Першим, що привертає увагу в кабінеті керівника — логотип відомства над його кріслом. Зображення земної кулі, яка оточена середньовічною фортецею вельми реалістичне. На рівні екватора нашу планету оперізує зубчата кам’яна стіна, дві високі башти по краям малюнку символізують неприступність, а третя, по центру, в якій розміщуються невеликі замкнуті ворота – нашу самовіддану пильність. — Доброго дня! Викликали? — затримуюсь я на порозі. — Жераре? Проходьте, присідайте,— чується у відповідь. Обличчя Ван Лу залишається спокійним, навіть тембр голосу звичайний, тільки колючий погляд маленьких чорних очей виказує занепокоєння. Востаннє він так дивився, коли виникла загроза вторгнення храптійців. Добре, що тоді вдалося все залагодити масованим ударом по їхніх базах. Отже й зараз справа серйозна. Та яке лихо не сталося би - я завжди готовий захищати нашу багатостраждальну Землю. — Вибачте, що змусив терміново прибути в штаб-квартиру. У для вас є делікатна, невідкладна й секретна справа, — діловито повідомляє керівник. За манеру буравити співбесідників у кризових ситуаціях неморгаючим поглядом шефа прозивають не інакше, як Пугачем. І справді Ван Лу зараз нагадує старого мудрого птаха. — Уважно слухаю, — відгукуюсь я, влаштовуючись у кріслі. — Тридцять два роки тому в систему Кеплер 15486 була відправлена наукова експедиція. Корабель «Необія» в складі дванадцяти членів екіпажу мав налагодити контакт зі стародавньою чужинською расою, яких називають сяючими. Це про них по Галактиці ходять дивні легенди, як про дуже мудрих та вкрай загадкових істот. Справжній вигляд котрих нікому не відомий. Та ви й самі напевно чули подібні історії… Моє серце спочатку завмирає, а потім стає шалено битися. Шеф розворушив давній біль. Якби тепер повідомили, що всі планети Сонячної системи одночасно зійшли з орбіт — це зачепило би мене менше. Адже в тій експедиції брала участь Тара, єдина жінка, яку я кохав. І яка загинула більше тридцяти років тому, назавжди зробивши мене нещасним. — По прибутті від екіпажу отримано єдине коротке гіперповідомлення, після чого на зв'язок вони більше не виходили, — зігнутим в гак старечим пальцем Ван Лу вибирає на віртменю потрібний файл. Комп'ютер слухняно формує у повітрі коротенький текст, характерний для енергозатратної гіперкомунікації: «Контакт успішно встановлено. Зроблено неймовірні відкриття. Негайно повертаємось на Землю». Це повідомлення я й так пам’ятав чи не краще за назви битв Альтаїрського чи Фомальгаутського конфліктів. В той час його обговорювали всі інформаційні агенції. Людство жило в очікуванні чогось грандіозного. Змін, які дозволили б перескочити на наступний щабель еволюції. Я часто повторював ці десять слів довгими безсонними ночами, мріючи побачити й обійняти Тару після довгої розлуки. А коли терміни прибуття експедиції з Кеплер 15486 давно скінчилися — зрозумів, що даремно себе катую. Незважаючи на всі технологічні досягнення космос був, є і буде найнебезпечнішим місцем. Через кілька років на пошук зниклих послали три лінкори. Однак діставшись потрібної планети вони нічогісінько не виявила. Ні решток нашого корабля, а ні будь-яких слідів перебування там клятих сяючих. Ймовірно наших посланців було жорстоко знищено, щоб Земля не змогла отримати нових знань. — Знайдено уламки «Ніобії»? — запитую хрипким, наче не своїм голосом. — Цей корабель виявлено у Сонячній системі, на підході до зовнішніх меж хмари Оорта. «Ніобія» повільно рухається в напрямку Землі, у неї відсутній правий двигун, бракує енергії, численні пошкодження корпусу. На даний момент її супроводжує наш патруль з групи оперативного реагування. *** Я був настільки вражений, що з хвилину не міг промовити ані слова. Одне діло, коли щось трапляється із незнайомими тобі людьми, або узагалі з бридкими чужопланетянами, а зовсім інша справа, коли важливі події торкаються близьких. В такій ситуації навіть бувалий професіонал часто втрачає самовладання. Сподіваюсь, що хоч зовнішньо я нічим не виказав бурю емоцій, яка вирувала в душі.