Присвячується загиблому герою України Василеві Сліпаку – одному з найвідоміших оперних співаків Європи, який покинув влаштоване життя за кордоном і загинув, захищаючи свою Неньку від московської навали. Двадцятьма двома годинами раніше Василь потай кинув поглядом на Богдана. Молодик спокійнісінько сидів собі на старому диванчику, з якого давно вже повилазили пружини. Розслаблявся. Богдан завжди вмів розслабитись, у цьому він був подібний до котів. Ви коли-небудь бачили, щоб кіт не вмів забути про все і просто насолоджуватися теплим лежаком і зручною позою? Хлопчина теж завжди любив усістися на старому жорсткому диванчику й, заплющивши очі, дослухатися до кожного з п’яти чуттів. Сьогодні їхню позицію поливали із «градів». Обстріл закінчився всього півгодини тому, а Богдан уже ледве не спить. Спокійнісінько – як те немовля. На зміну думці про немовля в голову прийшла згадка про власного сина. Святику вже три роки, й увесь цей час добробатівець бачив його лише на світлинах і відео, що надсилала дружина. Аж серце защеміло на згадку про Ярину. Міг би зараз бути поруч із нею, обіймати й цілувати, носити на руках сина… У них могла б навіть бути друга дитина. Василь був щасливий, що первісток виявився хлопчиком, але він так палко бажав мати донечку! Кажуть, донька – це єдина жінка, яка ніколи тебе не покине. Навіть матері залишають нас, коли надходить час вирушити до кращого світу. Донька ж завжди залишається з батьком, до останнього його подиху. — Світло залишати? — спитав у Богдана, називаючи скромну свічечку на старому подряпаному столі гордим словом «світло». — Потуши, — попрохав молодик. Василь дмухнув на свічечку й вийшов із бліндажа. Надворі сутеніло. Побратими працювали, як ті мурашки. «Сокіл» з «Істориком» лагодили укріплення, а «Бджола»… «Бджола» ‒ як завжди – порався на їхніх міні-грядочках. Хлопцеві було двадцять два, і понад усе він любив землю. Півжиття провів у селі, а тоді переїхав у бетонну коробку у Дніпрі. Після війни планував піти на агронома і знову перебратись у село. — Допомога потрібна? — як завжди суворим голосом спитав Василь, який щиро любив «Бджолу», але вважав субординацію за святе. — Ні, — «Бджола» знітився, як і завжди, коли до нього зверталися старші. — Ні, дякую. — Ну дивись, — знову загримів Василь. — В разі чого, знаєш, де я. «Бджола» кивнув і не смів повернутися до роботи, доки чоловік не відійшов на декілька кроків. Дуже був сором’язливий хлопець, і до війни так і не призвичаївся. А все ж додому не їхав. Казав, землю треба захищати, бо шкода. Він над кожною воронкою ледь не плакав, після саперів закопував усі ями. Майже ніколи не торкався землі лопатою або сапкою. Завжди лише руками, самими пучечками, коли це було можливо. Вірив «Бджола», що земля теж жива і теж усе відчуває, а кожна воронка від снаряду – це рана, що болить так само, як і відірвана кінцівка. Ніхто більше в їхньому батальйоні не був таким сентиментальним. Лише «Бджола»… і Василь. Але останнього всі знали як суворого непереможного богатиря. Кіборгом називали. Власне, він і був кіборгом: одним із останніх залишив Донецький аеропорт, продовжуючи відстрілюватися від російських посіпак. Кидався, що називається, з ножем на танк. А все тому, що зріднився вже з тим напіврозбомбленим аеропортом, відчув саму його душу. Василь вірив, що в кожної, навіть найменшої та найскромнішої хатинки, є душа. Йому завжди боліло, коли бачив покинуті будинки. Уявляв собі, що міг бачити й пам’ятати кожен дім. Босі дитячі ніжки, які тупотять підлогою, котячі пазурі, що потай від господарів деруть шпалери на стінах, дбайливі пальчики ґаздині, яка помітила на стіні дрібну пляму, сильні чоловічі руки, що тримають пензля, фарбуючи віконні рами. А потім щось ставалось – оте страхітливе