РБЖ-Азимут

  Количество символов: 32439
Конкурс № 54 (лето 2020) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

as017 Під стягом Перпери


    − Броня, трійко людей з тобою на південний захід! Таріс, супроводиш підвід до Требату! Втратиш хоч щось дорогою – згодую дичарським свиням! Горята, – зі мною, решта – на варті парами. Ясно?!
    Крогер обвів поглядом солдат – майже ніхто не дивився йому в очі. Опущені плечі, пониклі голови, змучені позирки. Останній тиждень відзначився першими морозами, що принесли з собою Згубовицю. Зараза впевнено дісталась західних кордонів. Поля і ліс кишіли сірою пліснявою. А значить – ще більший наплив обурених і пригнаних голодом селян. Навіть зібраний врожай перетворювався на гидку жижу, тільки-но Згубовиця діставалась комор.
    Люди зляться, голод штовхає у голови думки про заколот. Його теж колись привів у ці краї голод, але тоді, для Крогера, все склалось щасливо. А що зараз? Клятий Сельван тільки й чекає нагоди, льє у вуха Геттіс дурню про договір з мурвами. Досить! Він подумає про це потім, а зараз – за справу. Он, вірний Броня безтурботно мружиться на ранішньому промінні, ні тіні смутку. Тільки на одному Броні далеко не заїдеш. Крогер гаркнув:
    − Чого морди повішали, як віслюки на шкуродерні!? На місця!
    Солдати, на мить стрепенувшись, розійшлись по заданих напрямках, неохоче струшуючи сон і розігріваючи замерзлі кінцівки. Майор не терпів ниття і відчаю. Нинішня вилазка давалась йому, як ніколи, важко. Лишати князівну із Сельваном небезпечно. Однак, не він тут вирішує.
    Поки Крогер ганяє за дичиною, добрий дядечко Сельван робить багато: розхитує віру, робить князівну слабкою та уразливою, відволікає від проблем Перпери, його політика – поступки. Він засмічує думки Геттіс, і це дає плоди: щось зламалось в князівні, вона чахне, як і земля Перпери. Чим глибше в колодязях вода, чим швидше пересихають питні витоки, чим менше збирають зерна з полів – тим безпорадніше стає князівна.
    Перед від’їздом на «лови» розмова з Геттіс тільки підтвердила його здогадки .
    − Майор, нам треба поговорити.
    − Звісно, ваше високосте.
    Геттіс пленталась попереду прямуючи до джерела, що било у садку, по-під стінами східного муру. Почувся сморід. Вода віддавала мулом, болотом і, на думку Крогера, мокрою псиною. Значить по воду тепер доведеться споряджати обози до витоків у Дичарах. Геттіс зупинилась так різко, що майор майже врізався їй у спину.
    − Ейб, подивись, – вона вказувала туди, де ледь струменіла брудна доріжка. − Воно дісталось і сюди, – Геттіс заклякла і опустила обличчя у долоні. – Ти розумієш, що це кінець?
    – Володар Перпери не знає розпачу, − Крогер стиснув зуби, на яких хруснуло кілька піщинок, сплюнув і, зібравшись, знову заговорив. – Ти підриваєш їхній дух. Не зраджуй свій народ. Стій, як стояв твій дід і батько.
    − Крогере, гордий Альвар мертвий, як і його праотці. Ні духу минулої слави Перпери… Нічого. Ми перетворились на стаю голодних трупогризів, що нишпорять округою в пошуках залишків їжі. Підемо на північ?
    − І ким ми там будемо? Хробаками, що здали власну домівку?
    − Живими, Ейбе, ми будемо живими…
    − Ліпше смерть, ніж плазування перед мурвійськими виродками. Мені час, Броня вже запряг аврісів. Зроби ласку, князівна, не втрать владу над землями, поки я піду шукати їжі для твоїх підданих. І копни свого дядечка під дупу, хай Сельван забуде про договір з Мурвією.
    Майор різко крутнувся і подався до галявини де скупчився загін «шукачів». Ні, він не мав права їй наказувати, але обіцяв побратиму Альвару приглядати за донькою. Та чи годиться він ще хоч на щось? Колись його солдати були гордістю замку Требат. Вона права, тепер вони звичайні мисливці, що ганяють полями зайців, щоб не подохнути з голоду.
    − Таріс, слідкуй за трактом! − Скомандував Крогер, вмощуючись на мохнатій спині авріса. – Ролло, полювати!
    
