РБЖ-Азимут

  Количество символов: 27771
Конкурс горору Первый тур
рассказ открыт для комментариев

aq016 Найдорожчий скарб


    Підкидаю хмиз у багаття. Багряно-жовте полум’я залюбки перекидається на сухі гілки, бадьоро витанцьовує, потріскуючи й насвистуючи життєрадісний мотивчик. Одразу стає затишніше. Підсуваюсь до вогню, щоб зігрітись, а ще втамувати незвичне відчуття незахищеності, адже я ще ніколи не ночував у лісовій глухомані. Вогнище яскраво освітлює Сергія, казанок, рюкзаки та спальники. Втім уже за стовбурами ближніх дерев на нас чатує непроглядна темрява. Через це час-від-часу кортить озирнутися й перевірити, чи хто підступно до нас не підкрадається. Зненацька позаду лунає хрипкий протяжний крик від якого в жилах холоне кров. Здригаюсь, відчуваючи, як серце завмирає, а волосся на голові мало не стає дибки. ‒ Не сіпайся! ‒ усміхається Сергій, спостерігаючи мою нажахану фізіономію. ‒ То ‒ пугач. Звична справа. Прокинувся і сповіщає, що ця територія ‒ його. ‒ А схоже, наче хтось втрапив вовкові в пащу і волає про допомогу, ‒ белькочу перше, що приходить на думку, аби товариш не вважав мене таким вже страхополохом. ‒ Може треба й справді когось порятувати? Га? ‒ Одразу видно, що ти домашня людина. Напевно від свого комп’ютера далі, ніж на кухню чи в туалет, не ходиш, ‒ поблажливо пояснює напарник. ‒ Інакше знав би, що вовки частенько збираються в зграї, і якщо якийсь чолов’яга й справді заблукає в тій місцині, де вони полюють ‒ йому нічим не допоможеш. ‒ Але ж спробувати треба… ‒ заступаюсь за ймовірних жертв вовчого свавілля. ‒ Краще помізкуй над тим, що о такій пізній порі цими хащами хтось може вештатись умисно. І він напевно знатиме, як постояти за себе при зустрічі із хижим звіром, або з тими людьми, які йому докучатимуть. Від слів Сергія стає моторошно. Мимоволі втягую шию у плечі. Уява одразу малює вервечку страхітливих істот. Починаючи із класичних образів сердитого на непроханих гостей лісовика; хтивих мавок, охочих позбиткуватись із молодих парубків; чортяки, який працює цілодобово сім днів на тиждень аби лиш занапастити побільше християнських душ; і аж до сучасних персонажів на зразок красунчика-вампіра в дорогому костюмі, чи дуже голодного, але тупого зомбі. Лежачи в квартирі на м’якому дивані, подібні фантазії лише розважили б мене, але тут, у лісових нетрях, коли до найближчого села більше десятка кілометрів та ще й серед ночі ‒ кожен образ набуває настільки реалістичних рис, що мороз пробігає по шкірі. ‒ Це ти про кого? ‒ запитую, стишуючи голос, наче остерігаюсь накликати біду. ‒ Про себе, звісно! ‒ відповідає Сергій із серйозним виглядом. А потім від сміху мало не падає у полум’я. В останню мить товариш такі повертає собі рівновагу, проте ненароком тручає казанок із залишками каші. Добре, що ми повечеряли, інакше мали б збиток. І собі посміхаюсь: гарний жарт ‒ то перша справа, щоб заспокоїти нерви. ‒ Не віриш? ‒ примружується давній друзяка. ‒ Та я за останні роки в таких місцинах побував, що тобі й не снилося! Всю Україну об’їздив! Трипільські поселення, скіфські кургани, середньовічні замки, стародавні церкви, козацькі кладовища… А Галич, Остріг, Кам’янець-Подільський, Меджибіж, Хотин – знаю краще за їх мешканців. Набачився такого, що іншим за все життя й десятої частини не перепаде. ‒ Щось коштовне часто траплялось? ‒ Авжеж. Але не так багато, як хотілося б, ‒ після тривалої паузи багатозначно каже Сергій. ‒ Та ще маю мрію, відшукати щось величне. На кшталт золота Павла Полуботка чи скарбів