Попереду видніються обвуглені стіни. Дах згорів начисто. Колись це була велика й гарна хатина. Жаль, що і тут нічим поживитись. Голодний шлунок невдоволено урчить. Хм, я вже й точно не пам’ятаю, коли востаннє харчувався. Десь дня зо два тому з’їв мертву ворону. Чи може після того пройшло вже три дні? Помічаю віддалік вцілілий сарайчик. Навряд чи в ньому є щось їстівне. Певно господарі тримали там реманент, або непотріб, який негоже зберігати у будинку. Почуваюсь, наче змучений спрагою мандрівник у пустелі, що вгледів колодязя. В ньому може й немає води, але втомлені довгою дорогою ноги самі біжать до знахідки. Штовхаю двері – зачинено. Авжеж! Ось дзвенить на ланцюжку іржавий замок. А шукати згарищем ключі не хочеться. Навряд заподію більшу шкоду попереднім власникам, ніж пожежа, що знищила їх дім. Щосили тручаю плечем старенькі дошки. Від удару двері розламуються, я падаю всередину. Боляче б'юсь рукою об щось металеве. Дідько! Та це ж бензопилка! І кому спало на думку залишити її саме тут, на проході? Видно господар саме пиляв якесь дерево, коли почалося все те, що я називаю Кінцем Світу. І він похапцем заніс інструмент до сараю, а вже повернутися назад та навести лад йому не судилося. Як чи не кожному з нас. Що ж, подібна пилка і у мене колись була, до сьомого поту з нею напрацювався. Ловлю себе на думці, що зараз минуле видається чи не райським життям. Неймовірною й ситою казкою, яку ніхто не цінував. А ще буквально кілька місяців тому жоден чоловік чи жінка і гадки не мали, що все так може швидко й жорстоко змінитись… Під стінами збирають пил стоси пустих ящиків. На столику – відерко з гвіздками, молоток, долото з тріснутою ручкою. У одному кутку прихилились граблі та лопати, у другому – стовбичить бочка. Зазираю до неї в надії віднайти хоч якийсь харч – та де там! На дні лиш купа брудного ганчір’я. Зі злості хочеться підпалити сарай. Вловлюю віддалений галас. Значить я помилявся, гадаючи, що і в цьому, колись населеному, пункті не має жодної живої душі. Обережно визираю назовні. Помічаю, що в напрямку до згарища мчить маленька постать, а за нею навздогін біжать три більші, супроводжуючи погоню погрозливим ревищем. Зненацька болісно стискається серце – впізнаю у втікачеві людину! Маленьку дівчинку років шести-семи. Довге русяве волосся розвівається від швидкого бігу. Дитина вбрана у брудне синеньке платтячко, явно на розмір більше, ніж треба. Босі ноги так і миготять в повітрі, наче й не торкаються землі. А в десятку метрів за спиною дівчинки гупотять мутанти-рептилоїди. Їх всіяні гострими іклами напіввідкриті пащі, не обіцяють нічого доброго. Зненацька мала шпортається і падає. Хапається за гомілку. Швидко підводиться, але одразу ж зі стогоном осідає на траву. Певно сильно травмувала ногу. Ще кілька секунд і розлютовані хижаки наздоженуть беззахисну жертву. Найрозумніше зачаїтися у сарайчику. Зайняті пожиранням здобичі мутанти, навряд чи мене помітять. Та зараз я не хочу дослухатися порад здорового глузду. Озираюсь на мотлох довкола – адже голіруч у мене взагалі немає шансів. Тільки стану ще однією стравою для рептилоїдів. Погляд натикається на кляту бензопилку. Хапаю її, і кидаюсь навперейми хижакам, молячись, аби вона була справна, а в баку мала хоч трохи палива. На бігу зсуваю ланцюгове гальмо вперед. Встановлюю кнопку запалювання в