    ***
    
    − Він там? – Ейб споглядав терени, що простягались під скелею. – Ікластий змусив нас побігати! − Шпичаста голова, висолопивши язика, смакувала повітря. За мить вуха вловили шурхіт з боку болота.
    − Драгви? Знав, тварюко, де сховатись… Але Крогер не йде без вечері! Гайда! – Майор спонукав авріса, потягнувши за поводи.
    Ролло ковзав на примерзлому листі та дрібному камінні, але вперто пробирався до підніжжя крутосхилу, чіпляючись за виступи і пожовтілий шерехатий плющ. Масивний лоб, увінчаний вигнутими рогами, тягнув істоту донизу, заважаючи балансувати. Та, дякувати, природа змилувалась і відшкодувала незграбність тулубу швидкими лапами й гострими кігтями, якими авріс впивався у землю.
    Знизу кишіло дрібною мошкою, що норовила залізти до рота. Ейб відмахувався, а Ролло облизував морду, загрібаючи комах липким язиком. Громіздка лапа опустилась на найближчу купину і миттю провалилась у воду. Майорові довелось зістрибнути на повалене поряд дерево. Звільнившись від додаткової ваги, Ролло викараскався на тверду поверхню, гидливо струшуючи налиплу ряску і бруд.
    Крогер зняв зі спини лук саме тоді, як велика тінь майнула праворуч, гучно рохкаючи. Майор тільки й крикнув в бік авріса: "Чекати!".
    Ейб вправно перестрибував рудувато-зеленими острівцями. Здобич майоріла попереду, лячно кидаючись до першого ліпшого суходолу. Але зась! Бігти і думати у іклана не виходило тож у черговій спробі перемахнути воду він обрав невірний шлях. Копита розповзлись по зеленій воді разом зі скупченням моху, який тварина прийняла за купину. Майор домчав до краю суші і прицілився. Стріла, свиснувши у повітрі, пролетіла повз голову іклана і зникла у воді.
    − Трясця!
     Іклан видав останній виск, що перейшов у булькання. Ну от, дарма згаяний час, а найгірше, що в цій гонитві Ейб відірвався від напарника. Треба повертатись, забратись на виступ і подати сигнал. Майор обернувся. Простір поволі затягувало мутним туманом. Там, позаду, залишився Ролло. Тільки от, де то «позаду»? На витягнуту руку нічого не видно. Осел, як є – осел! Хто ж при розумі наодинці іде на драгви?
    Поряд забурлила трясовина. З суходолу почулось тривожне сурмління авріса, але запізно Ролло признав небезпеку. Можливості поворухнутись у Ейба вже не було. Навколо кільцями вилось кремезне, блискуче зміїне тіло. Крогер схопився за пояс, та поряд був лише невеликий кинджал, меч лишився на сідлі. Дурень!
    Змій рухався хвостом вперед, заповнюючи собою шляхи відступу. Кругом невпинно ріс слизький живий мур.
    «Нумо! Встроми маленьке лезо в гладке пузо і, відштовхнувшись, вискакуй з пастки поки не з’явилась голова!».
    Крогер оцінював плазуна, вишукуючи найбільш вразливу частину тіла. Пузо. Там вбачалась незахищена лускою шкіра. Однак, щоб розмахнутись не вистачило місця, удар вийшов слабким. Шкіра змія подалась, але виштовхнула зброю, лишивши маленьку подряпину. Лускатий велет навіть не здригнувся. Залишки світла над головою зникли. Майор підвів обличчя зустрівшись з очима змія. Пащека відкрилась і Крогера оповило гарячою парою.
    Очі нестерпно пекли, вуха позакладало. Ейб відчайдушно крутився, розмахуючи руками. Зміїне тіло зникло, натомість Ейб намацав холодні глевкі стіни. Під ногами, обабіч відчувалось коливання і приглушене булькотіння. Пара різала очі та лоскотала горлянку. Врешті, під задушливий кашель, Крогеру вдалось проблиматись.
    Велетенська булька. Змій штовхав вперед бульбашку де сидів Крогер. Тупоноса морда пливла донизу. Болото зімкнуло над ними свою пащеку. Стінки бульбашки коливались в такт рухам зміїного тіла. Зеленувата товща проглядалась завдяки світлу, що струменіло від шкури плазуна. Можна було розгледіти залишки кісток та, де-не-де, допотопні стовбури. Рясний колись бор вода проковтнула і перетравила. Високі ялини, увінчані ряскою, стали обителлю п’явок.
     Крогер смикнув плечима, його охопила безвихідь при погляді на цих розтрощених гігантів. Доля дерев нагадувала долю Перпери. Час приніс зміни, згубу і старість. Перпера стара, і бачила стільки коливань і повстань, що, певне, втомилась боротись. Вироджуються її володарі, вщухає їх род, як кволіє маленький пагін, коли поряд повно дебелих стовбурів. Коли чиєсь коріння міцніше і довше за те, яким хапається пагін за землю.
    «Годі!»
    Майор огидився сам себе. Доки живий він, доки живий хоч хтось в Требаті – Перпера буде! Болото – воно давить на нього мороком і своєю ціпкою, мутною отрутою. А ну! Крогер всівся, схрестивши ноги, і тихо затягнув похідної:
    
    Попереду війська мужній володар,
    І сотні за ним стануть в ряд,
    На троні Пепрери мудрий господар,
    Своєю землею благо простяг.
    
