Засніжений зимовий степ пригнічував потойбічною тишею. Курт підняв кулак догори, група спинилась. Подальше переслідування видавалось нерозумним – сліди губилися. Попереду ніч. Час думати про власний захист. Зграя може повернутися – і група мисливців опиниться в ролі здобичі. У темряві без собак і тепловізорів люди були майже безсилі проти хамалів. Вищі й сильніші, вони бачили вночі краще, ніж удень, і ходили тихо, мов привиди. Густе й тепле біле хутро добре маскувало. Тверді гострі пазурі, отруйна жовта слина, зграї до десяти особин – радіація породила нову істоту, що намагалася скинути людину з найвищого щабля еволюції до рівня кроликів. І останнім часом у них це виходило все краще й краще.
– Курте, треба повертатися, – почув жіночий голос з-за спини командир групи. – Пішки ми їх не наздоженемо.
Курт мовчки кивнув. Небо захмарене. Отже, темінь прийде ще раніше. Чотири бійці у степу посеред ночі – легка здобич. І не лише для хамалів. Узимку мало здобичі, а хижаків достобіса. Ще й клятий джип зламався. Старий, курва, запчастин уже не знайдеш. Цього ледь зліпили із решток трьох різних машин.
– Скільки до села? – Курт не поспішав віддавати наказ.
– По прямій вісімнадцять кілометрів, – відповів той же голос.
– А до джипа?
– П’ять.
– Вертаємось до машини. Може, Туз примудрився щось із нею зробити.
Група розвернулась. Попереду тепер ішов Вано, що сам був трохи схожий на хамаля. Бородатий, найвищий із чотирьох, у штанях і унтах із вовни хамалів, із наплічником із вовчої шкури і старим калашом у руках. За ним Валькірія у білому маскхалаті зі снайперською гвинтівкою Remington. Одному Богу відомо, як ця рушниця потрапила до українських степів і як дожила до цих днів. Ще один боєць за жінкою – Тигр. Хоча, дивлячись на його обличчя, якого ще не торкалася бритва, йому більше пасувало псевдо Тигреня. Зі зброї – репліка АR-15 «Зброяр» і мачете на поясі. Курт замикав. Маскхалат, в’язана балаклава, розгрузка на три магазини, АК-74 з коліматорним прицілом – він єдиний, хто був схожий на справжнього солдата.
Він таким і був. Усе життя. В дитинстві навіть у футбола не грав – лише у «войнушку». Хоча спорт любив. Марафон бігав. Закінчив військове училище. Потрапив до бригадної розвідки. Війну зустрів старшим лейтенантом. А коли прилетіли ракети з атомними боєголовками, то був уже капітаном. А зараз йому шістдесят із гаком, і він просто «командир». Із трьома десятками бійців охороняє село від мутантів і хижих звірів. Іноді й від колишніх людей. Останнім часом їх поменшало. Без інфраструктури і звичних умов цивілізації більшість із них програвало дикій природі.
Джип вкрило сніжком – Вано не одразу й розгледів його посеред степу. Туза теж не було видно.
– Він що, плюнув і до села сам подався? – здивовано спитав Тигр.
Замість відповіді Курт зняв автомат із запобіжника і дав знак розосередитися. Туз ніколи не покинув би останню машину напризволяще. Заклацали затвори. До джипа залишалось метрів сто. Вано свиснув. Тиша. Бійці присіли, уважно роззираючись навсібіч. Валькірія в оптику роздивлялась машину і сніг навколо. Білий, крові немає. Машина ціла. Туза не видно.
Курт подав знак на зближення. Група мовчки просувалась уперед. Ось і автівка. Вано обережно заглянув усередину. Нікого.
– Гм-м, – пирхнула Валькірія.
Курт зайшов до неї за машину і втупився у напис на снігу. Там було виведено дуже нерівними жовтими лініями слово «село».
– Схоже, що джипа він не відремонтував, – прокоментував Тигр, що підійшов збоку.
– Йдемо за ним? – спитала Валькірія.
– Треба йти за хамалями! Ми все одно не встигнемо повернутися до ночі! – Тигр подивився на захід. – Дівчина може не дожити до ранку!
Сонця не було видно за хмарами, але воно точно вже наполовину сховалося за обрій. Курт повернув голову на схід – звідти насувалась ніч.
– Здес заночуєм, – подав голос грузин.
– Не найкраще місце, – похитала головою Валькірія. – Якщо сніг і далі падатиме, зможуть підійти впритул.
– Зброю на запобіжники, – скомандував Курт і поліз на місце водія.
Посеред засніженого степу чотири рази грюкнули дверцята. *** У хаті Катерини ставало тісно. Люди приносили мед, закрутки з салом, картоплю і цибулю. Хто чим був багатий, тим і ділився. Катерина була багата на горе. Сліз уже не було, тільки якесь страшне отупіння. Жінка не пізнавала людей, байдуже дивилась на обличчя і продукти, що ставили на стіл. Останній рік був найважчим. Спочатку батько впав просто на полі, коли йшов за плугом, а влітку злягла мати. Єдиний лікар у селі тільки розвів руками. Рак і в кращі часи майже не лікувався, а зараз, без операційної, хіміотерапії, поготів. До вересня промучилася старенька, поки Господь не пожалів і не забрав. Тепер дочка. Єдина. Хамалі забрали. За що, Господи? Чому її? Лише п’ятнадцять рочків! Перед очима стояло усміхнене обличчя русявої дівчини, її кровиночки, її втіхи, її сонячного промінчика в похмурий день. За що-о?
