Мій дідусь помер рано, коли я ще був зовсім маленьким. Деякий час новину ховали від мене, сказавши, що дідусь лише тяжко хворий, тому до нього не можна, і я дивувався, чому раптом мама у чорній хустці, а а всі кажуть, що дідусь помер.
- Не помел! – поблажливо пояснював я. – Лише тяжко хволий, тому до нього не можна!
Аж за три дні я зрозумів свою помилку.
Цвинтар розташувався на пагорбі, й численні яри порізали пагорб, наче зморшки бабусине обличчя.
Тої зими було дуже багато снігу, й двоє жінок загинули, зісковзнувши разом з снігом у яр.
Мене не взяли на похорон, і це було страшенно образливо.
А навесні старий цвинтар був гарним, тихим, зеленим місцем і свіжий горбок на ньому аж ніяк не асоціювався з дідусем, його казками, столярним верстатом і медалями на парадному піджаку.
Коли родичі ділили майно, хтось забрав медалі, а я книжку з оповідками про мерців.
Поруч з могилою дідуся була інша – сімейна. Хтось поховав там дідуся й бабусю, ще якогось родича, й дитину – півторарічну дівчинку з трохи здивованим обличчям. У цьому віці дивує все, а тут цілий фотоапарат! Клацає, зблискує... Хтозна, що воно таке. Виросту – взнаю!
Не виросла. Не взнала. Так і лишилась назавжди півторарічною.
Цвинтар виріс біля містечка, а містечко біля заводу. Багато чого корисного робили на тому заводі; робили і некорисне, навіть смертельне, а відходи металу ішли на експорт. Не той, що за кордони держави, а той, що за бетонний паркан завода. Всі будинки поблизу мали гарні огорожі з сталевих смуг, господарки розвішували білизну на дроті з неіржавійки, а дерев'яних хрестів на цвинтарі не ставили навіть тимчасово. Навіщо? Он же невичерпне джерело сталі, зовсім поруч і геть недорого! Тільки металеві. З якісної, товстої, масивної сталі. Що кілька століть простояли.
Не простояли.
Радянський Союз скінчився, метал подорожчав, і цвинтарні злодюжки потягли залізо на пункти прийому металобрухту.
На могилі дівчинки височів хрест з фотокарткою, і не просто так, а в футлярі з неіржавійки. Дівчинка визирала з круглого віконечка і здавалась об'ємною.
Мені стало цікаво, я проліз поміж стрижнями огорожі й покрутив кришку футляра. Та легко піддалася. Чому б не піддатися. Зовсім недавно її закрутили, лише за пару років до мого народження.
- Не чіпай! – посварила мене бабуся. – Мертвих не можна чіпати!
Тоді я послухався.
Пройшло багато, багато, багато років.
- Ой, - сказала раптом дівчина. – Здається у тебе мобіла дзвонить.
- А де вона? – розслаблено запитав я.
Говорити по мобілі не хотілося. Власне кажучи, говорити взагалі не хотілося, хотілося полежати, помовчати, відхекатися... Ще було б непогано вихилити келих охолодженого мохіто, але де його, в чорта, взяти? В холодильнику нема.
- Ой, - знову сказала дівчина. – Здається, вона у мене під... е-е-е... ну, десь там.
Я поліз шукати мобілу. Слід зазначити, пошуки виявились досить приємними, і я не був би засмучений, якби телефон не знаходився трохи довше. Але знайшовся. Не зовсім там, але, так би мовити, на підході. Дивно, як ми примудрилися зробити це мало не на мобілі і не помітити. Хоча ні, не дивно.
Я посміхнувся, згадавши, потім глянув на номер і усміхатися перестав.
- Ну, ало.
- Будеш нукати – не буду більше чекати, поки ви закінчите, - повідомив голос з мобіли.
- Ну, не буду.
- Ну а як не будеш, то почитай новини.
- А що їх читати? – настрій був розслаблений, і я не став занудно уточнювати, які саме, де саме, на що звернути увагу, і натякати, що взагалі-то бойовий наказ віддається не так.
Я знав, про яку новину йде мова. Всі знали. Точніше, всі, кому треба, знали.
В рамках декомунізації в Харкові перейменували площу Руднєва й збиралися перенести прах цього самого Руднєва у належне місце.
Про життєвий шлях цього Руднєва я знав мало, та воно мені й нецікаво було. Якийсь революціонер. ХЗ, чим відомий. Мене цікавило інше.
Але конкретно в цьому випадку причин турбуватися не було.
- Я там бував, - повідомив я слухавку. – Бував, і не раз. Нічого цікавого. Й ніякої небезпеки. Все чисто.
- Ну значить просто так зганяєш, - сказала мобіла. – Подивишся і назад.
І білімкнула наостанок.
Я зітхнув. Їхати не хотілося.
Привокзальна площа у Харкові гостинно запропонувала кіоск "Кулінічі" з кавою й всяким печивом, але власник "Кулінічів" кілька років тому ляпнув антиукраїнську дурницю, й народ її почув. Кілька кіосків згоріли, в решті сильно зменшилась виручка. Палити кіоски я не став, але у зменшення виручки внесок зробив. Це було неважко.
В сусідньому кіоску кава була така сама, та й круасани зараз мало чим відрізняються один від одного.
Поруч зі мною снідала млява й сильно пом'ята дівчина в міні-спідниці. Зовсім юна, майже дитина. Але ніч провела явно не по-дитячому.
В моєму дитинстві не було круасанів, а були рогалики з листового тіста. Щоправда, не в кожному магазині і не кожен день.
Натомість там була ватага однолітків з середньої групи дитячого садка й справжнє живе пташеня у одного з них!
Пташеня переходило з рук до рук, його намагалися годувати хробаками, дощовиками, молоком і хлібними крихтами, товстою гусеницею, і от на гусениці пташеняті край і настав.