    Роки проминають, зникають кордони,
    В пісок розтирається камінь,
    Граються боги, простують закони,
    На капищах зводяться храми.
    
    І все в тому світі безслідно зникає,
    Одне непохитно у марнім житті –
    Перпери міцні і надійні застави,
    Та вірні їй сталлю требатські сини.
    
    У бійні жорстокій не знайдеться рівних,
    Тим воїнам славним, що дали обіт:
    Князю Перпери служити довічно,
    Щоб стяги брунатні вінчав дивоквіт!
    
    Поволі, навколо кулі вималювався тунель. Білуваті стіни змушували бульбашку вигинати свої боки, підлаштовуючись під форму проходу. Рвучко змій попхнув свою здобич і Крогер полетів догори дриґом. Бульбашка випала з тунелю, і, зіштовхнувшись з вологим кам’янистим дном печери, луснула. Ейб гепнувся вперед, розпластавшись у мутній калабані.
    Поряд почулось хляпання, підвівши голову чоловік побачив попереду дві перетинчасті лапи. Пролунав хриплуватий голос.
    − Нібу, клишоногі все менше, їй ледь вистачить.
    Майор підхопився і щосили накинувся на істоту, що прийняла його, вочевидь, за невеликого ведмедя. Людські руки вхопились за печеристу шию, навпроти його власних очей перелякано розширилась одна велика зіниця. Він стискав долоні як міг, та шкіра істоти була такою слизькою, що пальці зсковзували. Натомість, створіння лиш торкнулось свого ока, в якому Ейб побачив відображення, та, мов під дією дурману, ослабив хватку.
    Затамувавши подих, Ейб вдивлявся у кольорові плівки, що майоріли перед ним. Око притягувало, змушувало пірнути в його образи. Нарешті майор розгледів у зіниці самого себе, біля джерела, з Геттіс. Плівка трісла, змінилась новою, явила Ролло, що борсався у багнюці на березі.
    Наступне видіння було страшним: Геттіс і Броня відбивались від зграї вампалів. Вовки нещадно розривали солдат. Броня відчайдушно кинувся зверху на вампала, та встиг пробити лише одну голову. Інша вхопила його за руку та тріпнула Бронею, наче лялькою. Геттіс оточили… Наступний уривок показував чоловіка на тлі палаючих мурів. Требат взято. Ворота відчинено. Чоловік відкинув свою накидку. Лиса голова з численними малюнками на черепі добре знайома Крогеру: мурвійський князь Мордуш. Поряд з ним виникла ще одна постать, – ворожбит Ґалнур.
    Холодні лапи штовхнули Ейба, поглинутого видінням, в сторону. Змій міцно обвив майора по руках і ногах.
    − Що це?! Це правда!? – Ейб намагався вирватись.
     Відповіді не було. Шльопання віддалялось, темний прохід де зникла істота доніс шепіт.
    – Нібу, тримай людину, я повинна порадитись із Нею.
    Крогеру здалось пройшла вічність, поки знайоме ляпання вологим дном печери знову долинуло до його вух. А потім, у пітьмі вдалось розрізнити силует. Чи то жаба, чи то жінка прямувала у розкаряку, ритмічно переставляючи розплющені лапи. Попереду неї коливалось надуте прозоре черево, де жваво перебирали рухливими хвостами чорні пуголовки. Здаля видавалось, ніби всередині жаби живе велетенський бджолиний рій, що не може знайти виходу. Істота підійшла і по-материнськи ласкаво поклала лапу на черевину.
    − Скоро з’являться, − вищир розтягнув і без того широкий рот, в якому виднівся довгий язик. – Я – Фарогва, Жаб’яча Мати. Моя господиня хоче тебе бачити. І не думай тікати, людино. Для тих у кого немає зябрів звідси немає ходу. Нібу, пусти.
    Змій послабив хватку і Крогер відчув під ногами землю.
    Фарогва жестом закликала іти слідом. Майор невпевнено покрокував за провідницею, раз-у-раз спотикаючись та провалюючись у дрібні ями, заповнені водою. Коли він вкотре оступився, Фарогва плеснула у долоні. На цей звук стінами печери зашурхотіли маленькі хробаки, що відсвічували голубим сяйвом. Окремо такого і не розрізниш у пітьмі, але коли тисячі прудких тілець розташувались повздовж проходу, світла вистачило б на цілу тронну залу.
    Поки тлусте тіло Фарогви сунуло попереду, Ейб обдумував план втечі. Його не лякав змій і тим більше сама Жаб’яча Мати. Навіть товща води зверху не хвилювала його. Мордуш у союзі з Ґалнуром, ось справжня небезпека. Мурвійський князь давно накинув оком на Перперу. Коли Геттіс відмовила Мордушу у шлюбі, сучий син зачаїв образу. Донині у голові Крогера не вкладалось, як так сталось, що раніше квітуча і плідна земля Перпери, перетворилась на попелище наповнене голодними вапмалами? Ґалнурова робота. Маг не нехтував підробітками, часто втручався у політику. Хоча Ковен і забороняв ворожбитам приставати до розбратів. Ґалнур завжди собі на розумі. Ходили чутки, що і зовсім відрікся від Ковену, спотворив душу, зрадивши своє братерство.
