Борт летів туди довго. Набагато довше, ніж розраховував, довелося лишатися наодинці. Останнє, що запам’ятав з минулого життя – то двері, що грюкнули щосили наостанок. Всі радощі зосталися в минулому, тож зміни не лякали. Пристебнулися. Сіли. «Муедзин» у динаміку оголосив прибуття місцевою та англійською мовами. Пішли до терміналу, продираючись крізь бархани маркітантського добра. Хтось зустрічав, але зрозуміти було важко через гамір та метушню позаштатного, вбраного в лахміття європейського лоску, караван-сарай-аеропорту. Під ноги гепнулася сарана, схожа на стручок гороху. Не встиг роздивитися – друга крилата почвара хвацько врізалася в щоку. Знудило від хрящів і закрилків членистоногого. Підійшов військовий, капітан. Спитав ім’я, кивнув. Простежив погляд і зі смачним хрускотом розчавив комаху підбором: – Не звертай уваги. Військово-повітряний тарган, – і вказав на піщаного кольору вертушку, вкриту маскувальними плямами: – Карету подано. Поїхали. * * * – Поїхали, – повторив подумки, коли зловив у окулярі слабкий відблиск. Затамував подих і, відчувши солодкий мисливський холодок, плавно натиснув гачок. Звично штовхнула віддача, ніби старий друг схвально плеснув по плечу. Темна постать по той бік «нуля» зникла. Оптика за минулі роки змінилася на краще. Десять хвилин спостерігав ворожу позицію. Ні, жодних рухів. Сам снайпер працював, не в парі. Може, той самий, на якого полювали вже другий місяць? Ні… Щось надто легко підставився під кулю. Повільно відклав гвинтівку, витер спітніле обличчя. Перекотився на спину й втупив погляд у небо. Блакить ледь продиралася крізь зелень над головою. Спека, на відміну від небесної лазурі, діставала скрізь. Сонце шкварило нещадно. «Майже як там». Замружив очі, порахував до п’яти. Розплющив, порахував знову. Повторив із десяток разів. Примітивно, але очам стало легше. Війна. Вона ніби переслідувала його. Там. І тут. Тільки замість гір тягнулися в небо терикони. Аули змінили звичні села, містечка та міста, дастархани – кав’ярні. Замість зеленого чаю ворог частенько по вінця заливався оковитою. Та й не тільки ворог – аватарів вистачало з обох боків. І так само дні були переважно мирними та спокійними, а ночі вибухали мінами, автоматними та кулеметними чергами, хрипами рацій, повнилися запахами поту та крові. А на ранок на запахи приходив Харон. Щоправда, на його думку, та війна була хай і загарбницькою, проте трохи чеснішою. Бо без усіляких там іхтамнєтів. Дістав із кишені розгрузки зім’яту пачку цигарок. Витрусив на долоню недопалок, розім’яв у пальцях, понюхав. Потягнувся був за запальничкою, та передумав. Достобіса кортіло закурити, бодай одну-єдину затяжку. Стримався. Хтозна, скільки ще переховуватися зеленкою, полюючи того сепарського снайпера. А у пачці лише дві цигарки, окрім недопалку. Та й запалити зараз – цілком імовірно демаскуєш позицію. Тож із куривом доведеться зачекати бодай до ночі, цигарковий вогник сховати легше, ніж дим. І чомусь сьогодні постійно діставали спогади звідти. * * * Всередині чекало четверо таких само новачків, ніби глянув у дзеркало. Гаряча, вкрита іржею тушка гелікоптера заревіла й злинула в густе від спеки й кіптяви небо. Повітря окропом увірвалось у відкинутий блістер, шарпнуло дрібним, мов пил, піском, що відразу змішався з потом. Капітан зачинив ілюмінатор: – Звикайте, це дрібниці. В горах не таке бува. – Еге-ж, – кивнув недбало хлопець ліворуч, – лише від спеки сконаєш, – і сконфужено всміхнувся. Решта промовчали. – Може, я за тим і їхав, – за хвилину тиші сказав він. – Не підгонь – поспієш, – капітан зняв засмальцьовану тактичну кепку, провів по обличчю вологою внутрішньою стороною, знов насунув і вже до самого місця мовчки дивився в закопчений і жовтий, мов водогрійна колонка, круглий блістер-ілюмінатор. Того хлопця, що лякався спеки, звали Євгеном. Справжні імена тут забували, лише позивні були у вжитку. Проте Женька, хоч і м’яко, наполягав, аби звертались до нього справжнім іменем. І досягнув свого, лише перетворився на Жеку. На