щось, єдине, чого не могла намалювати Василева уява – і родина залишала дім наодинці зі спогадами. Відтоді він більше не міг знову стати щасливим. Ніколи. В нього вдиралися люди з сумнівною репутацією, у колись любеньких і доглянутих кімнатках ночували безхатченки, а в кутках гидили безпритульні тварини. Василь завжди відчував крик самої душі кожного будинку, а ДАП – зрештою, той самий будинок. Зруйнований. Скалічений. Зневажений. Колись розкішний і гордий, а тепер – сірий, поламаний, непривабливий. І страхітливо самотній. Ця самотність увесь час так боліла Василеві… *** Двома тижнями раніше Він посміхнувся. Тепер-то вони покажуть цій хохлушці, як треба родіну любити. «Сєрий» не любив свого повного імені, а Наталка ще й називала його постійно Сергієм, на український манер. І завжди виправляла, коли її кликали Наташею: мовляв, Наташі – у Раші. Ніхто так його не дратував як оця його однокласниця. Завжди і в усьому бездоганна. Завжди впевнена у своїй правоті. Завжди проти нової влади. Наскільки «Сєрий» знав, її вже попереджали, що не личить донеччанці носити на одязі власноруч вишитий тризуб і вплітати у розкішні довгі коси стрічки кольорів укропського прапора. Але це стерво завжди любило виділятись, от і тепер із високо піднятою головою вона крокувала щодня вулицями, на яких були розвішані як не георгіївські стрічки, так триколори. — Щось не так? — спитала дівчина, намагаючись говорити якомога впевненіше, щоб приховати свій страх. — Я поспішаю, хлопці. Голос зрадливо затремтів, а в горлі пересохло. «Сєрий» виступив із юрби й наблизився до неї. Повільно витягнув руку, в якій блиснув ніж. Нарешті йому дали команду зачищати Донецьк від фашистів. Він так давно чекав на цей момент. І він робитиме свою роботу повільно, насолоджуючись кожною хвилиною. Кожен бісів бандерівець, який тільки потрапить йому під гарячу руку, благатиме про смерть. Баба Фрося чула знадвору крики, від яких кров холола в жилах. Дівчина, певно, хотіла жити, чіплялася за життя, як тільки могла. Але часи такі були: жити хотіли всі, навіть баба Фрося. Не для того вона приїхала сюди, в теплий Донецьк із зимного Сибіру, де навіть улітку температура рідко підіймається вище двадцяти градусів, не для того дочекалася визволителів із матері-Росії, щоб тепер утратити все. А ця нещасна… Ну що це за війна, в якій не буває невинних жертв? *** Двадцятьма годинами раніше — Василю! — чолов’яга озирнувся. То був Жека, ще один молодик, який завжди невідь-звідки все знав. Сєпари готують наступ? Треба десь роздобути танчик? Начальство в Києві коверзує? Жека про все дізнавався першим. От лиш коли з тієї сторони надходили претензії щодо десятків «шахтарів і трактористів», які увечері ходили живі та здорові, а вранці були знайдені всі з перерізаними горлянками, то, як би Жеку не розпитували, він тільки плечима стенав. — Що таке? — кивнув чоловік. — Чуєш… тут така інфа, — Жека наблизився до нього і знизив голос. — Тітухани з Донецька їдуть. Завтра десь удень-увечері вже тут мають бути. — І що? — байдуже спитав Василь. — Ми тут із реальними солдатами воюємо, і нічого, справляємось. А ти ото за якесь гарматне м’ясо переживаєш… — Та не переживав би, аби б вони зі зброєю в руках їхали. А то збираються сюди, у …, місцевим мізки промивати. Ти ж сам знаєш, як у нас там з Мінстецем. Мінстець – або Міністерство інформаційної політики України – справді працював поганенько. Ну, тобто як поганенько. Замість нього всю роботу виконував Мірко Саблич . І якщо тітушки почнуть активно працювати з місцевими, як каже Жека, то це може мати досить неприємні наслідки. Пам’ятаємо-пам’ятаємо, як жінки кидали власних дітей під гусениці українських танків… — Коли, кажеш, приїхати мають? — перепитав тим же байдужим тоном Василь. — Завтра, або