положення ввімкнення, а комбінований важіль віджимаю вниз. Витягую дросельну заслінку, а тоді шарпаю за пусковий тросик. Раз, другий, третій! Ну ж бо, давай! Пилка спочатку кашляє, а потім з неохочим торохтінням заводиться. В цю мить я опиняюсь між бідолашною дівчинкою та мутантами. Тисну на важіль газу, показуючи рептилоїдам, що готовий прийняти бій. Повітря сповнюється їдким димом. Нападники спантеличено переглядаються, однак відступати не поспішають. Найкрупніший з них вишкірюється і підступно б’є мене зліва своїм довгим хвостом, валячи з ніг. А потім нетерпляче кидається зверху, цілячи в шию, щоб добити. І наштовхується на вістря моєї імпровізованої зброї, яку я так і не випустив з рук. Груди ворога вибухають багряним фонтаном, а від передсмертного крику в мене закладає вуха. Його товариші так нажахані швидкою загибеллю вожака, що замість того, щоб атакувати мене з двох сторін – ганебно тікають з поля бою. Випускаю з рук затихлу пилку. Підводжусь, зсуваючи з себе труп самовпевненого мутанта. Обертаюсь: дівчинка на тому ж місці, де я її бачив хвилину тому. Сидить, обіймаючи пошкоджену ногу. Замурзане обличчя спотворене від болі. У великих очах смертельний відчай. Зараз я для неї виглядаю чи не страшнішим, ніж ті рептилоїди, яких я відігнав. Стираю долонею з обличчя липку кров вбитого ворога. Дитина, не зважаючи на змарнілість, здається досить апетитною. Так і хочеться вгризтися в її молоденьке соковите м’ясце! Ковтаю слину, живіт урчить так голосно, наче намагається сповістити весь світ про свої потреби. Може й справді піддатись інстинктам і вволю поласувати? Коли ще буде нагода насолодитись свіженькою людятиною? Та замість цього я старанно вимовляю: – Не бійся! Не скривджу! Я – друг! Не знаю, чи вірить вона мені. На її місці я б цього не робив. Такій гидкій потворі, якою я є тепер, не місце на цьому світі. Та як чинити, коли майже всі нормальні люди перетворились на подібних озвірілих мутантів? І зробили з нашою цивілізацією те, що не змогли всі війни та стихійні лиха разом узяті. – Гаразд… Я також буду твоїм… другом, — чую тихий тремтячий голос. ‒ Як тебе звати? ‒ Надійка, ‒ кволо посміхається дівчинка. ‒ А мене ‒ Михайлом! Вперше за останні місяці зі мною хтось розмовляє. Сподіваюся, що моя посмішка не сприймається новим другом, як хижацький оскал. *** Перші кілька кілометрів нести врятовану дівчинку зовсім не тяжко. Потім поступово дається в знаки виснаження від голодування. Навіть сильно шкодую, що не скористався переможеним ворогом. Судячи з його габаритів, я добряче наталував би своє пузо. Але в присутності дитини зовсім не хотілося пожирати чужу плоть. Прагну відійти якнайдалі від клятого зруйнованого селища. Ті два мутанти, що втекли від мене, могли надумати розквитатись з нами пізніше, коли настане ніч. А може й привести ще кілька рептилоїдів собі на допомогу. Розумію, що мені чудом вдалося врятувати Ірину, та це не значить, що так буде й надалі. Обхопивши мою шию брудними рученятками, дівчинка дрімає. А я все мізкую, як чинити далі. Мені і самому тяжко знайти їжу, та й літо скоро закінчується. Слід готуватись до зимівлі. А тут ще й мала дитина на руках! Як з усім впоратись? Невже я зробив велику помилку, коли заступився за милого русявого янгола? ‒ Втомився? ‒ дівчинка розплющує очі. Вони яскраво зелені, обрамлені по-дитячому довгими