1 — Ну здрастуйте! — усміхаючись, сказав товстий бородатий чоловік, одягнений у дорогий діловий костюм, коли професора Геннадія Миколайовича завели в розкішно умебльований кабінет двоє здоровил. — Доброго дня, — тихо відповів професор. Погляд Геннадія Миколайовича замотався в різні боки, розглядаючи кабінет. Він завжди почувався ніяково в чужих будинках, а тим паче в таких розкішних. Коли тебе привозять у триповерховий маєток, уставлений дорогими меблями та прикрашений не менш дорогими картинами, із невеличкого захаращеного кабінету університету, то залишатися спокійним складно. Професора мучило передчуття, що він зараз щось зламає, а потім півжиття розплачуватиметься. Геннадій тяжко видихнув, обережно ступаючи вперед на дорогий килим. Ні, він точно не любив такої розкоші. — Вдячний, що погодився приїхати, — господар підійшов ближче. Поруч із худим та змученим на вигляд тяжкою роботою професором, цей чоловік виглядав справжнім велетнем. Одне його черево, здавалося, важило вдвічі більше, ніж Геннадій разом з одежею. Професор навіть не наважився заперечити про такий швидкий перехід на «ти». Господар простягнув руку й Геннадій Миколайович невпевнено потиснув її, ледь витримавши металеву хватку товстого. — Мене особливо й не питали, — видавивши посмішку, сказав професор. — Мої люди не вміють працювати ввічливо. Сподіваюся, тобі не завдали шкоди? — Ні, усе добре. Аякже. Двоє здоровил нахабно увірвалися в його кабінет, почали вимагати поїхати з ними, а на погрозу викликати поліцію — просто відібрали телефон і сказали, що правоохоронці тут не допоможуть. Ніякої шкоди, окрім переляку. Щастя, що знайшовся третій здоровила, який уже в автомобілі змилувався пояснити всю цю ситуацію, яка більше нагадувала викрадення, ніж поїздку на зустріч із поважною людиною. — Присядь, — господар вказав професору на шкіряну канапу, а сам повернувся за свій стіл. Геннадій Миколайович обережно сів, намагаючись якнайменше ворушитися. Не дай Боже що станеться із цією канапою. — Ти мене знаєш? — вмостившись на стільці, запитав товстун. — Аякже. Тяжко не взнати людину, яку ледь не щодня показують по телевізору. Мало хто посперечався б Геннадієм Миколайовичем у цей момент. Перед ним сидів Філіп Дмитренко, ім’я якого знав ледь не кожен українець, який хоча б кілька разів дивився по телебаченню новини. Цей чоловік не дарма входив у рейтинг найбагатших людей України, гордовито займаючи третє місце. Його вплив поширювався на банківську сферу, металургійну, харчову та легку промисловість, авіаперевезення та багато інших галузей життя. Його неодноразово обирали на політичні посади, а кожен виступ олігарха на телебаченні миттю ставав популярним завдяки любові товстуна облити брудом ледь не кожного, навіть найвищого чиновника. — Сподіваюся, мої люди дорогою хоча б щось пояснили, а то вони аж ніяк не дипломати? — запитав Дмитренко, не припиняючи усміхатися, ніби спеціально демонструючи ідеально рівні білі зуби. — Сказали, що ви хочете поговорити про мої дослідження. Назвали вас меценатом, який підтримує ледь не весь науковий світ України. — Ну це, авжеж, перебільшення. Але мене дійсно зацікавила твоя діяльність. — Дуже радий, що хоча б когось цікавить наука в нашій країні. А то останні кілька років проводити дослідження майже нереально, через мізерне фінансування. Ледь викручуємося завдяки меценатам та благодійникам. А що саме з моїх досліджень вас зацікавило? Тепер Геннадій уже не видавлював усмішку. Вона самостійно трималася на обличчі. Коли вчений чує про те, що його дослідження когось зацікавили, варто чекати фінансування. Можливо, цей товстун зможе відірвати від душі кілька сотень тисяч доларів для роботи професора. — Ти нещодавно розповідав на телеканалі «Культура» про політ у Гімалаї, де з групою дослідників вивчав історію та традиції цього краю. Професор ледь кивнув. Невже із безлічі його історичних досліджень, товстуна зацікавила лише невеличка експедиція в Гімалаї для вивчення традицій народів пахарі й догра та їх впливу на традиції інших народів Центральної Азії? Радісна усмішка почала повільно сповзати з його обличчя. — Так, літали. Але це невеличка експедиція на кілька днів. Та й керував нею не я, а мій колега з Інституту всесвітньої історії. Якщо вас цікавлять матеріали цієї експедиції, то краще поспілкуйтесь із ним. Геннадій Миколайович відчув страшенне розчарування. Напевне, фінансування йому не бачити. А він уже встиг порадіти. — Але, якщо бажаєте поговорити про мої особисті дослідження, — продовжив він, сподіваючись трішки прорекламувати свою роботу, яка теж потребувала грошей, — то я залюбки розповім. Зовсім нещодавно… — Замовкни, — спокійно сказав товстун, ніби в цьому слові грубістю навіть не пахло. Геннадій Миколайович запнувся, вирячивши злякані очі на товстуна. Після недовгої мовчанки, Дмитренко піднявся та підійшов до великої шафи, яка, на думку професора, була зроблена з червоного дерева. Багатії його дуже люблять. Відчинивши дверцята, Дмитренко витягнув предмет розмірами, як величенька книга, замотаний у білу