– Хамалі розумнішають. Обійшли всі пастки.
– Тримайся, Катрусю! Є надія!
– Крові не знайшли, живою викрали.
– Курт із бійцями доженуть. Усе буде добре.
Жінка чула слова, не розуміючи жодного.
«Хто всі ці люди. Чому вони тут. Де Яринка? Геть дівка доросла, заміж скоро. Хамалі!! Де? Серед біла дня? Яринко!!!».
– Щось тут нечисто, – шепотів хтось біля дверей. – Та дівка дивна була. Голоси чула. Її собаки боялись, а коти десятою дорогою хату обходили.
– Та й хлопці за тією дівкою не дуже бігали. Лише один, що з Куртом за нею подався, не звертав уваги на ті очі, що як блимнуть, так у тебе потім день голова, як гарбуз.
– Мені здається, що то вона їх сама сюди впустила.
– Зовсім здурів? Хто при своєму розумі хамалів до села запросить?
– А де гарантія, що вона була адекватна? У мене брат менший у міліції. Його зміна була. А це його слова: «Двометрова істота блиснула червоними очима і розчинилась у тумані. Дівчину обережно несла на плечах, наче дитинча. Так здобич не носять». Він не зміг прицілитися – руки затремтіли. *** Холодно. Від людського дихання скло взялося зсередини візерунками. Взагалі нічого не видно. Курт шпетив себе. Це він у всьому винен. Розслабив булки. Тепер сиди тут у залізній бляшанці з непрацюючим двигуном посеред безкрайнього степу, чекай смерті. Бійці поряд мовчали, прислухались до звуків, шкрябали нігтями заледенілі вікна і думали про одне й те саме.
«Як таке сталося? Це вперше хамалі проникли за загорожі з колючого дроту. Але дивно, чому викрали лише одну дівчинку і не вбили її одразу? Ці істоти – хижі тварини. Спочатку вбивають, а потім тягнуть до себе в нори і вже там жеруть. Як вони обійшли пастки і розтяжки з сигналками? Як охоронці на вежах проґавили трьох величезних тварин посеред білого дня?».
Забагато питань і жодної відповіді. Крім самого Курта, його ніхто ні в чому не звинувачував. Та було досить і того, що він сам собі виніс вирок. Дівчинка, яку вкрали хамалі, була його похресницею, дочкою побратима, з яким він пів життя ділив хліб і набої. Його вже немає, далися взнаки поранення, які отримав ще під час старої війни, і доза радіації на останній. Друг відійшов. Просив пробачити і вберегти його сім’ю. Курт, власне, й приїхав до цих херсонських степів задля цього. І не вберіг. Як тепер подивиться в очі товариша, якщо не доживе до ранку?
– Рух на три години, – неголосно, але чітко промовив Тигр.
Один за одним клацнуло чотири запобіжники. Бійці завмерли. Якщо це просто вовки, то покружляють і гайнуть далі. З хамалями гірше – перепона з тонкого скла їх не зупинить. Стріляти впритул, як спробують вибити вікна в машині.
Сніг рипнув під чиїмось ногами. Це не хамалі. Тих не почуєш, поки вони тобі в горлянку не заженуть гострі ікла чи не розпанахають пазурами живота. Бійці всередині машини затамували подих.
– Є хто живий? – почулося знадвору. *** Звичайна зима. Така, якою була раніше, до кінця світу. То мороз, то відлига. Це не той жах, що тривав цілий рік після того, як впали бомби. Мільярди тон попелу і пилу наглухо затулили небо, не пропускаючи жодного сонячного промінчика. Сніг лежав рік. Потім кислотні дощі довершили справу. Посіви загинули, дикі трави лише де-не-де вижили завдяки міцній кореневій системі. Голі дерева не викидали бруньок і не приносили плодів. Радіаційний фон поволі вбивав те, що не загинуло відразу від бомб і пережило ядерну зиму. Ера людства добігала кінця. На зміну, як це завжди було після будь-якого періоду вимирання на цій планеті, приходили інші види. Радіація прискорила процес еволюції. Зі звичайного насіння якогось бур’яну, що лежало в землі кілька років, з’являлись паростки, геть не схожі на рослину, з якої колись впала насінина. З перепелиних яєць вилуплювались курчата, що за кілька тижнів переростали батьків. Хто породив хамалів, невідомо. Одні казали, що то мавпи так мутували, інші думали на вовків чи ведмедів, треті кричали, що то звичайна вівця породила нового домінуючого ссавця на планеті. Видовжена морда з невеликими рогами, що закручувались, як у баранів, дійсно була трохи схожа на овечу, але всі інші частини тіла були наче зібрані від різних тварин. Схоже, природа в паніці витягла з усіх заначок найкраще, що було, і запхала у це чудовисько.
Найкраще в цьому випадку мало бути не найгарнішим, а максимально пристосованим до нових умов життя. Тварина мала довгі сильні руки з дуже гострими і міцними пазурами, що роздирали тонкий метал автівок, як ніж консервну бляшанку, довге тепле хутро, що не боялося ані морозів, ані кислотних дощів, товсту шкіру під ним, що легко спиняло пістолетну кулю, розвинутий нічний зір, дивну будову щелеп, якими однаково зручно було як шматувати сире м’ясо, так і обгризати кору з дерев, пережовувати жолуді та молоді гілочки рослин. Розвивалися дуже швидко. Лише за пів року від народження маленькі хамалі вже могли плюватися отрутою на досить значну відстань. Робили це ще й дуже влучно – поцілити за двадцять кроків у зайця, що вистрибнув зі сховку і помчав полем, – людям таке і не снилось. За два роки вони виростали до розмірів дорослої особини і були готові до розмноження.