базі, зазвичай, близько не сходилися, тримались осторонь. Але Жека чомусь тягнувся до нього, мов до старшого брата. М’яким Жека виглядав лишень на перший погляд. Ймовірніше, це була своєрідна пружність, здатність м’ячиком відстрибнути вбік, коли вже виходу немає. Згодом дізнався, що погнало Жеку з минулого життя. Син, зовсім немовля, хворів на серце, а грошей на лікування – геть нема. Жека мав золоту медаль із біатлону. Звісно, як тільки про це дізналися – встелився йому прямий шлях до снайперів. Стріляв він, трохи насупившись, ніби здавав із вени кров. Ну так… Болюче – але треба. * * * Він гірко всміхнувся, знову понюхав недопалок. Прибрав пачку до кишені, поглянув на годинник. До заходу сонця ще чотири з гаком години. І годин зо шість – до зміни позиції. – Клята війна, – лайнувся тихо. Перевернувся на живіт, узяв гвинтівку, прилинув до окуляру. Це що таке? Хтось ішов зеленкою, майже не переховуючись, і при цьому – жодного звуку. І що то в них за дивний однострій? На шиї нібито арафатка. Потер очі, знову глянув – нікого. Очі вже болять, от і верзеться маячня. * * * Увесь контингент поза межами бази поділявся на повстанців чи просто бандюків, яких загалом звали Місцевими, Кашкетів урядового гарнізону – начебто союзників, і беззбройних Халатів. Щодо себе комплексів не було. Ціна виставлялася за кількістю хрусткої зелені, яка щомісяця осідала на картці, заведеної на вигадане ім’я. І так само щомісяця з неба янголом спускався броньований гелікоптер на прізвисько Інкасатор з усім, чого душа забажає. Після кожного візиту Інкасатора різко збільшувалася кількість стріляних гільз і продавлених пивних бляшанок на території військового містечка. Щодо дідівщини – її майже не було. Кожен цінував у іншому самця вовчої зграї. Поважали Місцевих, що відчайдушно билися за життя і неласкаву землю, та зброю, за допомогою якої, власне, з Місцевими розумілися. Зброя не була річчю. Вона була душею. Бо опинитися беззбройним – означало стати бездиханним. Ще в дитинстві, в ковбойських фільмах, шукав ту мить, коли настає кінець глухому захисту. Коли вже можна недбало поправити стетсон, осадити вірного мустанга й, красиво витягнувши кольт із кобури, всадити в чужинця всі шість куль. Вірив, що існує грань, за якою, й тільки за нею, стає виправданим убивство. А в тупу жорстокість не вірив і ніколи їй не вчився. Щоправда, в перший же день «нагорі» почув розповіді про безглузді подвиги новачків – легіонерів, що по-звірячому дошкуляли Місцевим, а якщо пощастить – то й своїм. Новачки були безжальні, й сам відчував, що цього ж чекають і від нього. Ще дізнався, як після мінометного обстрілу так не сила терпіти тишу, що кортить рвонути в руках гранату. Що іноді й робиться... Війна коштувала кожному півжиття. Вдень Місцеві заливалися по вінця зеленим чаєм у придорожніх чайханах біля телевізорів, виставлених на верблюжі дастархани, вбачалися втомленими, незлобивими. Вночі побачене в бойовиках успішно втілювалося в життя. * * * Нова позиція виявилася трохи кращою від попередньої. А може, це просто здалося. Чи просто через те, що дозволив собі скурити цілу цигарку й настрій від того дещо покращився. Глупа ніч сипала на землю міріади колючих поглядів. Інколи небесні очі примружувалися хмарами-повіками. Більмо повного місяця плямувало небосхил. Сьогодні воно було особливо великим і червоним. І це йому чомусь не подобалося. Трохи закуняв, щось примарилось уві сні, ніби хтось підштовхнув під руку. Різко підхопився – і знову згадав про той день. * * * В кілометрі від бази стирчав розтрощений снарядом глинобитний сарай. Шматки двох стін утворювали закуток, мов бруствер. Сонце давно схилилося на захід. Осторонь на шосе маячив тигровий джип Кашкетів. А Місцевий, що не встиг утекти до своїх, заховався тепер під цим бруствером і якомога рівніше полірував базу з міномету. Запах крові лоскотав ніздрі. У відповідь летіли снаряди, те місце давно мало бути знищено, але раз-по-раз ворожий міномет оживав. Усі зручні для снайпера висоти, з яких можна б «накрити» точку, опинилися під вогнем. Озирнувся – Жека зачаївся поруч, блідий і переляканий. Притискав до себе снайперку, немов хрест. А щоб тебе! Вирвав у хлопця гвинтівку й під обстрілом поліз розпеченою землею на пухку кам’янисту гряду, звідки руїни були як на долоні... Призахідне сонце заважало, витанцьовувало в очах, прохромлювало довгими й гострими, ніби голки, променями кожну піщинку. Дикий виноград зі спеченими на ізюм ягодами ледь приховував од прицільного пострілу. Поруч на камінь виповз величезний павук із несиметричною жовтою смужкою на довжелезному тілі. Звісив по боках непомірні «руки-ноги» й ніби чогось чекав. У живу мішень із снайперки довелося цілити вперше. Ворог? Вбивця? Так. Але чомусь це не лягало на лінію прицілу… Клацнув павука пальцем, волоцюга піджав шість тонких колінець. Складана парасолька. – Забирайся, – прошепотів, – якщо ти справді павук. Але комаха лишилася. У сутінках гепнула кришка погребу. Вигулькнула спина у брудному смугастому балахоні, в руках оберемком снаряди – ніби дрова. Он воно в чому справа, там у них ще й сховок. Прицілився, м’яко, ніби в тирі, натиснув гачок. Той, в балахоні, затнувся на півкроці, впав долілиць. Усе? Невже так легко? Вони з Жекою спустилися скрипливими камінцями до розвалин. Той огледів міномет, копнув смугастий халат. Позаду недобре хруснуло. З-за решток стіни вирячилися зацьковані очі з колючками страху на денці – перебігали з тіла, що почало холонути, на живих. Років чотирнадцять, не більше. В руках хлопчини з’явився ніж – довгий, з арабською в’яззю на вузькому жалі... Він як зараз бачив ту в’язь. Пацан тінню ковзнув до нього, але Жека встиг навперейми. Секунда – і пацан помчав навтьоки. Жека захрипів, осів на землю, шкребучи пісок. – То що ж ти не стріляв… – прохрипів із останніх сил. – Тримайся, зараз допоможу! – він розірвав упаковку бинта. Але триматися вже не було чому й за що... Перша куля чиркнула близько, зрикошетила по стіні й зарилася в землю. А тоді автомати нагорі, на базі, мов зірвалися з цепу. Він так і не дізнався, втік малий чи отримав кулю. І не відразу відчув «свій» постріл – лишень закололо в грудях, тепло і тривожно. Повільно повалився на землю, що закружляла під ногами... – Не можна помирати. Я тебе вкушу, – сказав павучок, підповз і, хоч як він відвертався, запустив у правий бік гострі, чіпкі білі зуби. – Бачиш, я тебе вкусив, – засміявся павучок і провалився в темну порохівню... Прокинувся… а справді, прийшов до тями, у добряче пропеченій сонцем палаті їхньої невеликої лікарні. Сонце, таке ласкаве, бажане на батьківщині, зараз тупо сіялося крізь москітну сітку. Насилу піднявся й побачив п’ять пар очей. Смутно пам’ятав, як ці п’ятеро тримали його, сонного, а він рвався з ліжка, відходячи від наркозу. Сусід усміхнувся: – Оговтався? Нічого не пам’ятаєш? – Ні, – помотав головою. – Довго я тут? – Тиждень начебто. А бази вже нема. Тепер тут лише лазарет та морг. Подейкують, що той пацан, що Жеку підрізав – онук якогось місцевого князька. Тож ми всю їхню династію – під корінь. От місцеві й підібралися вночі. Бій вийшов запеклий, багатьох поклали. І наших, і їхніх. – Трясця… А зараз тут що? – Та нічого, тихо. Ось долікують важких, і хто видужує – тих униз, на «велику землю». Погано, що годують тільки сухпаєм, та з куривом узагалі швах. За один сухпай санітари в морзі міняють пачку. Їм дають – робота нервова. Санітари самі смалять, іншим – ні-ні. Він зітхнув: – Курити хочу – страшенно. Може, дадуть, якщо по-доброму попросити? – Хтозна. Пунктик у них. – Який саме? – Іди – ото й запитаєш! На третій день він вийшов у коридор, уже не тримаючись за стіну. Трохи оговтавшись, відправився «у розвідку». Одноповерховий будиночок із квадратним дашком на покрівлі – то морг. Крізь навстіж прочинені двері тамбуру йшов не дуже страшний запах дешевого одеколону, дезінфекції та погрібної паморозі. Всередині, за порогом у тіні сидів дядько й солодко пихкав цигаркою. – До кого? – дядько підніс до очей козирок із долоні. – От... Розгледівши упаковку