Олекси Довбуша. Щоб довіку собі ні в чому не відмовляти. ‒ Й ти справді не боїшся таким займатися? ‒ недовірливо цікавлюся я. ‒ Адже за легендами подібні місця вважаються під надійною охороною нечистої сили… ‒ Звичайно, ні, ‒ перебиває мене Сергій, в його голосі бринить зверхність. ‒ Я не вірю в забобони, а з людьми завжди можна якось домовитись. На підтвердження слів товариш підтягує светра і я помічаю за поясом руків’я пістолета. А зброя, як давно відомо, майже завжди сприяє консенсусу. *** …Пиво, після третього кухля, здається майже солодким, гамір від теревень довкола відступає на край свідомості, тіло охоплює приємна млість. Усі проблеми починають здаватися не такими вже й значними. Подумки хвалю себе за те, що вирішив присвятити вечір відпочинку, а не самоїдству ‒ тобто тому, чим я регулярно й успішно займався останні три місяці, залишаючись після роботи на самоті. Як же добре тим людям, які вміють знімати стрес такою простою річчю, як алкоголь! Мене цей спосіб раніше не приваблював. Не те, що я його ніколи не пробував, просто не мав особливої в тому потреби. Одначе, коли обставини складаються так, що постає вибір між гнітючою депресією і невеличким підконтрольним запоєм ‒ я обираю останнє. Хоч і розумію, що завтра на мене очікує серйозне похмілля. За мій столик підсідає огрядний бородань з пузатою пляшкою «Мартелю». Наливає тягучий янтарний напій в свій келих. Запитально дивиться на мене. Я хитаю головою. Ненавиджу коньяк, від однієї думки про нього мій шлунок корчиться в спазмах. ‒ Не хочеш ‒ мені більше зостанеться, ‒ каже товстун і поволі, явно смакуючи, випиває першу порцію. ‒ До речі, мене звати Артур. Добре хоч не лізе в бійку, щоб примусити мене до спільної випивки. ‒ Олександр, ‒ обмінююсь з ним люб’язністю. Дуже сподіваюсь, що на цьому наше спілкування закінчиться. Я взагалі не любитель базікати з чужаками. ‒ Жінкам від нас треба тільки одне ‒ гроші! ‒ заявляє мій новий знайомий, наливаючи собі знову. ‒ А те, що у чоловіка робиться на душі їх узагалі не цікавить. Для кращої ілюстрації почуттів, Артур б’є себе кулаком в груди і тяжко стогне. І навіщо я сюди прийшов? Щоб вислуховувати те, що є болісним і для мене? ‒ Я ж стараюся, працюю. Всю зарплату віддаю, а їй усе не догода, ‒ голос у огрядного дядька стає плаксивим. Він присувається ближче. Роззираюсь довкола: всі столики зайняті, за ними сидять не менше двох-трьох відвідувачів. Тільки у протилежному кутку, в напівтемряві, хтось займає місце наодинці. ‒ Знаєш, вона пообіцяла, що піде до іншого, ‒ нав’язливий сусід хапає мене за рукав, щоб утримати увагу до своїх проблем. ‒ І я їй вірю! Вони всі такі егоїстки! Щемить серце. Бо зі мною вже три місяці, як порвали стосунки. Може і через гроші. У житті все так взаємозв’язане, наче у комп’ютерній програмі. Кохана хоче, щоб ти їй приділяв більше уваги? Значить на роботу залишається менше часу і менше грошей буде на подарунки та гарні ресторани. Побачення стають не такими яскравими та романтичними. А коли зосереджуєшся на праці ‒ кохана сумує й підозрює у зраді! Раптом помічаю, що той одинак за дальнім столиком подає мені знаки рукою. Махаю у відповідь. Ось і пристойний привід покинути надокучливого бороданя. Підвожусь і нетвердою ходою простую через усю залу. Ймовірно мене з кимось спутали, адже я тут буваю дуже рідко. Та зараз мені на це начхати. Головне, що я відкараскався від скиглія, якого, на мою думку, й так занадто довго ще якась жінка терпить. ‒ Сашку? Скільки літ, скільки зим? ‒ дивується чолов’яга, що