скатертину. Спостерігаючи за цим, професор побілів настільки, що став більше нагадувати мармурову статую, ніж живу людину. За кілька секунд, поки олігарх вовтузився біля шафи, Геннадій встиг уявити, як його й розстрілюють, й оглушують, а потім продають на органи, й відправляють у підпільний науковий інститут, де він залишиться без єдиного права та днями працювати на Дмитренка. Фантазія безмежна. Але нічого з цього не відбулося. Товстун дістав із полиці замотаний у скатертину предмет і підніс його до столу. По тому, як Дмитренко почервонів та напружився, можна було зрозуміти, наскільки згорток тяжкий. Навіть цей велетень заледве доніс його до столу. — Ти ж знаєш, що це? — товстун покликав Геннадія до себе. Поки професор підходив, той встиг розгорнути предмет, відкинувши скатертину вбік. Предмет змусив професора стримати здивований зойк. — Звідки це у вас? Перед чоловіками лежала масивна кам’яна плита, поверхню якої вкривали викарбувані знаки, які нагадували китайські ієрогліфи. — В супермаркеті купив, — саркастично відповів товстун. — Я запитую, чи знаєш ти, що це. — Навіщо вам? — Геннадій ніби не чув питань олігарха. — Запитую тут я, — від привітного Дмитренка не залишилося і сліду. — Ти знаєте що це за плита й що на ній написано? Геннадій Миколайович на кілька секунд застиг, вдивляючись у кам’яну поверхню знайомої плити. — Розумієте… — Я востаннє питаю, — ледь не кричав олігарх, дивлячись на професора такими очима, мов зараз розірве на місці, — ти знаєш, що це чортівня? — Так, знаю, — неохоче відповів Геннадій, розуміючи, що краще не брехати. Олігарх би не привіз його сюди й не питав би про цю плиту, якби точно не знав, що професору про неї відомо. — Ми знайшли її під час гімалайської експедиції, яку ви згадували. — О! То чого я повинен це силою витягувати? А тепер поясни, що на ній написано? — Я не володію достатнім обсягом інформації. Ми змогли перекласти лише кілька слів і то шляхом пошуку збігів цих ієрогліфів із китайськими. Ця мова зовні хоч і схожа на китайську, але далека від неї. Вона ніби увібрала в себе окремі ієрогліфи, однак залишилася своєрідною. — Тобто, ти не знаєш, що там написано? — Ні, на жаль, не знаю. — Добре. А як щодо легенди, про яку ти розповів під час інтерв’ю газеті «Наука та досліди»? Професор відчув дивний страх, який пробрав його тіло. Чого б це олігарху настільки уважно стежити за всіма інтерв’ю та розповідями, які пов’язані з цією плитою? Так, вона дійсно є чимось загадковим і повинна бути досліджена, але нащо вона йому? І як він взагалі зміг її дістати, адже вони віддали її на дослідження Інституту всесвітньої історії, а потім хотіли відправити у Європу для ще більш детального аналізу? Ці думки лякали Геннадія, але він намагався не виказувати страх. — Ми почули її від пахарі — це один із народів, який ми вивчали в Тибеті. Не думаю, що це правда. Звичайна легенда, яких мільйони на планеті. Дмитренко різко наблизився до професора й поглянув на нього страшними очима, які горіли від нетерпіння та злості. Олігарх схопив величезною рукою професора за комір і підтягнув до себе так близько, що між їх обличчями залишилося сантиметра два, не більше. — А тепер розповідаю я. Ви не літали в експедицію по дослідженню цих путарі чи пуларі. Чорт із ними. Це дійсно була експедиція в Тибет, але не для вивчення якихось там народів. А? Правду я кажу? Геннадій Миколайович дивився в невеличкі свинячі вічка Дмитренка з таким переляком, ніби його зараз кілька годин катуватимуть, якщо він промовчить. Серце калатало, а тіло вкрилося холодним потом. — Я не розумію, про що ви, — Геннадій замахав головою. Олігарх відпустив його та відштовхнув. Товста рука опустилася в кишеню піджака і професор відчув, як серце упало в п’яти. Він очікував, що Дмитренко дістане ніж чи, може, навіть пістолет, натомість той витягнув цигарку й закурив, випускаючи із рота густі хмари диму. — Сядь! — вказав Дмитренко диван і професор без будь-яких заперечень присів, ніби за наказом. — Курити будеш? — Ні, дякую. Я не курю. — Чому? Боїшся раку? — Дмитренко дивно посміхнувся. — Ти ж не кінь, якого вбиває капля нікотину. — Просто не курю. — Дарма, — олігарх підійшов до професора й сів поруч. Під його вагою диван страшно зарипів і прогнувся. Професор відсунувся та вхопився за бильце, відчуваючи, що почав з’їжджати прямісінько на товстуна. Продовжуючи диміти, олігарх заговорив: — За життя я зробив багацько поганого. Тяжко вибудувати в цій країні кар’єру, дотримуючись законів. Та й у дев’яності чорта зо два мені б вдалося розвивати бізнес, якби не спілкувався з потрібними людьми. Поки я допомагав їм, а вони мені, ми стали з ними сім’єю, яка зараз володіє ледь не половиною бізнес капіталу України. Але всі ці заводи та концерни були збудовані завдяки десяткам, а то й сотням жертв. Серце професора ще сильніше закалатало. Він безупинно смикав ґудзик на рукаві свого потертого старого піджака, ніби це могло заспокоїти. — Тому можу з впевненістю сказати, що мої руки по лікті в крові. Я пройшов через безліч жахів, аби дістатися верхів. Мене били, катували. У