вдень, або увечері… — Добре, — усміхнувся у стилі Кривавого Пастора, — зустрінемо їх. А в самого аж «криваві хлопчики» в очах витанцьовують. *** Десятьма днями раніше Наталчиного тіла так і не знайшли. Батьків дівчини викликали в міліцію. Розповіли, що того вечора її бачили декілька осіб. Серед молодиків був і «Сєрий». Хлопець ледь не зі сльозами на очах розповів, як перестрів Наташу на околиці міста, почав розпитувати, куди вона йде. Дівчина йому відповіла досить жорстко, що збирається в Київ і піде туди хоч пішки, що готова вбити будь-кого, хто тільки наважиться стати на її шляху. Він, «Сєрий», намагався достукатися до її розуму, переконати залишитися й хоча б із батьками побалакати, а вона йому ножем почала погрожувати, а потім зірвалася з місця й побігла. Він і не став її переслідувати, мовляв, вирішила – то й вирішила. Одиниці, які досі залишалися вірними неньці, почали зникати. Як за часів Совка. Просто зникали – і все. Увечері телефонували рідним і близьким, сміялись і розповідали новини, ділилися сподіваннями, освідчувалися в коханні. Вранці до них уже ніхто не міг додзвонитись, а їхні житла стояли порожніми. Їх шукали, але жодного так і не знайшли. Часом у деяких найменш заселених районах міста чули страшні крики, немов із живої людини шкіру здирали. Дівчата почали боятися ходити вулицями не лише вечорами, а й удень, а діти розповідали одне одному жахачки, які народжувались і поширювалися містом зі швидкістю звуку. До більшості зникнень так чи інакше був причетний «Сєрий». Його підвищили. Тепер він отримував указівки не від місцевих главарів, а напряму від росіян. Це була честь для нього. Невдовзі куратор сповістив, що за кілька днів треба зібратися з хлопцями й поїхати до міста, біля якого базується позиція укрофашистської армії. Автобус і їжу дадуть. За роботу заплатять. Задача: спілкуватися з місцевими і розповідати їм, на що здатні укропи. Кінцева мета: влаштувати маленьке повстання, під час якого місцеві виженуть бандер, декількох можна навіть підстрелити. Якщо візьмуть когось у полон, буде взагалі шикарно. «Росії-24» потрібні свіженькі сюжети. Усі хлопці, які були під керівництвом «Сєрого», зголосилися, навіть не дослухавши до кінця. Все було узгоджено. «Сєрий» готувався до вояжу. *** Десятьма годинами раніше Ранок був на диво спокійний. Обстріли можна було перелічити на пальцях двох рук. Молодші пацани із заздрістю дивилися на Василя, який спокійнісінько собі сидів коло бліндажа й чистив зброю, наспівуючи впівголоса: — На позір Перунова полка підіймає меч Арейова рука… — Що, брате, «гімн карателів» вирішив пригадати? — поруч сів «Історик». — Ага, — кивнув Василь, — подумав, так веселіше буде. А то що ж усі сидять такі кислі, аж диви́ться гидко. В самого насправді всередині все аж переверталося зі страху. Якщо москалики навіть обстріли вирішили відкласти, то щось справді кепське задумали. Але якщо сам розкисне, то що вже казати про зелених – Богдана, Жеку, «Бджолу»? Треба показувати жовторотикам приклад. До чоловіків підбіг засапаний Жека із витріщеними очима. Почав щось показувати на мигах. Василь зітхнув: — Ти заспокойся, Жек, заспокойся. А потім поясниш нормально… — Приїхали, — видихнув молодик. — Тітухани? — Багато? — Що роблять? — Як їх зустріли? — Зброю не бачив? Жека замотав головою й виставив перед собою руки, немовби захищаючись від запитань, які дощем ринули на нього. Молоді хлопчаки, наче за помахом чарівної палички, скупчилися навколо, знемагаючи від нетерпіння. Василь кинув на них суворим поглядом і прикрикнув: — По одному! В нього тільки два вуха і один рот, якщо хтось не помітив. Одним вухом ловить одне запитання, другим – друге, поки відповідає на перше. В очах у кожного читалися страх і бажання знати більше, але