віями. А от погляд дуже серйозний, як у дорослого. Здається, що їй набагато більше років, ніж є. Певно багато пережила горя за останній час. ‒ Трохи, ‒ зізнаюся щиро. ‒ Не зважай. Я ще маю сили. ‒ Мені вже краще. Я піду сама, ‒ супиться підопічна. Зупиняюсь, випускаю її на траву. Надійка тихо стогне, коли стає на землю. Перелому в неї немає, я перевіряв, а от м’язи гомілковостопного суглоба вона розтягнула. ‒ Давай спочинемо, ‒ пропоную я, присідаючи на камінь. ‒ А тоді я тебе знов понесу, поки нога не загоїться. Дитина киває. Зненацька цікавиться: ‒ Як тобі вдалося залишитися людиною в цьому тілі? ‒ Не знаю, ‒ знизую плечима. Може тому, що я вмію добре стримуватись? Мене інколи тягне вчинити осоружні речі. Але втратити співчуття, перетворитися на лютого звіра і в душі ‒ то найганебніше. Краще вже смерть. Навіть не уявляю, що може статись, якщо я хоч раз піддамся спокусі. Можливо мою свідомість затьмарять інстинкти, як це сталося з іншими рептилоїдами? ‒ А ти чому не стала мутантом? ‒ приглядаюсь до Ірини. ‒ Уникнула вакцинації? Подібні випадки були. Цілі сім’ї відмовлялись від ліків проти небезпечного вірусу та ховались від правоохоронних органів, вважаючи медицину ‒ злом. За іронією долі так і сталося. Адже часу на випробування нового препарату було обмаль, людство вимагало дієвих ліків від пандемії в найкоротші терміни. Хворобу таки вдалося перемогти. Ось тільки побічний ефект від рятівного винаходу виявився непередбачуваним. ‒ Я отримала вакцину одночасно з батьками, ‒ твердо каже Надійка. А потім жалібно схлипує. ‒ Тільки одного ранку вони прокинулись злими крокодилами, а я ‒ ні. Вони… вони і раніше часто сварились, а в той день просто загризли один одного! Я ж після того в підвалі переховувалась, тільки зрідка гуляти виходила. Аж поки мене не знайшла знавісніла трійка мутантів, від яких ти мене спас. Невже Надійка настільки унікальна? Що в її ДНК не дало змоги перетворитися на рептилоїда? Слід обов’язково доставити дитину вченим. Вакцинація не відбувалась всюди одночасно. Її починали із найбільш критичних регіонів поширення пандемії. Ймовірно в глибинці залишилось багато невакцинованих острівців цивілізації. І мені, страхітливому мутанту, туди не слід потикатись, але для майбутнього людства ‒ маю ризикнути. ‒ Треба поспішати! ‒ стрімко підвожусь та обережно беру на руки Іринку. Вона не сперечається. Розуміє, що ми у великій скруті. ‒ Не так швидко! ‒ раптом із-за куща виходить огрядний чоловік, на мене націлена мисливська гвинтівка. І як я не почув, коли він підкрався? Втома і голод ‒ ось усе моє недолуге виправдання. Але ж це людина, не мутант! Не ворог! Вона допоможе! ‒ Відпусти дитину, потворо! ‒ вимагає власник зброї. Поряд з мисливцем показується ще один чолов’яга. Він нижчий на зріс, худіший. Обличчя його заросле бородою мало не до самих очей. В його руках помічаю довгого ножа. Для них я не більше, ніж огидний рептилоїд, вбити якого ‒ благородна справа. І тільки дівчинка відійде подалі ‒ мене щедро нашпигують кулями. ‒ Я не бажаю вам зла, ‒ звертаюсь до людей, промовляючи максимально виразно. ‒ Давайте спокійно поговоримо. Маю цінну інформацію для всього людства! ‒ Ти диви! Воно ще й гарно базікає! ‒ підіймає брови товстун. ‒ Жити хоче, тварюка! ‒ відказує бородатий напарник. ‒ Ось нас і забріхує. ‒ Дівча відпустиш, тоді й