    За думками Крогер і не помітив, як опинився у просторій залі. Навпроти стояло щось на кшталт тапчану, плетеного з цупкої водяної гармали і тілець червоних вугрів. Зверху, напівлежачи, вмостилась жінка. Якби не довгі сиві коси, її навіть можна було б назвати молодою. Вибілене обличчя всім виглядом вказувало на виснагу. Навіть Крогерова баба на смертному одрі, у свої 90, виглядала жвавіше. Жінка поворухнула губами і Фарогва закликала змія. Той з’явився з іншого кута зали, тягнучи хвостом іклана, того самого, що ледь не вполював Ейб.
    – Агов! Це моя здобич! − Крогер посунувся вперед, але змій вищирився і грізно зашипів, змушуючи чоловіка відступити.
    Тим часом Фарогва ласкаво погладила кабана по голові, від чого той ніби примлів і перестав сіпатись. Тільки тварина заспокоїлась, видивляючись у єдиному оці Фарогви щось своє, кабаняче, в руках Жаб’ячої Матері блиснув довгий ніж. На зеленому лиці Фарогви не тіні жалю. Вона підтягнула тварину до жінки. Та не поворухнулась, тільки очі заблищали при погляді на цівку крові, що струменіла з грудей іклана. За якусь мить жінка рвучко сіла і оголивши гострі ікла, впилась в потилицю кабана.
    Звір не просто був знекровлений, його шкіра всохлась, все тіло зморщилось, ніби вона випила з нього м’язи і нутрощі. Коли жінка відірвалась від їжі, по кабанові лишились лиш спогади, бо рештки перетворились на пил. Тепер на її щоках заграв рум’янець. Фарогва поспішила витерти жінці рота, на якому видніли краплі крові. Наївшись, вона нарешті подивилась на Крогера.
    − Він зрів його? − Жінка зиркнула на Фарогву.
    − Так, моя панна, Ґалнур десь поруч, − Жаба допомогла жінці вмоститись зручніше.
    Фарогва догоджала їй як дитині, яка не дає собі ради. Поки навколо жінки клопотали, Крогер відмітив, що та не використовує рук.
    − Що, вояко? Цікаво чому я така немічна? – Буцім прочитавши його думки, проговорила жінка.
    Кргер зніяковів, але вирішив не піддаватись.
    − Що я тут роблю?
    − Ти мав бути моєю їжею, − вона задоволено споглядала, як витягнулось обличчя майора. – Але ти декого побачив, тож поки живий.
    − Побачене відбудеться? – Крогер відчував, як серце починає калатати від наростаючої напруги. − Чи вже відбулось?
    − Фарогва не віщунка. Її майбутнє – один з можливих варіантів. Проте минуле – досконало вірне. Підійди!
    Крогер зробив крок назустріч. Жінка нахилилась і протягнула до нього руки. Вірніше те, що від них залишилось. Обидві культі були відрубані по лікоть. Шкіра в місцях, де їх було відтято, горіла жовтим світлом і виглядала так, ніби це щойно зробили.
    − Бачиш? Так виглядає зрада! І зрадника ти сьогодні бачив. Тож скажи мені, вояче, що тебе пов’язує з Ґалнуром? – Її обличчя здригалось, а дика посмішка змінювалась на вищир.
    − Відпусти мене і я скажу про чародія, − Крогер бачив, як розширюються зіниці її очей, а натомість людських, з’являються подовгасті зміїні.
    Наступної миті вона відкрила рот і проричала мов розлючений вампал:
    − Моржані не вказують! Я закон чародіства! Я…. – Вона почала задихатись, Фарогва поспішила допомогли господині.
    − Тихше, моя панна, ви ще слабкі, − Жаб’яча Мати знову всадила Моржану, поправивши подушки з водоростів під спиною.
    − Я виконаю твоє прохання: ти отримаєш можливість покинути болотяні терени. Тільки… Чи це все, що ти хочеш?
    Крогер напружився, Моржана продовжувала:
     − Сюди не ходять від доброї долі. На самогубця ти не схожий, а полювання на трясовищі справа небезпечна, – жінка дивилась на Ейба, ніби намагалась залізти в думки, уважно вивчаючи кожен рух і кліпання вій.
    − Так, − Крогер телепнув головою, наче витрушував звідти непрохану гостю. – У моєму князівстві голод. Питної води все менше, а та що є – отруйна. Дичина втікає, ми вимушені полювати далеко від свого замку. І я думаю виною тому мурвійський князь, який, вочевидь, заручився підтримкою Ґалнура.
    Моржана задихала часто, мов від однієї згадки про ворожбита у неї виник жар. Тепер Крогер керував ситуацією.
    – Кажуть, він сильний у своєму чародійстві. Кажуть, у нього є цілий арсенал талісманів і амулетів, в його обителі Берро. Та більше всього береже він торбу дублену зі шкіри морського дракона, бо ж тальки такий сховок здатен стримати те, що Ґалнур туди поклав…
    Моржана затряслася, раптово скочила на ноги і опиналась біля Крогера, змусивши того замовчати.
    – Угода! Я пропоную тобі угоду! Зустрінеш Ґалнура – передай йому від мене даруночок, натомість твій край ніколи не знатиме лиха. Все в ньому розквітне, потече вода, зеленню поростуть луки, а люди будуть співати пісень.
    – Якщо зустріну…
    – Дорога шляхетного воїна довга і терниста, всяке трапляється, а як ні – що ж, вважай я відпущу тебе просто так.
    Щось не сподобалось у тих словах майору, ніби і заманливо казала Моржана, а у душі кублилась зневіра. Та на противагу згадалось спотворене жахом обличчя Геттіс, жадібні пащі вампалів, що хапали селян, і потрощений Требат. Ні. Він мусить вибратись звідси чимскоріш.
    – Годиться!
    