До честі мого шефа, він терпляче чекав поки я усвідомлю отриману інформацію. — Там… є хто живий? — нарешті я вичавлюю із себе заповідне питання.І одразу стискаю кулаки, готуючись до найгіршого: за стільки років та ще й у сильно пошкодженому зорельоті шанси команди на виживання мізерні.Ван Лу з кректанням підводиться зі свого місця і підходить впритул. Його маленька сухорлява долонь лягає на моє плече. Мимоволі відзначаю, що вона майже нічого не важить. Непривабливе, вкрите численними зморшками обличчя керівника зблизька нагадує печене яблуко. Проте зовнішність оманлива. Я знаю, що завдяки зусиллям цього столітнього китайця Землі успішно вдається протистояти загрозам із космосу.Пугач рідко проявляє подібні знаки уваги до підлеглих, тому його поведінка в інший день сильно би мене здивувала, але сьогодні, після всього почутого, мене вже нічого не може вразити сильніше, ніж прибуття «Ніобії». Хіба, що… — З нами на зв'язок вийшов єдиний член екіпажу. Це Тара Кортес, екзобіолог експедиції. Жінка почувається задовільно. Закортіло радісно заволати на всю штаб-квартиру. Вистрибнути з крісла. Стиснути шефа в міцних обіймах й закружляти з ним в дикому танку. Якби я був віруючим, то неодмінно би подякував Богу, Аллахові, Будді чи якомусь із численних язичницьких кумирів. Благо імена багатьох до сир пір на слуху: всі крупні об’єкти Сонячної системи названі на честь небожителів греко-римського пантеону. Тара! Жива! Вона так близько! Тепер я зроблю все, аби бути поряд й не відпущу її ніколи й нікуди. Візьму тривалу відпустку, або узагалі звільнюся зі служби, адже останні роки тамував душевний біль у роботі, наче п’яничка у алкогольних напоях. Після того, як кохана пройде всі необхідні процедури, карантин та підлікується — обов’язково запрошу її туди, де ми познайомились тридцять три роки тому. У пам’яті зринають миті, які я так старанно й послідовно намагався забути. Вперши ми побачили одне одного у чи не найгарнішому місці на світі — Національному ботанічному саду, що розташований у місті Вінья-дель-Мар. В той день прохолодний вітерець з Тихого океану рятував од звичної в тих місцях спеки і я охоче затримався на прогулянці. Як пізніше виявилось, ми обоє фанатіли від кактусів і мало не зіштовхнулись лобами біля чудового екземпляра Трихоцереуса чілійського. Вибачившись за свою необережність, я нагородив дівчину незграбним компліментом, порівнявши її вроду з квітами. Це було дуже кумедно, бо у той момент нас оточували дуже гарні й різноманітні представники родини Cactaceae, деякі з яких справді цвіли. Тара довго з мене сміялась і таки дала себе вмовити піти на побачення. З тих пір я полюбив її, як не любив нікого до і після неї. Ми разом відвідували численні музей і виставки, займались альпінізмом в Андах. То був чи не найкращий час у моєму житті. — Коли вона прибуває на Землю? — цікавлюсь у Ван Лу, хоч в голові розтривоженим роєм снують безліч запитань. — Це залежатиме тільки від тебе. — Як це? — підхоплююсь з крісла. Виявляється, я на дві голови вищий за шефа. — Вийшовши на аудіо зв'язок, екзобіолог запитала про тебе. А потім висунула вимогу, від виконання якої залежатиме співпраця й допущення людей на борт «Ніобії». — Що вона хоче? — Щоб першим на її зореліт зайшов саме ти. *** Крім мене на нараді присутні ще чотири десятки людей. Багатьох з них я знаю особисто. Так Гван М'Банг — командир елітного абордажного загону. Філіп Лароса — представник комісії по контактах з чужими, Карл Беручі — заступник керівника карантинної служби. З поміж інших вирізняється високим зростом і кремезністю Отто Шульц, командир ескадрильї винищувачів типу «Гарпія». Є тут і жінки, сама пащекувата серед яких Розалінда Францішек — експерт по новітнім системам озброєння. Окремою групою розташувалися капітани лінкорів та фрегатів, що супроводжують наш «Зевс». Найбільші повноваження серед усіх має контр-адмірал Аслан Моххамед, саме йому журналісти приписують сакраментальну фразу: «Добрих чужих не буває, бувають чужі, які добре приховують справжні наміри». Він очолює нашу місію, від