мене стріляли, а я робив те саме у відповідь. І так все життя, поки, нарешті, доля не нагородила мене всім, чим я зараз володію, — Дмитренко говорив про всі свої злочини, мов про якісь прекрасні миті минулого. Саме так дорослі чоловіки розповідають, як у дитинстві грали в гилу на полі, а жінки, як ще дівчатами ворожили на свята. — Зараз же мені п’ятдесят вісім років і в моєму тілі легше знайти хворий орган, ніж здоровий. І знаєш, я розумію, що дуже скоро втрачу все, за що боровся. Я помру, так і не насолодившись на повну цією розкішшю. І уяви моє здивування, коли я дізнався подробиці вашої експедиції в Тибет. Дмитренко простягнув до професора руку й підтягнув його до себе, мов якусь річ. Він знову поглянув Геннадію у вічі. Після недовгої паузи, олігарх продовжив, видуваючи дим професору в обличчя. — Розкажи мені про гору. Я хочу знати те, що ваша група дізналася про неї, але змовчала. — Вибачте, пане Дмитренко, але я не знаю, про… Олігарх не стримався і схопив професора за горло, чимдуж стиснувши. Геннадій захрипів, задихаючись від нестачі повітря. Біль був неймовірний. Здавалося, горло зараз розірветься. Він вхопився за товстелезну руку Дмитренка і спробував відтягнути її, але сили були надто нерівні. — Я хочу, аби ти розповів мені про Гору Янголів. І якщо ти цього не зробиш, то я витягну із тебе всю інформацію силою. Я зрозуміло висловлююся? — він відпустив горло Геннадія, ледь не відкинувши його на інший бік канапи. — Так, — відповів професор, насилу дихаючи після сталевої хватки. — Ваша група піднімалася на Гору Янголів? — Так, але не вся група. Тільки я. — І ти зміг дістатися вершини? — Авжеж, дістався. — А звідки ви взагалі дізналися, що легенда маразматичних старійшин того племені — правда? — Коли вивчаєш історію та культуру різних народів, то спілкуєшся з різними людьми й чуєш багато переказів і легенд. А іноді навіть стикаєшся з тими людьми, які знають набагато більше, а саме — правду про ці легенди. — Тобто, хтось розповів вашій експедиції, що легенда про Гору Янголів, яку ви почули від народу пасарі… — Пахарі, — перебив Геннадій. Олігарх окинув його злісним поглядом. — Мені насрати! Вам розповіли, що легенда правдива і ви вирішили перевірити це? — Насправді, ні. Старійшини розповіли нам цю легенду, бо були вдячні, що ми привезли ліки, які врятували кількох жителів їх селища. Ті хворіли на пневмонію й терміново потребували антибіотиків, ми й допомогли, тим паче в експедиції з нами був лікар. Але ніхто ж не буде забиратися на гору лише через легенду. Нам сказали, що це правда, але вірити ми не збиралися, поки старійшини не показали нам цю скрижаль, — професор махнув головою в бік кам’яної плити з ієрогліфами. — З їх слів, якщо самотужки забратися на вершину гори і прочитати слова, написані на ній, то можна зустрітися зі своїм янголом-охоронцем. Та навіть ця скрижаль не переконала нас лізти на гору. І тоді старійшини додали, що на вершині знаходиться печера, стіни якої повністю списані ось цими ієрогліфами, які зможуть розповісти дуже багато про історію їх краю. — Скільки ж ви приховали, — злісно відповів олігарх, допалюючи вже другу цигарку. — Ми не могли про це розповісти. Просто не могли. — І з усієї групи на гору вирішив зійти саме ти? Чому? — Бо лише мені доводилося раніше сходити на гори. Підлітком я часто їздив із батьком в Альпи. — Ти не боявся? — Гора, насправді, не легка для сходження. Одна із тих, на які зможе піднятися будь-хто. Не потрібно мати за спиною десятки інших підйомів. Але клімат Тибету суворий і більшість із тих, хто вирішить піднятися, можуть не дістатися вершини через погоду. Вітер і сніг там страшні. Тому, напевно, на неї так рідко й сходять: досвідченим вона не цікава, а новачки краще будуть вчитися в горах із менш суворим кліматом. Так само думала й наша команда. А я вже досвідчений, тому й ризикнув. Ми просили провідника, але місцеві не погодилися. У них сходити на гору можуть лише старійшини. Лише вони вважаються гідними зустрітися з дхармапалою. — З ким? — Захисником буддиста. Той самий християнський янгол-охоронець, просто в буддизмі він називається по-іншому. Кожна релігія має таких істот. Вони також є в мусульман — хафаза, у юдеїв — сандальфон. — Я покликав тебе не лекції слухати, тому відповідай швидше, бо починаєш дратувати! Коли ти зійшов на гору, ти дійсно зміг зустрітися з цим сальдафоном? — Так, — дуже тихо вимовив професор. Авжеж, він не бажав відповідати на всі ці питання. Усе, що з нього зараз витягують — повинне було залишитися таємницею. Але Геннадій боявся. Навіть сидів, опустивши очі, аби не зустрічатися поглядом зі злісним Дмитренком. Та все ж його більше непокоїло, звідки олігарх знає всі ці подробиці. Єдиний, хто знав про зустріч професора з янголом-охоронцем — його товариш, професор Інститут всесвітньої історії Віктор Миколайчук, який і організував експедицію. Навіть інші учасники експедиції не знали про цю зустріч. А Дмитренко знає, й Геннадій Миколайович уже більше хвилювався за товариша, ніж за себе. — Це правда? Скажи, це правда? Він