побалакаємо від душі! ‒ хитрує власник гвинтівки, не спускаючи мене з прицілу. ‒ Доведи свої слова добрим вчинком. Зможеш? Все! От я і попався! Не треба було й рота, тобто пащу, роззявляти! А я ще й старався, аби моя дикція була зрозумілою. Що не так просто в цьому тілі. Що ж, робити нічого. Вирішую підкоритися. Під пильними поглядами чоловіків опускаю Іринку додолу. Легенько підштовхую її в бік прибульців. Та вона міцно хапається за мою долоню. Її великі зелені очі сповненні жалю. ‒ Він ‒ хороший. Він ‒ друг, ‒ раптом каже Надійка. ‒ Я нікуди не піду! ‒ Та вони заодно! ‒ вирішує бородань, спльовуючи на траву. ‒ Вали їх обох! ‒ Вона ще зовсім мала… ‒ в голос думає товстун. В його інтонації відчувається квола боротьба сумління з раціональною підлістю. ‒ Не хоче дівчисько ‒ й не треба! Зі своїми спиногризами повно клопоту, то ще чужу дармоїдку додому вести? ‒ викладає вагомий аргумент його менш совісний товариш, зміряючи нас зверхнім поглядом. ‒ А так одним махом всі проблеми вирішимо. Ніхто тобі жодного осудливого слова не скаже. У відповідь ‒ мовчанка. А значить смертельний вирок для нас. ‒ Падай, ‒ шепчу я дівчинці. Не хочу, щоб вона опинилась на лінії вогню. Надійка кмітлива, одразу виконує моє прохання. Стрибаю, щоб вибити з рук нападника зброю. Гуркотить постріл. Гострий біль обпікає ліве плече. Та я вже тручаю мисливця на землю. Кусаю його праву руку нижче ліктя, він випускає гвинтівку і знавісніло волає: ‒ А-а-а! Воно мені руку відкусило! Рятуйте! Так і кортить вгризтися зубами в горлянку товстуна, щоб він замовк! Десь поряд має бути ще один ворог. Озираюсь. І вчасно: худорлявий бородань заносить ніж для удару мені у спину. Збиваю його з ніг помахом хвоста. З мого плеча струменить кров. Куля пройшла навиліт, але кожен рух приносить невимовні страждання. Підбігаю до Іринки, хапаю її під пахву здоровою рукою і мчуся подалі звідси. Позаду лунають верескливі прокльони. ‒ Чому ті люди поводились, як монстри? ‒ сумовито запитує Надійка, коли я нарешті зупиняюся, щоб віддихатись. Сказати, що такими їх зробив злий світ? Нестача ресурсів? Відсутність надії? Це брехня: люди не були праведниками і до Апокаліпсису. Краще вже промовчу. *** Дівчина відриває довгі смужки матерії від подолу голубенького платтячка і дбайливо перев’язує ними мою рану. Ось де стає у нагоді те, що одяг для Ірини трохи завеликий, куплений явно на виріст. Потім, накульгуючи, вона йде за яблуками до старого садка, що росте неподалік нашого приваду. Приносить мені, та я тільки всміхаюся. В цьому мутанському тілі фрукти зовсім не смакують. Хочеться чогось білкового, калорійнішого. Треба було й справді відгризти руку злому мисливцеві. А краще ‒ обидві. Щоб більше ні в кого не зміг встрелити. Хоч з іншого боку, я його чудово розумію. Але хто ж зрозуміє мене? Чи ось цю маленьку дівчинку? Де знайти адекватний людей? Країна велика, не могли ж усі одночасно загинути! Може до порятунку не так вже й багато по міркам доапокаліптичного світу, якась сотня чи дві кілометрів. От тільки я серйозно поранений, а Надійка ‒ травмована. І на шляху зустрінеться ще не один рептилоїд або недобрий чоловік. Мені вже двічі за сьогодні пощастило уникнути смерті. Може й надалі доля буде прихильною? Навіть якщо так не вважаю, при дитині не слід розводити нюні. Я ж бо в її очах великий і сильний. Справжній