РБЖ-Азимут

  Количество символов: 25000
Конкурс № 54 (лето 2020) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

as022 Походження


    

    «Усе було в тумані, а холодні хмари покривали небо. Доволі холодно приймає планета, де колись вирувало життя. Мабуть було великою помилкою приземлятися в одному із кратерів Лабіринту Ночі.  Це вони лише з висоти прекрасні, а тут внизу картина зовсім інакша – пуста і сумна. Але його розташування дозволило наблизитися до західного кінця долин Марінера. Як же набридли безмежні багряні простори, де лише кварц та базальт. А ще цей собачий холод. Знаю, що нині не популярно використовувати вислови старих світів, та все ж вони мені до вподоби. Та як ще дізнатися про них, якщо їх не вивчати. На щастя, це остання висадка на червоній планеті. Наступна ціль – Земля.
    

    За кілька годин туман розвіявся, шкода, що холод не пропав разом із ним. Від темних тіней хмар ставало ще холодніше. Та все ж таки мені вдалося дослідити периметр. Жодних ознак життя не знайдено. Напевно їх стерло зіткнення з однією із планет. Шкода, що про це нічого невідомо. Зіткнення не лише знищило Марс як планету, а практично винищило майже усіх корінних мешканців планети. Якщо вірити старим друкованим носіям, або як їх називали – книгам, динозаврів знищив один із уламків планети. Нам дуже пощастило, що вдалося передбачити зіткнення і бути на шляху до нової Землі.»
    

    Довгий сірий палець натиснув на кнопку аби завершити свій запис у щоденнику. Телепатичні записи хоч трохи замінювали живе спілкування. Він поглянув крізь ілюмінатор – далеко попереду синя планета. Ка був не єдиним хто по-справжньому цікавився своїм походженням, але один, хто полетів за мільярди кілометрів аби дізнатися істину. Хлопець перевірив шлях автопілота, після чого почав підготовку до гібернації. Тривалий сон не радував його, але іншого варіанту не було. Зробивши все необхідне, він застиг вдивляючись вдалечінь. «Який ж прекрасний  космос. Скоро знову зустрінемося», – подумав Ка і ліг у білу камеру.
     
    

    ***

    Прокинувшись, Ка зригнув. Відчувалася нудота та голод. Він провів багато часу у вісні, але відчуття невиспаності не зникло. Повільно спустивши ноги на підлогу, Ка підвівся притримуючись за камеру. М’язи були в’ялі, проте втримали тіло у вертикальному положенні.
    

    Поглянувши крізь скло, він побачив Землю. «Напевно залишилось чотири-п’ять днів до входження в атмосферу», – подумавши, підійшов до монітора, який відраховував відлік до входження в земну атмосферу. 71:56:13 – показував годинник. Перевіривши бортовий журнал та справність системи, Ка направився до однієї із стінок корабля.
    Натиснувши сірим пальцем на одну з плиток – до нього відкинулася кришка, а з отвору виїхала шухлядка, вивільняючи холодний пар. Ка дістав один із тюбиків і штовхнув шухляду назад. Закинувши голову і відкривши рота, чоловік почав наповнювати маленький рот желеподібною речовиною.
    

    З іншої шухляди він дістав товсту книгу. Більшість сторінок пожовкли й посіріли та були обклеєні прозорою клейкою стрічкою. На обгортці збереглося часткове зображення людини та напис «Анато».
    

    Ка дістав книгу коли йому було 19. На рідній планеті він обміняв її на вісім тюбиків із желеподібною речовиною. Книга була точно із Землі та розібрати її мову нікому не вдавалося. З того часу він по-справжньому захопився дослідженням свого походження.
    Він як завжди обережно перегортав сторінки й роздивлявся малюнки, за якими можна було розуміти про що йдеться на сторінках. Ка уважно розглядав будову людського тіла, не розуміючи чому вони пішли від людей, маючи такі різноманітні фізіологічні відмінності. Йому більше подобалася їх будова тіла ніж власна. Білий колір шкіри найбільш приваблював чоловіка, хоч він і розумів, що Землю населяли не лише люди з білим забарвленням шкіри. Ка рахував, що краса їхньої будови – це нормальні пропорції частин тіла: маленька голова та очі. Більш подовжений рот та незрозумілий пагорб з дихальними отворами. Вдвоє коротші пальці явно краще слугували ніж його довгі. Їхні голови покривав дивний шлем із шерстю, призначення яких він не розумів, попри всі свої намагання. «Шкода, що мало залишилося книг із того світу», – подумав Ка.
    