    
    ***
    
    Сміх Моржани ще довго стояв у вухах Крогера. Він потрапив на поверхню тим же чином, як і опинився у печерах. Змій виштовхав його одразу після того, як була скріплена угода.
    Фарогва принесла маленький дзвіночок і заплигала, попутно дзенькаючи. Стіни осяялись світлом і у печері виник велетенський панцир, з якого висунулась сіра голова черепахи.
    – Це – Тілла, найстаріша істота на землі. – Повідала Моржана. – Вона знає всі обіцянки на світі, тож нехай запам’ятає і наші.
    Черепаха прислуховувалась до звуків голосу, сонно озираючись на присутніх. Жінка голосно відчеканила:
    – Я – Моржана, сьома донька Нуртового роду, обіцяю цьому чоловіку, що земля якій він служить буде мною благословенна, якщо він увінчає Ґалнурову шию реліквією Аодхан. Інакше – він повернеться в мої чертоги і добровільно віддасть своє життя.
    Черепаха вклонила голову і випустила з ока сльозу, яку Фарогва підібрала у розкриту мушлю. Настала черга Крогера проговорити обітницю.
    – Я – Ейб Крогер, вірний син Перпери, клянусь, що затягну на Ґалнуровій шиї твій дарунок, інакше повернусь сюди добровільно.
    Черепаха випустила другу сльозину, зібрану тим же чином. У мушлі закипіло, забурлило, ніби не сльози, а юшка у чані. А коли пара зійшла, усередині виникла прозора перлина. Фарогва обережно взяла її і передала назад Тіллі. Панцир засяяв, одна з пластин розчахнулась і перлина м'яко поплила простором до отвору.
    – Як виконаєм умови, Тілла дістане перлину і віднесе її у краї Відсоння, до Нуртової скарбниці. А якщо хтось з нас збреше, вона розчавить її, і прийде кара тому, хто посмів порушити обітницю.
    – А коли ти порушиш умови? – Крогер раптом схаменувся.
    Моржана кинула в нього злісний погляд.
    – Нурт всіх відшукає, він – сліпа справедливість і кара його страшніша за смерть…
    Після цього Фарогва зняла з шиї Моржани невелику торбинку і передала її Крогеру.
    – Ось, камінь Аодхану. – Моржана спостерігала, як Крогер витрухнув на долоні блакитний камінець на сріблястому ланцюжку. – Але не раджу його більше витягати. Це прикраса не по твою душу. Поспішай, вояче, час грає не за тебе. Видіння Фрогви ось-ось може здійснитись.
    Ейб похапцем поклав амулет назад. Чув, що від каменю за версту несе чарами. Він ніколи не довіряв ні ворожбитам, ані тому, що вони створюють. Меч у руці надійніше за будь-яке чаклунство. І побратими – вірніші за амулети. Але, як визвався, то вже доводь справу до кінця. На тому і попрощались. Гидка пара зі змієвої пащі так само щипала очі, але путь вела нагору, тож можна і потерпіти.
    Крізь каламутну воду почали пробиватись сонячні промені, і Ейба виштовхнуло на поверхню, саме перед носом Ролло. Авріс скривився, обнюхав господаря. Насторожився, загарчав, але, зрештою признавши, дозволив себе осідлати.
     Зір авріси мають препоганий, все більше орієнтуючись на тепло тіл і запах. Ейб здивовано спрямовував Ролло, авріс завжди знайде господаря, навіть у гущавині бою. Може це через сопух печер? Ейб все ще відчував сморід плісняви. А може через амулет?
    Геть домисли! На стоянці вже либонь ґвалт звели, що майор пропав. Хоча Броня і знав, що у випадку втрати командуючого, слід вертати «шукачів» у Требат. Але вірний лейтенант навряд наважиться кинути його не прочесавши округу. А солдати ой як потрібні замку. Осада. Чомусь Ейб не тішився ілюзіями щодо неправдивості видіння Фарогви. Мордуш обов’язково приведе військо під кордони Перпери, тим більш тоді, коли під боком у Геттіс «співає» Сельван.
    Місяць змінив сонце, а повітря штрикало холодними голками змерзле тіло майора. Ліс відгукувався на кожен шурхіт. Луна далеко розносила хрускіт мертвого листя під лапами авріса. Але стоянка вже близько. Ейб насторожився. Не чути ані людей, ані аврісів. Не помітне і полум’я ватри.
    Велика галявина свідчила про те, що звідси нещодавно знялись. У світлі місячного сяйва можна було розрізнити сліди від коліс, що тягнулись до тракту. Значить рушили у Требат. Броня повів людей додому. Де-не-де валялось забуте ганчір’я, чийсь кисет з махоркою трапився під ноги Ейба, від багаття тягнулась ледь осяжна курява. Щось змусило їх поквапитись, або хтось. Ні, бійні тут не було, кров би і Крогер відчув, не те що Ролло. Значить є вісті з дому.
