Бездушний вітер гнав лапаті сніжинки по небесному тлі, кружляючи з ними у безкінечному танку. Крижані та білосніжні красуні після чергового піруету здіймалися аж до самісіньких сірих хмар, а потім, зачаровані пристрастю невгамовного танцюриста, стрімголов летіли до землі. Мить слави тривала лише кілька хвилин, але для крихітних холодних зірочок ця мить здавалася цілою вічністю. Впавши на вершину гірського хребта, що, мов спина міфічного дракона, розтягнувся вздовж скелястого масиву, вони приречено лишалися там, а невидимий коханець назавжди забував про їхнє існування, кружляючи із новими пасіями.
Хуртовина набирала обертів.
Бліде світло нічного небесного тіла час від часу пробивалося крізь спінену плоть сірих хмар, проте щойно воно торкалося змореної холодом землі, як вітер швидко залатував утворені дірі. Здавалося, ніби затятому танцюристу ліпше було кружляти у напівтемряві, аніж під сяйвом нічних прожекторів.
Несподівано серед гір спалахнуло блідо-зелене світло. Пробиваючись крізь товстий шар льоду воно здійнялося високо у небо та вперлося розсіяним струменем у одне з сірих тіл. Рвучким потоком вітер спробував загасити це нестерпне сяйво, але натомість зумів здійняти лише купу покинутих сніжинок. Зрозумівши, що справа марна, ображений та сердитий, він помчав геть, розносячи понад горами буркотливі стогони.
Світло під кригою довгий час впиралося у нічний небозвід, немов намагаючись пробурити нову дірку в хмарах, але згодом промін затремтів, потьмянішав, згаснув і за мить спалахнув знову. Немов удаючи якусь химерну подобу стробоскопу, сяйво блимало в хуртовині, підморгуючи маленьким танцівницям. Із кожною новою хвилиною циклічність спалахів пришвидшувалася, аж доки зелене світло остаточно не зникло, супроводжуючись тріщанням криги, приглушеним завиванням вітру.
На якусь мить гірський хребет знову опинився у холодній напівтемряві, де вітер та низька температура доповнювали один одного, крокуючи між небом та землею. Враз із того місця вирвався нестримний потік яскраво-червоного сяйва, заливши світ багряними фарбами. Гучний тріск рознісся навкруги, й крига, не витримавши сильного тиску з-під низу, вибухнула, розлетівшись величезним градом навкруги. За нею до неба злетіла продовгувата тонка пластина, заокруглена на кінцях. Підхоплена вітром, вона пролетіла кілька метрів над вершиною, а тоді немов розчинилася у сніговій хурделиці.
З утвореного кратеру продовжувало литися червоне світло. Раптом із глибини вирвалася людська рука й тонкими пальцями вхопилася за вцілілий край. Тремтяча кінцівка напружила м’язи й наступної миті, вивалившись назовні, на кризі опинився чоловік.
Після свого пробудження перше, що він зробив, це став навколішки, втягнув носом морозне повітря, а потім виблював. Цієї миті його геть не хвилювало ні грізне завивання вітру, ні місцина, де щойно опинився. Єдине, чим чоловік зараз переймався – це болючим спазмом у шлунку й стравоході, та струмінем желеподібної темно-сірої рідини, підфарбованої багряним сяйвом, що вивергався із ротової порожнини.
Заледве не хвилину йому довелося провести у такій позі. Щойно потік рідини завершився, губи продовжували відчувати огидний присмак, викликаючи нестерпні скорочення стінок шлунку. Блювати вже не було чим, але бідолаха продовжував харчати, бачачи перед собою лише мряку, котра виступила на очах. Зрештою, тіло ослабло, й під натиском подиху вітру він повалився набік, упавши на спину поруч із паруючим вмістом шлунку.
Спостерігаючи за сніжинками, котрі падали на фоні багряного сяйва, Тарас укотре пожалкував, що обладнав свій, тепер уже втрачений корабель кріогенними капсулами МАРК-2, які виготовили у Німеччині. Треба було дослухатися до порад колег і друзів та встановити український аналог СОН-5, де принаймні було ручне керування кріостазисом. Якби ж тільки чоловік знав, що витік біорідини дістанеться аж до системи двигунів, то викинув би закордонні прототипи ще перед вильотом. Тепер через якийсь бісів недолік у конструкції, він опинився Бог знає де, без корабля та ще й після сну, який міг тривати років п’ять – саме стільки у капсулах тримає заряд аварійна батарея стандартного виконання.
Тарас підвівся на ноги та озирнувся. Пронизуючий вітер немов сковував тіло крижаними ланцюгами, проходячи через одяг, який був не призначений для низьких температур. Ставши над дірою, в якій сяяли червоні індикатори капсули, чоловік поглянув на невеликий дисплей, де блимало зображення прямокутної батареї, що містила критично низький запас енергії. Потягнувшись до панелі керування, він натиснув кілька клавіш. Враз поруч відкрився невеликий відсік, звідки викотився маленький циліндр, не більше склянки.
«Принаймні, сигнальний маяк все ще тут», – подумав Тарас. Від холоду страшенно цокотіли зуби, а з кожним глибоким вдихом крижане повітря забивало легені, не даючи змоги видихнути, тому про розмови не могло бути й мови. Та й, зрештою, з ким тут розмовляти?
