличчя тубільця особливо надають масивні щелепи, яким легко перекусити мою горлянку. Потвора довго дивиться на мене, голосно прицмокує губами. Відтак чужак простягає до мене довжелезний дрючок. Я бачив, що з таким реманентом вони ходять у мандрівку, використовуючи його як посох. А зараз ним мене просто зпихнуть у провалля. Мимоволі зажмурююсь. Руки тремтять від напруги: я ось-ось упаду. Та що це! Замість потужного удару відчуваю легеньке поштрикування на тильній стороні долоні. Розплющую очі. Невже мені хочуть допомогти? Чи не для того, щоб потім поласувати чимось пікантним? Аби все зважити в мене лічені секунди. Щосили хапаюсь за кінець дрючка тубільця. Він потроху тягне мене вгору, чую його натужне кректання. Я ж допомагаю собі, опираючись де можна на стіну ногами. Нарешті вилажу на безпечне місце. Істота, якій я маю дякувати за порятунок, удвічі вища за мене та у десять разів сильніша. Якщо на мене накинеться ‒ не захистять навіть екзоскелет зі скафандром. Про що я думав, коли планував свою місію? Замість того, щоб і далі стовбичити, напружено очікуючи нападу ‒ простягаю долоню. Так за звичай вітаються на моїй далекій батьківщині. Проте чужопланетянин не розуміє мого жесту. Натомість він опускається переді мною на коліна і здіймає руки. З його уст злітають дивовижні звуки. Здається, що то врочистий спів молитви. Ага! То він бачив, як я здійснив посадку й сприймає мене за могутнє небесне божество! Ще цього мені бракувало! На такий розвиток подій я точно не розраховував. Намагаюсь підняти нового пророка на ноги. Та де там! Ми в дуже різних вагомих категоріях. Гаразд! Якщо йому так хочеться ‒ нехай впадає в релігійний екстаз. Вирішую скористатись тим, що тубілець не проявляє агресії. Виймаю із-за поясу забірник й проводжу ним по обличчю дикуна. Вмикаю аналізатор: секунди тягнуться мов вічність. Нарешті дані проступають на внутрішній поверхні гермошолому. Похапцем читаю й перечитую інформацію. На мої очі мимоволі навертаються сльози. Ноги підгинаються і я опускаюсь на коліна перед істотою, що вважає мене богом, низько схиляючи перед нею голову. Так, під останніми променями світила, що ховається за виднокрай, ми й стоїмо, віддаючи один одному шану. Звісточка від коханої очікувала на мене тисячі обертів цієї планети навколо материнської зорі. Послання записане в межах інтронів хромосом аборигенів і не заважає функціонуванню їх організмів. А ще я помітив: автентичні послідовності нуклеотидів місцями доповнені новими, взятими із нашого генетичного матеріалу. Або ж наш геном був адаптований для виживання на цій дивовижній планеті залученими від місцевих представників ділянками ДНК… ‒ Я теж тебе люблю! ‒ голосно відповідаю Лані. І відчуваю, що важливішого за ці слова немає нічого у цілому Всесвіті. Тубілець старанно повторює почуте за мною. |
|