     Ролло винюхував їжу, дякувати не перебірливий: кажани, білки, жаби. Останнього було на драгвах вдосталь, міг би й там підкріпитись. На відміну від авріса, що запримітив білку, Ейба не залишало відчуття неспокою. Кодлились в грудях важкі брили настороги, мов ті пуголовки в череві Фарогви.
     Раптом авріс став на диби і загарчав. У східній частині лісу почувся вий.
     Вампали.
     Зграя. Щонайменше п’ятеро. Сили були не рівні, людина і авріс проти десятьох вовчих голів. Ролло занадто молодий щоб дати бій, а Ейб, як зауважила Моржана, не самогубця, вступати у відкриту сутичку. Та й втікати вже пізно, почують хоч долю страху – вистежать миттю.
     Тупіт наближався, а поряд вдало вималювався зрублений стовбур, оповитий сухим лозняком та плющем. Ейб накидав на Ролло пожухлого листя і сам розпластався під деревом, лише споглядаючи у шпарини між галуззям. На галявину стрімголов вискочив авріс. Не такий як Ролло. Цей був золотавий, міцний і дихав вогнем, а значить – старий. Але таких Ейб не бачив у Перпері, бо ж, власне, сам відбирав потомство для охорони Требату.
    Вершника на аврісі не розрізнити, обличчя сховане під каптуром, тіло замотане у довгий балахон. Але не мурв, ті низькі й коренасті, а людина на галявині була вище, у одній руці булава на ланцюгу, у іншій факел. Полум’я освітило частину засмаглої шкіри, характерні гострі вилиці та довгий прямий ніс. Вершник прибув з півдня.
    Подорожні приготувались до нападу. Авріс оскалився до східної стежини, звідки на галявину вибрались перші вампали. Не вибігли, саме підкрались, готові розірвати свою здобич. Авріс випустив з пащі хмару пилку, який миттю полихнув. Секрет зрілих аврісів при поєднанні з повітрям вибухає, спалюючи все до чого встигає долетіти. Ролло до такого уміння сотня років, не менше.
    Трійця вампалів, піджавши хвости, ринулась у пітьму лісу, лишаючи по собі шматки обгорілої шерсті. Крогер вірно розрахував, їх було п’ятеро. Ще двоє вампалів, що тримались далі, тепер стали авангардом і кружляли навколо вершника. Тепер такий фінт з полум’ям не провернеш, авріс витратив весь пилок. Залишились тільки ікла та сильні лапи.
     «Ай, була не була!»
     Ейб жестом показав Ролло напрямок і махом заскочив у сідло. Він устиг рубанути по морді вампала в той момент, коли вершник намагався відбити атаку другого вовка. Зрозумівши, що має підмогу, їздець розвернув свого авріса спиною до спини Ролло. Чотири голови на двох людей. Вовки напали одночасно, і був би вершник сам – пропаща він душа. Бо коли одна голова вампала відволікає, інша вже смакує відкушеною ногою чи рукою. Та сьогодні людям поталанило. Авріси не давали лишити господарів без кінцівок, поки ті намагались відбитися.
     Сталь ковзнула іклами, ніздрі вампала розширились відчувши кров. Одна морда безвольно повисла, тільки-но Ейб витягнув з кудлатого підборіддя свого меча. Аж тут перша голова накинулась на уражену і почала її шматувати. Крогера перекривило від огиди, але руки механічно доробили справу. Поки вовк знищував недієздатну свою частину, майор зумів штрикнути його, добивши вкінець.
     Позаду все ще чулось ричання і бій. Майор розвернув Ролло, обігнувши вершника і вовка, чим і відволік увагу останнього. Авріс під вершнем рвонув шматок плоті, а булава завершила діло.
    Крогер розглядав чоловіка навпроти. А той з цікавістю відповідав тим же. Врешті незнайомець порушив мовчання.
    – Прийми подяку від мене, гордий син Перпери. Я в боргу у тебе.
    Крогер зам’явся. Він ні на чому не настоював. Вершник відкинув каптур.
    «Оце гості!»
    Сиве волосся до плечей і зелені очі. Такі зелені, що й смарагди Геттіс, у порівнянні, були лиш невиразними скельцями. Так, цього чоловіка він упізнав , бо ж не раз натикався на його портрет у Залі Нарад. Верховний магістр Фалкор. Засновник Ковену Ворожбитів.
    – Радий служити. – Крогер ледь нахилив голову. – Я робив те, що зробив би кожен.
    – Дорога моя перетнулась з твоєю, тож, Ейбе Крогер, будь ласкавий, проведи мене до Требату.