Деякий час хто рюмсав, хто мовчки сопів, а потім я запропонував пташеня поховати.
Могилу рили в гарному місці, в серед дерев. Хтось збігав в пісочницю до малюків і конфіскував жерстяний совочок. Зараз таких нема, зараз пластмасові. Ними тільки в пісочниці й можна щось викопати, а ми копали в твердій землі.
Ховали з почестями. Пальнули над могилою з пістонного револьвера. А замість пам'ятника поклали каштан.
Я дивився на іграшкову могилку, і мені дуже, дуже хотілося, щоб пташеня ожило.
Наступного ранку я провів ексгумацію, щоб подивитися, як пташеня розкладається, але мабуть, помилився з місцем. Мабуть, хтось пересунув каштан. Та й взагалі, хіба мало каштанів валяється в парку?
Але зараз зима й каштанів нема. Замість каштана на могилі Руднєва встромили чималий пам'ятник, так що промазати буде важко.
Влітку у Харкові жарко, сухо й пилюка, взимку холодно, вогко й бруд. Не знаю, звідкіля береться волога. Наче ж річки зовсім малесенькі, Дніпра поруч нема. І як харків'яни обходяться без Дніпра – також не знаю. Я от не зміг. Біля Дніпра виріс, біля Дніпра мешкаю, й біля Дніпра, сподіваюсь, колись помру. Силу й натхнення Дніпро щедро роздає всім бажаючим - лише беріть!, а без Дніпра опускаються руки й голова не варить.
Вчора, перед тим як у потяг сісти, приїхав на ту станцію уклонитись Дніпру, то на майданчику був лише я та маленька дівчинка з іграшковим песиком у руках. Мама дівчинки щось гнівно розповідала у телефон й, здається, мене навіть не побачила. Дівчинка побачила й виставила песика наперед – он, мовляв, який у мене охоронець! Тримайся подалі!
На маму, очевидно, не сподівалась.
Іграшкового цуценяти я в дитинстві не мав, а хотілося. Тому коли завагітніла дворова собачка Чапа, став у чергу на цуценят. У ті часи всі стояли у чергах. По молоко - черга, по хліб також, на автомобіль велика черга, а на квартиру так не просто велика, а величезна. І більшість розмов були теж про черги - хто у якій стоїть, у кого номер який. У чергах стояли, жили, помирали, кажуть, у сусідньому дворі якась тітка навіть народила у черзі. У що нам ще було гратися, як не в чергу?
У черзі на цуценят, ясна річ, стояли всі дворові пацани й навіть трохи дівчат. Хлопчик з сусіднього двору також просився, але його послали.
Коли Чапа розродилася, їй збудували величезну будку з фанери та будівельного мотлоху. Чапа дивилася на споруду з острахом, але коли туди запустили найменшого хлопці й він виліз, таки довірилася й до будки переселилась.
Даремно.
Зла й сварлива тітка Олька з третього під'їзду викликала гицелів. Чапу розстріляли з рушниці просто у будці. Поки один гицель лозиною й матюками стримував пацанів, другий схопив ще живу Чапу за лапу й закинув до ящика гицельської машини. Ящик був закріплений поруч з кліткою, і в клітці також сидів пес. Як він скавучав, боже мій, як він тоді скавучав!..
Цуценят чомусь забирати не стали. Мабуть, полінувалися лізти по них у будку.
Сліпі, безпорадні, вони ще навіть скавучати не здатні були, а лише квиліли. Тихенько-тихенько, потім все тихіше й тихіше.
Тицялись носиками у змащені молоком пальці, але навіть облизувати ще неспроможні були. Двоє померли ввечері того ж дня, троє протягом наступного, а одненьке вперто чіплялося за життя ще добу.
Померло воно у мене в руках, я плакав, і мені дуже, дуже хотілося його оживити.
Мертве цуценя ворухнулось і хапнуло мене беззубим ротом за палець. Я злякався й з переляку щосили пожбурив цуцика яйнайдалі від себе. Влучив у стіну.
В Харкові з стінами було все гаразд. Було де когось до стінки поставити, і було кого. А площі Руднєва вже не було, вже була вона Площею Небесної Сотні.
І пам'ятник йому вже знесли к бісовій мамі.
На розкопки могили зібралося не так щоб багато людей, але зібралося. Частина по по роботі – члени всяких комісій від міськради, товариства охорони пам'яток, зареєстрованої організації чорних археологів з назвою, кількох незареєстрованих організацій без назв і, мабуть, з санепідемстанції, бо з-під курток визирали білі халати.
Раптом розриють – а там ЧУМА!!! Або сибірка. Або холера. І тоді треба негайно закопувати назад.
Мабуть, дехто в міськраді дуже сподівався на такий варіант і дав санітарам відповідні інструкції.
Трохи осторонь стовбичив самотній поліціонер – мабуть, з приводу старого забутого більшовика не очікувалося масових заворушень.
І по моїй лінії також нічого несподіваного не очікувалось. Ну труна, ну, зогнила комісарська шкірянка, ну, козирок від кашкета, ну кістки. Може навіть без труни, бо зогнила.
Але не було кісток. І козирка не було, й ременя також. Й шкірянки теж.
А було досить багато битої цегли, уламки ліпнини та інше будівельне сміття.
Очам своїм не повіривши, копачі заглибились на два, потім на два з половиною метри, але результат не змінився.
Нічого. Анічогісінько. Порожня яма. Жодних кісток.
У першого оживленого мною черв'яка також не було кісток. Дощовики живучі, і вбити його стало проблемою, але я впорався. Так само, як впорався і з оживленням, хоча теж не з першого разу.