Василь був негласним лідером, тому всі підкорилися. Жека врешті трохи відсапався, а тут іще зазвичай демонстративно егоцентричний Богдан подав йому пляшку моршинської, з якої той вдячно сьорбнув і за мить уже проковтнув пів-об’єму за першим же заходом. — Там кілька автобусів було. Думаю, їх десь сотня, не більше, — показово спокійним тоном проказав Жека, хоча всі прекрасно усвідомлювали, що навіть пара-трійка десятків тітуханів цілком могла задати жару. — Не бачив, щоб їх зустрічав хтось. Автобуси під’їхали, і вони повилазили. Не думаю, що там був хтось із місцевих: навряд чи вони навмисне понатягали б на себе треніки. Бджола нервово пирснув. Жека продовжував: — Ні автоматів, ні гранатометів не було. Може, десь поховали пістолети або гранати, не знаю. — Ага, — промурмотів собі під носа, але так, щоб кожен із присутніх почув, «Сокіл», — де їх там ховати, хіба що в трусах… Усі мимоволі усміхнулись, оцінивши жарт побратима. А проте у найближчі десять годин їм уже не суджено було усміхатись отак, по-доброму. Лише Василь уперто щирився, дивлячись у потьмарені тупою ненавистю очі запроданців. *** Десятьма хвилинами раніше «Сєрий» побачив серед юрми військових високого бородатого чолов’ягу, від якого на версту несло впевненістю альфа-самця. Цей салоїд точно був якимсь главарем. Йому доведеться стати першою жертвою. Можливо, навіть єдиною, якщо укропи накладуть цеглин і швиденько змиються. «Сєрий», недобре примружившись, нахилився до агресивного на вигляд дідугана з застиглою на обличчі усмішкою і холодними очима, зашепотів щось. Кутики рота старого ледь ворухнулись, а очі стали ще холоднішими, в них нестерпно було дивитись, і «Бджола», який спіймав погляд чоловіка, квапливо відвів очі. Дід кивнув і за кілька хвилин зник невідь-куди. «Як сам чорт», — подумав «Бджола», досі під враженням від того ворожого погляду, який пронизував аж до самих кісток, немов рентген на флюшці. Натовп почав хвилюватися. Жінки середнього віку вже на весь голос гукали щось про «убивць» і «йдіть додому». Зненацька юрба посунулася на вояків. Стояли нерухомо, гарячково перебираючи в голові варіанти. Стріляти по мирняку не можна, не фашисти ж. Залишатися на місці – знесуть, затопчуть, заб’ють. Тікати? Хіба ж для того йшли захищати співвітчизників, аби від тих самих співвітчизників тікати? Василь отямився першим. Загукав до людей своїм глибоким зичним голосом: — Стійте, поговорити треба! Ми ж вам зла не бажаєм, ну хіба ж то ми ваше місто бомбили? До вас хоч один снаряд прилетів, коли ми заходили? Хоч хтось із нас вас образив чимсь? Та натовп був надто розлюченим, аби дослухатися до голосу розуму. «Гуртове – чортове». У натовпі знову замайоріла неохайна голова дідугана. А потім Василь здригнувся. *** Трьома хвилинами раніше На обличчі відбився біль, хоча з вуст не долинуло жодного звуку. Він завжди захоплювався витримкою козаків і бажав бути подібним до них, а козаки мовчки зносили муки, навіть жартували з них. Декілька секунд іще стояв, немов у сповільненій зйомці опускаючи погляд до грудей, із яких стікав яскраво-червоний струмочок. Притулив долоню, намагаючись зупинити кровотечу. Похитнувся. Впав на руки «Історика» й «Сокола», які стояли напоготові позаду, щойно почувши звук вистрілу. Все, що відбувалося пізніше, мало вигляд якогось сюрреалізму у стилі Далі. Бачив юнацьке обличчя Богдана й зовсім дитяче – «Бджоли». Потім Богдан якимось незбагненним чином трансформувався в Ярину, а «Бджола» – у малого Святика зі світлин. Ярина була чомусь при надії, дивилася на Василя зі щасливою усмішкою, погладжуючи живота. Самому ж чоловікові зненацька так защеміло у серці – і зовсім не через поранення. Через другу дитину, яку вони обоє так хотіли й якої він досі так і не зміг подарувати