    Ейб припнув язика, щоб не зойкнути. Ходили байки, що верховний магістр на всілякі чуда спроможний, тільки пусте це все. Крогера багато хто знав в обличчя. Він часто супроводжував князя Альвара, і після його смерті продовжив бути очільником князівської охорони при Геттіс. Не дивно, що Фалкор міг його десь бачити. От тільки Ейб не пригадував жодної зустрічі, де б була хоч тінь Фалкора. Завжди тільки представники Ковену, щоразу різні.
    – В недобру годину ви надумали навідати Перперу, пан магістр.
    – А ти гостинний! – Фалкор посміхнувся, блиснувши очима. – Думаю, молодій князівні буде на часі моя порада і застереження. Але нічна дорога небезпечна, а ще раз зустрітись з вампалами я не готовий, і Буревій теж. – Він потріпав авріса по шипах на загривку.
    – Тут була наша стоянка, заночуємо тут.
    Ейбу не посміхалось провести решту ночі з малознайомим чарівником, але компанія вовків була ще гірша, тож майор спішився, дістав з сакви кресало і пішов розводити вогнище.
    Ролло «отримав на горіхи». Безпринципний шлунок. Жере, що не попаде. Крогер вихопив пащеки пожоване вовче вухо, бо авріс вирішив поласувати, поки люди відтягували рештки вампалів у кущі. Чорні мурахи вже почали сповзатись на свіжину. Не вистачало ще витрушувати їх зі штанів. Нарешті справа була зроблена і люди розташувались біля ватри.
    Вогонь приємно грів обличчя, а в сумці Фалкора віднайшовся шмат хліба і фляга кетільярської чагри. Ейб роздумував чи пригощатись, але Фалкор відломивши половину буханця смачно впився у скоринку і майор не втримався. Чагра теж прийшлась до смаку.
    – Вміють же варити сучі діти. І нікому головне не дають тих рецептів! – Ейб відпив з фляги і витер бороду. Напій зігрів, і тіло майора розслабилось.
    – Скажи, а як сталось, що бравий командуючий нарізно зі своїм загоном? – Фалкор підставив долоні до вогню.
    Ніби розмова ні про що, аби час згаяти, але Крогер насторожився.
    – Відстав на полюванні… Що вас веде до Требату?
    – Князь Альвар… Гм-м, нині покійний князь, писав Ковену, що до ваших земель прийшла хвороба.
    – Князь спочиває вже рік, не швидко ж ви вирішили допомогти, а втім, – Крогер запнувся, – самі дамо раду.
    – Боюся, мій гордий друг, якби і хотів я допомогти скоріше, то не мав як. Були справи на півночі.
    – Мурви? – Крогер подався вперед розглядаючи обличчя Фалкора. Скільки йому? На вигляд не старший від Ейба, Гостре лице, зморшки навколо очей, на такого глянеш і не запам’ятаєш у натовпі. Якби не очі. Пів сотні років на людську мірку в нього позаду, а от на ворожбитську? Фалкор помовчав, однак згодом неохоче видав.
    – Князь Мордуш піддався впливу, я мав внести ясність.
    – Ґалнур підсобив?
    Фалкор перевів здивований погляд на Крогера, довго вивчав, і Ейбу здалось ніби зелені очі впились саме в той мішечок на шиї, де лежав амулет.
    – Чи не взяти тебе, майоре, до когорти віщунів? Але якщо бути чесним – так. Я не питаю звідки ти знаєш те, що відомо тільки у колах Ковену, але попереджу, про всяк випадок: не кожну небезпеку можна рахувати кінцем, як і хибке благо – спасінням.
    Ейб відкинувся назад. Чомусь щоки заливала густа червона фарба, а може просто занадто горіли дрова у ватрі. Тільки тихо вичав з себе:
    – Я перший на варті, спи Фалкор, і хай твої поради допоможуть і княжні, і Перпері.
    Авріси прибули під стіни Требату опівдні. Вартові розігнали простір гудінням сигнального рогу. Відкидний міст загримів цепами. У воротах стояв Броня. Бугай майже стягнув Крогера з сідла.
    – Майор! Ми вже думали вас і не знайдемо! А князівна у сльози, а я їй кажу: наш Крогер вартий всіх вояк Перпери, не може він просто так зникнути. Але ти вже вибачай, що не розшукали. Таріс на під дороги повернувся, сповістив, що бачив на тракті сліди вампалів. А тут ще й Горята приїхав, каже: майор за ікланом рвонув, я забарився, а його як вітром здуло. Хотів тебе шукати, а тут таке…
    Ейб плеснув лейтенанта по плечу.
    – Ти все зробив вірно. Це магістр Фалкор. – Вловив він зацікавлені очі Броні, що обдивлявся його супутника. – Де княжна?
    