Після оживлення дощовик змінився. Рухався тепер різко та агресивно, хоча яка агресія у дощовика? Чим йому агресію виявляти, зубами? Так не мають дощовики зубів! Чому ж і вибрав для першого експерименту... ой!
За мить я ошелешено дивився на круглу дірку у власній долоні, а дощовик, скуштувавши крові, вже не смикався, а майже стрибав і безжалісно бив себе об скляні стінки літрової банки. З переляку я закопав його разом з банкою, бо не знав ще тоді, як убивати мертве.
Тепер знаю. Але сьогодні те знання не згодилося. Не було в ямі мертвого комісара. Взагалі не було нічого. Перестрахувався наш шеф. Даремно мене в Харків погнав.
Ну й слава богу. Хоч я й певен був, що так станеться, а все ж посміхнувся.
Задеренчав телефон, я глянув на номер і перестав посміхатися.
- Який там чорт даремно, - роздратовано промовив шеф. – Понюхай цеглу. Був він там, розумієш? Був! Шукай тепер...
Я знизав плечима, пропхався до ями, недбало взяв шматок цеглини, тільки-но викинутий з самого дна, і потер поміж пальцям – як сказав шеф, "понюхав".
Пахло люттю і кров'ю. Слабенько, ледь-ледь. Але пахло.
Руднєв у ямі був. Але хтось його викопав і підняв. Хтось такий же, як я, тільки з протилежного боку фронту. Зовсім недавно підняв, навіть дивно, як це вдалося непомітно зробити... а, ні, не дивно.
Трохи поодаль роботяги непоспіхом загортали траншею з якоюсь трубою.
Отак його й витягли. Міськводоканал чи Укртелеком допоміг, або ще якась з подібних організацій. Ті, хто часто копає ями. Несуттєво, чи під трубу, чи під кабель - один чорт на них не звертають уваги.
І від цього відкриття зробилося мені настільки тоскно, настільки млосно, настільки погано, що тітка в білому халаті під курткою щось помітила.
- Товарищ, вам плохо? – ковзнула по моєму обличчю професійним лікарським поглядом.
- Га? – неуважно перепитав я. – А, ні. Все гаразд, дякую.
І тут-таки прикусив язика.
Лікарка бликнула на мене такою самою люттю, якою пах тільки-но "обнюханий" уламок цегли.
Я розвернувся й подався геть, але спиною ще довго відчував лютий погляд.
І оце "товарищ". Багато ще в Харкові товарищей, ще чистити й чистити...
Тільки як би тепер самого не вичистили.
Про всяк випадок я сів на метро, проїхав навмання дві зупинки, пересів іншу лінію, заїхав на метро Університет. Вийшов на майдан. Прогулявся до щогли з жовто-блакитним прапором і каменюкою біля неї. "Тут буде встановлено пам'ятник..." обіцяв напис на каменюці, але напису було вже багато, багато, багато років.
Я став біля прапора, торкнувся камінчика. Допомогло. Полегшало.
Ще пару років тому всю площу давив, душив, розчавлював невидимий, але задушливий ковпак сили з центром ооооон на тому постаменті. Лисий гранітний ідол простягнутою рукою вказував на сортир, а люті очі не зводив з міськвиконкому.
"Це правильно! – сміялися харків'яни. – Бо за ними дуже суворий нагляд потрібен. Лиш відвернись – і все, то лавочки в метро поставлять по дев'ять тисяч за кожну, то дорогу крізь парк прокладуть..."
Леніна я б піднімати не став. Побоявся б. З черв'яком он який клопіт був, а тут - Ленін! Власне, його навіть закопувати бояться. І правильно роблять.
Я от здуру колись неправильно закопав кошеня - малесеньке, щойно народжене, сліпе кошеня - а й то наробив біди.
Зазвичай кошенят топлять, а цих зав'язали у поліетиленовий мішок і викинули з балкона. Не знаю, хто. Грішили б на ту саму злу тітку Ольгу, але звідки б у неї взятися кошенятам? Її навіть таргани обходили якнайдалі.
Мішок не хотів розв'язуватись, і довелося його розірвати.
- Ня... - сказало останнє живе кошеня, чорно-біле. Вдихнуло останній в своєму житті ковточок свіжого повітря і також померло.
Хоч як налякав мене дослід з оживленим черв'яком, та спокуса була надто велика. Я взяв кошеня до рук й дуже, дуже захотів, щоб воно ворухнулось...
- Де це ти так примудрився? - бідкалась мама, заливаючи рану на долоні спочатку перекисом, потім зеленкою.
- Та за дріт зачепився, - якнайнедбаліше відповідав я. - Не турбуйся, матусю, воно не боляче. То я просто так шиплю.
Ввечері кошеня ще не викопалось, але вже земля над ямою ворушилась й розлючене шипіння чулось з-під неї. Я кинув зверху кілька цеглин, але хіба цеглою таке втримаєш? Руднєва он теж завалили цеглою, і де зараз той Руднєв? Чорт його зна.
Більше того літа кошенят у нашому дворі не було, а в підвалі перестали траплятися пацюки. Бабусі з лавочки перед під'їздом хвалили котів й виносили їм залишки молока у трикутних пакетах, але й коти швидко десь поділися. Й з інших дворів також не заходили. І собаки не забігали. А коли під кінець літа забіг-таки один пес, злий, дурний та великий,, то вранці на асфальті було кілька кривавих плям. Сподіваюсь, переміг пес.
Коли померла бабуся, я знову торкнувся хреста з дитячим портретом у рамці з неіржавійки. Я підріс, а дівчинка ні. Так і дивувалась, роздивляючись світ з-під скла.
А торкнувшись - відчув, як по долоні протупотіли знайомі мурашки - такі самісінькі, як від мертвого дощовика, цуцика й кошеняти. Але у пам'яті спливли бабусині мудрі слова "Не чіпай! Мертвих не можна чіпати!" - і я не став.