своїй коханій. «Історик» із «Соколом» якнайшвидше запхали побратима до машини, Богдан поспіхом стрибнув за кермо. Треба до шпиталю. Треба встигнути. Василеве тіло вже трусилось у нестримній лихоманці, а кров із рани струменіла, хоч би як «Сокіл» її затискав. «Історик» помацав зап’ясток товариша. Ненароком зачепив пальці. Вони вже хололи. Пульс ледве відчувався. — Швидше! — заволав у розпуці, підганяючи Богдана. Той гнав як ніколи, та все одно здавалося, наче машина ледве повзе. — Живи, Василю, живи! — гарчав у самісіньке вухо пораненого «Сокіл». — Ти ж боєць, то бийся!!! «Історик» схопив уламок дзеркала заднього виду, який відколовся під час чергового обстрілу й який усе збиралися приклеїти назад. Тепер от їхні лінощі стали у пригоді. Солдат підніс люстерко до носу товариша. Пари майже не було. — От трясця! ЖЕНИ!!! — звив «Сокіл», який із тривогою зауважував кожну нову ознаку того, що життя покидає тіло його найближчого друга. Машину різко кинуло вбік, вони з’їхали з того, що можна було хоча б назвати дорогою. Переляканий пес промчав повз. «Історик» майже із ненавистю подивився у дзеркальце на Богдана, хоча у глибині душі визнавав, що й сам на його місці не зміг би роздушити собаку. Але час було втрачено. Коли «Історик» знову приставив люстерко до Василевого обличчя, пара вже не з’явилася. *** Десятьма секундами раніше Вона захоплено полетіла до землі, де відчула його душу. Свого батька. Неймовірно прекрасна істота, яких ми ніколи не бачили й ніколи не побачимо – хіба тільки після смерти. Йому пощастило зустріти її. — Батьку, — він навіть не почув, а відчув її неземний голос. Відчував її голос, її зовнішність, її дотики – так, як ми відчуваємо кохання. Ніби усе це не було ззовні, а йшло зсередини нього. — Хто ти? — запитав, хоча не був упевнений, що отримає чітку відповідь на своє питання. Не був навіть певен, що знає хто він. — Я твоя донька, — відказало створіння. — У мене нема доньки, — у цьому чомусь був упевнений на всі сто відсотків. Хоча насправді сто відсотків і відсотки взагалі – це дуже неточне визначення. Він це відчув і навіть зрозумів так ясно, немовби прочитав якийсь науковий трактат. А проте зараз він почав розуміти геть усе: як влаштований світ, що було до початку, що буде після кінця, коли і як настане кінець, навіщо ми тут, яка задача людства. Зрозумів навіть, як довести гіпотезу Гольдбаха, за яким принципом формується послідовність цифр числа пі, в чому секрет закономірності Фібоначчі. Це було відчуття неземної радості, втім, затьмарюване чимось неясним, чого ніяк не міг пригадати. Немов зайшов до кімнати з твердим наміром зробити щось і забув, що саме. — Нема, — нагадало про свою присутність прекрасне створіння. — Але могла бути. Мала бути. Його вкололо несподіване відчуття жалю незрозуміло за чим. — Тобі пропонували поїхати на ротацію, — продовжила вона. — Додому. Ти не повинен був відмовлятися. Ти мав поїхати. Побачити мою маму. Зачати мене. Чому ти не поїхав… тату? Він мовчав. Він згадав. Згадав власне ім’я. Згадав Ярину і Святика, яких залишив сиротами. Згадав свою Україну. Свою. Україну. — Я мав захистити нашу Батьківщину, — глухо відказав ненародженій доньці. Відчув на собі пильний серйозний погляд, хоча не зміг би знайти очей, які на нього дивились. — У такому разі ти ще не виконав свою задачу, — урочисто і якось сумно промовила вона. — А мені вже все одно не жити. Я мала бути зачата тоді, два тижні тому. Тепер же ви можете мати інших дітей, але мене не існуватиме ніколи. Василь подумав, що вона могла мати на увазі, кажучи, що вони можуть мати інших дітей. Адже він мертвий – він тепер це усвідомив. Відчув дотик душі своєї доньки до власної. Якби вони були в матеріальному світі, можна було би сказати, що вона взяла його за