герой, який має впоратись з грізною небезпекою, перемогти усіх ворогів, виправити кривду, врятувати світ… ‒ Не бійся! Все буде добре! ‒ раптом каже дівчинка і пригортається до мене. Її слова розтоплюють лід зневіри у моїй душі. Обережно гладжу її по русявому волоссю. Так, все має бути добре! Інакше ‒ навіщо усі ці страждання? Я зроблю все, що тільки зможу, аби цій дитині було де довго і щасливо жити! За годину ходьби виходимо до шосе. Бачу дві машини, що стоять мало не посеред дороги. Внаслідок зіткнення переднє ліве крило седана глибоко втиснуте у моторний відсік, навіть капот стоїть дибки. Джип постраждав менше, в нього прим’ятий передній бампер, розбиті ліхтарі. Жодної живої душі поблизу немає. Ніколи не мав автомобіля, тому раніше й не міркував, що можна скористатися якимось транспортнім засобом для нашої подорожі. Однак зараз ця ідея видається дуже привабливою. Оглядаю салон джипа через прочинені двері. Все ціле, тільки панель керування заляпана засохлими темно-коричневими плямами крові. Та головне ‒ ключ в замку запалювання! Про долю колишніх господарів стараюсь не думати. Пробую вмоститись на сидінні водія. Та де там! Так тісно, що й дихнути важко, а про керування автомобілем можна загалі забутив. Шарпаю за крісло кілька разів, аж поки не ламається кріплення. Викидаю весь цей зайвий мотлох на асфальт. Сідаю прямо на підлогу джипа, впираючись хвостом у заднє сидіння. Ноги якраз достають педалей. Згадую, що робили приятелі чи таксисти, з якими я інколи їздив. Повертаю ключ за годинниковою стрілкою. Загоряються індикатори на приладах. Кручу далі ‒ запускається двигун. Хм, акумулятор ще не здох і то добре! Витискаю щеплення, ставлю важіль з нейтральної на задню передачу. Помалу відпускаю педаль: джип ривками задкує від розбитого седана. Що ж, над плавність треба ще попрацювати! Як для водія-початківця керувати автомобілем у мене виходить досить пристойно. Можливо інструктор мене б і лаяв, а от Надійка не робить зауважень. Вона сидить на передньому пасажирському кріслі і крутить головою на всі боки, коли ми проїжджаємо поряд із розтрощеними автомобілями, зруйнованими або покинутими будівлями. Мені стає дуже боляче, як бачу школу чи лікарню у вікнах яких не вціліло жодної шибки… Трохи непокоїть, що палива у бензобаку залишається все менше і менше. Та я заспокоюю себе тим, що коли воно скінчиться ‒ зціджу з чужої машини, он скільки їх стоїть обабіч шляху. Кілька разів натрапляєм на мутантів. Вони уважно дослухаються до гудіння двигуна, деякі намагаються переслідувати. Та догнати нас їм не під силу. Тим часом дорога стає петляти. По обидва боки від неї виростають високі пагорби, вкриті хвойним лісом. Пейзаж настільки красивий, що я, милуючись ним, на деякий час забуваю всі наші біди. Зненацька попереду на дорозі з'являється громіздка перешкода сіро-зеленого кольору. Не вірю очам! То ‒ справжнісінький танк. Поряд з ним ‒ щось на зразок блокпосту: викладені мішки з піском, снують люди у військовій формі. Невже ми такі дісталися острівця цивілізації про який так довго мріяли? Армія ‒ то явна ознака організованого суспільства. Кортить вдавити педаль газу в підлогу, аби хутчіш домчати до солдат. Та замість цього я збавляю швидкість. Не вистачало тільки, щоб нас випадково сприйняли за ворога, та відреагували відповідним чином. Дорога стає гіршою. Джип