дійсно може виконати бажання того, хто зміг із ним зустрітися? Скажи! Він виконав твоє бажання? Професор не відповів. — Ну? — у голосі Дмитренка вчувалася шалена злість. — Не мовчи! — Я дійсно зустрівся з янголом, але мені здається, що це лише марення. Я знаходився на висоті, де розряджене повітря, негода й ще чорт знає скільки різних чинників, які просто могли викликати галюцинації. — Ти зустрівся з янголом? — Дмитренко вже ледь не кричав. — Зустрівся, але я б не стверджував, що то дійсно янгол. Можливо… — Він виконав те, що ти в нього попросив? — перебив Дмитренко, не бажаючи слухати чергових лекцій. — Я нічого не просив. — Дибіл! Олігарх підхопився з місця, від чого частина диванчика, яку Дмитренко придавлював п’ятою точкою, різко підскочила вгору. Олігарх знову підійшов до шафи й витягнув карту. Ту саму, на якій товариш Геннадія колись відмічав координати Гори Янголів. — Це карта Миколайчука? — Так, — буркнув олігарх. — Це він розповів вам усі подробиці? — Він не хотів. Брехав, як і ти. Але коли я фінансую експедицію, то маю знати про все, що там сталося. А ви брехали мені. Що він, що ти, що інші члени команди. Окрім одного, авжеж, — мого стукача. — Але навіщо ви фінансували експедицію по дослідженню тибетських народів? Ви знали легенду про Гору Янголів? — Знав. Ще років п’ять назад мені розповів цю легенду знайомий буддист і я не міг не зацікавитися. Уже тоді в мене виявили купу хвороб і пророчили не більше десяти років життя. Куріння, алкоголь, навіть, іноді бували наркотики, безліч травм у молодості — все це не давало шансів вилікуватися, скільки б грошей я не витрачав. До всього ще й якась генетична хвороба, назву якої я навіть вимовити не можу. Тому я почав досліджувати інформацію про гору, розшукував людей, які підіймалися на неї, а потім навіть почав відправляти туди експедиції. Але всі приїжджали з купою інформації про традиції тибетських народів, але ніхто не привозив нічого корисного про гору. Ніхто, окрім вас. Коли я дізнався про результати вашої експедиції, відразу зрозумів, що всі гроші були витрачені не дарма. Залишалося дізнатися все про гору і скрижаль, адже стукач багато чого не знав. Професор стиснув кулаки, намагаючись вичавити із себе питання: — Що з Миколайчуком? Олігарх химерно посміхнувся. — Він загинув у автокатастрофі. Почуте змусило Геннадія побіліти від жаху. — Ти сказав, що ієрогліфи на скрижалі викарбувані невідомою мовою. Ти збрехав, чи не так? — Це дійсно дивна мова, але вона об’єднує окремі елементи китайських діалектів. Для людини, яка знає мандаринський діалект, прочитати всі ці написи не так уже й тяжко. — І що ж там написано? — Я навіть не знаю, як назвати ті слова. Благання янгола явитися на поклик, чи що. — Чудово, дякую, професоре. Завдяки тобі, моя мрія може скоро здійснитися. — Пане Дмитренко, я ще раз хочу пояснити. Я не впевнений у тому, що я бачив. Це могли бути звичайні галюцинації, або ж просто гра природи. У горах часто бувають міражі та оптичні ілюзії. Олігарх підійшов до Геннадія та поклав йому плече важелезну руку. — Спокійно. Я сам знаю, що далі робити й чому вірити, а чому ні. Якби я, ще до вашої експедиції, не познайомився з людьми, які підіймалися на гору та зустрічалися з тією істотою, то ніколи б не йшов так далеко. Якби мені про це сказало двоє чи троє, то я не повірив би, а коли одне й те саме переповідають десятки людей у різних частинах світу, то починаєш замислюватися. Та й знайдена вами скрижаль підтверджує правдивість легенди. Професор видавив невпевнену посмішку. — Ігоре! — закричав Дмитренко. У кімнату зайшов один із тих здоровил, які привели професора сюди. — Прощавай, Гено, — олігарх простягнув професору руку й той так само, як і вперше, потиснув її. — Бувайте. Геннадій Миколайович спокійно пішов із кімнати. Коли він вийшов у коридор, то ззаду почув страшний голос Філіпа: — Зроби так, щоби ні я, ні хто-небудь інший його більше не бачив, — промовив він до охоронця. 2 Вертоліт Філіпа Дмитренко мчав над засніженим Непалом, оминаючи висоти і просуваючись на північ від міста Лукла, у якому вчора приземлився літак олігарха. Він жадав якнайшвидше домчати до Гімалаїв та, нарешті, зійти на гору. Ні величезна сума грошей, яку він витратив на вертоліт, ні негода, яка насувалася за прогнозами синоптиків із північного заходу, не лякали його. Занадто багато він витратив, аби дізнатися по цю гору. Тепер він не відступить. Викурюючи вже п’яту цигарку за останні півгодини, Дмитренко не зводив погляду з нескінченних ущелин. Їх оточували велетенські гори, кожна з яких, ніби діставала до самого неба. Деякі гори були менші, а деякі навіть тяжко було оком окинути. Дмитренко не припиняв думати, якою ж буде Гора Янголів. Хоча професор і сказав, що зійти на неї легко, та чи зможе він? Особливо із тим здоров’ям, яке має зараз? Йти одному на вершину небезпечно. Будь-якої миті може схопити серце. Та й чи витримають прокурені легені розряджене повітря гір? — З вами все гаразд? — поцікавився один з охоронців, на що отримав лише злісний погляд олігарха, який так і