сидить на самоті. Упізнаю давнього товариша, з яким разом знімав кімнату, коли ще вчився в університеті. ‒ Сергію? Не може бути! Ми обіймаємось, плескаючи один одного по плечах. ‒ Ти майже не змінився, ‒ каже Сергій, всаджуючи мене біля себе й підливаючи горілки у мій надпочатий кухоль пива. ‒ Ну, розповідай! Як життя? Чим займаєшся? ‒ Та так, ‒ знизую плечима. ‒ Системний адміністратор в одній фірмі, з комп’ютерами працюю. А ще, інколи, йду на сторонній підробіток. ‒ І добре платять? ‒ Вистачає. А постійно їсти хліб з маслом навіть шкідливо! ‒ жартую я. ‒ Ти ж відмінник! Невже не вигадав, як менше працювати, а більше отримувати? ‒ А ти як? Археологи зараз у ціні? ‒ перевожу розмову з неприємної для себе теми. Сергій закінчив історичний факультет. Щоправда вчився він не дуже, хоч здібності у нього були. От тільки довго зосередитись на чомусь одному в нього не вистачало терпцю. ‒ Дивлячись які, ‒ загадково відповідає він. ‒ Особисто мене зараз усе влаштовує. А незабаром, гадаю, буде ще краще. ‒ Круто! А для мене не знайдеш якогось підробітку? ‒ зазвичай в тверезому стані мені було б незручно про таке прохати. Але випите пиво розв’язує язика і таким сором’язливим людям, як я. ‒ В мене скоро відпустка… Хочу спробувати щось нове. ‒ А чого ж, можна, ‒ після тривалих роздумів погоджується Сергій. ‒ Надійний напарник нікому не завадить. Тільки мусиш мене слухатися краще, ніж немовля мамки. ‒ А це… без криміналу? ‒ про вся випадок перепитую я. ‒ Якщо не зловлять ‒ то без, ‒ хитро посміхається товариш. ‒ Ти за кого мене маєш? Я ‒ серйозний науковець, мене знають багато поважних людей. Навіть зі штатів прилітають на консультації. Утім, якщо боїшся ‒ не вмовлятиму! Вирішуй! ‒ Гаразд. Згоден, ‒ киваю я, хоч погане передчуття й шкребеться на денці душі… *** Сергій стрімко підводиться. По його вкрай зосередженому вигляду здогадуюсь, що він до чогось напружено прислухається. Та окрім легенько потріскування гілок у багатті та прискореного стуку власного серця я більше нічого не чую. Навіть осоружний пугач мовчить, наче остерігається чогось лихого. Тим часом товариш робить мені знак слідувати за ним і хутко йде до великого дуба, що росте в десятку метрів звідси. Ховаємося за товстим стовбуром дерева. Вузлувата кора дере шкіру на долонях. Я прагну пояснень, та Сергій тільки сердито шикає на мене. З нашої криївки добре видно галявину з вогнищем посередині. Полум’я ще має поживу, але якщо не підкидати дрова, то через півгодини воно згасне. А залишатись у повній темряві мені зовсім не хочеться. Кого чи чого ми чекаємо? І що мені робити, коли воно навідається до нас? Зненацька помічаю темну постать у довгому, мало не до землі, одязі. Вона стоїть з протилежного від нас боку багаття. Саме на тому місці, де я нещодавно сидів. Здається ця проява виникла нізвідки. Тільки що дивився ‒ не було, а за мить ‒ уже є… Відчуваю, як від переляку терпнуть кінцівки, і наче міцний обруч стискає горло. Кортить закричати й дременути звідси куди подалі, та це зараз не в моїх силах. Може це сон? Жахіття мені деколи сняться. І в них я такий же безпорадний та знерухомлений, як зараз. Отже слід трішки потерпіти і я обов’язково прокинуся. Ще й посміюся потім над собою… А якщо все це наяву, то справі наші кепські. Позираю на друга. Хоч він і поруч, але в темряві не можу розгледіти його обличчя. Може саме тепер і варто діставати зброю? Інколи один її грізний вигляд може змінити наміри супротивника. ‒ Во ім’я духа святого й духа злого! В-виходьте! ‒ здригаюсь від низького