руку. І помчала разом із ним донизу. Донька – це єдина жінка, яка ніколи тебе не покине. Вона буде з тобою завжди. *** П’ятьма хвилинами пізніше «Сокіл» закляк на місці з витріщеними очами, в яких досі тремтіли сльози. Навряд чи навіть найбільший сміливець зміг би залишатися спокійним, відчуваючи, як його долоню міцно стискають пальці щойно померлого товариша. Лише зараз чоловік усвідомив, що Василева рука більше не холодна. Нарешті насмілився перевести погляд на обличчя побратима. Василь морщився від болю. Кров іще сочилася з рани, але вже не так стрімко. — Василю… — прошепотів «Сокіл». Ні «Історик», ані Богдан не звернули на це уваги. Кожен переживав смерть побратима по-своєму. — Де я? — слабким голосом запитав Василь. Тут уже прийшла черга «Історика» з Богдан заклякнути від несподіваної хвилі жаху. — Брате! — з очей «Сокола» знову нестримним потоком полилися сльози, коли він обійняв своїми дужими руками кволе тіло козарлюги. — Жени, Богдане, жени. До шпиталю! *** Двома годинами пізніше Дідуган, який підстрелив Василя, отримав від «Сєрого» свою винагороду. Прийшовши додому, витяг подаровану пляшку справжнього французького шампанського, яке мабуть коштувало тисячі зелених. Налив у кружку з підсохлими слідами пива. Випив ковток, смакуючи. Смак виявився незвичним, геть не таким як у шампанського з АТБ. Напевно, якісь особливі спеції. Кивнув зі схваленням. Вихилив усю кружку. Витер губи тильною стороною долоні. Знову налив. Знову вихилив. Так він висмоктав усю пляшку. За декілька днів його навідав стурбований сусіда, який знав, що у старого завжди знайдеться чогось випити. Дуже вже довго дідуган його до себе не запрошував. Це все після отого шампанського. Запишався, мабуть. Чолов’яга завмер на порозі кухні. Сморід стояв неймовірний. Його сусід лежав обличчям на столі, а рука міцно стискалася навколо ручки кружки. Дідуган не дихав. Скоріш за все, шампанське було неякісне. А можливо, керівники «Сєрого» розуміли, що зрадник запросто зрадить удруге. Якщо тільки його не усунути. *** Двома тижнями пізніше «Сєрий» був задоволений. Сьогодні він нарешті вперше вживу побачить своїх кураторів. Із самовдоволеною посмішкою показав російського паспорта на КПП. Чоловіки чекали на нього в невеличкій брудній піцерії в Гуківському підвальчику. Молодець, казали, непогано впорався. Добре зорієнтувався, коли вигадав, як застрелити того жидобандерівця. Шкода, що в полон нікого не взяв. Має подбати про це наступного разу. «Сєрий» із повагою кивав. Сказав, що йому дуже прикро й що наступного разу таке не повториться. Його обірвали, зауваживши, що начальство не перебивають. Чи, може, він має якісь сумніви стосовно того, хто тут начальство, а хто підлеглий? Ні, жодних сумнівів. От і добре. В малоросів не повинно бути сумнівів стосовно того, кому підкорятися. Новоросів, вони мабуть хотіли сказати. О, звісно, новоросів, а втім яка різниця? Поспілкувавшись із кураторами, попрямував додому, в Донецьк. Їдучи в автобусі, чомусь пригадав, якими очима дивилася на нього Наталка перед тим, як він завдав останнього, смертельного удару. Вона теж інколи зневажливо називала його і його хлопців малоросами. А втім, це все нісенітниці. Йому платять не за роздуми. Йому платять за дії. *** Одним місяцем пізніше Смалячи цигарку, дивився, як його хлопці б’ються між собою. Звісно, це були не серйозні бої. Але вони мали час від часу тренуватися, щоб не втрачати навички. Цього дня мали прибути росіяни. «Сєрий» гарненько підготувався до зустрічі з ними: роздав своїм хлопцям реальну зброю, змусив їх почистити її гарненько й вивісити на найпомітнішому місці. Зачувши російську мову з характерним трошки неприємним навіть для нього ніби ниючим акцентом, знаком показав своїм хлопцям, що час припинити возитися