Натиснувши потрібні клавіші, чоловік почув коротенький писк, а тоді верхня частина циліндра розкрилася, мов механічна квітка. В нічній темряві зблиснуло світло голографічного проектора, котре показало малюнок працюючої антени, перекресленої червоним хрестиком.
«Дідько! – подумки вигукнув чоловік, вимикаючи маяк. – На додачу до всього, тут ще й сигнал не проходить!»
Розуміючи, що серед цієї хуртовини шансів на порятунок практично немає, Тарас вирішив знайти укриття, яке бодай від вітру могло б захистити. Вклавши маяк до кишені жакету, чоловік повільно покрокував у пітьму, прикриваючи руками обличчя, котре нещадно хльоскав вітер, кидаючи межи очі гострі сніжинки.
***
Істота навіть і гадки не мала, як давно зникло за обрієм небесне світило. Щойно перші крижані подихи торкнулися її хутра, як довелося повертатися додому. У самісіньке серце пітьми, котра приховувала її лігво. Туди де чекало тепло, що накопичується серед тенет, і куди смертоносному морозу було не дістатися.
Ще вдень серед кам’яних вершин вдалося уполювати кілька дрібних тваринок, які забрели сюди у пошуках їжі. Бідолашні, навіть не зрозуміли, що сталося, коли вона кинулася на них, впиваючись у їхні тільця отруйними іклами. Перш ніж день завершився, у пошуках притулку залетіло крилате створіння, немов сили природи дарували маленьку допомогу. Трохи більше за тих тварин, але все одно недостатньо велике, аби бодай на половину дістатися її розмірів. Якимось чином воно навіть намагалося відбиватися, але після першого ж укусу будь-які шанси вибратися звідси зійшли нанівець.
Зараз ця дрібнота знаходиться поруч із нею. Міцно обтягнуті липким шовком, безпорадні тварини з жахом лупають у пітьму очима, смикаючись під стелею, мов метелики перед вилупленням. Трунок, що розійшовся по всьому тілу, зараз повільно перетравлює їх, доводячи до потрібного стану. Та аби здобиччю можна було втамувати голод, який серед їхнього роду такий сильний та нестримний, потрібно чекати світанку. За цей час створіння повинні лишатися живими, щоб зібралася вся життєва енергія, котру приховують їхні тіла.
Саме дякуючи цьому процесу, їхній вид може не коритися первісним інстинктам голоду. Відчувши справжній смак здобичі, котрий ховається у гарячих тільцях, вони навчилися терпінню та очікуванню, нагорода яких приносить більше життєвих сил, ніж безжальні вбивства.
Один із коконів заборсався у скаженому ритмі, видушуючи якісь пискучі звуки, проте господиня лігвища навіть не поворухнулася. Вона продовжувала висіти під стелею, неподалік від своїх жертв, уважно прислухаючись до канонади сердець, що билися у крихітних тілах. Зрештою, пручання стали слабшати, переходячи у кволе смикання. Спіймані тварини все ще лишалися при ясній свідомості, огорнуті від задніх лап до голови пекельним вогнем, котрий розходився судинами та спалював внутрішні органи. Колись сильні та пазуристі кінцівки тепер відмовлялися їх слухатися, тіло ставало немов чужим, підкорюючись комусь іншому. І тільки серце, ніби за чиїмось велінням заради втіхи, продовжувало стугоніти у цьому полум’ї болю та агонії, а очі безпорадно дивилися в чорноту цього світу.
Істота поруч уважно дослухалася до кожного удару, насолоджуючись музикою пульсу. Ці створіння хоча й були дрібними, але виявилися доволі волелюбними, сильними, впертими. Чудовий буде сніданок… ситний, енергійний. Тільки шкода, що не для неї. Зараз треба було хвилюватися за щось більше, ніж власне задоволення. Істота відхилила дві кігтясті ніжки, продовжуючи висіти на інших шести, та торкнулася ними слизького мішечка, що спочивав під черевом. Так. Саме її потомство мало цього ранку відвідати ідеально приготований сніданок. І щойно мішечок, у якому вже ворушаться крихітні лапки, прорветься, перші народжені відчують смак цілющої енергії. Тоді, як кілька сотень поколінь відбувається серед їх роду, сильні представники нападуть на інших, щойно народжених братів та сестер.
Можливо, для когось чужого, хто не є частиною цього великого виду, це здасться жахом, але кожен із них вважав такий розвиток подій нічим іншим, як милосердям. Життєдайних соків рідко вистачає на всіх дитинчат, ті ж, кому не пощастило скуштувати їх, приречені вмерти голодною смертю. Тому кращою долею для них стане жертва, яку вони приносять заради сильніших. Певна річ, бувають виключення, коли потомство виживає майже все, але таке може трапитися тоді, якщо істоти натрапляють на доволі великих тварин. Та, на жаль, таке відбувається останнім часом все рідше й рідше.
Переконавшись, що діти у безпеці, істота вклала лапки на місце та поринула у легкий напівсонний стан. Десь далеко завивав буркотливий вітер, ганяючи по небу сірі хмари. Це віддалене виття змішувалося зі стукотінням, котре ритмічно розливалося поряд. Разом ці звуки чимось походили на таку собі химерну колискову, від якої очі, а їх було чимало, один за одним поволі заплющувалися.
Та дрімота тривала недовго.