розкотистого голосу. В ньому бринить така впевненість, що ми підкоримось, наче він усе життя звик наказувати і не потерпить відмови. ‒ Інакше більше мене не побачите. Хм-м-м! Наче я його прохав до нас серед ночі підкрадатися! Щось тут не так! Тим часом Сергій повагом виходить із-за стовбура на галявину. Поправляє одежу, обтрушує пил зі штанів. І взагалі поводиться так, наче нічого особливого не трапилось. Ну й титанова у нього ж витримка! Слухаючи його історії про археологічні мандрівки, я раніше підозрював товариша у бажанні прикрасити факти яскравими побрехеньками, як він це колись робив у юності. Однак зараз я готовий вірити йому на всі сто відсотків. ‒ І вам доброго здоров’я! Вже гадав, що не прийдете, ‒ відповідає мій товариш наближаючись до чужака. ‒ Адже щоб призначити зустріч у такому місці треба мати вагомі причини… Або гарне почуття гумору! ‒ Ми ніколи не порушуємо своїх слів, ‒ постать у чорній халамиді здається роздратованою. ‒ Бажаєш отримати найдорожчий скарб? Все зважив? ‒ Якби сумнівався ‒ мене тут не було б, ‒ зауважує мій друзяка. ‒ А я не тільки тебе запитую, ‒ чужак підіймає руку й вказує довгими кістлявими пальцями у мій бік. З моєї хованки у відблисках полум’я вони здаються білими, наче належать мерцю. ‒ Ось він ‒ також добровільно на це погоджується? Нічого не розумію. Сергій мене ні про що не попереджав. ‒ Сашку, йди сюди. Є розмова, ‒ зве мене мій роботодавець. Дуже не хочеться покидати криївку. Відчуваю, що мене змушуватимуть до чогось недоброго. І чому я в тому барі не залишився разом з бородатим скиглієм? Ну, став би йому суперечити. Доводити, що жінки всі різні, як і чоловіки. Може би й отримав від нього по морді. Хіба то було б так погано, як зараз? А Сергій знайшов би іншого для своїх небезпечних пригод. Жаль, що моя мудрість проявляється лиш заднім числом… ‒ Я згоджувався тобі допомагати в археологічній розвідці, ‒ про всяк випадок нагадую йому нашу домовленість. ‒ Ну і в різних побутових справах, як буде потреба… ‒ Послухай, друже, ‒ перебиває мене товариш, в його голосі звучать винуваті нотки. ‒ Я тебе добре знаю і просто поїхати до цієї глухомані ‒ то вже справжній подвиг для такого, як ти. Якби я розповів все наперед ‒ твоєї згоди ніколи б не отримав. ‒ Це точно, ‒ киваю я. ‒ Не люблю ризикових справ. ‒ Тому до скону тягтимеш лямку на передбачуваній, але копійчаній роботі, якщо не зрозумієш, що такий шанс як зараз ‒ дається раз у житті, ‒ каже Сергій і на його слова моя душа відзивається гострим болем. ‒ Й не використати його ‒ гріх! З хвилину обмірковую почуте. Що би зараз не вирішив ‒ все-одно шкодуватиму, або за тим, що вчинив, або за тим, що побоявся зробити. Нарешті запитую: ‒ Що від мене вимагається? ‒ Бути готовим і до життя, й до смерті, ‒ врочисто повідомляє чужак в чорній одежі. Обличчя його заховане під великим каптуром і я не можу з впевненістю сказати, чи це взагалі людина. І вже точно не схоже, що він уміє жартувати. *** Простуємо вслід за чужинцем, підсвічуючи собі ліхтариками. Дивно, та провідник не використовує ніякого освітлювального приладу. Він рухається в нічному лісі так впевнено й швидко, наче це міський тротуар серед білого дня. Нам навіть важко за ним устигати. Ще й на плечі тисне чималенький ранець, а під ноги постійно втрапляють кляті гілки або каміння. Раз-по-раз стираю рукавом рясний піт з чола. ‒ Куди йдемо? ‒ запитую так тихо, щоб мене почув тільки товариш. Адже розмовляти з істотою, яка ймовірно бачить у темряві ‒ зовсім не хочеться. ‒ Десь тут має