Хамалів ставало більше, а людей усе менше. Природа не встигла дати потворам те єдине, що було фішкою людей, – розвинутий мозок. Тому люди поки що утримували позиції. Але як довго вони зможуть це робити? Вочевидь, лише до того часу, коли природа схаменеться і запхає у голову хамаля щось більш пристойне, ніж мозок горили. А якщо взяти до уваги, що процес еволюції пришвидшився у тисячі разів, то чекати лишалося недовго. *** Вано повільно відчинив дверцята і показав розчепірені долоні. Не було сумнівів, що джип під прицілом. Інші не поспішали. Голос незнайомий. Невідомо, чи він сам, чи з такою ж групою, як у Курта. Швидше за все, останнє. Той, хто швендяє степом уночі сам, до ранку не доживає.
– Вано? Ви що тут робите? – озвався здивований голос.
У джипі відчинилися всі дверцята. Курт з бійцями вийшли з машини. Якщо знають Вано – грузина, батько якого приїхав до України у важкому чотирнадцятому році й залишився тут назавжди, то це хтось зі своїх. Зі снігу підвелись три постаті у маскхалатах. Наблизилися. Так і є. Міліція із сусіднього поселення. Віл, Мачете і Локі.
– Ну це ще наші поля, – Курт привітався за руку з Мачете, командиром сусідів. – А от як ви опинилися за тридцять кілометрів від своїх баштанів?
– Біда у нас, хамалі хлопця викрали, сина голови.
Курт із бійцями перезирнулися.
– А в нас дівчину. Джип зламався, не наздогнали.
– А хай йому... Дай вгадаю. Жодної розтяжки не зачепили, прийшли серед біла дня, коли ніхто не чекав?
Курт уважно подивився на Мачете. Валькірія не витримала.
– І що це має означати?
Мачете глянув на жінку, наморщив лоба і неголосно відповів:
– Може, то ніякі не хамалі? *** Уранці від села почулось торохкотіння дизеля. За ніч хмари зникли, оголивши сіре небо. Тонкі шари попелу та смогу досі висіли у верхніх шарах атмосфери, приховуючи блакить неба. Хлопці Мачете витягли туристичну бензинову горілку і поставили грітися воду на чай. Справжнього не було вже кілька років, як і кави, та м’ята і чебрець виявились непоганими замінниками. Торохкотіння швидко наближалось. Курт у бінокль побачив Туза на тракторі.
– Евакуатор? – підійшов Мачете до Курта.
– Щось типу того, – криво посміхнувся Курт. – Затягне до села, може, дасть раду, бо пішки багато не навоюєш.
– Мій Буцефал готовий, – кивнув Мачете на свого БРДМа. – Об’єднаємо зусилля? Треба знайти ту кляту зграю.
– Ти ще сподіваєшся на щось?
– Завжди. Певен, що й ти так само. Інакше б не рвонув надвечір у погоню.
– І ледь не підвів усіх під монастир. Та дівчина…
– Дітей уже навряд живими застанемо, та все одно хамалів треба покарати, – перебив Курта Мачете. – Скоро весна, треба в поле виходити, хліб сіяти. Якщо зграю не знищити, вони нас усіх по одному переловлять.
Курт мовчки кивнув. Скільки він особисто винищив цих істот? До пів сотні, мабуть. Мачете, певен, стільки ж. А вони все лізуть і лізуть, наче поганки після дощу. І кінця краю немає цій боротьбі. Стомився. Старий уже. От і проґавив ворога. Треба молодшого на командира. Валькірію. Гострий зір і відточені рефлекси, розумна, сильна. Буде гарним прикладом для молоді.
Між БРДМом і джипом молодь готувала залізні кухлики на чай.
– У вас собаки є? – спитав Локі Тигра.
Вони були однолітками, тож швидко знайшли спільну мову. Та й особливо не було з ким більше. Курт з Мачете були командирами – дідами з сивими бородами, Вано, Валькірія і Віл – теж однолітки, але років на п’ятнадцять старші. Їхні дитинство і юність припали на найважчі роки війни і подальшого виживання, тому вони дуже мало говорили, але діяли завжди швидко і рішуче. Життя навчило. От і зараз вони мовчки по черзі вдивлялися в обрій, поки молодші запарювали чай у казанку.
– Мало. Та й ті лише як сигналки працюють. Останнього вовкодава хамалі рік тому вбили. Теплаки теж не фуричать, штук п’ять лежать поламані, ніхто не вміє їх лагодити.
– То привозьте до нас! Є дідо, поганяло – Електрик. Той, що хоч, полагодить!
– Окей, натякну старшому, хай думає, – Тигр глянув у бік джипа, біля якого вже колом стояли Курт, Мачете і Туз. – А мотористів у вас немає, часом?
Курт жестом підізвав Валькірію. Говорили тихо. Туз задом під’їхав трактором до джипа, торохкотіння двигуна заглушили слова. Дівчині щось не подобалося, та Тигр не розчув, що саме. Валькірія розчервонілась. Мачете поряд здивовано дивився на Курта й дівчину.
Вода в казанку нарешті закипіла. Локі швидко розлив по кухликах, Тигр узяв два і пішов до командира.
– Ми поговоримо про це, коли повернемося, – почув останні слова Валькірії Тигр.
Дівчина розвернулась і пішла до Локі. Тигр мовчки подав кухлі Курту і Мачете.
– Ох і крутий норов у твого снайпера, – підморгнув Мачете Курту.