його рішення залежатиме доля Тари. Якщо у нього виникне враження, що «Ніобія» становить реальну загрозу людству — ніхто в цілому світі не зможе його переконати в протилежному. Я не беру участь у дискусії. Але навіть просто слухати колег — то важке випробування, бо кожне їхнє висловлювання нічого хорошого Тарі не обіцяє. Зненацька в свідомості спалахує розуміння, що якби на місці моєї коханої був хтось зовсім інший, я пропонував би те ж саме. Або й щось набагато кровожерніше. — …нісенітниці! Перед початком операції слід знищити й лівий двигун «Ніобії». Так ми позбавимо потенційного супротивника маневреності і спростимо справу абордажній команді, — супить брови Яцумо Катамі, капітан фрегата «Тарагосі». — Навряд чи прибулий об’єкт намагатиметься від нас утекти, — задумливо потирає підборіддя Карл Беручі. — Не для того, він сюди добирався. Тут щось набагато хитріше. Необхідно бути максимально обережними і… — Але якщо спробує рипатися — обіцяю, що пошкодує! Мої хлопці доженуть і зроблять з нього справжнє решето, — не дуже ввічливо перебиває колегу Отто Шульц і на підтвердження своїх слів гупає по столу кулачищем, так що дзеленчать стакани. А як у відповідь на такі превентивні дії ворог одразу відкриє вогонь на ураження? — з поблажливістю в голосі цікавиться Розалінда. — Ми ж не знаємо можливостей сяючих. Дуже ймовірно, що цей зореліт — лише майстерна підробка нашого. Маскування чогось настільки руйнівного, що й годі уявити. А видимі пошкодження його корпусу – то тільки спосіб ввести нас в обману! — Вишикуємо «Гарпії» та бойові дрони таким чином, щоб вони максимально прикривали кораблі від прямих ударів ворожої зброї! — відказує кмітливий Яцумо, на рахунку якого кілька успішних військових операцій. — А ще можна застосувати загороджувальний вогонь, який при потребі швидко переноситься на ворожий об’єкт. Цей прийом добре зарекомендував себе під час конфлікту з Бетельгейзе. — Хіба раціонально просто знищити потенційну загрозу? Де гарантія, що вона не повернеться пізніше? — підвищує тон уповноважений представник комісії по контактах, киваючи у бік Катамі та Шульца. — Їхніх емісарів доцільніше взяти живцем й вивідати все, що тільки можливо. Для цього маємо зберігати витримку, а не компенсувати відсутність далекоглядної стратегії примітивною силовою тактикою! — Підтримую пана Лароса, — соковитий бас Гвана М'Банга перекриває загальний гул. — Корпус «Ніобії» в багатьох місцях пробитий, проникнути усередину легко, а це вже половина успіху. Атакувати мають кілька абордажних команд одночасно. Зореліт не такий вже великий, швидко пов’яжемо всіх, хто там є. — Хороший план, — погоджується контр-адмірал Аслан Моххамед, який до цього не втручався в обговорення, залишаючи останнє слово за собою. — Але спочатку маємо приспати пильність ймовірного ворога. І тільки тоді розпочинати активну фазу. — Як саме? — піднімає брови Розалінда Францішек. Всі довкола затихають. — Виконавши його умову, — вдоволено посміхається Моххамед, наче бувалий картяр, що на кінець гри притримав козир. — І в цьому нам допоможе месьє Жерар Наат. Що скажете? Готові ризикнути життям заради Землі? *** Останні години перед тим, як ми підлетимо до «Ніобії», вирішую провести на самоті. Стою перед великим, мало не на всю стіну ілюмінатором оглядової палуби флагмана, вдивляючись у зорі. Прямо по курсу променіє сузір’я Стрільця. Чи не символічно, що й судно, де я зараз перебуваю також добре озброєне й готове захистити себе й Землю від невідомої, і від того ще страшнішої, загрози? Що сталося з «Ніобією» після зустрічі з чужими? Сяючі й справді передумали ділитися таємницями й ринулись навздогін нашому зорельотові, аби його знищити? Чи хто інший перехопив корабель по дорозі додому? Може сталась аварія, що надовго затримала експедицію й принесла їй тяжкі випробування? Але чому на Кеплері 15486 пізніше не було знайдено й сліду чужих, наче ті ганебно втекли від ймовірної помсти? На одній шальці терезів мого сумління почуття обов’язку перед Батьківщиною, яке я вважаю чи не найбільшою