Тодішній секретар обкому - як на нинішні гроші, це щось таке як голова облдержадміністрації - дуже хотів підвищення. Хрін би з ним, але інструментом кар'єри він обрав сільське господарство, й почав видушувати з землі останні соки. І з людей теж. Школярів погнали на картоплю, службовців на буряки з помідорами, а інженерів чомусь кинули на найважче - косити сіно. На пагорбах, де жодна техніка не проїде.
Коли батька погнали на сінокіс, я попросився з ним.
Сіно складали у довгі валки, а потім приїжджав трактор й валку закидували в причеп.
А під валками залишались десятки полівок, й сиділи вони ошелешені, перелякані, нерухомі, хоч в руки бери.
Брали. Гладили. Роздивлялись. А трактор їхав й нещадно давив їх колесами.
Я знайшов неподалік старе глинище, набрав у кишеню з десяток більш-менш цілих полівок й почав експериментувати.
Виявилось, що як вчасно відсмикнути руку, то полівка не вкусить. А з дна глинища не краю не дострибне. Хоча й намагається.
Виявилось також, що дві підняті полівки між собою не так щоб дружать, але й не кусаються. А от якщо до піднятої полівки кинути живу, то дуже швидко з двох лишається одна, а з другої лише криваве клоччя.
Ще з'ясувалось, що тримати полівку в руках, власне, й необов'язково - досить короткого доторку, й навіть просто близько піднесеного вказівного пальця. Хоча відсмикувати все одно потрібно.
На шостій полівці виявилось. що за мною спостерігає батько - уважно й мовчки, ніяк не схвалюючи розвагу, але ніяк і не критикуючи. Про всяк випадок я зробив вигляд, ніби граюсь у похорон, кинув до ями решту полівок й обвалив на них велику глиняну брилу.
А ввечері батьки посварились.
Я сховався в іншу кімнату й вкотре перечитував дідусеву книжку з оповідками про мерців, але час від часу з-за причинених дверей долинало вкрай підозріле.
- От правильно казала мені бабуся - не йди на той куток заміж. Там усі чорні, усі щось ворожать. Дурна я була, не послухала!..
Батько говорив тихіше і, мабуть, пробував жартувати. Щось там було про бачили очі, що купували. Але мав я підозру, що сваряться батьки через мене, і те, за що мама піддає батька критиці, очима не видно.
Далі було щось про бабцю, прабабцю, чорне поріддя, куди тепер з цим дитині, нащо взагалі було заміж виходити, а скінчився скандал раптово та несподівано.
- Ну досить, - обірвав батько. - Свою прабабцю згадай. Ага, тітку Марію, хоча яка вона тітка. Скільки їй? Років триста?
Якось негарно казати про маму "заціпило", але як тут інакше скажеш?
- Пора, - тихо сказав батько по деякій паузі.
- Пора, - луною повторила матуся. - Не триста, звичайно, але пора.
От до тітки Марії мене й повели.
Не знаю, про які триста років говорив батько, й що саме мав на увазі, але на вигляд тітонька була не так щоб дуже стара, а якась висохла. Не худа - а наче в'ялений лящ. Все на місці, але витончене й тверде. Ні краплі води. Наче вже не потрібні їй були вже ті м'язи та шкіра.
І хата її також дивувала. Не сказати б що бідна, ні, але - наче з інших часів. Ліжко з бильцями. Чорно-білі фотографії на стіні, та ще й старих візерунчастих рамцях. Слоники на поличці. Жовті -мабуть, з справжньої слонової кістки. Зараз таких не роблять. Етажерка з книжками й стосом газет на нижній поличці - і газети теж жовті. Металева грубка з кількома старими каструльками. Наче все гаразд з грубкою, але каструльки якісь нетутешні, не штамповані, а відлиті. Не каструльки, а казанки.
Я придивився й виявив, що й фотографії, власне, не фотографії, а малюнки. Чи то олівцем, а чи вугликом. Тільки з правого краю висіло кілька справжніх фото, але також дуже старих. Не дуже цікавих.
Поки мама й тітка Марія віталися, теревенили, згадували, хто за останні півроку помер, заміж вийшов і хто кого народив, я знічев'я почав гортати старі газети. "Киевлянинъ".
"Весілля мерців!" - сповіщала перша шпальта здоровенними літерами.
У наших газетах перші сторінки присвячували рекордним урожаям та з'їздам КПРС - чому ж й виникла звичка читати з останньої - тож я був дещо здивований. Дивні у них там в Києві з'їзди.
Але з'їзд виявився ще дивнішим, ніж я міг уявити.
Пізно ввечері в анатомічному театрі біля Золотих Воріт загорілося світло й почулися звуки гулянки. Обивателі гукнули поліцію. Відважний городовий зайшов до приміщення... і не вийшов.
Обивателі покликали кінний роз'їзд, козаки спішилися, зайшли... і також не повернулися.
Хтось зателефонував поліцмейстеру, той примчав особисто... і також зник!
Нарешті приїхав сам генерал-губернатор, сказав, що мертві знахабніли й сраму зовсім не імуть, зайшов - і теж зник!
"Виявилось, - писала далі газета. - Що працівник анатомічного театру вирішив одружився з сестрою милосердя, яка працювала там же. Задля економії коштів весілля гуляли прямо на місці роботи. Коли зайшов городовий, йому налили. Козакам теж налили. Поліцмейстера взагалі посадили на найпочесніше місце, але коли прибув генерал-губернатор, йому довелося посунутися."
- Цікаво? - запитала тітка Марія.
- Страшенно! - відповів я, й лише тоді помітив, що мами в хаті уже нема. Пішла.
- Я була на тому весіллі, - посміхнулася тітка, й раптом стала здаватися не такою засушеною.