Командир скрушно похитав головою, узяв чай і подмухав на нього. Потім глянув на Тигра.
– Повернешся з Тузом до села.
– А ви? – здивувався Тигр.
– Зачистимо периметр, – замість Курта відповів Мачете.
– Я з вами!
– Капець! У тебе всі бійці такі борзі? – вишкірився мачете до Курта.
– Це не обговорюється, – спокійно промовив командир.
– Я піду з вами, – твердо сказав Тигр і опустив очі. – Мені Яринка не чужа, я хотів восени сватів до неї засилати.
– Оу! Тоді мовчу, – Мачете скорчив співчутливо-жартівливу гримасу і пішов до своїх.
Курт зітхнув. Тепер зрозуміло, чому цей хлопака першим застрибнув до джипа, коли вони кинулися в погоню. Вірить, що є шанс. Може, він має рацію? Мачете он теж запідозрив щось. Не схоже на звичайний напад хамалів. Курт глянув на бійця.
– На броні поїдеш. Поклич Вано. *** Пронизливий звук сирени здалеку розрізав повітря. Тривога в селі! Зібрались за мить. Курт уже на броні БРДМа. Мачете стрибнув за кермо. Віл заскочив слідом. Туз покинув трактора і, пересмикнувши затвор автомата, примостився праворуч від Курта. Валькірія з Вано останні – більше місця не було.
– Тигреня! Ти за старшого! – крикнув Курт, і «бардак» зник у вранішній імлі.
В останню секунду з броньовика вистрибнув собака невідомої породи, що вирішив чомусь залишитись з двома салагами.
– Ну зашибісь тепер! – подивився Тигр на Локі.
Останній дивився услід зникаючій машині. Як так? Що тепер? Чекати чи щось робити? Жодних інструкцій! Трактор чмихав на холостих, трос причеплений до джипа.
– Я на цій штуці не вмію! – тикнув пальцем на трактор Локі.
– Я теж. А воно нам треба? – Тигреня про щось задумалося. – Нам в інший бік.
– Цю таратайку почують за десять кілометрів!
– Отож! Що це за шавка з тобою? – зауважив кошлатого собаку Тигреня.
– Сам ти шавка! – образився Локі. – Це найкращий слідопит зі зграї!
Тигр підійшов до Локі. Уважно подивився в очі.
– Я не знаю, що трапилося в селі. Начхати. Мою дівчину вчора забрали хамалі. Я йду за нею. Ти зі мною?
– Що за дурні питання? Мій хлопець теж у цих тварюк!
– Е-е-е! Тобто? – Тигреня витріщив очі.
Ну він чув про сексуальні меншини, але йому здавалося, що це у минулому. Аж тут тобі на!
– Я Олена. Локі – то для чужих, – подивилась з-під лоба, як тепер виявилося, дівчина. *** Кулемет з вишки бив короткими чергами.
Істоти рухались швидко, випереджаючи кулі, що вибивали за ними фонтанчики бруду й води. «Бардак» пригальмував. Валькірія вистрибнула з БРДМа і перекотилась за кущі. Лише двадцять шість пострілів – саме стільки є набоїв. Довбаний калібр! Така гарна гвинтівка і так мало шансів!
Вано вистрибнув наступним. Снайпера треба прикрити. Чотири повні магазини – сто двадцять патронів. 5.45 – слабка куля, та з близької відстані прошиє товсту шкіру хамаля. Аби ще його побачити і почути.
БРДМ дав газу і помчав до стіни з колючого дроту навколо села. Башта бронемашини почала плюватися короткими чергами по ледь помітним фігурам перед загорожею. Кулемети з двох найближчих вишок плавили сніг навколо хамалів, зрідка зрошуючи біле поле червоною фарбою крові. Курт зіскочив останнім. До тварин двісті метрів. Зловив одного червоною цяткою у коліматор – постріл. Промазав? Коротка черга в сніг – він же ще там чи вже ні? *** Марш-кидок на десять кілометрів – забавка для молодих. Собака взяв слід.
– Як його кличуть? – трохи захекано спитав Тигр.
– Вовк, наче. Але то не факт, – важко дихаючи, відповіла Локі.
– Це хіба не твій собака?
– Майже. Він сам до нашої групи прибився. Якщо чесно, то я не чула, щоб його якось взагалі кликали.
– Ти давно в міліції?
– Пів року. А ти?
– Рік! Майже… Тож я за старшого! – невідомо чому вишкірився Тигр.
Локі раптом зупинилася. Собака перед нею теж. Тигр пробіг ще кілька метрів і теж став. Степ змінився. Попереду була низовина, а з ґрунту стирчало каміння. Якісь напівзруйновані бетонні споруди. Може, стара ферма чи зерносховище, або й невеличке село, що тулилося до маленького ставочка і від якого залишилися лише купи битої цегли, шиферу та іржавої арматури.
– Лігво! – прошепотіла Локі.
– Де? – Тигр бачив лише старе залізяччя й сіре каміння.
– Не знаю, але десь тут!
Заскавулів Вовк. Він відчув значно більше, ніж було видно неозброєним оком. І це йому не подобалося.
– Тихіше! – прошепотіла Локі й затулила псу морду.
Тигр ліг на сніг і вийняв бінокля. Не видно нікого. Чому пес сам не свій? Де ж вхід чи нора?
– Щось бачиш? – спитала дівчина.
– Нічогісінько.
– Треба йти. Тільки обережно. Мачете казав, що нору так не побачиш. Часто бувало, що лише коли провалювалися вниз, то викривали вхід.