     

    ***

    Космічний корабель легко подолав атмосферу Землі. Надійний термічний захист виконав своє завдання. Ка дивився крізь скло корабля. Все було покрито блакитною рідиною. Збереглося менше десяти відсотків суші, що втричі менше, коли тут вирувало життя.
    

    Для посадки було обрано південно-східну частину острова, що колись був материком.
    

    «Практично весь острів був покритий гарячим піском. Я не зустрів тут жодних ознак життя, ні рослинного, ні тваринного, ні людського. Підійшовши до берега, я помітив пагорби, які височіли посеред води. За допомогою реактивного ранцю я дістався до одного із них. На мою думку це були піраміди. Їх висота сягала близько 17 метрів над водою. За допомогою лота я визначив, що глибина сягає 114 метрів.
    

    В друкованих носіях цього світу я зустрічав їх опис. Страшно уявити, які вони мали могутні технології аби побудувати таке, що пережило кінець світу та усього живого. Окрім них та піску нічого не залишилося.
    

    Сонце безжалісно пекло. Я повернувся до корабля аби вирушити до наступного місця призначення.»
    

     

    ***

    «Наступна моя висадка була на невеликому продовгуватому острові. Напевне колись це була гора. Тут стоїть зруйнована статуя, рука якої відхилена вліво. Інша рука і голова не збереглися. Дивна фізіологія була у цих мешканців. Гора вкрита травою. Окрім трави тут нічого немає. Все затоплене водою. Це і не дивно.
    В старих друкованих носіях вказано, що на цьому материку була найповноводніша ріка. Зараз це місце важко назвати материком.
    За кілька сотень кілометрів розміщенні гори. Та вони без життя. Навіть трава не хоче там рости, одне каміння.»
     

    ***

    «Я довго шукав місце для посадки корабля так і не знайшовши його. Ввімкнувши режим левітації, я наважився спуститися, хоч і з висоти було видно, що життя тут немає. Лише брили металу та бетону мов айсберги видніються із води. Хвилі з силою розбиваються об них. Їм ще не довго залишилося. Вода їх зруйнує.
    

    Я втрачаю надію знайти тут життя. Мене огортає розпач»,Ка похиливши голову задумався, а тоді продовжив запис. – «Ця планета відрізняється від попередньої. Тут тепло і є вода. Я чув, що і у воді може вирувати життя. Але як це перевірити я ще не придумав.
    

    На цій планеті у мене ще заплановано п’ять посадок. Якщо знайти нічого не вдасться, надія на останню планету Кеплер. Після неї залишається лише наша планета – Глізе. Але ще рано робити висновки.»
    

     

    ***

    Висадившись на наступному материку Ка почав вести запис, роздивляючись все навколо.
    

    «Дане місце зовсім відрізняється від минулого. Тут присутні усі умови для розвитку життя. Підтвердженням моїх слів є наявність рослин. Я пройшов кілька десятків метрів і вже зустрів сім різновидів дерев. Також тут росте трава, але здається, це схоже на спорову рослину. Дідько, я у щось вступив»,Ка поглянув на свою ступню, яку покривала світло-коричнева невідома субстанція. Він активно тер ногу об мох, наче розгніваний бик рив землю копитом. Але в одну мить чоловік застиг, наче побачив перед собою хижака.
    

    «Це кал. Так, це дійсно він. Ніколи не думав, що так буду радіти лайну,  – промовив Ка обертаючись по сторонам, а тоді витираючи ступню об траву, промовив сам собі, – Тут існує життя. Якомусь виду тваринного життя все ж таки вдалося пережити страшні події, які згубили життя цієї планети. Я маю його знайти та поспостерігати. Можливо він не один»,  – Чоловік кинувся до корабля аби знайти бінокль.
    