промовляв: «Сиди мовчки». Насправді, злості в товстуні зараз не було. Натомість він тремтів. Напевне, уперше за багато років олігарх відчував страх. І з кожною секундою ставало все страшніше, адже імовірність загинути в горах дуже висока. Він може втрати навіть той невеличкий відрізок життя, який йому ще залишився. Дмитренко опустив погляд на підлогу, затягуючись цигаркою. Пілот просив не курити. Та чи буде він його слухатися? Авжеж, ні. Він платить гроші, отже, він головний. Тим паче, цигарки єдине, що зараз допомагає зібратися з думками та хоч трішки побороти страх. — Hamile camdai tha'umma hunecha. Скоро будемо на місці, — заволав пілот, намагаючись перекричати шум від гвинта вертольоту. Перекладач, якого олігарх винайняв із Катманду, відразу переклав сказане. Дмитренко кивнув, закуривши шосту цигарку. Тепер йому стало ще страшніше. Він надто близько до гори і до можливої смерті. 3 Вертоліт приземлився неподалік невеличкого селища, яке належало групці пахарі. На відміну від інших груп цієї народності, вони були не індуїстами, а сповідували буддизм. Саме тут експедиція Геннадія Миколайовича проводила дослідження й саме звідси він стартував до Гори Янголів. У той час, як перекладач з охоронцями шукали старійшин селища, Дмитренко викурював уже десяту за сьогодні цигарку, оглядаючи височенні гори, які з усіх боків оточували селище. Навколо вертольоту збиралися люди, які уважно роздивлялися дивовижну штукенцію з гвинтом, ніби бачили таке вперше. Хоча, олігарх і не сумнівався. Скажи їм, що він прилетів від самого Будди, і вони повірять. «Тупі дикуни», — думав він, розглядаючи одягнених у якісь лахміття людей. Кожен із них був разів удвічі, а то і втричі меншим від велетенського Дмитренка, що ще більше підсилювало його зневагу до них. Не встиг він докурити, коли побачив охоронців, які йшли разом із перекладачем і трьома старими, які виглядали щонайменше років на сто. — Ke tapa'im hamro ga'umma avasyaka? — запитав один зі старійшин, коли його підвели до Дмитренка. Олігарх зневажливо видув дим прямісінько в обличчя старого, від чого той закашлявся. — Що він лепече? — запитав Дмитренко в перекладача. — Запитує, що вам потрібно в селищі. — Скажи йому, що я прилетів відвідати Гору Янголів і хочу, аби вони провели мене до підніжжя. Перекладач промовив усе сказане олігархом, але непальською мовою. Єдине знайоме слово, яке вчув Дмитренко: «Дхармапала». «Янгол-охоронець», — промовив він подумки. Почуте викликало в старійшин жах. Вони почали казати щось незрозуміле й по їх обличчях олігарх розумів, що знайти провідника буде не так уже і просто. — Вони кажуть, що вам на гору не можна. Свинячі очки Дмитренка злісно розширилися. — Мені? — Так. Кажуть, що у вас сидить мара. — Хто? Перекладач знизав плечима, знову повторивши: — Мара. Напевно, щось схоже на біса. — Скажи цим старим, що я піду на гору в будь-якому випадку, хто б у мені не сидів. А вони повинні, — Дмитренко наголосив на цьому слові, — відвести мене до підніжжя. Піднімусь на гору я сам. Перекладач сказав це старійшинам, але старі лише похитали головами, пробурчавши щось незрозуміле. — Вони кажуть, що ваша присутність на горі буде справжньою наругою над святим місцем. І, якщо вони проведуть вас до підніжжя, то їх карму вже навряд можна буде поправити добрими вчинками. Нервово, ледь стримуючи злість, від якої пульсували всі вени, Дмитренко запалив чергову цигарку. Скуривши одним подихом ледь не половину, він підійшов до одного зі старійшин, нависнувши над ним, як гори нависали над цим селищем. Він ще раз втягнув дим і знову видув його в обличчя старійшині. — Скажи йому, що якщо я не дійду до гори, то і він, і все це селище зникне з цього світу назавжди, — скрегочучи зубами, промовив він. — Я купляв політиків, а тут якийсь пердун старий мені суперечить. Зараз договориться до того, що його карма зникне назавжди. Перекладач швидко переклав сказане, однак старійшина не злякався. Заперечно похитав головою й буркнув щось незрозуміле. — Він сказав, що краще померти, ніж порушити дхарму. — Сука! — крикнув Дмитренко, після чого з усієї сили зарядив старому кулаком по щелепі, від чого той полетів на землю. Люди відразу кинулися до старійшини, однак гучний постріл у повітря змусив їх застигнути. Троє охоронців Дмитренка направили свою зброю на старійшин. — Перекладай, — крикнув він перекладачу. — Якщо мене зараз же не відведуть до Гори Янголів, то я вб’ю кожного в цьому селищі. Навіть ця погроза не викликала ніякої реакції. Здавалося, для цих людей важливіше їх віри не було нічого. Вони були готові померти, аби тільки на гору не потрапив хтось подібний Дмитренку. — Ну й чорт із вами. Щоби вас лавина накрила. Кинувши недопалок у старійшину, який лежав на землі з розбитим до крові обличчям і вибитою щелепою, Дмитренко пішов до вертольота, розштовхуючи всіх жителів на своїй дорозі. Сила олігарха була такою, що худі та змучені на вигляд непальці летіли додолу. Діставши із сумки карту, яку він забрав в товариша Геннадія Миколайовича, Дмитренко підійшов до пілота. Ткнувши в обведену