Тигр клацнув запобіжником.
– Ходімо. *** Хамалі прорвали загорожу. Бій уже точився в селі. Високі постаті виринали нізвідки, швидкими рухами розтинали горлянки і знову зникали. Одна з вишок замовкла. Величезна тварина скинула звідти на землю розпанахане людське тіло. Валькірія уже витратила дев’ять патронів, Вано – два магазини. На загороді навколо села висіло кілька мертвих істот. Ще більше гасало селом, ріжучи тих, хто траплявся на шляху.
БРДМ на повній швидкості протаранив ворота і влетів на головну вулицю. До нього кинулось двоє хамалів. Ще двоє здаля майстерно плювались жовтою отрутою, намагаючись потрапити в щілини. Броньовик огризнувся з усіх стволів, що стирчали з бійниць. Істоти, що кинулись уперед, засмикались від куль, що лупили по їхніх тілах і, пробігши за інерцією ще кілька кроків, мертвими попадали на землю. Башточка БРДМа крутилася, як навіжена.
Валькірія вже не знаходила цілей, заважали будинки.
– Вано! До села! – і скочила на ноги.
Хочеться щодуху бігти, але не можна. Тільки швидкий крок. Кляті хамалі – майстри засідок. Плювок отрути – і ти майже стовідсотковий труп, якщо хоч крапля потрапить на шкіру. Вано попереду сканує дулом автомата місцину, Валькірія час від часу розвертається, щоб ніхто не заскочив із тилу.
– Оні савсем с ума сашлі? – Вано помітив труп хамаля з моторошно вишкіреними гострими зубами.
– Може, їх скажена лисиця покусала? – Валькірія носаком чобота перевернула голову мертвої істоти.
Куля увійшла в око тварині й застрягла десь у черепі. Нема коли роздивлятися! Вперед!
– Ани всем стадом напалі! Ето нє ахота, ето што-то другоє!
Валькірія кивнула. У хамалів була інша тактика. Засідка, плювок отрутою, або напад з кількох боків на людину, що мала необережність вийти за межі села далі, ніж слід. Вони вбивали заради м’яса. І їм було байдуже, чию тушу їсти – дикої косулі чи людини.
– Вони наче війну нам оголосили! На повне винищення!
Валькірія боковим зором вловила рух ліворуч.
– Восьма година!
Різкий розворот. Вано миттєво впав на землю й перекотився, займаючи позицію. Саме вчасно. Жовтий отруйний слиз пролетів зовсім поруч. Валькірія зловила в оптику великі червоні очі хамаля. Це ж дитинча! Палець на спуску завмер на якусь мить. Поряд бахнув постріл. Кістки у малечі ще не такі міцні – 5.45 пробив череп. Голова смикнулась – півметрова істота впала навзнак.
– Ето чудовіще, а нє младєнєц! – почула Валькірія голос Вано. – Ані нас нє жалєют!
Жінка мотнула головою.
– Зберися, шматок лайна! Вперед!
Черги й одиночні постріли в селі ставали рідшими. Це означало лише одне: або хамалі добивали людей, або люди дострілювали поранених істот. Валькірії дуже хотілося вірити, що останнє. *** Тихо навколо. Дуже тихо. Люди – не хамалі, не вміють ходити безшумно. Тигр обережно ступав, щоб не потривожити зимовий день дзенькотом битого скла чи глухим стукотом камінців. Локі позаду ступала слід у слід, прикриваючи фланги. Переляканий пес ішов поряд із дівчиною. Бідна тварина навіть заскавуліти боялась. Розвинені інстинкти. Куди лізуть ці люди? Тут смертельна небезпека! Тікати треба!
Двійко молодих людей не зважало на собаку. Очі сканували місцевість не згірше лазеру. Де ж вхід до лігва? Під ногами – рештки асфальту, перед очима – напівзруйновані стіни. Бита цегла впереміш із кістками. Людські черепи теж видніються серед козячих і свинячих. Лігво тут! Поряд. Адреналін уже запалив серце й мозок. Слух дав першу підказку. Приглушений крик. Дула автоматів повернулись ліворуч. Пес не витримав, ледь чутно заскавулів і позадкував. Крик повторився. Не людський. Тигр ковтнув слину, а вовкодав не витримав і, підібгавши хвоста, кинувся навтьоки.
Мало хто з людей чув голоси хамалів. Вони не вили на місяць, не горлали пісень, не бекали, не гавкали, не мукали. Ні звуку! Нападали у повній тиші, без бойових кличів чи левиного рику. А те, що почули Локі й Тигр, не було схоже ні на що в природі. Хоча… природа змінилася. Люди ще почують дуже багато дивних звуків і побачать інші примхливі зміни ДНК під впливом радіації.
Вхід! Тигр жестом показав на великий квадратний отвір під стіною. Колишній підвал чи погріб. Не було сумніву – виття йшло звідти. Сморід теж. *** Кров і трупи на вулиці. На одного хамаля – десяток людських тіл. Часто так і лежали, обійнявшись. Пазурі в горлі людини, а автомат впритул до грудей чудовиська. І купа стріляних гільз навколо.
БРДМ стояв біля клубу з непрацюючим двигуном. Уся броня в жовтому отруйному слизу. Кулемет мовчав. Дверцята прочинені. Вано заглянув до середини – порожньо. Валькірія обійшла броньовик. За ним лежав Мачете. Те, що від нього лишилося. В одній руці повний магазин – не встиг вставити в автомат. Вано розчепірив ще не захололі пальці й забрав набої.