підкидає на ямах. Під колесами машини щось хрускотить: серед гравію помічаю уламки кісток та гільзи. Напевно в цій місцині раніше йшли криваві побоїща. І не одна сотня рептилоїдів згинула при спробі пробитися до людей. А значить є надія, що й надалі хижі мутанти тут не пройдуть. Десь за пів-сотні метрів до блокпоста зупиняюсь. На нас націлена така кількість різноманітної зброї, що за лічені секунди може перетворити автомобіль на купу дірявого залізяччя. А якщо гармата танка дасть по нас залп прямою наводкою ‒ то взагалі тільки яма залишиться. Та мені не страшно. Навпаки! Дуже радий, що нарешті сюди дістався! ‒ Не стріляйте! Ми ‒ свої! ‒ голосно сповіщаю я, опускаючи бічне скло. Чоловіки у військовій формі здивовано переглядаються. ‒ У мене важлива інформація для керівництва! ‒ продовжую я. До мене дуже повільно, наче побоюючись якогось підступу, підходить високий хлопчина з сержантськими нашивками. Він тримає автомата напоготові. ‒ Доброго дня! Не бійтесь. У нас немає зброї, ‒ кажу йому привітно. ‒ Припинити розмови. Вийдіть з машини. Руки над головою. І без фокусів! Підкоряюсь наказам. Бачу, що Надійка робить так само. Що ж, заходи безпеки понад усе. Сперечатись зараз не має сенсу. Сержант відступає від мене на два кроки і дає знак рукою котромусь зі своїх. І одразу ж біль входить у моє стегно. А за ним відчуваю, як дерев’яніє нога. Хочу щось запитати, пояснити… Та замість цього паморочиться в голові. Земля піді мною хитається, а потім враз стає дибки і б’є мене в обличчя. Останнє, що чую, це розпачливий крик Іринки: ‒ Не чіпайте його! Він ‒ людина! *** Мені сниться жахіття. Наче щось незриме притискає мене до ліжка так сильно, що й ворухнутись неможливо. Щосили сіпаюсь, намагаючись прокинутись. Та невидимі пута й не думають відпускати. З неймовірним зусиллям підіймаю важелезні повіки. Світ навколо блідий, розпливчастий. Справа від мене блимають якісь вогники. Раптом пригадую все, що трапилось перед цим, аж до моменту, коли втратив свідомість. Стогну від безсилля. Ні, я маю боротися, як би тяжко не було. Поки живий ‒ ще не все втрачено. Для початку слід заспокоїтись та зосередитись. Зір повертається поволі. Я лежу в невеликій кімнаті. Кожна з мої кінцівок міцно прив’язана до ліжка широким ременем. Самостійно звільнитись, як я не намагаюсь, у мене не виходить. Стіни та стеля приміщення білі, наче у лікарняній палаті. У протилежному від мене кінці ‒ двері, з прозорим віконечком. Поруч, на столику, розташована якась апаратура із зеленими індикаторами. Дроти тягнуться до моєї голови. Ще кілька клем прикріплені до грудей. Рана на плечі перев’язана бинтами і не кровоточить. На стегні ‒ пластир. За те, що підлікували, я вдячний, але той спосіб, в який нас зустріли ‒ не до вподоби. На що я власне сподівався? Нормальні люди й не повинні довіряти такому бридкому мутанту, як я. Вони правильно вирішили усипити мене потужним транквілізатором, знерухомити, а вже потім розбиратись у ситуації. Апокаліпсис навчив усіх обережності. Отож слід даремно не сіпатись, а набратися терпцю. А ще мене зігріває думка, що Надійка тепер у безпеці. Про неї подбають, нагодують. А вчені, дослідивши організм дівчинки, дуже швидко зрозуміють, як допомогти всім рептилоїдам повернути людську подобу. І все стане, як колись. Заради цього вартує зазнати будь-яких поневіряння та