Крізь сновидіння, якщо, звичайно, ті були, донеслася якась віддалена вібрація. Вуха, звісно, у істоти були, але вони вловлювали зараз лише віддалені заклики небесного пастуха, що ширяв ззовні, та серцебиття спійманих жертв. Якби вони більше зосередилися на інших звуках, то почули, як хтось шаркає камінням. Самі ж поштовхи ледь відчутними дрижаками розійшлися по скелястих стінах, відбившись у кінчиках лап істоти. Одне із очей різко розплющилося, зиркнувши чуттєвою рогівкою на тваринок у шовку, а потім, заспокоївшись, знову задрімало.
Цього разу їй навіть вдалося зазирнути за ширму сну, як раптом рецептори вловили щось ірраціональне. Спершу повітря сповнилося неприємним гірким присмаком, а тоді взагалі стало якимось нестерпно тягучим та огидним на смак. Істота незадоволено опустила голову донизу, втягуючи крізь приховані хутром ніздрі більш-менш чисте повітря, а тоді розплющила чорні, мов сама темрява, очі.
Тут дійсно повітря виявилося легшим та кращим. Вона спробувала повернутися у попереднє положення й ледь не вивергнула вміст шлунку назовні. Під самісінькою стелею витав ядучий потік, від якого різало очі та забивало подих. Жвала незадоволено заворушилися під двома іклами. Ці зміни починали подобатися їй дедалі менше.
Несподівано увагу привернуло підвищене стукотіння. Сніданок, котрий саме висів під стелею, почав смикатися й відлунювати зовсім інший ритм. Серця калатали нерівномірно, постійно то збиваючись із єдиного темпу, то взагалі завмираючи. Спершу істота не могла второпати, що відбувається із тваринками, аж доки один за одним серця не почали змовкати.
Не ймучи віри власним рецепторам, вона стягнула донизу один із коконів та обережно торкнулася до нього передньою парою лап. Тиша. Що б зараз не відбувалося, це змусило життя в цьому цупкому шовку обірватися, а разом із ним розчинилася дорогоцінна енергія, котра мала живити її діточок.
Зашипівши від гніву, істота пожбурила кокон геть і почала стягувати з-під стелі інші. Впоравшись із цим, вона скидала їх мертві тіла на одну купу, а тоді обережно відклеїла мішечок. Потягнувши за собою цілу стрічку густого слизу, господарка цього лігва вклала дітей на купу муміфікованих тіл та рвучко розвернулася. Якою б не була причина таких раптових змін, але хтось має замінити цих, назавжди втрачених, жертв. І бажано, аби це було щось більше, аніж кілька огидних ховрахів чи літаючих потвор.
Істота помчала округлим коридором, який кам’яними нутрощами звивався у тілі масивної скелі. Лапки швидко перебирали по камінню та виступах, легенько шархаючи кігтиками по поверхні. Вона була володаркою цього місця відколи натрапила на цю печеру та вбила кудлате створіння, що тут мешкало, і тепер хтось нахабно потурбував її спокій, відібравши тяжко впольовану здобич. Чудовисько пришвидшило ходу, злісно клацаючи жвалами.
***
Здавалося, ніби він брів цілу вічність. Холод настільки сильно сковував рухи, що ноги безпорадно підкошувалися, й Тарас кілька разів падав на сніг. Останній раз чоловік заледве пересилив себе, аби не покоритися солодкій спокусі віддатися в обійми крижаного сну. Та все ж, які б зусилля йому не доводилося докладати, мороз та вітер поступово брали над ним гору. І ось, коли всі надії на порятунок майже остаточно розвіялися, попереду, за стіною хуртовини він помітив печеру.
Опинившись у суцільному мороці, та принаймні, захищений від завірюхи й безжальних шмагань вітру, Тарас, аби не змерзнути, почав навпомацки нишпорити по підлозі. Тут йому поталанило вдруге, адже тремтячими пальцями він зумів відшукати не лише кілька уламків гірської породи, та ще й натрапити на чималу купу хмизу. Трохи пововтузившись, а заодно і пожертвувавши власним жакетом, чоловік зумів видобути із каменю вогонь, який поволі підживлював задубілими від холоду гілками.
Після десятихвилинного чаклування йому врешті-решт вдалося розбурхати вогнище, котре не тільки зігрівало, але й осяювало чималу частину печери. Під тьмяним світлом танцюючого полум’я, чоловік побачив купу гілок, які дивовижним чином опинилися серед гірської місцини. Виявилося, це було щось на кшталт гнізда чи барлоги якоїсь тварини і, судячи із кількості хмизу, особина мала чималі розміри. Тарасу лишалося сподіватися, що вона цієї ночі не повернеться додому.
Коли крижані пута нарешті спали, а дрижаки розчинилися у теплі вогнища, він зітхнув із полегшенням. Після свого пробудження бозна-де, це було наразі єдиною відрадою у ситуації, котра склалася. Чоловік повірити не міг, що потрапить у аварію прямісінько посеред гіперпростору. Добре, що хоч корабель не розірвало при виході з надсвітової, в інакшому випадку не грітися б йому зараз перед багаттям.