Останні постріли стихли на іншому кінці села. Валькірія прикусила губу, шукаючи в оптику хоч когось живого, і бажано, щоб це була людина. Але якщо це буде скажений хамаль, то вона не схибить!
Рух у кінці вулиці! Людина! Жива! Курт? *** Темно. Треба постояти, щоб очі звикли. Локі поморщила носа, Тигр кивнув на знак згоди – сморід страшний. І дивний… Хамалі не переймалися гігієною, але від них запах був інший. І їх ніколи не було чути, а тут у підвалі щось шоркалось, стукотіло і гупало. Може, то на полюванні вони такі тихі, а як удома, то розслабляються?
Очі звикали до темряви. Вже можна обережно ступати далі. Дуже обережно. Уламок цеглини чи бита пляшка під ногою можуть привернути увагу господарів підземелля.
Тигр посунув уперед. От якби кілька гранат, щоб кидати поперед себе, як у старих фільмах про спецпризначенців. Курт показував колись. Гарна теорія, та практика від неї дуже відрізнялася.
Локі й дихнути боялася. Їй здавалося, що її серце стукає, як ковальський молот, а повіки кліпають часто і голосно. В роті пересохло і дуже хотілося назад на свіже повітря, хай і зі слідами радіації. Якось у такі моменти не йдеться про кохання-зітхання. Може, її хлопця і немає уже серед живих, а його черепом граються маленькі хамалі! А вона тут геройствувати прийшла. Лише з трьома повними магазинами набоїв. Дурепа. Ну буде тепер у малечі на одну людську голову більше…
Клятий коридор не закінчувався. Хтозна, що тут було раніше і чому таке довге, але Тигру вважалося, що він уже цілу вічність обережно переставляє ноги, тримаючи на прицілі слабке світло попереду. Іноді траплялися маленькі бічні кімнатки з виламаними дверима. Локі обводила їх дулом автомата – порожні, на щастя. Голоси попереду то стишувались, то переходили на якийсь дикий ультразвук – наче сімейна сварка в істот, породжених поганою екологією.
– Та стуліть ви же свої довбані пельки! – а ось і жіночий сердитий голос, тільки людський!
– Яринко! – ледь не скрикнув Тигр від несподіванки.
Усе ж, мабуть, скрикнув, бо попереду голоси стихли, але почулись швидкі стрибки. В кінці коридору з’явились тіні.
– Вогонь! – щосили заволав Тигр.
Коридор вибухнув блискавками пострілів. Гільзи задзеленчали об цеглу стін і бетонну підлогу. *** До Вано з Валькірією наближався Курт. Автомат у лівій руці, права закривавлена і просто висить уздовж тіла.
Після кожного бою лишаються поранені. В селі мало бути чути стогони поранених, плач чи розмови живих. Але не в цьому селі і не після цієї бійні. Лише гайвороння кружляло високо в небі. Нічого цих клятих пташок не бере – їх навіть хамалі не жеруть.
Валькірія обробила рану командира, поки Вано чатував, щоб не заскочили зненацька. Та, мабуть, уже не лишилося живих істот, цього разу люди відбилися.
Подекуди відчинялися двері хат, погрібників і хлівів. На вулицю боязко визирали ті, хто вижив. Валькірія з Вано ходили селом, збирали зброю і набої у мертвих захисників. Більшість магазинів були порожніми – люди билися до останнього патрона.
Живі збиралися біля церкви, як на Великдень. Курт із жахом дивився на чотири десятки жінок і дітей, що вижили. Колючий клубок підкотив до горла. Чотири десятки з трьох сотень!
– Мертвих треба поховати, – підійшла до Курта Валькірія.
Той похитав головою.
– Цим ми їх не врятуємо.
– Спасать нужно жівих, – Вано став поруч. – Тварі могут вєрнутся.
– Так усіх же перебили, здається? – Валькірія подивилась навсібіч.
– Ми не знаємо, чи це вся зграя, – Курт спробував підвестися. – Ми не знаємо, чому вони напали, і чому саме так, наче хотіли просто винищити нас до ноги.
– Зачіщают тєріторію под себя? Ми же ім мєшаєм.
Валькірія подивилася на селян, що ошелешено роззиралися довкола, і твердо сказала:
– Вивеземо людей до сусідів і повернемося. Мертвих треба поховати.
– Пайду трактор найду с пріцепом. Хоть би завьолся…
Курт кивнув. *** Спалахи пострілів освітлювали коридор і нелюдські фігури попереду. За кожною, що впала, лізла інша.
«Це не хамалі» – встиг подумати Тигр, вставляючи новий магазин.
Та-та-та! Та-та! Локі лупила короткими чергами просто над вухом. Замовкла. На бетон впав порожній магазин. Черга Тигра. Та-та-та! Та-та-та!
Кляті тіні лізли одна через одну, бризкали на стіни й стелю чорною кров’ю, падали, через них лізли наступні. Вісім метрів. Шість.
– Назад! – верескнув Тигр, відступаючи на крок.
– У мене останній магазин! – розпачливо крикнула дівчина, задкуючи.
Тіні лізли. Чотири метри! Ще одна впала, розхлюпуючи мозок із продірявленого черепа. Ще. Та-та-та! Все! Остання постать гепнулась за метр від Локі, яка продовжувала судомно смикати спусковий гачок. Автомат мовчав – набоїв уже не було.
Тиша… Тільки чути швидке дихання дівчини і те, як за кілька кроків ворушить кінцівками якась поранена істота. Тигр клацнув ліхтариком. Слабенький промінь вихопив із темряви десятки скорчених тіл, що лежали на підлозі в калюжах крові. На кожен метр вузького коридору по одному.