- Нареченою? - я вибрав найпевніший варіант, але не вгадав.
- Та ні, - махнула рукою тітонька і посміхатися перестала.
- Подружкою? - уявив я менш привабливий, але все ж цілком романтичний розвиток подій.
- Та ні, - вже сухіше сказала родичка. - Просто серед гостей. Там багато наших було...
Я пропустив повз вуха те "наших" й запитав найнерозуміліше:
- Тітко Маріє, а що таке анатомічний театр?..
За пару годин я вийшов з хати інакшим, аніж зайшов. Картина світу змінилася, й мабуть, безповоротно. Все стало іншим. Все, починаючи з дідусевої книжки з оповідками про мерців.
Я пройшов повз бабусь на лавочці біля під'їзду і вперше в житті забув привітатися.
- Ну що, - зітхнула мама. - Навчився чомусь?
Й поспіхом уточнила:
- Тільки показувати не треба!
Я й не показував. Ні тату, ні мамі, ні навіть нікому в дворі. Й експерименти з черв'яками, кошенятами й цуциками теж припинив. А тепер знаю, що мені дуже тоді пощастило з тими експериментами, точніше з їхніми наслідками. Дуже-дуже. Бо це могло скінчитися значно гірше, аніж будь-хто здатен собі уявити. Навіть гірше, аніж скінчилось для Руднєва.
Не всякому ворогу побажаєш такої долі.
Але доля долею, а треба було втікача знайти.
Якщо від харківського Майдану піти на північ - потрапиш на вулицю Сумську. На самому початку її колись мешкав Народний Рух, але потім сам з собою пересварився й кудись подівся. Далі жило колись військове училище, але також кудись поділося. Ще далі працював завод ФЕД, але здається мені, що він теж скоро кудись подінеться, а на його місці збудують торгівельно-розважальний квартал.
Якщо податись на захід - там буде Держпром. Бетонне чорті-що й зверху бантик у вигляді телевежі. За ним масове поховання періоду тридцятих років, а за ним яр. Ні, туди ми не підемо.
Якщо розвернутися на південь, то там виявиться теж Сумська вулиця, але інакша. Гулябельна. З ресторанчиками, кафешками, забігайлівками й колишньою редакцією сепарської газетки - не сучасних сепарів, а тих, яких вивели сотню років тому. Але сепари - вони наче миші. Нема, нема, нема, розслабився - опа!.. Є.
В одному з підвалів поруч з редакцією в дев'яностих також знайшли з десяток скелетів - але трохи старших, самого початку двадцятого століття. Чистий кримінал, без вже без політики. Просто жертви якихось тодішніх бандюків.
Цілком можливо, що бандюки прожили довге щасливе життя, гуляли з дітками по Сумській, поглядали на знайомий будинок й крадькома посміхалися.
Це тільки в книжках та в кіно справедливість завжди перемагає. У житті навпаки. Сотні, тисячі, мільйони вбитих, замучених, зниклих безвісті волають до нас з-під землі; просять знайти їхніх вбивць, помститися, відплатити.
Тільки їх не чують.
Я різко зупинився, й парубок, який ішов одразу за мною, втаранився мені в спину. Послали - він мене, я, відповідно, його. Завагались обидва - дати по морді, а чи пробачити.
Не знаю, як він, а я одним лише доторком вказівного пальця відправити його душу на такі кола пекла, куди й чорти зазирати бояться. Але не став.
Можливо, просто пожалів. А можливо й не лише цьому. Можливо, тому, що наштовхнувшись, він і мене наштовхнув на думку - поговорити з мерцями.
Хтось же з них знав того Руднєва. Хтось і скаже, де варто його шукати.
Отже, діємо старими добрими методами. Окреслити коло знайомих. Опитати. Вийти на тих, хто щось знає. По можливості, під час опитування лишитись живим. Бажано ще й неушкодженим, але це вже малоймовірно. Нелегка це справа - спілкуватись з мерцями.
Діти, не намагайтеся повторити це вдома. Наслідки можуть сильно здивувати ваших батьків.
Я розвернувся й рушив у четвертий бік - на схід. На вулиці Мироносицькій зустрів голу дамочку на фронтоні будинку, а під вулицею - підземний хід. Від колишнього будинку НКВС до міськради. Не знаю, як з боку міськради, а з боку НКВС він замурований, і я б не став довбати той мур. І копати у дворику теж.
Від Мироносицької до цвинтаря ходить трамвай. Раніше бігав, зараз машин побільшало, і трамвай повзає. Я вийшов на зупинку раніше й легко його обігнав.
Якщо наближаючи руки до мерця відчуваєш мурашки, то уявляєте, що можна відчути, ступаючи по місцю, де під ногами, на геть малій глибині, лежать сотні, тисячі, а інколи десятки тисяч мерців?
От і я відчув.
Було страшено цікаво порівнювати уроки тітки Марії з тим, що викладали у школі.
У школі казали, що перша світова розгорілася через загарбницькі війни імперіалістів - а тітка Марія підказувала, що була й інша причина. Можливо, вагоміша. А щоб краще розібрався - видала стос німецьких газет тих часів й допомогла з основами deutsche sprache.
Шкільна історичка патетично розповідала, як кляті куркулі гноїли зерно, аби тільки не крокувати в світле майбутнє - а тітка Марія показала іншу причину. Мабуть, вагомішу.
Тоді у Францію потікало багато емігрантів й розповідали, як воно насправді було - але довелося вчити французьку.
Відбирали зерно у людей - а тітка Марія розповіла, що відбирали там, де багато людей знали, як говорити з мерцями. А там де не знали - там і не відбирали.
В темі добре розібрався один американець - й до списку мов додалася англійська.
В репресіях тридцять сьомого року, про які історичка взагалі чомусь не згадала, постраждали переважно ті, хто умів не лише говорити, але й піднімати мертвих.