Перед очима постала картина катастрофи, котра спіткала його на шляху до Кассіопеї. Через пошкодження системи, корабель викинуло із гіперпростору, а за лічені секунди вимкнулося основне живлення. Та варто було бортовому комп’ютеру увімкнути аварійний протокол, як двигун вибухнув. Тарас кинувся до рятівного блоку, але той уже був огорнутий полум’ям, тож довелося мчати до відсіку із кріокапсулами, котрий чудом уцілів після вибуху. Там він і помітив дефектну камеру й біорідину, що затекла до вентиляційної шахти. Бісова штукенція коштувала йому цілого корабля! Добре, що капсули хоча б мали змогу катапультуватися, що дало змогу врятуватися.
Однак куди він приземлився? Єдине, що вдалося побачити чоловіку, коли огидна рідина заливала його легені, це три планети, які кружляли навколо молодого сонця. Тепер, судячи із місця падіння, Тарас потрапив на ту планету, гравітація якої першою підхопила кріокапсулу.
Вогонь почав утрачали яскравість, а з нею і своє життєдайне тепло. Відчувши на спині морозні дотики, чоловік відірвався від думок та попрямував до купи з хмизом. Підбираюся гілки, які не були переплетені між собою, він навіть не помітив погляду із пітьми, що простягалася в глибочінь печери.
Повернувшись до багаття, Тарас почав годувати його свіжою порцією деревини, милуючись тим, як жовтогарячі язики поглинають сухі дрова. Кілька гілок не втрималися на руці та впали поруч із вогнем. Відправивши увесь хмиз, котрий приніс, чоловік нахилився позбирати те, що вивалилося на кам’яну долівку. Пальці не встигли підхопити й першої гілки, як щось пролетіло над головою, ледь торкнувшись вологого волосся. Здивований, він підняв голову й побачив на стіні величезну білу пляму.
Несподівано позаду почулося зловісне шипіння. Тарас рвучко розвернувся й завмер від жаху. Руки стали мов гумові, й пальці випустили гілку, що впала одним кінцем у багаття. Полум’я розгорілося настільки, що червоно-жовте світло освітило чудовисько, котре ховалося в тіні.
Перед очима чоловіка постало павукоподібне створіння, розміри якого могли зрівнятися з вантажівкою. Товсте й огидне черево, що утримувало вісім довгих пазуристих лап, було геть повністю покрите грубим хутром сіруватого відтінку. Та найбільше вражала голова потвори. Віддаля, вона чимось походила на людську й мала характерну овальну форму. Без шиї, їй доводилося немов топитися у цій хутряній масі, вирізняючись лише сіро-червоним кольором наростів, котрі вкривали її майже всю. Саме у цих гнійниках виднівся десяток чорних очей, що гнівно лупали на Тараса. Під цими очима ворушилася пара іклів, по яких стікала відразлива жовтувата рідина.
Потвора випростала лапи, неприродно витягнувшись до стелі, та вивернула кудлате черево, виставивши його перед чоловіком, мов якусь гармату. Лише в останню мить він зрозумів те, що зараз має статися, й, переборюючи заціпеніння, кинувся вбік. У повітрі пролунало гучне й протяжне «тчу-у», й шовковий струмінь полетів туди, де щойно стояв Тарас. Враз неподалік від виходу виникла ще одна біла пляма.
Звівшись на руки, чоловік уже зібрався піднятися й кинутися бігти геть із цієї печери, як раптом чудовисько вистрелило вдруге. Інстинктивно він кинувся вперед і це, можна сказати, врятувало його життя. Огидна біла рідина, замість того аби потрапити на нього, вхопила лише черевик, огорнувши його ледь не повністю. Потвора тріумфально зашипіла й почала підтягувати до себе павутину передніми лапками.
На першому ж ривку Тарас гепнувся на землю й відчув спиною всю твердість та нерівність кам’яної підлоги. Піднявшись трохи, він спробував зняти із себе черевик, але його застібка тонула десь у липкій білій масі. Тоді чоловік спробував витягти ногу, повторюючи трюк телевізійних коміків, проте на півшляху стопа вперлася у грубий вигин, в якому застиг черевик, щойно клейка субстанція захопила його.
Незважаючи на всі пручання, чудовисько повільно підтягувало здобич до себе, гучно клацаючи іклами. З кожним шипінням з-під них вилітало повітря, розбризкуючи навкруги жовтувату слину. Відстань між ним і жертвою швидко скорочувалося, і ось голова почвари нависла над спійманою ногою. Ще мить – і Тарас опинився прямісінько над потворною головою. Звідси він детальніше побачив понівечену виразкою шкіру. В деяких місцях виділявся зелено-коричневий гній, що стікав по загрубілій плоті й зникав десь у хутрі.
Ікла зблиснули у світлі вогню й стрімко почали опускатися донизу. Інстинкт самозбереження змусив чоловік здійняти вгору руки й вхопити смертоносні зуби до того, як ті проткнули його тіло. Міцно тримаючи їх у долонях, Тарас прикладав усі зусилля, аби не дати потворі опуститися ще нижче. Теплий і відразливий подих вирвався з-під іклів прямо в обличчя, від чого шлунок стиснуло сильним спазмом, погрожуючи випустити назовні все, що не встигло вийти після пробудження. До вух донеслося зловісне клацання жвал, котрі майоріли по інший бік смертоносних кілків.