в пилюці й приступитися до справжніх справ. Усі разом ефектно вийшли назустріч російським солдатам. Репетирували свій вихід декілька годин. «Сєрому» увесь час щось не подобалось, і він примушував хлопців красиво й ефектно виходити раз по раз, доки не лишився нарешті задоволений. Однак росіянам їхній вихід чомусь не сподобався. Солдати без зайвих слів підняли свої автомати й почали стріляти. — Стойте, мужики, вы чего? Мы же свои! — Стреляй их, мать твою, стреляй! — вигукнув один із росіян. — Бандеровцы гребанные! — Так мы ж не бандеровцы! — заволав «Сєрий». — Мы свои!!! Його останні слова потонули у гарчанні іншого солдата: — А вы для нас все бандеровцы… *** П’ятьма тижнями пізніше «Сєрому» і ще кільком хлопцям удалося врятуватись, але під його командування йти більше ніхто не хотів. Зв’язавшись зі своїми кураторами, молодик розповів їм про те, що сталось, і спробував вимагати пояснень. Росіяни лише сказали, що він сам винен. Мовляв, не треба було зброєю світити – то й проблем не було б. Сказали, що він і сам надто вже проблемний. Для всіх них буде краще, якщо він сюди більше не телефонуватиме. Кинули слухавку. Він телефонував іще декілька разів, але його номер вочевидь додали до чорного списку. Обличчя розстріляних хлопців усі частіше снилися йому. Невдовзі до них приєдналася скривавлена Наталка, яка все питала його: «Навіщо ти це робиш? Навіщо?» «Сєрий» не спав уже тиждень. Від снодійного ставало лише гірше: коли він бачив жахіття, то навіть не міг розплющити очей, аби втекти від них у реальність. Не те щоб реальність була менш страшною. Просто до неї він уже звик. На восьмий день безсоння він знайшов ножа й почав себе різати. На дев’ятий день на його плечі красувалося вирізане ім’я «Наталка». Спершу рука сама потяглася написати «Ш», але він швидко виправив свою помилку. На десятий день він усе ж заснув. Прокинувшись, поголив голову та бороду. Переконавшись, що має геть інший вигляд, перевдягнувся і пішов світ за очі. *** Шістьома тижнями пізніше Василь повернувся додому. Побратимам на диво легко вдалося переконати його, що йому потрібна реабілітація. Підозріло легко. Вдома він кожної миті намагався бути зі своєю дружиною та сином. У ті рідкісні хвилини, коли залишався сам, завжди сидів замислений і якийсь сумний. Тоді десь усередині себе він чув прекрасний неземний голос своєї доньки й подумки спілкувався з нею. Вона справді не полишала його ніколи, а проте й не заважала. Вона стала його янголом-хранителем. А невдовзі Ярина вже носила під серцем другу дитину. Це їхня донька врешті переконала Василя. Якщо він ніколи не зможе обійняти її, це не означає, що він конче має відмовитися від інших дітей. Вони-бо чекають так само, як чекала вона. А тим часом у Василевому батальйоні з’явився новий доброволець. Звали його Миколою, хоча дивним здавалося, що на ім’я Сергій хлопчина теж відгукувався. Обличчя молодика багатьом видавалося знайомим, але все списували на класичну форму рис. Незважаючи на літню спеку, Микола не знімав камуфляжної куртки. Принаймні, без неї його ніхто жодного разу не бачив. Лише «Бджола» якось застукав його в самій майці, коли хлопець порпався на його грядках, виполюючи бур’яни. «Бджола» був приємно здивований, що нарешті має помічника, але напевно він зіпсував усе, побачивши шрамований напис «Наталка» на Миколиному плечі й запитавши, чи це ім’я його дівчини. Молодик здригнувся, й «Бджола» пошкодував, що налякав його. «Можна і так сказати», — неуважно відповів Микола, вдягаючи куртку. *** Чотирма місяцями пізніше Микола загинув, закривши собою «Бджолу», який не встиг повернутися до бліндажу зі свого городика. Увесь батальйон приїхав із його тілом до Києва, щоб поховати. На хресті було написано: «Доброволець Микола 24.08.201*» |