- Я б тебе і латини навчила, - зітхала тітка Марія. - Але навряд чи вона тобі згодиться. Зараз є сучасніші методи.
Коли почали вивчати другу світову, соромливо розрізану на Визвольний Похід (в союзі з Алоїзичем) та Велику Вітчизняну (відповідно, уже не в союзі), я ледь до кінця уроків досидів - так хотілося взнати, проти кого та війна насправді була затіяна.
Але ні.
- Це тобі рано, - сказала тітка Марія, знову перетворюючись на засушену бабцю дуже, дуже, дуже шановного віку. - А може й взагалі непотрібно.
Зітхнула й на мить знов ожила.
- Хотіла б я, аби воно було тобі непотрібно.
І знову засохла.
- Ні. Цьому я тебе вчити не буду. Це краще вчити подалі від дому. І так, щоб була легальна причина вбивати - війна, або ось таке... Бо вбивати доведеться немало.
Коли я повернувся з війни, тітка Марія померла. Інколи я думаю, що навмисне - аби тільки не бачити, на кого перетворився її останній учень... але мабуть, я перебільшую. Сподіваюсь, що перебільшую.
Її поховали на далекому напівзабутому цвинтарі, біля могили з кремезним дубовим хрестом. "...нваря 192..." ще читалося на хресті, а більше вже не читалося. Ніхто не здогадався спитати тітку Марію, хто під хрестом лежить, чому їй заманулося саме тут, а тепер уже не спитаєш.
Хоча...
Я простягнув-був руку, але тут же відсмикнув.
Ні, цього робити не варто. Спочивай з миром, люба тітонько. Якщо вже випало жити у найтяжчі часи, то нехай хоча б земля буде пухом.
Можливо, мені здалося, а можливо і справді кремезний хрест ледь здригнувся. Сподіваюсь, таки здалося. Того, хто лежить під ним, я також не став тривожити, але вже з міркувань дещо інших - злякався.
Тепер я став трохи сильніший і не боюсь.
Я поринув у спогади, а ноги самі несли мене в старішу частину цвинтаря.
Через стрій майже однакових пам'ятників з молодими хлопцями у військовій формі - 2019, 2018, 2017, 2016, 2015, 2014 рік. В чотирнадцятому юнаків було особливо багато.
Через багатство, різьбу на камінні й декаданс початку двохтисячних.
Поміж нахабних вгодованих пик братків у спортивних костюмах, а у деяких ще мобілою у руці. Важкою, неоковирною, дорогущою мобілою дев'яностих років.
Через штампований ліс металевих пірамідок вісімдесятих і сімдесятих.
Крізь гайок дивних пам'ятників у вигляді дерев з обрубаними гілками. Я не знаю, що значать обрубані гілки. Треба б спитати, підняти когось з тих часів, і спитати, але теж страшнувато. Рано. Ще не заспокоїлися.
Могил сорокових років збереглось небагато. Тридцятих - як не дивно, значно більше, а двадцятих знов мало.
Ні, тут я не знайду, кого треба.
Хоч як не хотілося, а довелось повернутися в сімдесяті.
Тут був совок. Більш того - тут була квінтесенція совка у вигляді кварталу старих більшовиків-революціонерів. Багато з них дотягли до шановного віку й померли тихо-мирно вдома або в лікарні, забезпечені наглядом, ліками й турботою спецлікарів.
Не з районної поліклініки, ясна річ.
Ну от, наприклад, цей.
Я зупинився перед непоказним, стандартно-радянським пам'ятником. Колись на ньому була фотографія, та випала. Височенький був пам'ятник, а поруч менший. З меншого на мене осудливо дивилися кучерява тітка в рогових окулярах. Якщо вірити напису, це була дорогая мамочка, й померла вона у тисяча дев'ятсот тринадцятому році.
На великому пам'ятнику причаївся ще більш зворушливий напис - спи спокойно, дорогой мой Степочка. Хтось би може й сльозу пустив, але над дорогим Степочкой було ще одна фраза бундючна і хвальковита: "Член партии с 27/III 1912г".
Ось так. Справжній член партії - він і на тому світі член. У всіх сенсах.
"Саенко Степан Афанасьевич" шрифтом газети "Правда" повідомляв напис. І уточнював: "1886-1973". Ще й викобенистими циферками дати й місяця, але я їх читати не став.
Старий більшовик, напевне, учасник боїв. Напевне, щось знає. Врізав дуба майже півсотні років тому. Ще не заспокоївся, важкувато буде, та впораюсь.
До вечора було ще далеко, але дерева створювали інтимний присмерк. Інтим намічався своєрідний. В нашій справі ніколи точно не знаєш, чи ти відінтимиш когось, чи тебе відінтимлять, як сидорову козу, але що вдієш. У всякої роботі свої професійні ризики.
Я зітхнув і обережно торкнувся пам'ятника.
Навіть і не торкнувся, а лише наблизив пальця, лишивши крихітну щілину між пучкою та металом. Провів ніжно-ніжно, як наче над спиною коханої дівчини, над нижньої її частиною, там де спинка, власне, починає переставати бути спинкою і стає дечим іншим.
Чутливі дівчата відчуваються, навіть якщо на це місце дихнеш, а особливо чутливі - навіть коли поглянеш.
І відгукуються - стогоном, зойком, тремтінням, а інколи спалахом такої жаги, що на ранок відчуваєш себе жертвою зіткнення з вантажівкою або навіть потягом.
Пам'ятник відгукнувся так, що очуняв я вже на землі, під деревом.
Зазвичай я досить спритний, і коли падаю - встигаю або згрупуватися, щоб не так сильно гепнуло, або навіть перекрутитися на ноги, як кіт. Ну, майже як кіт. Хвоста все-таки не вистачає, даремно наші предки його позбулися.
