Я завжди любив даний відрізок дороги на роботу. Це так приємно вдихнути свіжого повітря, помилувати око частинкою природної зелені міського парку, а якщо пощастить, то побачити руду білку чи почути спів якогось птаха. Проте джек-потом для мене завжди був той відтинок часу, коли стриглися газони. Запах свіжоскошеної трави будив всередині давно забуте почуття дитинства і був, для мене, його незмінним символом. Скільки літ пройшло з тих пір! І до сих пір я впевнений, що то був найкращий час, коли ніякі турботи та проблеми не турбували юної свідомості хлопчака. Коли сувора реальність життя ще не зробила зі мною метаморфози як душевні, так і тілесні.
Донедавна ці прогулянки стали вкрай рідкими. Здоров’я було вже не те, часто мучили радикуліт, болі в ногах та спині, тому майже завжди доводилось користуватися громадським транспортом. Але не тепер! Широко вдихнувши повітря, впевненим кроком я йшов парком, відчуваючи як ідеально працює кожен м’яз, немов досконало сконструйований механізм. Без жодних збоїв. Нема вже остогидлих старої задишки, тривожного стукоту втомленого серця і загальної слабкості. Вони в минулому, а я народився заново! Практично став новою людиною, а точніше таким, яким був сорок років тому.
Сьогодні не пощастило, а я так сподівався! Роботи-косарі не стригли газон під наглядом двірника. Комунальники на мали чіткого графіка і косили тоді, коли заманеться, певно, міркував я, може залежно від висоти трави. Нічого, завтра або післязавтра потраплю на це дійство.
Окрім того, цей зелений куточок, особисто для мене, був символом юності нашого світу, нашої Землі, перед тим як настала техногенна зрілість. Так було і зі мною. Саме в міському парку я пригадував, як почав новий етап у житті…
Це сталося чотири дні тому…
* * *
- Поставте тут підпис, і тут.
Руки тремтіли від вікової праці та хвилювання. Ще б пак! Вони відчували, що скоро змінять свого власника! Всередині все переплелося у тугий вузол напруги. Всі почуття вирували десь в районі шлунка, намагаючись прорватися назовні, але я стримувався. Ще трішки… От-от…
Цей день настав. Сьогодні я отримаю нове тіло!
Довгих тридцять п’ять років я вносив левову частку своїх заробітків у Фонд «Нове життя». Все заради єдиної мети – отримати другу молодість! Продовжити своє буття на ще одне покоління!
Комп’ютер, тим часом, звірив підписи, проаналізував історію внесків та видав пластикову карточку, яка слугувала моїм пропуском до нового життя.
Я зайшов немічним спрацьованим шестидесятип’ятирічним чоловіком, а вийшов повним сил двадцятилітнім юнаком.
Технологія «Гідра», винайдена якимось геніальним вченим змінила весь світ. Відверто кажучи, я суті не знав, та й не дуже тим цікавився, просто користувався нею як усі. Вона торкнулася всіх аспектів людського життя. Завдяки електронним імпульсам через спеціально виготовленні браслети вдавалося передавати розум, душу, енергетичну оболонку людини, інформацію з мозку, чи як це інакше називається, одним словом особистість з одного тіла в інше. Тепер можна було мандрувати тілами так же просто, як переходити з однієї кімнати в іншу. До цього додалися значні успіхи в клонуванні людей, які доповнили цей винахід. Виявилося, що в клонованих людей немає душі, розуму. Лише пуста посудина, незаповнена жодною особистістю, але цілком прийнятна бути вмістилищем чужої душі.
Це все синтезувалось у можливість отримати своє персональне безсмертя. І процес рушив з місця…
Щоправда була в цьому одна заковика. Можливість отримати другу молодість коштувала дуже дорого і не була доступна багатьом. Вірніше сам процес передачі душі був копійчаним, практично не вартував нічого, крім ціни електричних імпульсів, а от вирощення нового тіла, власного клона, потребувало значних затрат, та й корпорації, котрі цим займалися не відмовлялися від значного заробітку. Тому ця розкіш була доступною лише для невеликого відсотку населення Землі.