бути щось на зразок древнього капища, ‒ шепче мені у відповідь Сергій. ‒ Підземного. Принаймні так мені розповідав один знайомий. Він ще патякав, що ці сектанти поклоняються дияволу, чи чомусь дуже подібному. Проводять людські жертвоприношення. Але то все ‒ вигадки. Напевно для того, щоб ніхто зайве не пхав сюди носа. А от щось дорогоцінне у них має бути. Нутром чую! Мало не шпортаюсь, хоч під ногами зараз рівно. Я не віруючий, та все-одно мені не приємно. Адже на світі є ще багато такого, про що ми й не здогадуємось. А що як справді комусь вдалося встановити зв'язок із силами, непідвласними нашому розумінню? ‒ Та не бійся! ‒ підбадьорює мене напарник, кидаючи погляд на провідника. Втім тому, здається, взагалі не до нас: він ще жодного разу не озирнувся перевірити, чи його підопічні не відстали. ‒ Стародавні культи ‒ суцільний примітивізм. Шанують ідолів, духів предків чи тотемні тварини. Не здивуюсь, якщо вони поклоняються такому ж чорному метеориту, як мусульмани у Каабі. Або якій-небудь тисячолітній кам’яній бабі. З його то досвідом у таких справах всі релігії видаються фантазіями на тему створення світу та здатності людини вмилостивити вищі сили подарунками чи гарною поведінкою. Я не дуже розуміюсь на теологічних питаннях, отож вирішую за краще не суперечити. Головне, щоб нам справді не випустили тельбухи, нехай і в ім’я якось славетного божества. А все інше я вже якось перетерплю. Поспішаємо за сектантом, хоч насправді я був би не проти загубитися по дорозі. Але Сергій, який замикає нашу групу, частенько підганяє мене уперед легенькими стусанами. Ми кілька разів міняємо напрям руху. То деремося вгору, то мало не скочуємося в якесь урвище, або перескакуємо струмок... Можливо провідник просто водить нас по колу, щоб заплутати й не дати запам’ятати дорогу до його обителі? Коли над верхівками дерев починає світлішати ‒ ми нарешті зупиняємось. Чомусь зринає в свідомості прочитана ще в дитинстві казка, де зі сходом сонця нечиста сила зникає й залишає в спокої бідолашних дійових осіб. Чоловік у довгій чорній, схожі на ту, що носять монахи, одежині стає навколішки перед величенькою брилою. Помічаю на ній по краям два заглиблення, наче для рук. Й справді він кладе туди свої долоні. Відсапуюсь, знімаючи рюкзака. Сергій робить так само. Нам вкрай необхідно зробити привал. Ноги гудуть і ниють. Та й щось перекусити не завадить. За цей нічний марафон особисто я спалив калорій більше, ніж за весь минулий рік. Однак сподівання на перепочинок марні. Не розумію, як наш провідник самотужки зсуває здоровезний камінь, але під ним зяє величенький отвір, в який поміститься і людина. ‒ Ласкаво прошу! ‒ сектант для певності вказує напрям рукою. Кружельцятко світла на мить ковзає по його каптурі й вихоплює обличчя. Я ж мало не впускаю додолу свого ліхтарика. Такого старезного дідугана я ще не видів. Йому напевно років зо сто. І як він узагалі досі не розсипався на порох? На тлі суцільних зморшок вирізняються колючі очі. Вражає їх бляклість. А ще відсутність вій та брів. Невже моє припущення, що ця істота ‒ не зовсім людина ‒ має право на існування? ‒ Тільки після вас, ‒ ставить умову підозріливий Сергій. ‒ Я маю зачинити хід, ‒ каже провідник. ‒ Не думаю, щоб вам це було під силу. ‒ А навіщо зачиняти? Ми до вас ненадовго, ‒ пробую я вмовити господаря залишити нам можливість для відступу. Або для втечі, це вже як рахувати. ‒ Вийдете звідси іншим шляхом. Якщо витримаєте випробування, звісно. Після такого пояснення кортить запитати, що буде з