чеснотою для кожного чоловіка, та й служба в Пугача зв’язує мене присягою, а на іншій — моє ставлення до Тари, почуття провини за те, що не зміг втримати її біля себе більше тридцяти років тому, а значить, не вберіг від загибелі. І якщо я й зараз, коли вона повернулась із небуття, не зможу нічим допомогти коханій — нестерпний біль спопелить мене до решти. У мене немає доказів того, що «Ніобія» не зазнавала небезпечного для Землі впливу іншопланетян. Презумпцію винуватості стосовно чужих поки ніхто не скасовував. І в таких ситуаціях, як мене вчили, краще перестрахуватись, аніж йти на повідку емоцій. Доведеться дуже постаратись, щоб знайти переконливі аргументи для контр-адмірала. Інакше Тару до кінця життя мордуватимуть в секретній лабораторії десь на Плутоні. Моххамед планує використати мене, як відволікаючий фактор, після якого розпочнеться справжня операція, тому часу буде обмаль. На що розраховувала Тара, запрошуючи мене на борт? Безнадія пронизує тіло. Бувають такі моменти, що здаються марними всі зусилля й як би не вчинив — все-одно програєш. Ось і зараз я не знаходжу виходу. Ввижається, що й зорі блякнуть, а життя — суцільна кара. З глибин душі виринає спомин. Ось ми з Тарою, тісно притиснувшись одне до одного, лежимо в маленькій палатці на вузькій терасі неподалік вершини Аконкагуа. Пориви шарпають брезент, намагаючись скинути у глибоке провалля. Що ж, наші тіла послужили би гарною їжею для місцевих грифів, які напередодні кружляли поряд. Та не зважаючи на сильний вітер та холоднечу, втома затягує мене у сон. Раптом кохана штовхає мене у бік. Їй чомусь не спиться. — Про що ти мрієш? — Успішно спуститись з відси завтра, — бурчу я невдоволено. — Ні. Я не про це… Розкажи про щось сокровенне. — Придбати будинок десь біля річки, тільки щоб подалі від будь-яких гір. — А ще? — сміється вона. — Жити у ньому з тобою до старості. Дітей народити. Собаку та кота завести.— Хм-м-м… Непогано. Хоч і банально. — А ти чого хочеш? — ледь себе стримую, щоб не розгніватись. — Змінити світ. Так щоб люди назавжди забули, що таке страх та ненависть. — Що-о-о? Тобі скільки років? Напевно легше воду ситом вичерпати з океану, — критично зауважую я. — Та й віра в утопію ніколи до добра не доводила. — А знаєш, чому здається, що це так нереально? — вона серйознішає і я зненацька розумію, що хоч ми й дуже близькі, але всього про неї я так і не знаю. — Чи не через те, що ми самі живемо в антиутопії? І навіть цього не помічаємо!Тоді я швидко забув ці слова. А зараз згадав і подумав, а що як вона мала рацію? Невже людство збилося з доброго шляху? І після перших кількох невдалих контактів з представниками позаземних цивілізацій наше суспільство впало у ксенофобію, замість того, щоб активно шукати союзників і просто друзів в інших світах? *** З кабіни мого невеличкого десантного човника «Ніобія» виглядає ще жалюгідніше, ніж на відео відзнятих патрулем. Зореліт нагадує пораненого лебедя з одним крилом, та безжально видзьобаним пір’ям до м’яса у районі шиї і грудей, саме там, де розташовані житлові відсіки. Печальну картину доповнює дюжина хижих орлів, тобто військових кораблів, що загрозливо оточують нас довкола, готові будь-якої миті ринутись у бій. Викликаю Тару на частоті, яку використовувала минулого разу. Однак вона не виходить на зв'язок. Дуже обережно підлітаю до найближчої із пробоїн. Вистрілюю магнітний якір. Швартуюсь до «Ніобії», притягуючи своє суденце впритул до її корпусу. Перевіряю скафандр та виходжу у відкритий космос. Я умисне відмовився від посиленої броні та не взяв штурмової зброї, показуючи мирні наміри. Тримаючись за краї рани-діри, протискуюсь всередину прибулого зорельота. Помічаю, що оплавленого металу на внутрішньому боці обшивки менше, ніж на зовнішньому. Це свідчить, що постріли здійснювались зсередини чимось на зразок плазмової гвинтівки. Отже чужаки такі були на борту «Ніобії» і екіпаж відстрілювався із важкого озброєння, жертвуючи герметичністю корпусу. Штучна гравітація не підтримується, освітлення також відсутнє. Підкручую