Нога знову заборсалася, силуючись скинути схоплений черевик. Руки з кожною секундою слабшали, а значить треба було поспішати. Голова чудовиська почала вовтузитися, намагаючись скинути із іклів руки здобичі. Краєм ока чоловік помітив, як одна із передніх лап потвори почала підніматися догори. Тарас збільшив натиск на ногу і нарешті стопа звільнилася з прогумованого полону. Перш ніж павукоподібна почвара нанесла удар, він зібрав у долонях усі свої сили та чимдуж навалив на один бік. Як і очікувалося, павук захитався, втративши рівновагу та прибрав голову від жертви.
Не гаючи часу, чоловік підскочив й кинувся бігти до виходу з печери. Та перш ніж йому вдалося перетнути половину шляху, почвара прийшла до тями й втретє вистрілила павутиною. Цього разу клейка рідина потрапила в ціль, огорнувши ноги аж до колін. Бідолаха захитався й гепнувся на підлогу, за півметра від багаття.
Лежачи на землі, він раптом помітив гілку, котру загубив, коли підкладав хмиз у вогонь. Один її кінець торкався полум’я, від чого та спалахнула, а палкі розпечені язики охопили її майже на половину всієї довжини. Рвучким рухом Тарас ухопив до рук палаючу гілку, й саме у цей момент потвора потягнула його до себе.
Цього разу чоловік не пручався. Він терпляче спостерігав, як відстань між ним і почварою скорочується, міцно стискаючи пальцями факел. Ось масивне волохате тіло знову опинилося над ним, а смертоносні ікла з більшою швидкістю попрямували вниз. Назустріч їм злетіла правиця, тримаючи палаючу палицю, мов кинджал. Із гучним чавканням гілка увійшла в огидну плоть та гучно зашкварчала, щойно коричнева кров торкнулася вогню.
Чудовисько загарчало, відкинуло Тараса геть й почало бити лапками себе по голові. Полум’я то згасало, то розпалювалося сильніше, щоразу як почвара трусила головою в різні боки. Доки це відбувалося, чоловік підповз до багаття та встромив туди ще одну загублену гілку. Ноги стягувала біла субстанція, тому, аби звільнитися, він вирішив знову скористатися силою вогню.
Хутро довкола палаючої голови зашипіло, а по печері рознісся запах смаленої шерсті. Гаркаючи та попискуючи одночасно, потвора звивалася від болю, продовжуючи бити себе лапами, при цьому влітаючи тілом у кам’яні стіни.
Тарас обпалив масу на ногах, котра на дивовижу швидко загусала. Підхопившись на ноги, чоловік чкурнув чимдуж до купи хмизу та почав нишпорити у пошуках найбільшої гілки. Який час нічого підходящого не траплялося під руки, а за спиною продовжувало кричати чудовисько. Зрештою, пальці таки вхопили потрібний дрючок і, витягнувши його, зиркнув на почвару. Вичекавши потрібний момент, він здійняв примітивну зброю над головою, а тоді наніс удар по палаючій довбешці. Істота несамовито запищала, але другий удар змусив її замовкнути. Павукоподібна тварюка розпласталася на долівці й почала смикатися, немов у пропасниці. Чоловік продовжував гамселити огидну голову, аж доки від неї не лишилося місиво із червоно-коричневої плоті. Лише коли лапи перестали рухатися, він наважився опустити дрючок та сісти біля багаття.
Оговтався Тарас, коли відчув черговий дотик морозу на спині, який при найменшій нагоді давав про себе знати. Погляд упав на згасаюче полум’я, а тоді він зиркнув на темряву, яка поступово огортала печеру. Скільки там таких чудовиськ? Питання майнуло перед очима, й чоловік, піднявшись на ноги, попрямував за свіжою порцією хмизу. Він чудово розумів, що треба забиратися з цієї планети. І чим швидше, тим краще. Єдиним раціональним рішенням був спуск із цього засніженого пекла. Гори не давали змоги передати рятівний сигнал, тож треба відійти від них якнайдалі. Проте холод та вітер уб’ють ще на півшляху до підніжжя, і цю проблему теж потрібно було вирішити.
Закинувши у вогонь оберемок дров, чоловік глянув на вбиту потвору. Увагу привернуло черево, рясно вкрите густим хутром. Де-не-де воно було присмалене, але загалом лишалося цілим. Тарас потер пальцями скроню та кволо усміхнувся. Схоже, мертве чудовисько неабияк зможе допомогти, але спершу треба витягти черевик із липкого полону…
***
Хмари поступово розвіялися й розпечене сонце запанувало на небі. На снігу відбивалися яскраві промені, а вздовж скелястого хребта гуляв південний вітер. Не такий лютий та крижаний як нічний розбишака, але й не теплий. Мороз повільно відступив, зникнувши десь у вишині гір, а дрібні крилаті створіння, схожі одночасно на метеликів і птахів, почали ширяти поміж кам’яних виступів.
Не було світла лише у холодній печері, де ще кілька годин назад горіло багаття. Проте у самісіньких надрах, не зважаючи на суцільну темряву, пульсувало життя. Огидний слизький мішечок, який сумирно лежав на муміфікованих тваринах, знову заворушився. Спершу це були невеликі поштовхи, як тоді, коли його носила ненька, але згодом вони переросли у більш наполегливі удари. Зрештою, крізь вологу кірку пробилися перші лапки, а за ними у лоно темряви випірнули дрібні, не більші за горобця, павучки.