чорним маркером на карті гору, він вимовив одне із небагатьох непальських слів, яке знав: «Yaham. Сюди». Пілот подивився на карту, після чого пробурмотав щось незрозуміле. На щастя, до них якраз підійшов перекладач: — Він навряд зможе дістатися до підніжжя, а якщо і зможе, то не факт, що приземлиться, — швидко переклав він, аби не розізлити олігарха ще й затягуванням із перекладом. Цього дебелого чоловіка він страшенно боявся, але хто ще заплатить такі величезні гроші лише за кілька днів перекладу, як не божевільний пузатий багатій. — Скажи йому, що я плачу подвійну суму. Пілот похитав головою, почувши пропозицію. Він не хотів ризикувати своїм життям та транспортом компанії, в якій працював. Погоду в Гімалаях тяжко назвати льотною, тим паче для вертольота. Вони ледь дісталися селища, а тут ще й до гори летіти. — Потрійну. Пілот знову щось незрозуміле пробурмотав, але в його очах олігарх побачив згоду. — Він згоден, але сказав, що якщо ми загинемо, то це буде на вашій совісті. — Була б вона в мене. Із совістю не заробиш і одного мільярда. 4 Вертоліт мчав до Гори Янголів на зустріч темній хмарі, яка пророчила страшний снігопад. Дмитренко дивився з вікна і знову відчував, як тіло тремтить та вкривається холодним потом. Страх перед горою та грізною погодою лише посилювався. Олігарх уже й сам не пам’ятав, яку сигарету за сьогодні докурював. — Tapa'im amdhs ḍara'tka chainan? Ви не боїтесь буревію? — крикнув пілот. Перекладач миттю переклав. — Я нічого не боюся, — збрехав олігарх, не відриваючи погляд від вікна. — Tyasapachi hami najika cha. Тоді ми вже близько. — Так, дуже близько, — пробурмотав Дмитренко, згадуючи розповідь товариша того дурнуватого професора. «Гору Янголів впізнати легко. Вона не схожа на інші гори в тій місцевості. Її вершина майже плоска, у той час, як усі інші гори — шпилясті. Та й сніг, ніби облітає цю гору. Усе навколо роками вкриває біле простирадло, а Гора Янголів повністю сіра. Лише на вершині можна побачити трішки снігу». Дмитренко дивився саме на неї. Сіра й майже не вкрита снігом гора, вершину якої ніби трішки зрізали, перетворивши в невеличку площину. Виглядало так, ніби ця площина була створена спеціально. Для виклику янголів. — Hams pamca mineṭama laindinga chan, — знову закричав пілот. — Приземляємося через п’ять хвилин. — Супер, — Дмитренко витягнув чергову цигарку. 5 Насилу, пілот знайшов місце для посадки. Підніжжя гори повністю вкривав шар снігу, глибину якого було страшно уявити. Бували випадки, коли вертольоти в Гімалаях провалювалася в сніг на два, а то й три метри. Довго кружляючи, пілот усе ж зміг знайти кам’яне плато, від якого, судячи по карті, і починалася доріжка на вершину Гори Янголів. На диво, сніг дійсно ніби й не падав ні на саме плато, ні на доріжку. Як тільки вертоліт опустився, Дмитренко вискочив на кам’яну поверхню плато, шукаючи поглядом шлях до вершини. Якщо вірити професору, то забратися на цю гору міг будь-хто, потрібно лише сила волі та бажання. Він називав її горою для новачків. Однак зараз, коли олігарх стояв біля неї й дивився на вершину, думав про те, що навряд зможе піднятися. Здавалося, шлях настільки небезпечний, що варто йому піднятися на якихось метрів п’ятсот, він помре або поверне назад. Уся впевненість та сміливість, які він намагався зберігати всю дорогу і які супроводжували його все життя, ніби вивітрилася. — Філіпе Костянтиновичу, — гукнув один з охоронців. Дмитренко запалив чергову цигарку, ледь тримаючи її в тремтячій руці. В обличчя дув холодний неприємний вітер, змушуючи його мружитися. — Ви впевнені, що підете? Пілот попереджає про хуртовину. — Я надто довго ждав, — відповів олігарх. — Хто знає, можливо, я й не доживу до кінця цієї хуртовини. Чекати немає коли. — Давайте хоча б ми з вами підемо. — За легендою мені потрібно піднятися самотужки, без будь-кого зайвого. Не хвилюйся, раптом що, мої колеги по бізнесу розплатяться з вами. Без грошей не залишитесь. — Я не через гроші, я… — Не потрібно брехні. Ми всі хочемо лише грошей, — відкинувши в бік недопалок, Дмитренко повернувся до вертольота, командуючи іншому охоронцю: — Приготуй мені рюкзак. Уже час підійматися. Янголи чекають на мене, — Дмитренко видав посмішку, аби нікому й на думку не спало, що він хвилюється. Він нічого й ніколи не боїться. Коли охоронець майже склав усе необхідно в рюкзак, олігарх пошепки промовив: — Мені потрібно, щоби про цю гору більше ніхто не знав. Тому пізніше прибереш перекладача. Охоронець кивнув. — А пілот? — Він нічого не знає. Для нього це лише звичайна гора. — Ви впевнені, що дістанетеся вершини самотужки? — Я й не таких вершин діставався. Тим паче, раптом що, рація зі мною. Охоронці допомогли Дмитренку надягнути рюкзак на плечі, після чого, впевнившись, що курива йому вистачить на всю дорогу, олігарх впевнено пішов уперед — до вершини. 