ліхтар скафандра на максимум, оглядаю все довкола. Це каюта котрогось із членів екіпажу. Речей практично немає, тільки ліжко та шафа. Все, що не було прикріплено до стін чи підлоги — вакуум давно витягнув у космос. Вирішую просуватись далі, знаходжу люк. На щастя він зачинений, але не задраєний і піддається моїм зусиллям. Опиняюсь у широкому центральному коридорі. Звіряюсь із планшетом — так, цим шляхом легко дістатись до майже будь-якого приміщення. Де ж може бути Тара? Ну, чи та істота, що вдає із себе мою кохану? Хто-хто а я таки зможу розпізнати підміну. Напевно на це й розраховував Пугач, направляючи мене сюди. Адже Тарі могли спокійно збрехати наприклад про те, що я давно загинув, чи по стану здоров’я не можу літати. Проти моєї волі уява малює жахливу сцену. Наче я відшукую екзобіолога, але вона вже давно, як мертва — скелет, прив’язаний до капітанського крісла. А коли підходжу ближче — її череп зухвало клацає зубами й сатанинським голосом скликає привидів, які умисно зачаїлися у потаємних схованках довкола. Мить — огидні ікласті чужаки оточують мене. Жалію, що не прихопив зброї. Бр-р-р… Краще щось робити, ніж чекати, поки здолає власний страх. Просуваюсь по коридору до кают-компанії. Прочиняю люк. Світло від ліхтаря вихоплює те, що колись було обличчям. Здригаюсь, хоч внутрішньо вже давно готовий до чогось подібного. За кілька метрів, заплутавшись у якихось дротах, висить зморщена мумія. На місці живота — чорне провалля. Роберт Войчек, бортінженер — читаю золотаву табличку на грудях померлого. Ось і ще один серйозний доказ на користь підступного нападу чужаків. В душі піднімається нестримна хвиля ненависті до всього іншопланетного. Який же правий Аслан Моххамед, та інші мої колеги. Земля вибрала вірну політику по відношенні до чужинських цивілізацій. З ними треба завжди бути безкомпромісними, інакше залізуть на голову й диктуватиму свої умови. Добрий чужак — це мертвий чужак! А я, дурень, напередодні дозволив собі сумніватися в цьому. Залишаються неперевіреними ще багато кают. Та в мене мало часу і я вирішую добиратись до центрального посту керування. У скронях пульсує кров. Та страх відступає перед почуттям ненависті. Дуже хочеться, щоб усе скінчилось, а на «Ніобію» висадились озброєні кремезні хлопці із елітного абордажного підрозділу та навели тут порядок. Але вони не зайдуть раніше моєї команди, або швидше, ніж мене вб’ють. Я вже готовий взятися за двері командного відсіку, коли вони зненацька самі відчиняються переді мною. Навпроти з’являється Тара. Вона також вбрана у скафандр, але не впізнати її неможливо. І тут я розумію, що вона занадто юна, для жінки, яка поневірялась у космосі більше тридцяти років. Кохана виглядає майже тією ж, яку я побачив при першій нашій зустрічі. А значить, справдились найгірші наші сподівання. І настає час кликати військових на допомогу. *** Краплі сліз блистять на довгих віях, що обрамляють великі карі очі. Щира посмішка робить дівчину настільки милою, що я на мить забуваю де ми знаходимося і просто милуюся коханою. Тара Кортес нагадує справжнісінького янгола, як його зображували на картинах великі художники епохи відродження. Потім, відчувши єдиний порив, ми кидаємось в обійми один одного. Екзобіолог притискується прозорим куполом гермошолому до мого скафандра і можу тепер чути її схвильований, але такий дорогий для мене голос: — Дякую, що прийшов! Я так чекала… Не бійся говорити зі мною. Твої відеокамери та мікрофони тут не працюватимуть. Мені кортить закричати, щось на зразок: «Тара! Кохана! Це ти?». Однак розумію безглуздість цього запитання. Чужачка ніколи не зізнається, що вона несправжні. Хіба, що це входитимем в її інтереси. Та я все-одно дуже вдячний за це побачення. Долаючи тугий клубок у горлі, цікавлюся: — Що сталося? Як ти вижила? — Мені допомогли! — відказує юний ангел, явно ігноруючи перше питання. — Хто? — Друзі. — Сяючі? — вирішую вияснити все й одразу. — Так, — відчуваю деяку незручну затримку у її відповіді. Вона зізналася! По спині промайнув холодок. Може