– Це не хамалі, – прошепотів він, роздивляючись тіла.
Локі вхопила його за руку біля ліктя й боляче стиснула.
– Це люди! *** Маленька колона просувалася степом. Два трактори з причепами, з яких стирчали стволи. Останній бастіон. Цим людям було фіолетово, чи вони остання надія людства, чи ні. Завдання просте – доїхати до сусідньої Василинівки і не здохнути дорогою від отруйних плювків. Сніг маскував ворога. Жіночі руки не звичні тримати автомат. Та нехай тільки сунуться! Діти на підлозі, закутані в ковдри, матері будуть битися до останку. БРДМ, очищений від отруйного слизу, їздив широкими колами навколо тракторів. Башточка обдивлялась периметр, Валькірія на броні прилипла до своєї оптики. Немає тварюк. То й добре. А от попереду щось є. Не хамалі. Чорна цятка. Дві. Три. Колона назустріч!
– Курте! Гості! – втупилася в оптику Валькірія.
– Бачу! – ледь чутно долинув голос із кабіни.
Зустріч посеред степу. Дві колони. Трактори з причепами, кілька легковиків і автобус. Жінки й діти. Поранені на підлозі причепів. Кров і жовтий слиз на колесах тракторів. Погляди без слів. Стали в коло, як колись козаки возами. Який-не-який, а захист.
БРДМ розвернувся на північ і заглушив мотор. З протилежного боку кола зупинився БТР. З люків повилазили бійці. Десятеро. Розсипалися по периметру. Курт вийшов назустріч.
– Це всі?
Людина в протигазі кивнула.
– А ми думали у вас перебути, – сумно посміхнувся Курт.
– Напали зранку. Ніхто не очікував, – озвався протигаз. – Ми чули вашу сирену, але тієї ж миті спрацювала й наша. У мене лишилося дев’ять бійців і п’ятдесят сім цивільних.
Курт мовчав. У нього три бійці і сорок шість цивільних. Небагато шансів, якщо зустрінуть зграю. *** Тиша давила на мозок. Останнє тіло перестало шкрябати підлогу нігтями. Що далі? Останній магазин клацнув, стаючи на своє місце. У Локі порожньо.
Тигр показав знаком «Вперед» і зробив перший крок. Дівчина витягла ножа з широким лезом. Такі ножі були у багатьох людей, називалися «останньою помстою». Ними рідко чистили картоплю чи різали сало. А носили, сподіваючись, що коли хамаль рватиме їхнє тіло, то з останніх сил встигнуть встромити широке лезо йому в горло, де шкіра найтонша. Вдавалось це далеко не всім, але надія – така штука, що помирає останньою.
Під ногами хлюпала кров. Тіла в обдертому лахмітті заважали йти. У скронях щось гупало, заважаючи прислухатися. Ще кілька кроків – і кінець коридору. Світло попереду не яскраве. І не електричне. Локі позаду перечепилась і впала на чийсь труп, встромивши в нього ножа.
– Мля… Розляглися тут, – прошипіла дівчина.
Попереду щось зашаруділо. Світло миготіло, наче хтось ходив туди-сюди перед вогнищем. Тигр мовчки стрибнув уперед і зник в отворі дверей. *** – І куди тепер? – розгублено подивилась Валькірія на Курта.
Командир мовчав. Тільки ледь скривився. Чи то поранена рука давалася взнаки, чи загальна ситуація безвиході.
– Давайте до Калинівки? Двадцять кілометрів, – озвався протигаз.
Курт кивнув.
– Інших варіантів немає. Цивільний транспорт по центру. В причепи по одному бійцю. БТР в авангарді, я замикаю. До шосе кілометрів п’ять, усім бути напоготові. На асфальті пришвидшимося.
– З Богом! – Валькірія пішла до найближчого трактора.
Невеличка колона почала шикуватися. Купка людей покидала свою землю, щедро политу потом і кров’ю. З примарною надією повернутися. Жінки безпорадно дивилися на поле, засіяне озимим житом, і витирали сльози. Сили боротися за життя закінчувалися. Сьогоднішній напад хамалів остаточно їх добив. Їм пощастило – вони вижили. Більшість їхніх друзів і рідних – ні.
А що далі? Зараз втечуть до Калинівки. Де гарантія, що хамалі й туди вже не дісталися? Куди далі тікати? Всі мовчали. Думали про одне, та відповіді не знав ніхто. Не знав її і Курт. «Доїхати до сусідів – там будемо думати, що робити далі» – він звик ставити перед собою конкретні цілі. Філософські роздуми його мало цікавили – від них голова починала боліти. *** Локі на якусь мить затрималася. Стрибати в невідомість з одним ножем у руках – це треба геть почуття страху загубити. А воно ще досі сиділо десь унизу живота. Ще секунду почекати! Бісова тиша! Автомат Тигра мовчав. Дівчина зробила крок до дверей.
– Ярино? – прорізав тишу здивований голос Тигра.
Стискаючи ножа, Локі увійшла до кімнати. Тут світліше, ніж у клятому коридорі.
Велике приміщення з уцілілим дахом. Підлога встелена лахміттям. Кілька бочок, в яких горіли невеликі вогнища. Біля дальньої стіни підвищення, таке, як сцена в них у клубі. На ній лахміття не було. Лише два старих широких шкіряних крісла поряд. Зайняті. В одному гордо сиділа молода дівчина, а в другому – її Вовка. «А може, вже й не мій», – блимнуло в голові Локі, коли вона побачила, що ті двоє у кріслах тримаються за руки.