6 Дорога була надзвичайно тяжкою. Філіпа Дмитренка, попри кремезну статуру, безжальний вітер жбурляв, мов важкого повітряного змія. В обличчя летів сніг, засліплюючи, а дихати було найтяжче. З кожним вдихом олігарху здавалося, ніби в його легені проникає не чисте гірське повітря, а тисячі лез. Кожні двадцять-тридцять метрів він зупинявся, намагаючись перевести подих. А йти було ще довго. Коли Дмитренко обертався назад, то все ще міг бачити своїх охоронців, які уважно стежили за ним за допомогою біноклів із плато. Здавалося, він відійшов від старту лише метрів на сто. Але ні. Він пройшов уже достатньо. Метрів вісімсот, якщо не більше. Коли сходиш на гору, завжди здається, що до вершини надзвичайно далеко, насправді ж, ще кілька годин мук і він буде вже там. Хотілося курити. Руки Дмитренка щоразу тяглися до кишені, аби дістати довгоочікувану цигарку. Та чи зможе він викурити її? Зараз він ледь дихає. Ще не вистачало палити. Добре віддихавшись, олігарх пішов далі. Було відчуття, що рюкзак важить щонайменше тону. Кожен крок давався неймовірно тяжко, мов до ніг прив’язали гантелі, вагою не менше ста кілограмів, але мрія змушувала товстуна йти вперед. Він чекав цього моменту понад п’ять років. Він витрачав мільйони, аби вивчити цю гору. Він пройшов всю цю дорогу й зараз його не зупинить ні снігопад, який щосекунди лише сильнішав, ні страшенна втома, від якої нив кожен м’яз. Нічого. Якщо янгол дійсно виконає його бажання, як сказано в легенді, — а він це зробить — то в Дмитренка буде купа часу на відпочинок. Скоро він валятиметься десь на райському пляжі з цигаркою в одній руці та міцним алкоголем в іншій, навіть не згадуючи про страшенні болі, які катують його старе тіло. Олігарх підняв погляд і подивився вперед. Завірюха скаженіла так, мов мала поглинути все навколо. Іноді, на кілька секунд, спереду з’являлася вершина, а потім снігова пелена знову приховувала її. Та й цього достатньо, аби Дмитренко зрозумів, що залишилося недалеко. Менше кілометра. Дуже скоро він уже стоятиме на вершині, дивлячись на безкраї Гімалаї. З цією думкою товстун пішов уперед, на кілька хвилин навіть забувши про втому. Потім вона повернулася, але сили духу Дмитренка не зламати. 7 Звалившись із ніг, Дмитренко навіть повірити не міг, що він на вершині. Плоска кам’яна поверхня здавалася йому справжнім чудом. Олігарх просто лежав, забувши про все на світі. Йому не заважав ні вітер, який на такій висоти завивав, мов якесь чудовисько, ні снігопад, ні розріджене повітря, від якого кожен подих здавався справжнім випробуванням. Відлежавшись кілька хвилин, Дмитренко почав підійматися, відчуваючи страшенну вагу рюкзака за спиною. М’язи боліли від кожного руху, а ноги відмовлялися слухатися, але до мрії зосталося зовсім нічого. Він знайшов гору, самотужки зійшов на неї й залишилося лише прочитати тест із тієї скрижалі. — Давай, бабо, ти зможеш! — прошипів олігарх, піднявшись на ноги. Очікуваного краєвиду не було — усе навколо приховував снігопад. Дмитренко бачив лише білу пелену перед очима. Пориви вітру штовхали його в різні боки. Здавалося, якісь невідомі природні сили повстали проти нього, бажаючи скинути з гори. Ніби не хотіли дозволити завершити те, чого олігарх намагався досягти стільки років. — Пішли ви до чорта, — знову прошипів він, впевнено пошкандибавши вперед, дорогою скинувши з плечей рюкзак. Зараз важливим був лише янгол. Перната скотина, зустріч із якою повинна змінити все життя Дмитренка. Дійшовши до іншого краю плато, олігарх помітив, що снігопад заспокоювався. Біла пелена розходилася, а вітер слабшав, завиваючи набагато тише. Хто б там не заважав Дмитренку весь цей час, він здався. — Я переміг! — закричав він, дивлячись на небо, закрите темними хмарами. — Ти мене чуєш? Я переміг! І зараз твої пернаті зроблять усе, аби виконати мої бажання! Нарешті Дмитренко наважився дістати цигарку. Насилу запаливши її, він втягнув у себе дим, якого бажав весь цей довгий шлях. — Час починати! — він знову підняв погляд у небеса. — Ти чуєш мене? Я починаю! Ще є час мені завадити! Можеш наслати ураган! Чи метеор! Чи серцевий напад. Давай! Ні? Відповіді не було, але Дмитренко голосно засміявся. З ким би олігарх не розмовляв, той могутній невидимка програв. Втягнувши ще трішки диму, Дмитренко дістав із кишені куртки блокнотик. Не дарма він колись вивчив мандаринський діалект. Продовжуючи пишатися собою, Дмитренко почав голосно викрикувати слова священного тексту, здатні викликати янгола-охоронця. Олігарх часто збивався. Виговорити деякі ієрогліфи було куди тяжче, ніж піднятися на гору. Язик заплітався. Дмитренко починав знову читати священний текст. І знову. І знову, поки не промовив останнє слово, після стількох намагань. Дмитренко сподівався, що дочитавши цей текст, він побачить, як почнеться страшний буревій чи загримить грім, або ж, навпаки, темні хмари розійдуться і все навколо засвітить сліпуче біле світло. Але нічого не відбулося. Нічого не змінилося. Він покрутився навколо себе, очікуючи побачити крилату людину, яка повільно спускається з небес, або ж нізвідки виникає в повітрі. Але перед очима було лише широке пусте плато. Зі злості олігарх зім’яв цілісінький блокнот. Зціпивши зуби, він ще раз оглянувся. Можливо, щось пропустив. Янгол же може прилетіти