сухпаю, дядько всміхнувся і сховав подарунок до бездонної кишені брезентового фартуху. – До них? Ну, ходімо. – Куди? – Не боїсь. Підмогнеш трохи. Та й чого тобі боятися, сам он без п’яти хвилин та якогось сантиметру... – він зам’явся, підшукуючи слово, – наш клієнт. Увійшли до напівтемного холодильнику. – Різаних – туди, цих – на візочки, – віддав розпорядження дядько, розставивши руки в різні боки. – Тримай, авансом, – вийняв зі своїх зубів цигарку, зі звичною цікавістю спостерігаючи, наскільки жадібно хлопець затягується дешевим димом. – Про цих не думай. Повторюй табличку множення. – Це ті, що тоді? Вночі?.. Коли базу загубили? – Та всякі тут, – дипломатично відповів дядько. За півгодини стягнув рукавички. Було вже байдуже. І курити відбило охоту. Намагаючись не дивитися на ванну з чимось каламутним, вийшов на світло. Дали не пачку – цілий блок, повернули кругом, плеснули по спині й вказали, куди йти. У палаті він тремтячими руками розпечатав блок, дістав сигарету, підпалив запальничкою і, відкинувшись на спинку ліжка, солодко затягнувся. Тиша була рідкісною... Коли гіркий вогник підібрався до губ, тихо сказав: – Розбирайте на всіх, та й годі! Згодом підійшов сусід. Як фокусник, вийняв руки з-за спини: – На, тримай, – і виклав на тумбочку, застелену рудою газетою, п’ять сухпайків: – після обіду закуримо... Коли повернувся додому, знайшов сім’ю Жеки. Допоміг їм виїхати з країни на лікування. Власні гроші, що лишалися на картці, теж віддав. Із радістю віддав, не хотів ані в чому лишатися винним долі. Все одно ж заборгував Жеі на все життя. А позичене, як то кажуть, не з’їдене, все треба віддати. Кілька років тому, перед початком уже цієї війни, знайшов його сина в мережі. Той мешкав десь на Уралі. Військовий. На вигляд – копія батька. Аж моторошно стало, ніби з монітора Жека всміхнувся. Довго збирався написати, проте щось зупиняло. В того своє життя, в нього – своє. Нащо ворушити старе. *** Він ретельно замаскувався, заліг. Тут остання точка його «вільного полювання». А далі – вже майже рідна частина й досхочу годин нормального сну. А ще далі відпустка. Але до цього треба знищити снайпера, що поцілив уже багатьох на їхній ділянці фронту. Який вбив його побратимів. Дуже обережний. Чи просто щастить йому? Цю пару – коректувальника та винищувача – він помітив уже на світанку. Ті діловито заходилися маскувати позицію. Певно, якби не повен місяць – він би їх проґавив. – От тобі й на, – тихо промурмотів. – І що робити? «Відпускати снайпера – не можна, це зрозуміло. Поцілити обох – досить важко, часу обмаль. Крити артою – ймовірно, не дадуть», – розмірковував, спостерігаючи за снайперами. Раптом здалося, що лице одного – добре знайоме. Він завмер, до болю в очах роздивляючись в окуляр. Палець тремтів, тож прийшлося прибрати з гачка. Неможливо. І можливо одночасно. Важко бачити в прицілі обличчя того, хто врятував тобі життя. Хай не його, а сина. Якого сам допоміг врятувати, витягти. Невже лишень для того, аби він прийшов на його батьківщину й почав убивати? Голова йшла обертом, він не знав, що робити. Стріляти не міг і не стріляти теж не міг. Руки хлопця добряче в крові. «Цікаво, а впізнав би він мене? – майнула думка, – а чи став би стріляти? А чи стане стріляти в моїх дітей та онуків? А стане, то хто його спинить?» Він ледь не скрикнув. У прицілі раптом заворушилося щось незвичне і незвичайне. Відвів оптику від очей. З іншого боку, на окулярі, сидів павучок. Із жовтою смужкою вздовж тіла. – Налякав. І що ти тут забув? Тут не твій ареал. Павук мовчав, просто дивився в обличчя. – Ну так, – пхикнув, – я ж не марю. Це там ти мене кусав. Чи вкусиш і тут? Чи не вкусиш? І взагалі, йди геть. Працювати треба. Павук слухняно зістрибнув із гвинтівки й примостився на камінці поруч. – Як хочеш, – він видихнув і знову прилинув до окуляру. «Треба наважуватися», – подумав собі. Зловив у перехресті прицілу знайоме обличчя. Серце бухкало, дублювало шалений ритм у скронях. – Трясця! – прошипів уголос, – ну чому ти не в