Зараз не встиг.
Коли поруч з людиною вибухає фугас, людина не бачить вибуху. І болю не відчуває. Просто була тут - а опиняється там, і добре, якщо прийшовши до тями, бачить стелі і лікарів, а не хмарки та янголів. І голова болить.
У мене все тіло аж репетувало від болю. Тільки мовчки. Бо не міг ворухнути ані язиком, ані пальцем. І дихалося через раз.
- Ну що, нащадку, - цар-дзвоном прогриміло у голові. - Як ви там? Побудували вже комунізм? Можна вилазити?
Язик ворухнувся. Хтозна, чи то поступово верталася здатність рухатись, а чи просто та сила, що тримала мене, на мить попустилася.
- Хххх... - скоріш видихнув, аніж сказав я. Трохи зібрався з силами й спробував ще раз. - Хххх... Хр-хр-хр...
Вийшло аж з третього разу.
- Ххххрін вам, а не комунізм.
Якби раптом хтось зауважив мені, що це не зовсім вдалий початок розмови, то я б заперечив. Не так з приводу вдалості, як з приводу початку. Дуже, дуже я сподівався, що розмова на цьому закінчиться, і наступний удар кине мене головою об дерево, або спиною на багнети могильної огорожі, або ще якось. Хоч і дивне бажання, а пояснити легко. Коли жива людина мерцем рухає - це страшно, а коли мрець живою людиною - то набагато страшніше. Власне, й живою її після того назвати вже важко, та й мрець не мрець, а такий от... Саєнко.
Страшно порахувати, скільки людей загубив він, аби досягнути такої могутності. Страшно уявити, якою була смерть тих людей. Страшно згадати, яким дурним та самовпевненим був я кілька секунд тому!.. На біса, на біса потурбував!..
Саме тому й почав сходу - з хамства. А раптом спровокую. А раптом уб'є. Раптом просто уб'є, без продовження, без такого продовження, якого боюся я значно більше, ніж просто смерті!..
Та не було кому мені зауважувати. А хоч би й було - ніхто б не почув ані питання Саєнка, ані моєї відповіді. Це коли жива людина мерця питає, то голосом, і можна підслухати, а коли мрець людину - то вже ніхто нічого не чує.
Так бойові пловці можуть різати один одного в десяти метрах під пловучим борделем з танцями, блекджеком, і цими, як їх... - а ніхто нічого не відчує і не побачить. Хіба що за пару тижні труп якийсь роздується та спливе.
- Бом!.. - знову пролунало у моїй голові, але не так сильно, як я сподівався. Не вдарив мене мертвий кат, а лише недбало виписав щигля. У виховних цілях. Аби я не хамив.
- Та знаю, знаю, - прогуло передзвонами в черепі. - З такими людцями як ви, не те що комунізм - сарай не збудуєш. Не те що в наші часи...
Я відчув, як невидимі пальці лізуть мені в голову й вивертають її навзнак. Але кров у очі не бризнула, мізки врізнобіч не полетіли... хоча які там мізки. Були б мізки - розумів би, хто мені під силу, а кого краще обійти якнайдалі.
Не обійшов.
- Руднєва підняли, кажеш? - пробубоніло задумливо в голові. - Що ж, непогано. Минулого разу непогано себе показав. Недаремно його тут прикопали смотрящим. Недодивився, правда, але то таке. Прийде - додивиться. Дивно, що мене не гукнули. Може, бояться?
Пальці знову покопирсалися у моїй голові й голос задоволено прогримів:
- Бояться.
І додав по деякій паузі.
- Правильно роблять. Хехе...
Від того "хехе" наче аж хрести затрусилися на могилах, але, можливо, то мені просто здалося. Я б затрусився, та невидима мертва сила не давала і оком кліпнути.
Пальці знову покопирсалися в голові.
- О, то самостійники таки перемогли? Незалежна Україна, кажеш? Еч які... Ну аа ничего, це ми швидко полагодим.
- Ххх... - так-сяк видушив я з міцно стиснутою горлянки, і цього разу слово було вже не "хрін". Близьке за змістом, але не воно.
Й приготувався загинути. Точніше, не загинути, а ще гірше. Значно, значно гірше.
- Геть, щеня!
Та сама сила жбурнула мене об дерево знов, і цього разу боляче не було. Не так уже й просто вибити з мене дух, але сила впоралася.
Що ж, тепер я знаю, що встигло відчути те цуценя, що я його так само жбурнув об стіну.
Колись пасажирські потяги рухалися повільно, але вночі; потім міністром став Омелян, й потяги стали рухатися швидко, але вдень. Раніше я вночі спав, а вранці виходив і робив свої чорні справи в іншому місті, а тепер я втрачає пів-дня на тупе сидіння у незручному кріслі. Єдиний плюс - позирати на пейзажі за вікном, але це якщо пощастить сісти біля вікна.
Та й вивчив я вже ті пейзажі. Дорога накатана з юнацьких часів. Кожен стовп знайомий.
Траплялося мені їздити тут в юному віці, у середньому та у солідному. Траплялося з тяжким вантажем, траплялося з маленькою сумочкою, траплялося взагалі без нічого. Бувало, їхав схвильованим, бувало - так собі, а трапилось колись, що було пофіг на все, окрім молока. До молока мені, мабуть, і перед смертю буде не пофіг. Дуже полюбляю.
Траплялося їхати в радісному настрої, траплялося у посередньому, бувало, що й в порохоронному. Був колись випадок, коли їхав у такій чорній депресії, що хотілося й не доїхати.
Але ще ніколи не їхав у такому стані, як зараз.
Життя повністю втратило сенс. Ми програли.
Я прислухався до торохтіння колес і знічев'я гортав історичні довідки про Саєнка.