звідки йому заманеться. Та й, напевно, йому треба на це час. — Сука! — закричав Дмитренко. — Де ти? Де? Він кричав так сильно, що за кілька секунд горло страшенно заболіло. Але Дмитренко продовжував злісно волати, проклинаючи все і всіх. — Ти де? Я знаю, що ви скоти пернаті існуєте! Я знаю це! Вам мене не обманути! Вам… — Не кричи, — почувся спокійний голос ззаду. На мить Дмитренку здалося, що йому лише почулося. Напевне, луна, або ж, почувши крики, до нього побігли охоронці. «Почути крики, які долинають з такої висоти?» Він обернувся. Подих миттю перехопило. На Дмитренка повністю білими очима дивився височенний — близько чотирьох метрів — кремезний чоловік, одягнений у темну рясу. Але височенний ріст цієї людини олігарх сприймав не з такою дивиною, як те, що за спиною незнайомця знаходилося два величезних крила, вкриті чорним пір’ям. Олігарх хотів щось сказати, але голос зник, а тіло паралізувало. Своєю неймовірною величчю істота викликала острах та благоговіння. Дмитренко вперше в житті відчув себе мізерним. Маленькою людиною, яка не знала про Всесвіт майже нічого й розгубилася лише від одного погляду на цю божественну істоту. Страх перед янголом пронизав кожну клітину тіла. Дмитренко вірив, що ця істота може знищити його лише одним помахом своїх крила. Водночас, він відчував щастя, адже нарешті досяг того, про що мріяв, і дивний спокій, який звільнив від страшенної злості. — Матінко, — насилу вимовив Дмитренко, продовжуючи роздивлятися янгола. Було тяжко повірити, що ця істота може вселити стільки захвату та страху в таку черству людину, як він. Олігарх не упізнавав самого себе. Він хотів лише виконання свого бажання, але не міг вимовити і слова. — Навіщо ти кликав мене, Філіпе? — пролунав голос, який одночасно був і гучним, вселяючи страх, і спокійним, вселяючи умиротворення. Янгол змушував емоції Дмитренка перемішатися в щось незрозуміле. Ніколи внутрішній світ черствого олігарха, який на шляху до збагачення загубив безліч життів, так не бурлив. — Я… — Дмитренко знову запнувся. — Я хочу, щоби ти… І знову він не зміг вимовити. Янгол же мовчав, продовжуючи дивитися на товстуна білими очима. — Хочу, щоби ти виконав моє бажання. Я стільки років шукав можливості отримати більше. Тільки й думав про те, як збагатитися, забувши про все, навіть про здоров’я. І зараз відчуваю, що настає кінець. Майже всі органи болять. Легше знайти хворий, ніж здоровий. Це почалося ще десять років тому, коли я переніс свій перший інфаркт. Усього в сорок вісім років. Потім другий. І не за горами третій. Я відчуваю це. Серце щодня знущається, змушуючи терпіти біль. Я не можу дозволити своєму багатству так просто зникнути. Не можу дозволити, щоби воно дісталося незнайомим мені родичам, які за життя нічого не зробили, щоби заробити хоч якусь зайву копійку. Мені потрібне лише одне — хочу жити вічно! Хочу століттями, ні, тисячоліттями насолоджуватися своїми багатствами, допоки сам не вирішу, що досить. Допоки сам не захочу померти. Вислухавши, янгол вимовив лише одне слово: — Ясно. Більше він не сказав нічого. Повернувся до Дмитренка спиною й повільно пішов. — Ти куди? — уся та мішанина емоцій та почуттів зникла й олігарх знову відчув злість. — Стій! Але янгол не звертав уваги на крики. — Стій, суко! Я через стільки пройшов, аби побачити твою пернату пику, не для того, щоби ти просто так узяв і пішов. Не роздумуючи, Дмитренко вийняв з-за поясу пістолет. Він не знав, чи зможе заподіяти хоча б якоїсь шкоди цій істоті, але в цю хвилину не думав. — Я зараз прострелю тебе, якщо не зупинишся. Янгол продовжував віддалятися. — Стій! — крикнув Дмитренко, після чого вистрелив, але не в янгола, а в небо. Постріл луною прокотився горами. Янгол зупинився. На мить Дмитренку здалося, що той зник, але не встиг він кліпнути очима, як істота опинилася напроти нього, так близько, що їх розділяли сантиметрів двадцять, не більше. — Дмитренко Філіп Костянтинович, — загримів голос янгола, а його білі очі, які грізно дивилися зверху, немовби потемніли, — я не твій янгол-охоронець, щоби виконувати бажання людини, яка віддала все своє життя грошам. — Тоді хто ти? Нащо прийшов? — У тебе немає янгола-охоронця, Філіпе. Він покинув тебе десятки років тому. — Що? Якого… — Янгол-охоронець не буде захищати людину, яка завдає болю та страждань іншим. Але я, Філіпе, я був завжди біля тебе. Де ти, там завжди і я. Дмитренко відчув неймовірний страх. Уперше в житті пістолет у його руках не придавав жодної впевненості. — Хто ти? — Я маю безліч імен, але ви, люди, звете мене янголом смерті. Я, Філіпе, той, хто забрав усіх твоїх жертв. Від страху олігарх впустив пістолет на землю. Він відчув неймовірну слабкість перед цією величною істотою. — Час платити за свої вчинки, Філіпе. Я подарую тобі вічність, якщо ти так цього бажаєш, Філіпе, але вічність не в цьому світі. Білі очі янгола почорніли. — Прощавай, Філіпе. Йди у свою вічність. Янгол змахнув крилами й останнє, що побачив Дмитренко, як летить із вершини Гори Янголів. А далі — миттєвий пекельний біль, і все потемніло. |