балаклаві? Не в арафатці?!! Палець ліг на гачок. Вдих-видих, вдих-видих. Серце заспокоюється, приціл перестає стрибати. «Просто так треба. Просто інакше не можна. Вже не можна». Вуста сухі й пошерхлі. Ніби знову перенісся в ту спеку, в ті піски, в ту кляту пропечену палату госпіталю. «Ех, зараз би затяжку. Одну, малесеньку затяжку. Цинк патронів за ковток нікотину». Приціл не наведений, але здається, що він бачить перехрестя і так, без жодної оптики. «Спершу його, потім коректора. Може, не встигну перезарядити. От доля і наздожене. Адже так довго намагалася наздогнати». Затамував подих, відчуваючи солодкий мисливський холодок. На мить окуляри зустрілися. Здалося, що розгледів шкалу на чужій оптиці, розгледів неймовірно велике око, шалено розширену зіницю. Кулю, яка прохромлює чужі лінзи, звук розбитого скла й інший, вологий. І хрускіт... Руки самі зробили свою справу. Незчувся, як вистрілив удруге. Коректор притис руки до горла, крізь пальці заструменіло червоне. Він схопився на ноги. До біса маскування! Усе до біса! Стягнув тактичну рукавичку, жбурнув на землю. Впав навколішки, простягнув руку. – Кусай! Кусай же!!! Павук байдуже поглянув на снайпера. Розвернувся і почимчикував кудись у своїх павучих справах. – Є й інший укус, більш отруйний! Він вихопив пістолет, притиснув до підборіддя. Хай так, свинцеве ікло нічим не гірше павучих хеліцер. Гримнув постріл... Гелікоптер молотив лопатями вилиняле небо. Час додому. Рік зварився у крутому окропі липня. Що там попереду? Серпень-пустоцвіт, брехун-вересень з жовтими котячими очима, жовтень – павучі лапки, буркотун листопад та холодне свято грудня... Життя по-гражданці. Це все було давно на тій війні. І здавалося, що запахи пороху, крові і смерті залишилися серед пісків. Аж ні, прийшли й сюди. Крізь роки. Він піднімався в небо. Не в гелікоптері. Злітав над землею – легкий і невагомий, немов павутинка, зірвана бешкетником-вітром. Вище і вище, подалі від просякнутої болем землі. Раптом його щось смикнуло, зупинило політ, ніби натягнувся невидимий повід. І відразу потягло назад. Він обернувся і вкляк. – Привіт, друже, – його рятівник привітно посміхався двома посмішками – широкою та щирою на вустах і рваною та кривою під підборіддям. – Ти куди зібрався? Не зарано? – В мене не було вибору. – Знаю. Тому й прийшов, ледь встигнув. Ти завжди швидкий на рішення. Як тоді, коли відібрав у мене гвинтівку. – Дай мені піти, я вбив твого сина! – Спочатку врятував. А вбити... Це війна. Інша війна інших країн. Якби не вистрілив ти, поцілив би він. Ваш двобій був чесним. І знаєш, я зараз не на його боці. Але нехай, то справи не стосується. З ним я ще побалакаю. А ти вертай. Вертай, кажу. Жека пошкріб п’ятірнею арафатку з нерівною жовтою смугою посередині, пов’язану на голові замість бандани. І вдарив у груди. Легенько, долонею. Але так, що він шубовснув униз, гримнувся на землю. Долинули слова: – Ось, тримай. Ледь вловив. Можеш зберегти, як талісман. Куля впала поруч, глухо вдарилася об землю. *** Край аеродрому пихтів гелікоптер. Не плямистий, як там, а білий – санітарної авіації. Його, як і ще двох важких, вже завантажили, чекали на якісь папірці. Війна війною, а бюрократія своє візьме. Гула скроня, стягнута бинтами. Свіжими, не тими, що він сяк-так зміг собі накласти, коли опритомнів на позиції. Як повернувся – згадувалося ніби в тумані: йшов, повз накарачках, плазував. Потім, здається, свої підібрали. Достеменно пам’ятав, що дуло пістолета було направлене точно у підборіддя, але чомусь куля пройшла дотично, зірвала клапоть шкіри на скроні та й по тому. Ніби хто руку відвів. Рана несерйозна, але керівництво наполягло, та й в гелікоптері знайшлися вільні місця. Він поглянув на спинку сидіння, на павучка з жовтою нерівною смужкою вздовж тіла, й біль трохи відпустив. Нічого, він вилікується, повернеться і продовжить свій забіг навипередки з долею. Гелікоптер відірвався од землі. Працьовитий, ніби верблюд, і незамінний, як човен Харона. Лише цього разу човен віз у край живих. |