нами в разі невдачі, але Сергій не дає мені часу оговтатись і підштовхує в спину. З отвору тхне застояним повітрям. Висвічую круті сходинки, які губляться десь в глибині. Почуваюсь, наче Ніл Амстронг перед першим кроком на поверхню Місяця. Хоч би не впасти, інакше точно шию зламаю. Обережно спускаюся, опираючись руками на стіни. Позаду напружено сопе товариш. ‒ Світло чи пітьма, небо чи земля, минуле чи майбуття, ‒ речитативом волає дідуган якусь чудернацьку молитву, ‒ радість чи горе, суша чи море… Щось дуже знайоме вгадується мені в цих словах. А що саме ‒ згадати не можу. Раптом все перекриває гуркіт зверху. Мимоволі пригинаюсь, озираюсь назад. Хід назовні й справді зачинено. Але фокус у тому, що провідник залишається з того боку. Ми ж відрізані від світу такою брилою, що й наші голоси з-під неї ніхто не почує. І єдиний шанс врятуватись ‒ рухатись в підземелля з надією, що вихід такі існує. *** Те, що сталось, не було несподіванкою для мого товариша. Втім Сергій усе-одно довго й барвисто лається, використовуючи термінологію різних релігій, в тому числі малопоширених. Не будь я настільки пригніченим нашим жалюгідним становищем, то щиро позаздрив би його теологічній ерудиції. Мій друг навіть спересердя грюкає руків’ям пістолету по «кам’яним дверям», аж поки не переконується в марності зусиль. ‒ От гаспидові діти, ‒ каже він трохи заспокоюючись. ‒ Ви ще в мене гопака потанцюєте! До кривавих мозоликів, обіцяю! Я ж увесь цей час, відколи ми потрапили у пастку, думаю про те, що нікого з рідні не попередив куди і як надовго їду. І якщо зі мною станеться найгірше ‒ ніхто не знатиме де мене шукати. Навіть поховати по-людськи не зможуть. ‒ Досить сумувати! ‒ читає моє обличчя, як відкриту книгу, дипломований історик. ‒ Я так просто не здаюсь! Наша буде зверху! Ось побачиш! Починаємо спускатися в невідомість. Намагаюсь ступати обережно: один невірний крок і полечу вниз сторч головою. Щоб відволіктися від депресивних думок, рахую східці. На жаль, на другій сотні збиваюся. Подекуди помічаю невідомими мені письменами, можливо, руни чи якийсь давній клинопис. Нарешті екзекуція закінчується й остання сходинка залишається позаду. Далі ‒ довгий горизонтальний коридор. Добре, хоч не перлись пішки до самого пекла… Через сотню метрів тунель виводить до величезної печери, за розмірами схожої на концертний зал чи арену цирку. Не вистачає тільки крісел та сцени. Вожу ліхтариком навсібіч. Стіни щедро прикрашені видряпаними на них малюнками. Ось тут зображено стадо биків з величезними рогами, трохи далі ‒ приготувався до стрибка тигр з довгими, схожими на козацькі шаблюки, іклами, а за ним видно, як натовп голих людей зі списами в руках оточує півколом волохатих слонів з розлогими бивнями. З першого погляду скидається, що все це малювали діти. Придивляюсь уважніше й у свідомості зринає здогад ‒ це справа рук наших пращурів. Техніка виконання і сюжети картин свідчать: переді мною мистецтво такої сивої давнини, в порівнянні з яким Єгипетські піраміди чи навіть Стоунхендж ‒ ще досить юні споруди. ‒ Схоже я бачив у гротах Кам’яної Могили неподалік Мелітополя, ‒ зауважує Сергій, і собі роздивляючись підземну галерею. ‒ А про це місце ще ніхто не знає. Справжня сенсація. Шкода, що на цьому великих грошей не зробиш. Десь тут має бути справжній скарб. І присягаюсь усіма святими й грішниками, що знайду його! Вирішуємо відпочити й перекусити бутербродами. Згідно годинника назовні вже ранок. Десь там нагорі весело співають пташки, ясно світить сонце, а тут