    Хвилин п’ятнадцять чоловік оглядав все довкола та окрім руху гілля та трави Ка нічого не побачив. Він із сумом опустив голову та повернувся до корабля. Періодично поглядаючи в бінокль крізь ілюмінатори розміщені смугою у корпусі. Чоловік мріяв.
    Він уявляв як знайде живу людину, або ж невеличке поселення. Як буде вести з ними розмову. Вони йому розкажуть про їх теперішнє життя, про минуле та їх неперевершені технології. Можливо, хтось із них захоче полетіти разом із ним. Ка уявляв як його зустрінуть вдома. Можливо навіть нагородять, хоч не заради нагороди він вирушив у далеку дорогу.
    

    Можливо, це зовсім не людина. Якийсь ссавець мешкає тут. Хтозна. Та будь-яке відкриття для нього буле важливе. Хоча б якийсь артефакт знайти, а краще книги, які він так полюбляє.
    

    Ка поринув у свої думки, а тоді заснув забувши про стеження.
    

     

    ***

    На ранок знищивши вміст блакитного тюбика, Ка відправився в гори. Час від часу робив перерви, аби поглянути в бінокль. Та сьогодні йому явно не щастило. Він дійшов до підніжжя гори і вже був добряче виснажений. Під час подорожі йому не зустрілися жодних ознак життя. Та ж ситуація склалася і по дорозі назад. Ка вже шкодував, що не скористався левітуючою дошкою.
    

    Звалившись на землю, Ка поглянув у бінокль. Знову нічого. Він ліг і вдивлявся у чисте небо. Йому не вистачало хмар. Він так полюбляв стежити за ними. Здригнувшись від руху на долоні, Ка побачив мураху, що повзала на руці. Посміхнувшись, скинув її на землю. Це було зовсім не те, що він шукав, але стало так добре.
    

    Дійшовши до корабля уже сутеніло. Ка швидко заснув у своєму зручному  капітанському кріслі.
    

     

    ***

    Вранці Ка мав новий план. Він взяв кал для аналізу, аби дізнатися його вміст і кому він міг належати, хоч і сильно сумнівався, що аналіз хоч трохи наблизить до відгадки. Аби не курсувати щоденно до гори, Ка вирішив перелетіти на кілька кілометрів вперед. Можливо навіть піднятися в гори.
    

    Ка помітив рух в низу, коли корабель повільно плив у повітрі. Він швидко зупинив корабель, повиснувши прямо над дубом. Левітація корабля дозволила чоловіку розглянути усе довкола, але він нічого окрім інших дерев та кущів не бачив. Продовжуючи політ, Ка весь час був у роздумах.


    

    «Я точно бачив якийсь рух, або повільно втрачаю глузд від цих пошуків життя. Я повинен затриматися тут на певний час і дослідити все довкола. А спочатку потрібно зробити аналіз калу. Надія є, хоч і дуже мала.  Я обов’язково огляну всі пункти висадки. Я маю щось знайти.»
    

     

    ***

    Чотири дні йшли довго й нудно. Спостереження нічого не дали. Здається, все окрім рослин вимерло на цій планеті. Результати лабораторного аналізу практично нічого не прояснили. Ка не лишалося нічого окрім як змінити місце дислокації. Корабель повільно піднімався. Ка з сумом дивився в ілюмінатор. Він побачив дим, десь далеко в горах. Чоловік швидко кинувся до пульта керування, аби змінити місце призначення. Та раптом він передумав. Ка перейшов на ручне керування аби переконатися, що це дійсно хтось розпалив багаття.
    

     

    ***

    Під сухим деревом сидів чоловік із чорним довгим волоссям та густою бородою. На кострі він смажив впольовану ним мишу. Це єдине, що сьогодні подарували йому боги. Він сидів упершись спиною об висохлий стовбур, гілля якого добре годувало полум’я.
    

    Чоловік спостерігав як у небі з’явилося щось невідоме. Об’єкт мав овальну форму. Більше нічого не вдалося розгледіти з такої відстані. Тіло плавно рухалося по чистому небі. У чоловіка склалося враження, що об’єкт прямує до нього.
    