стерпіти найлютіший біль. Раптом бачу, як у віконечко на дверях заглядає чоловік в окулярах. Наші погляди зустрічаються. Він вдоволено всміхається. Напевно це добрий знак. Чую клацання замка. До кімнати стрімко заходить лікар. Точніше, я не знаю достеменно хто він за професією, але халат на ньому такий же білосніжний, як і стіни, а для повного образа не вистачає лише стетоскопа на шиї. Гість чисто виголений, від нього пахне одеколоном. І взагалі відвідувач справляє позитивне враження. Можливо це тому, що я так довго не бачив адекватних людей. Мало не плачу від розчулення. ‒ Доброго дня! Я ‒ Костянтин Олегович, завідувач лабораторії, ‒ лікар звертається до мене привітно. ‒ Наші вояки та дівчинка казали, що ти вмієш балакати. Це правда? ‒ Так, ‒ відповідаю я, старанно слідкуючи за вимовою. ‒ Розв’яжіть мене. ‒ Ти і справді унікум… Вибач, але поки не можу, ‒ розводить руками лікар. ‒ Що з Надійкою? Як вона? ‒ За малу не хвилюйся, з нею все добре. Вона тут, через кілька боксів від тебе, ‒ Костянтин Олегович примружується. ‒ Чому за неї так піклуєшся? Вона ж не твоя дочка. ‒ Навіть не родичка, ‒ опускаю погляд, є речі про які важко згадувати й зараз, хоч пройшло багато часу, ‒ В мене з дружиною не було дітей. Хоч ми й дуже хотіли… Завідувач тактовно мовчить. Ось що значить вихована людина. ‒ Надійка розповіла вам, про свою стійкість до мутації? ‒ цікавлюсь я, переводячи розмову на більш важливу тему. ‒ Це ж шансом для всіх! ‒ Ми детально обстежили дівчинку, взяли усі аналізи. Сподіваюсь на перспективні результати, ‒ доброзичливо повідомляє лікар. ‒ Гадаю, на їх основі можна розробити препарат для блокування мутації людини по рептилоїдному типу в майбутньому. ‒ А мутанти… Ви їм допоможете? Костянтин Олегович знімає окуляри. Витягує з карману білосніжну хустинку. Протирає скельця. Він умисно не поспішає, щось обдумуючи. Нарешті каже: ‒ В порівнянні з початковим періодом, кількість рептилоїдів в середньому скоротилася більш ніж вп’ятеро. Отож найдоцільніше почекати ще кілька місяців, а краще пів-року, і лише тоді розпочати зачистку території та відновлення економіки. ‒ Тобто… Їх не будуть лікувати? Вони приречені? ‒ тихо перепитую я. ‒ У нас не так багато ресурсів. Навіть до введення надзвичайного стану країна була на межі виживання. На кожного працюючого припадало по кілька громадян на державному утриманні: пенсіонерів, інвалідів, сиріт, багатодітних родин, безробітних. Тепер ситуація ще гірша. Тобто зараз подібні питання не на часі. Ось, якби в тебе хтось із близьких чи друзів став рептилоїдом ‒ як тоді заспівав би? І що значить гроші, нехай і дуже великі, на шальках терезів совісті супроти єдиного і неповторного життя? Невже не можна знайти якогось іншого виходу? ‒ А вам я хочу запропонувати співпрацю, ‒ каже Костянтин Олегович таким тоном, наче шкодує, про свою відвертість. ‒ Якщо погоджуєтесь виконувати наші прохання, інформувати про свій стан, перебіг психічних процесів під час досліджень і таке інше, то я гарантую, що вам не тільки буде збережено життя та надано повне утримання за державний кошт, а ще й при першій можливості повернуть до людського стану. Що буде, якщо я не пристану на його умови? Напевно нічого не зміниться. Я і так у повній його владі, наче бранець в буцегарні. І він в будь-який момент вчинить зі мною усе, що його душі завгодно. Вибору