Народився у 1886 році. Чекіст, старий більшовик, комендант Харківської ЧК у 1919 році. Активний провідник "Червоного терора".
Любив шкіряні рукавички.
ЧК працювала у будинку по вулиці Чайковського, неподалік звідси, й після того, як виїхала, у дворі будинку провели ексгумацію. Накопали двісті трупів. У багатьох було зрізано шкіру з рук.
Я бував у тому дворі. Навіть колись зірвав яблуко з старезного дерева й там же згриз, а качан покинув у траві.
З усіх сортів яблук Саєнко надавав переваги очним.
У багатьох трупів було виколото або вирвано очі.
Наприкінці вулиці був, і досі є величенький яр, й він мені завжди видавався похмурим, хоча, здавалося б, чому? Зелень, тиша, пташки... вид на річку, метро й будинок харківської дурки.
А тому, що багато трупів не закопали, а просто скотили в яр. Скількись знайшли, а скільки не знайшли? Там вони і лежать.
Тортури, вбивства, розчленування трупів.
Мабуть, якби припекло, я міг би підремонтувати себе - накласти шматок м'яза з нещодавно померлого трупа, або замінити зламану кістку. Припускаю, що мій шеф міг би поставити нову руку чи ногу.
Але так щоб замінити шкіру на руках? На руках, де кількасот нервових закінчень!
Але щоб поставити нові очі? Очі! Це навіть не руки! Це десятки тисяч нервів, тонке налаштування оптики, кольоропередачі, дрібної моторики м'язів!..
Це вимагає такого контролю над тілом - своїм та донорським, мертвим; це вимагає такої підготовки, такої кількості трупів за плечима, якого мені не досягти ніколи. Хіба що німці з своєми конвеєрами смерті змогли переплюнути московитських некромантів.
Нам не вистояти проти гвардії старих більшовиків.
Ми непогано повоювали в чотирнадцятому, зупинили одну з найпотужніших армій світу, заморозили фронт на Донбасі - але нам не впоратись з силою, що здатна одним махом змести людину з світу живих. Або десять людей. Або сто. Або навіть сто тисяч.
І, що найбільш образливо, власник сили від того дужчатиму, а нас лишатиметься все менше та менше.
До Києва також лишалось все менше та менше, аж раптом вагон смикнувся. Істерично заверещали гальма. На когось упала сумка з полиці й на весь вагон пролунав короткий самотній матюк.
Я б теж матюкався, але користі з того ніякої. І легше не стане.
Через півгодини стояння помж кріслами пройшов стомлений провідник й замученим голосом оголосив, що потяг зламався, з Києва вийшов підмінний локомотив, за пару годин рушимо далі, Укрзалізниця приносить вибачення за доставлені незручності й компенсує вартість квитків, щоправда не повністю, а в межах десяти відсотків.
Матюк перестав бути самотнім, й у вагоні стало шумніше, аніж під час руху.
Я того слухати не схотів і вийшов.
Потяг стояв, трохи не доїхавши до якогось села, навіть не села, а сільця - на десяток хат. Пам'ятник радянському бійцю похмуро контролював базарну площу; з-за дальньої хати боязко визирала церква, навіть не церква, а так, капличка, явно новоробна, з якоїсь покинутої хати перероблена. Добре, хоч Леніна вже нема.
І цвинтар. Зовсім неподалік від залізниці, хоч в гості сходи.
Чого ж не сходити. Час є.
Я йшов і думав, прокручував в голові нещодавні події. Згадував, як утік Руднєв, і як мене віддухопелив Саєнко. Недбало торкав руками хрести, не думаючи вже хто заспокоївся, хто ні; кого можна чіпати, а кого не варто. Це вже не мало значення. Поразка неминуча. Заспокоять усіх - живих, і мертвих, і ненароджених.
Знечувся, як пройшов цвинтар наскрізь і опинився, схоже, у найстарішій частині. Занедбаній, ясна річ.
Забуті мерці під ледь помітними над землею горбочками. Кілька зотлілих хрестів. Один кам'яний - старовинний, козацький. Хоча навряд чи справді настільки старий.
Торкнувся.
Здригнулася земля.
- Щеня, - сказало мені з-під неї. - Боягуз. Викинь пістоля, купи ганчірку - будеш загарбникам чоботи чистити.
І зашаруділо, неначе земля, сама матінка-земля презирливо пирхнула.
Ви знаєте, як чхає Земля?
Я не втримався на ногах, гепнувся навзнак, вже утретє приклавшись головою об дерево. Цього разу - об дерево давно поваленого хреста.
- Встань, - сказало мені з-під горбка. - Встань і бийся. Ми допоможемо.
- Ми теж встанемо, - донеслось уже глухіше, наче з усіх боків. - Ми допоможемо.
- Ми допоможемо, - прогули могили заручників, порубаних московитами у двадцятому році.
- Ми встанемо, - донеслись голоси повстанців Залізняка.
- Ми теж, - встрягли учасники відчайдушної спроби Мазепи.
- І ми! - рикнули мертві бійці Хмельницького, Сагайдачного й Дорошенка.
- І ми, - вже тихіше, але все ще розбірливо почулося схвальне гудіння козаків Вишневецького.
- І ми! І ми! І ми!.. - злилися в єдиний хор голоси перших козаків, останніх князів, дружинників Русі, напівдиких слов'янських лісовиків, скіфів, сарматів і кімерійців.
Голоси лунали з-під ніг, зі сходу на заходу, з півдня та півночі, й земля тремтіла, і я тремтів, але вже не від страху.
Хрін їм, загарбникам. Встанемо усі разом й відіб'ємось, а як пощастить, то спалим наймогутніших, перетремо на добрива середняків й заженемо осикову паклю в зад нікчемам - аби надовго пам'ять лишилася.
Відіб'ємось. |
|