    Невідоме тіло в небі викликало паніку у чоловіка. Він хотів забрати недосмажену мишу і втекти подалі, до своєї маленької родини. А з іншого боку, він не хотів приводити його до свого племені. А якщо це хтось із його богів? – ця єдина думка і цікавість заставили чоловіка залишитися біля вогню. Тож він почав вживати напівготову мишу.
    

    Невідоме тіло все скорочувало відстань. Чоловік уже бачив маленькі вогні, які миготіли навколо об’єкту. Він підсунув свій спис із камінним наконечником. Через деякий час вже приходилося прикладати руку до чола, аби погляну на невідомий небесний об’єкт.
    

     

    ***

    Ка посадив корабель недалеко від костра. Він не хотів налякати чоловіка під деревом, якого вже добре розглянув у бінокль.
    Чоловік уважно роздивлявся корабель з якого з’явилися сходи, по яких з легкістю зійшов Ка. Його вразила зовнішність незнайомця. Грушеподібна голова зовсім не покрита волоссям. Товсті судини покривали верхню частину черепа. Великі чорні очі стежили за ним. Та маленький рот нічого не промовляв. Тонке худе тіло здавалося мало завалитися від розмірів голови. Він сидів нерухомо, спостерігаючи за незнайомцем, тримаючи в руці спис.
    

    Ка йшов повільно, аби не налякати чоловіка. Він не вірив власним очам. «Невже мені вдалося знайти людину, від якої ми походимо. Вони зовсім несхожі на нас. У них такі малі голови», – подумав Ка. Спустившись із сходів, він почав промовляти до чоловіка не розкриваючи уста: «Вітаю. Я радий вас зустріти. Не хвилюйтеся, я прийшов із добром»,чоловік сидів непорушно, ніяк не реагуючи на його слова.
    

    «Здається, він не розуміє мене, або ж не сприймає телепатію. Як же мені спілкуватися з ним?»,, – задумався Ка. Він наблизився до чоловіка. Той вскочив на ноги та направив на нього спис. Від несподіванки Ка відстрибнув назад та підняв свої руки. Чоловік ступив крок, махнувши направленим списом та вигукнувши: «Овва!». Ка зробив крок назад та припав на коліно, аби пальцем зробити малюнок. Це єдине, що з’явилося в його голові. Ка намалював коло на піску, покрите з усіх сторін трикутниками. Він показав на малюнок і на сонце. Чоловік поглянув на сонце, а тоді на слід залишений на піску. Одну руку він поклав на землю, а в іншій продовжував міцно тримати спис. Ка поглянув на долоню чоловіка і свою. Його рука майже вдвічі тонша за його, а пальці вдвічі довші. І цей колір шкіри був зовсім незвичним для нього. Чоловік показав на сонце і на малюнок, а Ка лише промовив: «Так». Зрозумівши, що чоловік нічого не відчув, просто кивнув головою з надією, що він зрозуміє його. Чоловік зрозумів.
    

    Вони ще довго намагалися спілкуватися за допомогою малюнків та жестів, але більшість розмови була незрозуміла як для одного співрозмовника, так і для іншого. Ка вдалося дізнатися ім’я чоловіка – Карл. Він і у свою чергу намагався промовити своє ім’я. Відсутність голосових зв’язок лише ускладнювала завдання, тому лише вдалося вичавити із себе глухе: «Га». Карл зрозумів, що це їх бог ситості Гам. Згодом це підтвердилося.
    

    По закінченню розмови Ка запросив чоловіка до корабля. Насторожено, але все таки він пішов. На вечерю у них була желеподібна їжа з тюбика. Незвична їжа смакувала Карлу і втамувала його голод. Смажена миша лише на коротку мить приспала голод, а їжа бога втамувала його.
    