я ще десь глибоко у душі сподівався на щасливий збіг обставин. Але тепер точно знав, що чуда не варто очікувати. — Вони взяли тебе у полон? — якби хтось збагнув, як же мені зараз тяжко. Простіше було, якби замість Кортес на мене накинувся дев'ятипащий морок з планети Тарантул. Чи ще якась осоружна хижа потвора. Але підступні чужопланетяни добре розрахували, кого потрібно до нас посилати… — Ні. На мить відсторонюю дівчину, вдивляюсь у такі знайомі, неймовірно прекрасні очі. Чому вона не хоче зізнатися? Може сама не усвідомлює свого положення? Я знову пригортаю її до себе, лагідно погладжуючи по спині. — Тебе довіку не випустять з лабораторії, — тихо повідомляю я. — Знаю, — вловлюю ледь чутний печальний стогін. Як же мені жаль кохану! Якби в моїх силах було її захистити!Стоп! Невже я можу зрадити Землю заради прекрасної… ілюзії? — Жераре? Знаєш, що кажуть про людей в Галактиці? — Ніколи не цікавився таким. — Ведисти! Агресори! Вбивці! Ось хто ми для решти чужопланетних рас, — в її голосі бринить такий неймовірний біль, як у засудженого до страти. — Якщо так буде й далі, вони об’єднаються і разом виступлять аби врешті зупинити людство. Земля сама веде себе до загибелі й зовсім не помічає цього! — Брехня! — в праведному обуренні я трясу Тару за плечі. Ми підлітаємо до стіни і я притискаю до неї кохану, наче хочу змусити зізнатися у нещирості. — Це вони прагнуть загарбати нашу Батьківщину! Це вони захопили «Ніобію», знищили екіпаж і перетворили тебе на маріонетку! І тепер я здогадуюсь для чого! Щоб посіяти між нами розбрат! Роз’єднати перед вирішальною війною! Не вийде! Не на тих натрапили! Я не чекав від себе такої бурхливої реакції. Але на Тару це не справляє жодного враження. Вона тільки кволо посміхається. Й скрушно похитає головою. — Сяючі нікого не позбавляли життя. Мої колеги повбивали один одного й понищили зореліт через свою патологічну підозріливість. Гадали, що чужинці вселились у чи не кожного з членів експедиції. Хоч насправді в свою душу їх впустила лиш я одна. — Як тобі вдалось врятуватись? — Старший помічник підступно підстрелив капітана, а потім і мене. Вважав що я вже мертва, але сяючі розібралися, як функціонує мій організм, та налагодили його. Тому мені пощастило вижити в тій безглуздій міжусобиці. Сяк-так налагодити роботу корабля й дібратись сюди. Увесь це час я думала про Землю і про тебе. Не знаю, що відповісти. Якщо все, що сказала Тара правда — то… це все змінює! — На нас змалечку тисне жахлива пропаганда. Вона в’їлась у мізки так глибоко, що сприймається за істину. Завдяки їй мільйони хлопців гинуть у війнах по всій Галактиці, які не треба було й розпочинати, а мільярдні суми витрачаються не на поліпшення медицини, освіти, екології, економіки, а на побудову все нових і нових космічних кораблів, по вінця завантажених смертоносною зброєю. — Ну, може ми і трішки перегинає палку… — Пам’ятаєш, як тоді в горах, я розповідала про свою мрію змінити наш світ? Так от, ми нарешті знайшли друзів, які готові допомогти. Показати землянам, що не всі чужинці погані. А коли ми не будемо у кожному вбачати ворога — то й не треба буде воювати зі всіма підряд. Зараз у нас є шанс, який не можна упускати. Й тільки від тебе залежить, чи зможемо з нього скористатись. Що мені робити? Кому вірити? Хто насправді мене обманює? Тара зі своїми загадковими сяючими чи земний уряд? Від стіни відчуваю вібрацію. Це біжать коридором штурмовики абордажних команд, клацаючи по металу палуби магнітними підошвами взуття. Певно відсутність сигналу з пристроїв стеження мого скафандру розцінюється ними, як моя загибель. Дуже швидко вони будуть тут. Пекучий відчай огортає мене. — Чим я можу допомогти? Мене ніхто не слухатиме! — Мою долю вже не змінити. І я цілком готова до цього, — відповідає Тара, і хоч вона намагається бути спокійною та губи її тремтять. — Але ти можеш прийняти від мене сяючого. Й перенести його на Землю. Згоден на це заради майбутнього людства? Часу на роздуми обмаль. І я вирішую… прислухатись до того, що каже моє серце. |
|