все таке саме, як і тисячоліття тому. Надійно приховане від стихійних лих та плюндрування. В глибині душі відчуваю щось на зразок вдячності до теперішніх господарів підземелля за їх турботу щодо збереження художньої спадщини людства. Колись посеред цієї печери відбувалися таємні магічні обряди. Можливо саме на цьому місці, де я жую хліб з шинкою та сиром, мій пра-пра-пра-багато-разів-прадідусь вирішував важливі питання війни й миру. Чи дебатував стосовно перспективи використання нового винаходу ‒ колеса. А моя пра-пра-пра-багато-разів-прабабуся вичитувала його, за те, що він так пізно вертається з полювання додому. Після сніданку обходимо підземну галерею по периметру, намагаючись знайти ще один коридор, який вивів би нас нагору, до омріяної свободи. Проте нічого подібного не трапляється й мене охоплює сум. Навіть Сашко виглядає розчарованим. Щоб остаточно впевнитись ‒ робимо ще два круги, перемацуючи мало не кожну тріщину. Невже нас просто пошили в дурні? Про всяк випадок обходимо й центральну частину підземного святилища. Дивує рівна підлога, певно її «відшліфували» голими ступнями численні відвідувачі в далекому минулому. Посеред печери міститься невеликий кам’яний підмурок. Щось на зразок вівтаря для жертвоприношень. На ньому зображено два черепи: один ‒ червоною, другий ‒ чорною фарбою. Підкликаю Сергія. Показую на малюнки. Та він роздратовано хитає головою. ‒ Треба вертатись назад, ‒ пропонує мій товариш, присідаючи на вівтар. ‒Спробувати якось підважити ту брилу. Інакше ми тут з нашими припасами довго не протягнемо. Та й узагалі сидіти склавши руки ‒ не в моїй натурі. Знічев’я вмощуюсь поруч з товаришем. І цієї ж миті через моє тіло мовби проскакує потужний електричний розряд. Не встигаю й оком змигнути, як навколо нас, наче в якомусь фантастичному фільмі, раптово змінюються декорації. Ми у тій же печері, тільки оточені щільним колом людей у звіриних шкурах. В багатьох із них руки стискають списи, а декотрі тримають палаючі смолоскипи. На обличчях тубільців страх і ненависть. Вскакую на ноги, піді мною щось тріщить. Та це ж купа людських черепів! Білувато-сірих, з гротескними посмішками. Деякі з дірками на потилиці, лобі чи на скронях. Озираюсь на товариша. В нього від усього побачено відвисає щелепа. *** Щипаю себе за плече ‒ боляче! Реальність того, що відбувається не підлягає сумніву ще й з причини неймовірного лементу, від якого у мене закладає вуха. Плем’я так голосно репетує, наче побачило перед собою не людей, а гидких демонів. Хоча, чого дивуватись? Хіба не так само реагував би наш пересічний православний люд, якби в розпал врочистого богослужіння посеред церкви нізвідки з’явилися би чужинці в чудному вбрані? Таких приблуд віруючих одразу охрестили б не інакше, як прислужниками сатани, зі всіма моральними та правовими наслідками. Сергій, нервово шарпаючи одяг, витягує із-за поясу пістолет. Кидаюсь до нього, намагаючись зашкодити зняти запобіжника: ‒ З глузду з’їхав? На всіх набоїв не вистачить, тільки накличемо на себе їх гнів. ‒ Це світ навколо втратив клепку, а не я, ‒ відказує напарник хрипким голосом. ‒ По-твоєму вони зараз ще спокійні? А ну, пусти! Дай хоч одного прикінчити! Деякий час борюся з Сергійом, аж поки він не вгамовується. Відбираю зброю від гріха подалі. Тим часом люди навколо потроху змовкають, зате починаю ритмічно грюкати низом списів по підлозі. Відчуваю себе в центрі ритуального дійства. І накивати п’ятами звідси немає ніякої змоги. Та й куди? В хащі до шаблезубих тигрів чи мамонтів? Вже