    У кораблі вони і поснули. Ка спав у своєму кріслі, Карл – на підлозі. Чоловік рано прокинувся, і його вже мучив голод. Корабель був замкнений і Карл не знав як вибратися з нього. Йому не лишилося іншого варіанту як подзюрити у дальній стороні від бога. Він сподівався, що цей вчинок не розгніває його. Після цього Карл взявся за пошуки їжі. Від грохоту, який спричинив чоловік прокинувся Ка. Він швидко зрозумів що до чого і пішов до шухляди з тюбиками. Підійшовши до стіни корабля, Ка зрозумів, що вступив у якусь рідину. За хвилину він дізнався – це була сеча. Та він не гнівався на Карла, лише подав йому тюбик і взяв один собі.
    

    Після сніданку вони вирушили до місця осередку племені. Карл йшов попереду. За кілька годин ходьби Ка уже шкодував, що не взяв у дорогу свою дошку. «Ах, як усе могло б бути краще, став і пливеш над землею на зустріч грандіозному відкриттю. А так прийдеться трохи попотіти. Давно уже не ходив так багато», – роздумував Ка, надіючись на відпочинок.
    

    Карл йшов не спиняючись. Він звик до постійної ходьби. Його супутник з усіх сил намагався не відставати від нього. «Якийсь слабенький цей бог. Надіюсь, він щось подасть нам на вечерю», – подумав Карл, не зменшуючи швидкості. Його надії не виправдалися.
    

    Сонце повільно заходило за горизонт. Обох чоловіків діймав голод, але нічого живого не траплялося на шляху. Ка уже не думав про левітуючу дошку, а шкодував – про корабель.
    

    «Не думав, що прийдеться так далеко йти. Цю відстань ми могли б здолати за кілька хвилин. Але я не знав, що це займе аж скільки часу. Не дивно, що я не зміг їх відшукати протягом скількох днів.»
    

    Не вечеряючи обоє вклалися спати. Ка довго вовтузився і не міг заснути. Йому було твердо і холодно. Та все ж втома переборола його. Карл заснув відразу.
    

    Карл прокинувся рано і розбудив супутника. Він не розумів бога, можливо він розлютив його чимось. Гам знову не дав їжі, хоч Карла здіймав голод. Можливо бог несе їжу для його племені, та він нічого не промовив.
    

    Коли сонце було в зеніті, Ка побачив на горизонті нових людей. Від цього втома здається покинула його. Він хотів якнайшвидше дістатися до них. Можливо, там є хтось, хто може спілкуватися за допомогою телепатії. Ка хотів так багато дізнатися про них, що знову занурився у свої мрії про визнання на його планеті.
    

    Плем’я нараховувало два десятки осіб і два десятки пар очей оглядали незнайомця. Зовнішність гостя кардинально відрізняється від їхньої. Вони не спускали з його очей.
    

    - Це бог – Гам! – промовив Карл.
    - Гам! Гам! Гам! – скандував люд.
    

    Що вони кричать Ка не розумів, але з’явилося занепокоєння.
    

    - Він зустрів мене самого, серед степу. Запросив до себе у дім. Незвичайний дім. Блискучий дім. Там він нагодував мене дивною їжею, яка здолала мій голод. – радісно проголошував Карл, ніби це було щойно і його не турбував голод.
    

    - Гам! Гам! Їжа! Дай!
    

    Занепокоєння у Ка зростало. Він нічого не розумів, що відбувається. Не зрушуючи з місця, Ка промовив: «Мене хтось чує?» – та ніхто не звернув на нього уваги. «Це і не дивно. Вони такі ж як і Карл. Але як з ними налагодити контакт?».
    

    Ка відчув невеликий біль у руці, що виштовхав його із думок.  Одна із жінок кинула спис й зачепила його. Вище ліктя з’явився невеликий поріз, з якого потекла напівпрозора зелена субстанція. Він поглянув на свою руку і на людей, які від нього щось вимагали. Рана була незначною, але заставила Ка бігти чимдуж назад до корабля. За ним кинулися кілька осіб із списами.
    Ка біг швидко й безшумно на відміну від своїх переслідувачів. Він чув їхній тупіт ніг позаду себе. Намагався не оглядатися. Він не міг повірити, що втікає від того, що так давно шукав. Над його головою пролетів спис і втікач звернув ліворуч. Ка намагався не загубити шлях, яким він сюди потрапив.
    