Керуючись інстинктами, набутими не за один десяток років, потворні дітлахи, видавши коротенький, але гучний писк, кинулися на залишені тіла. Один за одним, вони жадібно впивалися крізь засохлий шовк своїми іклами й швидко випивали зеленувато-чорну рідину, яка знаходилася всередині. Та не встигли вони вдосталь насититися їжею, як перший із них відпустив знайдену здобич і, хитаючись, відійшов назад. Крихітні лапки підкосилися, й, жалібно запищавши, він покотився купою вниз. Упавши на підлогу, вкриту шовковою підстилкою, схожою на ту, що огортала мертвих тварин, павучок почав борсатися на ній, видавлюючи із себе ледь чутний скрегіт. За мить до нього приєдналися інші жадібні, але менш спритні брати та сестри. Їжа, котру вони вживали інстинктивно, виявилася для них смертельною отрутою.
Продираючи слизьку плоть мішечка, почали вилазити інші новонароджені павуки. Слабкі, відкинуті у праві на першість самою природою, вони б мали стати поживним доповненням для сильнішого потомства. Однак, вивільнившись із кокона, що останні кілька місяців був їм за материнське черево, кволі й готові прийняти смерть, істоти відчули зміни. Замість того, аби з’їсти їх, старші брати та сестри в агонії билися на землі, видаючи жалюгідні звуки.
Охоплені некерованим первісним відчуттям, що зветься голодом, найменший із них кинувся на отруєного родича та впився у нього крихітними, але гострими й смертоносними іклами. Випиваючи із нього життя, павучок відчув смак убивства та жагу до життя. Завагавшись всього лише на десять ударів серця, до нього приєдналися й інші напівсонні брати та сестри.
Насичуючись стражданнями та життєвою енергією своїх жертв, мляве, щойно народжене покоління пізнало нове відчуття, яке не згадувалося протягом віків у їхніх родових інстинктах. Це смак вгамованого голоду, п’янкий аромат життя, що відлітає.
Молоді павуки завершили сніданок ще до того, як сонце докотилося до зеніту. Коли почав підтавати сніг, й дрібні струмки побігли поміж скелями, аби оросити зморену землю, дрібні істоти, зібравшись у одну єдину зграю, знайшли вихід із печери. Вони оминули понівечене тіло, що колись було їхньою матір’ю, та пірнули у ширму яскраво-сліпучого світла, котре лилося всередину.
Голод, який їм удалося втамувати, повернувся знову. Він був таким нестерпним та надокучливим, що дрібним створінням довелося вийти назовні, де панував, хоч і не лютий, який вони пізнають згодом, але добрячий холод. Однак, не зважаючи на вітер та білий насип, що кусав за лапки, павучки відчували, що тут їх чекає світ, сповнений їжі, яка може притупити, а можливо навіть і надовго прибрати нестерпне відчуття, що так катує шлунки. Незважаючи на невеликі поки що розміри, вони готові за цю їжу боротися. ***
Найважчим випробуванням для Тараса стало зняття шкіри із почвари. Під рукою не було жодних ріжучих предметів, тож довелося імпровізувати. Відібравши кілька каменів, він майже годину витратив на те, аби бодай трохи загострити їх. Ще кілька годин пішло на саму шкіру. Працюючи, мов ювелір, із печерним приладдям, чоловік повільно, сантиметр за сантиметром стягнув із черева потвори майже все хутро. Попри складну роботу, найбільше його дратував сморід, котрий просто вивергався із м’язистого тіла. Ось тут йому не вдалося втриматися й довелося кілька разів виблювати залишками біорідини, шлунковим соком, а згодом до цього коктейлю домішалася й жовч.
Хоча вся ця справа зайняла у нього майже всю ніч, не те щоб він збирався спати, знаючи, які чудовиська сновигають навкруги, вона була того варта. Тепер, спускаючись засніженими стежками, Тарас брів загорнутий у шкіру чудовиська. Спершу він надягнув її хутром до тіла, гидуючи навіть торкатися до залишків плоті. Однак уже через кілька годин під сонячними променями, чоловік пожалкував про свій вчинок, ледь не задихнувшись, коли шкіра почала сохнути й стискатися довкола нього мов та анаконда. Насилу вибравшись із цієї мимовільної пастки, йому довелося вивернути хутро та одягти його зворотною частиною.
Ще однією несподіванкою став світанок. Щойно зійшло сонце й хмари на небі розчинилися, на очі Тарасу потрапила просто дивовижна картина. Замість звичного неба, яке він звик спостерігати на Землі, перед ним простягнулося пурпурово-блакитна далечінь, на фоні якої виднілися дві планети, розмірами майже втричі перевищуючи земний місяць. Найближча із них огорнулася широкими кільцями, мов у Сатурна, частина яких зникала за обрієм, а інша майже торкалася зеніту. Друга планета, хоча й знаходилася набагато далі ніж сусідня, манила до себе синьо-зеленими барвами, нехай і віддаля, але все-таки нагадуючи Землю.
Під час спуску чоловік кілька разів перевіряв маяк, але той уперто відмовлявся відправляти сигнал. Подумки він переживав, що клята штукенція зламана й просто не працює, але слабкий вогник надії не дозволяв йому впасти духом. Уява кілька разів малювала перед очима рятівний корабель, що доправить його до станції «Азимут-16», який розгорнули у сузір’ї Кассіопеї. Саме на ній йому запропонували роботу старшим аналітиком. Тепер Тарас сподівався, що провів не так багато часу в анабіозі, й дана вакансія ще вільна, а його самого продовжують шукати.