Тигр, не опускаючи автомата, обережно ступав між бочок, наближаючись до сцени. Локі пішла ліворуч.
– Яринко! Не поясниш, що збіса відбувається? – Тигр втрачав терпіння.
Він очікував, що його зустрінуть як героя. Кинуться на шию, обцілують з ніг до голови, і принцеса навіки віддасть йому свою руку і серце. Але на троні сиділа Снігова королева! Холодний презирливий погляд, підкопилені губки. А поряд ще й Кай примостився – блідий хлопак, який міцно тримав за руку його дівчину! А він гарненький. Тепер зрозуміло, чому Локі пішла його визволяти, маючи лише три магазини набоїв і одного великого ножа.
– Навіщо ти прийшов? – війнуло холодом зі сцени.
– Трясця! Що за дурні питання? Тебе рятувати!
– Нам рятунок не потрібен! – розтулив рота «Кай».
Локі зло примружилась.
– Хто ж знав? Хоч би записки лишили, що так і так – не шукайте, все добре, ми тут у теплі, в добрі! Ми ж, бляха, думали, що з вас тут стейки роблять!
– Ми обрані!
– Для чого? Вечері чи сніданку? – Тигра вже починало тіпати.
– Ми маємо започаткувати нову расу людей! Щоб наш вид вижив! – Яринка підвелась. – Ми не такі, як інші. Ви всі – трупи, хоч дехто з вас ще ходить. Та це ненадовго. Хамалі знищать вас усіх!
– Угу! Але чому ти думаєш, що вони вас оминуть своєю увагою? На смак хіба не такі? Чи занадто лайном смердите? – Локі смачно сплюнула.
– Ми – новий вид людей! – хлопець теж підвівся з крісла. – Хамалі нас не зжеруть, бо вони нам служать! Ми нове покоління – телепати. Ми поєднали їхні мізки зі своїми. Тепер хамалі – милі домашні створіння, але тільки для таких, як ми! Це наші захисники, наша армія. Для вас вони назавжди залишаться нічним жахіттям! Вони жертимуть ваші тіла, а пекло забиратиме ваші душі! Не лише ваші два села вже знищені! Нашим нащадкам потрібні території без вас – ваш час вийшов!
У повітрі просвистів ніж і увійшов хлопцю просто в горло…
– Твій теж! Нехай спочатку пекло забере твою душу! – прошипіла Локі.
– Що ти наробила!!! – розпачливо верескнула Яринка і кинулась до «Кая».
Той упав. Тигр мовчки спостерігав за тим, як смикаються його ноги, як із шиї, пульсуючи, бризкає кров. Його колишня дівчина схилилась над тілом, не знаючи, що робити. То хапалася за руків’я ножа, то за голову, то за шию, намагаючись спинити кров. Підійшла Локі.
– То ось чому завила сирена зранку. В нас теж, мабуть, просто ми далі – не чутно було.
– Як ти думаєш, хтось вижив?
– Дуже сподіваюсь.
– Ніхто не вижив!!! – верескнула зі сцени Яринка. – Всі мертві! І люди, і хамалі! Але це лише початок! До старого немає вороття! Ви такі самі трупи, як і ті посланці нових Богів, чиї тіла лежать у коридорі! Я приручу нову зграю! Я знайду таких, як я. Так само, як знайшли мене! І сама стану Богом!
Тигр скривився. Не від злості чи огиди – від жалю. За розбитим коханням, за мріями, за даремно втраченими життями.
– А ідея про те, щоб жити в мирі з хамалями всім людям, тобі на думку не спадала? Якщо ти вже здатна встановлювати з ними контакт, то зроби з них сторожових собак, щоб села охороняли! Навіщо вести війну на повне винищення? Мало вам, що людей ледь не до ноги бомбами знищили?
Дівчина похитала головою.
– Вони не хочуть.
– Хто?
– Боги! Сказали, що це людство негідне життя. У вас був шанс – ви його втратили. Час новим видам зайняти ваше місце.
– І де ж вони, ті Боги?
– Вони вже тут, на Землі! Спустились з небес і оселились у печерах на березі Дніпра, на півночі.
Локі з Тигром перезирнулися.
Тіло на сцені припинило смикатись. Яринка повільно нахилилась і витягла з горла ножа.
– Ваша черга помирати…
*** Давно не було на небі такого яскравого сонця. Хмари пилу досі стримували промені. Але не сьогодні. Західний вітер розвіяв попіл.
– Що далі? – Тигр перевірив магазин.
Двадцять набоїв. І штик-ніж, у міць якого не дуже вірилося.
– Може, вона збрехала про наші села? – Локі стояла поруч, витираючи лезо своєї «останньої надії».
– Навряд, – скривився Тигр. – Ми чули сирену. І я бачив її очі. Вони не брехали.
Дівчина поклала руку на плече хлопця. Вона, як ніхто, відчувала його біль – бачила, як затремтіли руки, коли палець натискав на гачок, бачила, як скотилась по щоці сльоза, коли впала Ярина, прошита автоматною чергою. Локі все розуміла, бо власноруч загнала «останню надію» в горло коханого.
– То хоч набої візьмемо. І трактора. Все ж легше буде їхати на північ.
– Ти думаєш про те, що і я?
– Не знаю. Легенди про київські печери вже тисячу років не дають спокою людству.
– Так, а за цей час ще й нові нарили!
Локі здивовано глянула на хлопця. Тигр посміхнувся.
– Про метро чула? |