    Тупіт ніг переслідувачів ще добре відчувався. Його цікавило чи довго зможуть вони бігти в такому темпі, по його відчуттях він ще протримається кілька сотень метрів. М’язи ніг горіли, щось поколювало у боці і з’явилася задишка. До корабля ще так далеко і прийдеться десь сховатися на нічліг за умови, що його не впіймають.
    

    Здається, тупіт ніг дещо зменшився і Ка вперше оглянувся, переслідувачів залишилося небагато, троє чи то четверо. Інші повільно йшли позаду, або повернулися назад. Він не встиг добре розгледіти, що відбувається позаду нього. Більш зосереджений на дорозі та своїй витривалості.
    

    Через кілька сотень метрів він ще раз оглянувся. Його переслідувачі були за сотню метрів від нього. Ка пробіг ще кілька метрів і зупинився. Перегнувшись, він схопився худими руками за такі ж худі ноги, які гули від болю. Зачекавши кілька секунд, він рушив далі, час від часу оглядаючись, аби стежити за переслідувачами.
    

    Його діймали голод і спрага. Біль у ногах не давав спокою, та все ж він продовжував йти. Не відставали від нього троє невідомих йому людей.
    

    Сонце ховалося за горизонт і ставало дещо легше. Уже не докучала спека, проте голод і спрага нікуди не ділися. Ка роздумував про ночівлю, але не знав куди сховатися. В присмерку він уже не бачив тих, хто йшов за ним.
    Ка йшов з останніх сил, намагаючись знайти хоч якийсь прихисток. Він поглянув вгору. «Зорі, такі далекі зорі»,, – пролунало у його голові. Здавалося, далеке світло небесних тіл гріло його. Від теплоти в нього закрилися очі. Він впав на коліна із задертою вгору головою, а тоді весь звалився на землю й заснув.
    

     

    ***

    На диво Ка прокинувся рано. Відчуття голоду зникло, але спрага посилилася. Він поглянув у всі сторони, аби згадати куди йому йти. Орієнтиру не було. Не було видно і переслідувачів. Він прямував куди підказувало шосте чуття, яке не підвело його і уже через кілька годин був на борті корабля, насолоджуючись прохолодою та водою. Ка забув про свій годинник, який так само привів би його до місця призначення.
    

    Діставшись до корабля, перше що зробив втікач – маленький ковток води. А за кілька секунд – ще два. Він не став пхати до рота їжу із тюбика, вирішивши зачекати допоки шлунок звикне до води. Він дістав медклей аби змазати ним рану та це вже було зайве. Рана підсохла і покрилася кірочкою.
    

    Відіспавшись і доївши залишки вмісту тюбика, чоловік роздумував дивлячись в ілюмінатор.
    

    «Я не вірю, що зі мною могло таке статись. Це неможливо. Це навіть гірше ніж я міг собі уявити. Гірше ніж якби я їх зовсім не знайшов. Вони дивні. Поведінка їх незрозуміла, як і мова. Вони непередбачувані. Дикі. Телепатію зовсім не сприймають. Вони зовсім відрізняється від нас. Аж не віриться, що ми є їх нащадками. Що у них були такі могутні й розвинені технології. Краще б я їх зовсім не знаходив.
    

    Але я мушу повернутися. Але не пішки. На кораблі. Так буде краще. І легше. Але не зараз. Пізніше. Я маю забрати з собою Карла. Забрати на свою планету  З ним хоч якось можна налагодити контакт. А зараз спати. Я маю відновити сили.»
    

     

    ***

    Ка прокинувся ввечері. Він наглядав як сонце повільно ховає свої останні промені. «Саме час вирушати. Все вкриє темрява. Корабель буде непомітний для їх ока», – промовив сам до себе, не випустивши назовні жодного звуку.
    

    Він швидко з’їв вміст блакитного тюбика і сів на своє звичне місце. Він вивів на екран його переміщення за останні три дні. Вказавши переломну точку маршруту за місце призначення, активував маскувальний режим, хоч і  рахував його зайвим, проте обережність не завадить. Він хотів якнайшвидше покінчити з цим. Привести на корабель Карла, а можливо просто викрасти і полетіти на свою домівку. Він дістав з однієї із багатьох потайних шухляд напівпрозорий пістолет, з іншої – транквілізатори. Ка не знав, чи вистачить одного дротика, адже їх доза розрахована на жителів його планети. Ці ж люди мали в два рази більшу масу тіла ніж він. Довго не роздумуючи, він зарядив десять дротиків до пістолета. Повернувшись до крісла, натиснув «Старт».
    