Коли сонце вже почало спускатися з вершини неба, чоловік опинився у підніжжя гори й спробував знову запустити сигнальний маяк. Одноманітна картинка, що вкотре вискочила серед голографічних променів, починала дратувати. Попереду простягався густий ліс, із дерев, що радже походили на перерослу папороть, а не на звичні оку стовбури. Зітхнувши, він побрів уперед, сподіваючись якнайдалі відійти від перешкод, котрі створював гірський масив.
Час від часу на шляху йому траплялися якісь дивні, ховрахопоібні тваринки, котрі сновигали поміж кущів. У небі кружляли миловидні птахи, віддаля схожі на метеликів, маючи не одну, а дві пари барвистих крил. Один раз йому дорогу перейшла істота, що одночасно походила на ведмедя та мавпу. Аби не потрапити у її пазурі, чоловік видерся на дерево, де провів із пів години. До того ж довелося скинути павуче хутро через нестерпну тропічну спеку, котра витала у цих чагарниках.
Надвечір, коли вже небесне світило опинилося за горами, а обидві планети перемістилися на південь, Тарас вийшов із лісу, опинившись посеред невеликої галявини. Попереду простягалося безкрає золотисте поле, а позаду нависали густі й високі дерева. Витягнувши знову маяк, чоловік ледь не скрикнув, коли побачив, що червоний хрестик нарешті зник, а на картинці з’явилася блимаюча риска. Ще трохи – й перешкоди зовсім зникнуть, даючи змогу сигналу вирватися у космічний простір.
Підбурений мріями про порятунок, котрі зі змінами у голографічній картинці загорілися з новою силою, він пішов у бік поля, пришвидшивши крок. Хвилин за двадцять Тарас помітив, що трава порідшала, а кущі й взагалі зникли. Ще півгодини – й чоловік зрозумів, що стоїть не посеред поля, а на дивному золотавому ґрунті, який більше нагадує пустелю. Де-не-де земля дивно потріскалася, утворюючи щось на кшталт нерівних стільників у вулику.
Він схилився на одне коліно й набрав у жменю трохи землі, дивуючись її гранульованому складу. Спробувавши на язик один із таких кришталиків, чоловік із огидою сплюнув. Дивний піщаний ґрунт виявився таким солоним, що аж зуби зводило. Не земля, а якась соляна пустеля.
Дивуючись такій раптовій зміні пейзажу, Тарас укотре витягнув із кишені штанів циліндр, який миттю розквітнув у руках, ще раз показавши зображення. Побачене змусило його вигукнути від радощів та полегшення. Блимаючий між голографічних променів напис повідомив, що маяк готовий надіслати сигнал й просить підтвердити або відмовити процесу. Ледь не стрибаючи від радощів, чоловік поставив механічну квітку на піщаний ґрунт та ввів код підтвердження.
Маяк кілька секунд мовчав, оброблюючи отриману інформацію, а тоді засяяв яскраво-зеленим кольором, показуючи перед собою шкалу завантаження. Злегка завібрувавши, прилад вистрелив у небо чотирма залпами блідо-блакитного світла, котрі проривались крізь атмосферу планети. Опинившись поза дією тяжіння, ці залпи розлетілися ще на чотири частини кожний і зблиснувши наостанок, розчинилися у космічному просторі.
Тарас підняв маяк, трохи оглянув та пожбурив геть. Він знав, що маленькі радіолокаційні кульки зараз розлетілися довкола системи, випускаючи потужний сигнал, який повідомляє про аварію за цими координатами. Навіть звичайний вантажний корабель, перебуваючи в радіусі сотень світлових років, здатний спіймати це повідомлення. Тому можна було трохи розслабитися та заспокоїтися. Порятунок став справою часу.
Несподівано земля затремтіла там, де щойно гепнувся металевий циліндр-квітка. Солоний пісок швидко почав осипатися у якусь діру, а тоді звідти вискочили дві довгі антени. Спершу чоловік вирішив, що це міраж, але в цю мить до цієї пари додалася ще одна, за якою почала народжуватися огидна голова. За лічені секунди перед чоловіком постала павукоподібна істота, дуже схожа на ту, що напала в печері, але з іншим забарвленням, і вирячилася чорними очима на непроханого гостя.
Вражений такою неймовірною появою, Тарас зробив кілька кроків назад і відчув, як пісок просипається під його ногою. Відскочивши вбік, він із жахом побачив, як ще одна пара лап проривається назовні. Чоловік спробував утекти геть, але павуки один за одним, мов ті гриби після дощу, почали з’являтися з-під землі, утворюючи огидну та жахаючу версію лещат, що змикалися довкола нього. За кілька хвилин довкола стояло близько сотні таких істот, які лупали на нього смоляними очима.
– От, халепа! – вимовив Тарас, й цієї миті потворні чудовиська кинулися на нього…
***
Нестерпний біль вирвав свідомість із напівсну, змусивши розплющити очі та застогнати. Висячи високо над землею, він дивився на дно печери, котре освітлювали дивні сяючі личинки. Хоча й вони були дуже дрібними, певно не більше від його мізинця, але завдяки чисельній кількості тьмяне жовтувате світло не дозволяло темряві поглинути це місце.