краще богові душу віддати тут, серед представників свого виду. ‒ Що далі? ‒ питаюсь у товариша. Він пригнічено мовчить. І взагалі здається, що друг юності настільки приголомшений цією халепою, що втрачає звичне самовладання. Озираюсь на вівтар. Треба повторити все, що ми чинили першого разу. Може цей часовий перехід працює і ще в якійсь бік, або хоча б поверне назад. Помічаю на кам’яній поверхні чотири мальовані черепи. Два червоних та два чорних підряд. Що б це значило? ‒ Мерщій сідай так, як раніше, ‒ гукаю до Сергія. На щастя він розуміє, що я маю на увазі, й швидко виконує прохання. Я сам роблю те ж саме. Одначе не відбувається нічого. Було наївно сподіватися, що процес переміщення запускається в різні боки однаково. Знову підвожуся на ноги. І навіщо тут накидано черепів? Тільки заважають. Стоп! А якщо вони тут для справи? Ще й на вівтарі їх намальовано вдвічі більше, ніж у моєму часі. Може для того, щоб запрацювала магія транспортування слід покласти потрібну їх кількість на поверхню жертовника? Напевно в товариша виникають подібні думки: не змовляючись ми підіймаємо з підлоги й ставимо на узвишення чотири найбільш цілі черепні коробки. І знову нічого не виходить. А публіка навколо явно прагне яскравої розв’язки. За командою високого чолов’яги в медвежій шкурі, напевно вождя чи шамана, його посіпаки наставляють на нас списи. Одні з них заточені досить вправно, інші ‒ як-небудь, а до деяких міцно прив’язані гострі кам’яні наконечники. Почуваюсь, наче бик перед коридою. Здається, що виходу просто не існує і нас очікує безславна загибель. У мого друга підкошуються ноги і він осідає на підлогу, спираючись спиною на вівтар. Сергій закриває обличчя долонями й щось гаряче шепче. Можливо, першу й останню в житті молитву. Що ж, в критичні моменти багато хто навертається до бога. А мою душу крає думка, що я опустив щось вкрай важливе. Думай! Думай! Думай! Кажуть, що перед смертю все життя пролітає перед очима. А в мене перед очима проскакують тільки останні його фрагменти. «Бути готовим і до життя, й до смерті…» ‒ згадуються слова провідника. «Світло чи пітьма, небо чи земля, минуле чи майбуття, ‒ речитативом волає страхітливий дідуган, ‒ радість чи горе, суша чи море…» І зображення червоних і чорних черепів на вівтарях з різних історичних епох. «Два кольори, мої два кольори» ‒ звучить в голові приспів з відомої пісні. І раптом, наче з багатьох елементів пазл, складається здогад. Всі ці речі об’єднує… бінарний код! Одиниця й нуль! Найелементарніша система числення, яку покладено в основу роботи комп’ютерів. Можливо він лежить і в основі магії? Серце шалено калатає. Тремтячими руками викладаю на вівтар один по одному ту кількість черепів, яка, за моїми підрахунками, нас врятує. Яка ж феноменальна іронія долі! Мені, системному адміністратору зі стажем, доводиться рятувати життя за допомогою магічного діяння… Це було останнє, що я встигаю подумати в тій печері, бо вже наступної миті вітерець куйовдить моє волосся, на щоці відчуваю сонячне тепло, а легені вдихають свіже повітря. Ми знаходимося на лісовій галявині, поблизу вчорашнього багаття. Деякі речі, що не встигли прихопити з собою, валяються на тих же місця, де їх і полишили. Наприклад, брудний казанок. І я навіть знаю, чия черга його чистити. ‒ Хвала всім богам! ‒ життєрадісно волає Сергій, вскакуючи на ноги. І одразу починає метушитись, щось шукаючи. ‒ А де ж скарб? Вони обіцяли! Ти ж свідок! Широко всміхаюсь. Цікаво, коли друг нарешті зрозуміє, що ми його вже отримали?