    Корабель плавно плив по нічному небі. Жодне людське око не зможе виявити його у темряві. Лише зорі могли виказати його, зникаючи над поверхнею корабля. Корабель приземлився на траві. Такий же непомітний для ока. Лише чорний прямокутник виднівся посеред темряви. З нього вийшов сірий чоловік. Ступивши на землю, Ка розглянув усе довкола. Чорний прямокутник розвіявся у темряві.
    

    Ка безшумно пересувався. По дорозі до місця призначення зустрів двох невідомих осіб. Зробивши два тихих постріли – обоє миттєво поринули у царство снів. Зустрічаючи людей, він уважно розглядав їх, а тоді робив постріл. Ка очима шукав Карла, та ніде його не бачив. Він не міг крикнути, телепатію ніхто не відчував, а крик його маленького рота був потворний і нерозбірливий. Ка поспішав. Транквілізатори діяли, але скільки часу вони діють ні людей він не знав.
    

    Діставшись до місця зупинки племені, він підзарядив пістолет. З боку несподівано з’явилася троє осіб. Ка зробив три швидких постріли і всі три досягнули своєї цілі. Він підійшов аби роздивитися їх. Серед них був Карл. Взявши його за руки, Ка почав тягти Карла.
    

    «Дідько,» – вилаявся Ка, протягнувши нерухоме тіло кількість метрів. – «Він занадто тяжкий. Я не дотягну його. Що ж робити? Треба поспішати», – Ка покинув тіло і помчав до корабля.
     
    

    ***

    Корабель пропливав у кількох метрах над місцем осередку племені. Місцеві жителі ходили навколо безпритомних людей. Усі їх спроби повернути їх до реальності були марними. Вони не помітили над собою корабель. Звідки не візьмись з’явився блідо-білий промінь. Він розгорнувся навколо Карла і повільно потягнув його вгору.
    

    Люди кинулися на всі сторони, лише кілька повернулися з луками та списами. Полетіли стріли до точки появи світла. Стріли, що потрапили під дію силового променя, застигли і почали повільно підніматися вгору. Інші просто відбилися від чогось невідомого, не задавши ніякої шкоди кораблю. Стріли продовжували летіли. В слід за стрілами люди кидали списи. Затягнувши тіло на корабель – промінь безслідно зник. Мисливці розглядались по сторонам, шукаючи невідоме світло.
    

    Піднявши Карла на борт корабля, Ка кинувся до нього, аби помістити його в білу камеру і занурити в гібернацію. Він відкинув десяток стріл та два списа, затягнутих разом з тілом.
    

    «Ні! Цього не може бути. Як це сталося? Всі надії втрачено!»  – несамовито заволав Ка та його крик нікого не потурбував. Він став топталися по стрілам, розламуючи їх своїми ногами, допоки не поранився. Маленький поріз з’явився на ступні чоловіка. Та йому було байдуже. Він кинувся до тіла з голови якого стирчала стріла.
    

    Ка сів на своє місце і спокійним голосом почав записувати телепатичні записи:
    

    «Нажаль, усі мої дослідження були марними. Скільки було витрачено сил і часу… Я втомлений. Не бажаю продовжувати своє дослідження.
    

    Ні червона планета, ні блакитна не мають ознак людського життя, що могло підтвердити наше походження. Та все ж Земля має ознаки рослинного життя. Я повертаюся додому з пустими руками. Напевно, усе, що показано в старих друкованих носіях – це лише вигадка чиєїсь уяви.»
    

    Ка натиснув на кнопку аби завершити запис. Тонкими пальцями обхватив один із важелів і потягнув його вниз. Посеред корабля з’явився отвір, через який випали уламки стріл, списи і тіло Карла. Позбувшись зайвого, корабель подався у безмежний простір.
     
     
    04/07/2020