    ***
    
    Каміння на сходинках поросло мохом, бильця скрипіли і грозились от-от розвалитись. Навколо Берро завивав вітер. Ґалнур крокував на гору без передиху, не знаючи втоми. Його тягнуло туди, торкнутись всеохоплюючої сили.
    Кімната привітно дмухнула темнотою і сухим жарким повітрям. Широкі ніздрі втягнули запах. Так. Все на місці. Ґалнур вихопив з полиці фоліант – талмуд тріпнувся у руках чародія. Далі увагу Ґалнура зайняла пляшка з кораблем всередині. Шторм бушував, тріпаючи вітрила, а в чорній воді борсались кремезні мацаки. Іграшки та й годі. Справжній скарб вже кликав його до себе. Відчути міць і владу.
    Ґалнур зробив крок до сундука. Так, ось «Вони». Він занурив долоню і торкнувся «Їх». Ні. «Вони» не зберігались у мішку з драконової шкіри, як розповідав Крогер. Люди гаразді вигадувати байки. «Вони» лежали у гаптованій Нуртовим волоссям скрині, тріпались від бажання творити ворожбу, закликали скористатись «Їх» мудрістю, вмовляли повернути стару релігію.
    Ворожбит вихопив «Їх». Руки замерехтіли, затанцювали у долонях чарівника. Вся сила сьомої доньки кипіла в тих Руках.
    Небо гарчало. Хмари, вихопивши блискавки, змагались у смертельному бою. Удар! І земля оросилася з рани. Ще удар! Поранений хижак кинувся на звіробоя. Шуліка налетів на лебедя, що захищав своє гніздо.
    – Все моє! У моїх Руках влада! Я – ворожба, я –доля!
    Ґалнур метав блискавки з Рук у небо, влаштовуючи там борню, перетворюючи хмари на вірних ляльок. Біснуючись доти, поки Руки не наситились волею.
    Моржана заскавуліла від відчаю. Вона відірвалась від ока Фарогви і безсило впала на вогкий тапчан. Знову і знову вона споглядала за Ґалнуром. Точно знала коли він використає «Їх», бо ж, то її дух гуляв щойно над шпилями Берро. Тільки тіло гнило під тягучими драгвами.
    Нібу притягнув черговий обід. Фарогва тихо промовила:
    – Моя панно, вам потрібні сили.
    Олень був ще живий, теплий і дужий. І як благодійно його сила наповнювала спустошене нутро Моржани. Трапеза була закінчена.
    – Щось змінилось, Фарогва.
    Жаб’яча Мати покірно ловила кожне слово.
    – «Їх» міць росте, але в Ґалнура не вистачає сил, щоб тримати Руки. Най би тільки наш вірний друг виконав своє доручення, і Вони будуть на волі.
    – А… Чи впевнена моя панна, що вояка впорається? – Несміливо спитала Фарогва.
    – Відчай додає шалу, Перпера на грані вимирання, але додаймо солі на рану. Фарогва, візьми Нібу і суньтесь печерами за південь, сій Згубовицю по всіх витоках.
    – А мурви?
    – Підкинь псам кісточку, ти знаєш, що робити.
    Фарогва вклонилась і зникла з печер разом зі змієм.
    
    
    ***
    
    – Мій князю, мій князю! Гонець!
    Підборіддя Мордуша було масним від смаженого м’яса. Він невдоволено глипнув на захеканого маджа, що сповістив про повернення гонця. Але справа не чекає. Може все ж перперська князівна зглянулась підписати пакт.
    – Впусти! – Рявкнув Мордуш.
    Мадж зам’явся, а тоді відкинув полог шатра. Двійко воїнів внесли накрите блюдо. Мордуш жестом повелів зняти кришку. А за мить його обличчя викривилось у відразі.
    –Готуйте військо, ми виступаємо! Перпера буде розбита!
    На таці красувалась голова гонця разом з головою вампала. Обидві пронизані стрілою, деревце якої прикрашала бура тканина з яскравою жовтою квіткою у центрі.