Вже кілька днів Тарас знаходився у цій вогкій та вкритій шовковим павутинням печері. Коли він уперше прийшов до тями, то зрозумів, що знаходиться замотаний у цупкий кокон, до якого немов піднесли електричний струм. Біль у тілі був настільки сильним, що чоловік заледве стримував крик, видушуючи із себе стогін та тихі прокльони.
Окрім нього тут також висіли й ці огидні павукоподібні істоти, котрі немов впадали у транс кожного разу, як займали місце під стелею. Кілька разів йому доводилося спостерігати, як унизу сновигають інші представники цього виду, певно, патрулюючи місцевість. А також тут можна було помітити решту коконів, у які, точнісінько як і Тараса, замотали тваринок, котрих він зустрічав був у лісі.
За кілька годин пульсуючий біль почав збільшуватися, переростаючи у справжнісіньку агонію. Здавалося, ніби всередині кокона розпалили справжнє багаття, котре повільно пожирало людську плоть. Йому вже не було снаги стримувати крик й він несамовито кричав та борсався, намагаючись вивільнитися, але міцна павутина намертво утримувала його тіло, давши вільний доступ лише голові. Самі ж істоти зовсім не звертали на ці крики та прокльони жодної уваги, ніби це було невід’ємною частиною їхнього життя.
Згодом мозок відключився, й Тарас втратив свідомість. Будучи непритомним, він увесь час бачив жахіття, котрі не давали змоги ні прокинутися, ні розслабитися. І лише коли сіра речовина частково відновлювалася, чоловік приходив до тями, повертаючись у світ пекельного болю. Після другого такого відключення він зрозумів, що не відчуває кінцівок, натомість, замість них там були якісь розпечені кілки. Крики лилися з горла, аж доки те не залилося кривавими патьоками, видаючи згодом лише приглушене харчання.
Тепер, коли очі знову розплющилися, всередині кокона, де колись було його тіло, вогнище розгорілося з новою силою. Нервові закінчення ніби плавилися разом із кістками, залиті сірчаною кислотою. Серце калатало з такою швидкістю, ніби хотіло вирватися із цупкого полону, але зупинитися не мало право, підтримуючи нестерпне й пекельне життя.
Несподівано увагу чоловіка привернув хаотичний рух, котрий виник на дні печери. Кілька кремезних павуків бігали з одного виходу до іншого, сердито скрегочучи іклами. За мить до них почали спускатися зі стелі інші мешканці цього бісового місця. Не минуло й десяти хвилин, як вся родина була внизу, намагаючись з’ясувати причину метушні.
Попри агонію та страждання, Тарас мимовільно уявив, як представники космічних спецслужб вриваються у цю печеру, відстрілюючи лапки, черева та звісно ж голови цим огидним потворам. До цієї картинки навіть звуки пролунали відповідні – страждальні павучі зойки, як ті, що видавало вбите ним створіння.
Черговий спазм болю вивів його з напівмарення, й чоловік зрозумів, що крики болю та страху лунають не у свідомості, а насправді. В одному з проходів один за одним вмирали кремезні почвари, намагаючись затримати нападників. Збурений мозок почав малювати картину, як до печери входить озброєний загін і, певно, він би от-от їх побачив, якби не дрібні чорно-зелені павучки, котрі посипалися всередину.
Спершу Тарас не міг второпати, що сталося. Дивні волохаті істоти, розміром не більше від модифікованої вівчарки, невеликими зграйками накидалися на великих павуків, звалюючи їх із ніг. Із несамовитими й дещо дикими вищаннями, великі почвари ковзали по кам’янистій підлозі, аж доки остаточно не замовкали.
– Що, з’їли? Виродки! – прохрипів чоловік, сіпаючись від чергового нападу болю.
Він і гадки не мав, що зараз відбувалося внизу, але розумів, що такого павуки не очікували. Подібні до них істоти із несамовитим азартом винищували значно більших і, певно, розумніших створінь. Забивши останнього із чудовиськ, дрібнота тріумфально зашипіла та зграєю почали стягувати мертвих до однієї купи. Раптовий напад пекучого болю змусив його протяжно закричати, чим привернув увагу кількох павучків.
Чорно-зелені істоти почали швидко здійматися по стінках печери на стелю. Побачивши там справжній набір коконів, де час від часу смикалися впольовані тварини, дрібні чудовиська накинулися на них і почали впиватися у шовкові стінки своїми гострими іклами. Один із них підбіг до висячого Тараса й зиркнув на нього згори вниз.
Вистреливши павутинням із черевця, істота почала повільно опускатися, аж доки не порівнялася із головою чоловіка. Зиркнувши в обличчя своїми п’ятьма парами чорних очей, вона заворушила іклами на потворній довбешці, котра ледь не тонула у грубій шерсті. Знесилений Тарас із відразою глянув на гостя. Він відчував, що його зараз очікує, але не боявся. Навпаки, його переповнювали відчуття полегшення й радості, розуміючи, що скоро ці пекельні муки завершаться.
– Чого чекаєш, малий виродку? – промовив чоловік, видавлюючи через кожне слово глухе харчання, що проривалося крізь понівечене горло. – Роби те, по що прийшов…
Неначе розуміючи кожне слово, павучок сів йому на груди, принаймні на те місце, де вони колись були, та уважно подивився у зморені людські очі. Тарас, пересилюючи біль та тремтіння, напружився й заплющив повіки.
Наступної секунди чудовисько увігнало йому в голову смертоносні ікла. |