по суті немає. Залишається на все погоджуватись в надії зберегти шкуру. Зовсім не на таке я розраховував, добираючись сюди! ‒ Гаразд, ‒ відповідаю я після паузи. ‒ Це розумне рішення, ‒ робить комплімент Костянтин Олегович. ‒ Хвалю! Завідувач лабораторією знову широко посміхається, наче я зробив йому неабияку приємність. Та для мене його обличчя стає відразливим. Хоча знаю: він щиро бажає людству щастя. Тільки для нього люди ‒ це ті, хто зараз мешкає в невеликих анклавах. А для мене це поняття набагато ширше. ‒ Папір і олівець можете дати? ‒ Для чого? ‒ підозріло перепитує господар приміщення. ‒ Хочу віддячити за щедру пропозицію, ‒ прагну, щоб голос не видав моїх справжніх почуттів. ‒ Ви ж не думали, що я прибув лиш для того, щоб доставити дівчинку? Маю важливу інформацію стосовно планів рептилоїдів на цей район. Можу намалювати місця їх вторгнення. До речі, у вас обмаль часу щоб підготувати оборону. Костянтин Олегович полотніє і похапцем знаходить в кишені блокнот та ручку. Потім дивиться на мої зв’язані руки і швидко розщіплює ремінь на правій. Трясу звільненою кінцівкою, щоб покращити кровообіг. Тим часом лікар тримає блокнот таким чином, щоб мені зручно було ним скористатись. Креслю щось типу карти, хоч і уявлення не маю про цю місцевість. Ставлю кілька хрестиків з різних боків малюнку. Завідувач лабораторією приглядається до моєї роботи, нахилившись до мене. Саме цього я й прагнув! Хапаю лікаря за горлянку. Він хрипить, намагається розтиснути своїми кволими рученятками мої пальці. Зненацька двері відчиняються, до моєї палати вбігає дебелий охоронець, в обов’язки якого напевно входило спостереження за безпекою персоналу. На ходу він тягнеться до кобури на поясі. Перестаю стримувати інстинкти. Будь, що буде! Підтягую до своєї пащі голову бідолашного лікаря і відкушу її. Кров заливає білосніжні стіни та навіть стелю. Можливо інша людина на цій посаді буде сповідувати інші моральні цінності… Щосили штовхаю безголове тіло в бік охоронця. То й падає на підлогу, так і не встигнувши застосувати зброю. Вільною кінцівкою розщеплюю ремінь на лівій руці. Потім звільняю ноги та покидаю палату. Переді мною довгий коридор. Мчу вперед, заглядаючи у віконечка кожних дверей. У палатах, подібних моїй, ‒ прип’яті до ліжок рептилоїди. Нарешті знаходжу Надійку. Дивно, але дитина теж прив’язана. Біля ліжка дівчинки стоїть молоденька медсестра з тацею, на якій поблискують ампули та шприци. Вриваюсь до кімнати. Таця випадає з рук медсестри, з дженькотом вдаряється об підлогу. Жінка відступає до стіни, закриваючи обличчя руками. Та мені зараз не до неї. ‒ Ти повернувся за мною! ‒ радісно кричить Надійка. ‒ Я так і знала! Звільняю дитину від пут. Беру на руки. Вона міцно обхоплює мене за шию. Вибігаю в коридор. І тут завиває сирена. Напевно охоронець отямився і подав знак тривоги. Помічаю сходи, збігаю ними до вестибюлю. Зверху чую тупіт численних ніг. Шлях перепиняють троє чоловіків. Щоправда, вони ще не встигли дістати зброї. Кидаюсь прямо на них, роздаючи направо й наліво удари хвостом і ногами. Ось і рятівний вихід. На подвір’ї помічаю кілька автомашин. Треба до них дістатись! Обов’язково! І спробувати знайти допомогу в іншому місці. Позаду лаються, лунаю постріли. Куля свистить над головою. Та коли в тебе на руках Надія ‒ усе інше не має значення. |
|