- Проходьте, - механічний голос запросив його всередину приміщення Фонду.
В будівлю зайшов старий, а через кілька годин, після того як відбувся перехід, було проведено всі медичні та психологічні аналізи і підтверджено позитивний результат, вийшов молодик.
* * *
Відразу за парком, після двох звичайних кварталів, починався район міських нетрів, які в народі носили назву «Немічних». Якщо попередній відтинок надихав, то цей навівав сумні думки.
Це був бідний район, колись переповнений злочинністю, з пошарпаними старими будівлями, плямами сміття, в якому жили люди, які своїм зовнішнім виглядом не набагато відрізнялися від споруд. В даній частині міста люди доживали свого віку, не маючи коштів на гідне людське життя та, тим паче, на другу молодість. Тут я бачив старі обличчя, лише інколи проскакували молоді: дітей та онуків, що навідувалися до своїх батьків чи бабусь-дідусів. Навколо панувала мертвотна, принаймні мені так здавалося, тиша, навіяна неминучим скорим приходом смерті.
Почувся дзвін, яким скликали прихожан на ранкову службу до церкви. Це був єдиний район, де ще вірили в Бога, молилися йому в сподіванні на кращу долю, якщо не тут, то десь там, за порогом життя і смерті. Лише тут вірили в нього, а весь інший світ був атеїстичним та під значним випливом теорій ейджизму*.
Я пришвидшив ходу. Донедавна відчував єдність з усіма його мешканцями, а тепер почувався білою вороною і ловив на собі жадібні погляди заздрісників. Кожен хотів бути молодим, довго радіти життю, а не існувати в передчутті того, що скоро твій попіл з крематорію буде розвіяний над землею чи стане пам’яткою для рідних на поличці мертвих. Мимоволі торкнувся браслета, що дозволяв здійснювати обмін.
Ось і він залишився позаду. Почалися робітничі картали і я полегшено зітхнув. Тут вирувало життя. З нічної зміни та на денну текли два потоки працівників і я влився до останнього. До початку робочого дня залишалося ще півгодини.
- Привіт! – Андрій наздогнав мене.
- Здоров!
Він виглядав на двадцять років старшим, але насправді був молодшим за мене і жив ще першим життям.
- Як справи, пацан? – посміхнувся.
- Прекрасно… Ти навіть не уявляєш наскільки!
- Це точно. Мені ще далеко до того, яким ти був, і ще дальше до того, ким тепер став.
Андрій не думав про друге життя. Всі свої сили та зароблені кошти він вкладав у сім’ю, а, насамперед, дітей. Говорив, що краще дасть їм таку освіту та роботу, що самі себе надовго забезпечать молодістю, а якщо пощастить, то може й батькам допоможуть. Але до цього їм було ще далеко зі своєї шкільної парти.
Я по доброму заздрив напарнику. Ціле життя я – сам один. До певного періоду жив як простий молодий чоловік, радів молодості, нетривалим стосункам, спускав гроші на себе, аж поки в рамках однієї соціальної програми не відвідав геріатричні центри. Старість, а точніше страх перед нею, залишили глибокі сліди в моїй свідомості. Я зрозумів, що не хочу бути таким. А якщо й так, то зовсім не довго, поки ще буду при здоровому глузді та силах. Переді мною чітко постала мета життя – бути завжди молодим, повним сил, пожертвувати багатьом, щоб мати небагато, але мати. І я чітко попрямував до поставленої перед собою мети.
Тим часом, ми зайшли в роздягалку. Звільнилися від одежі та лягли в капсули поруч зі своїми робочими тілами. З’єднали браслети, коротке запаморочення і ми були вже в них.
Компанія, на якій я працював більшість свого віку, займалася радіохімічним виробництвом, що дуже сильно відбивалося на здоров’ї працівників. Відтак, на виконання доручень та вимог уряду, довелось виконати норми по убезпеченню робітників та техніці безпеки. Так появилися робочі тіла для тих, хто безпосередньо працював із небезпечними речовинами. І я був одним з таких працівників. На початку кожної зміни я займав робочу оболонку і працював у ній, а опісля повертався до своєї рідної. Це мудро, адже зараз мені було дуже шкода нового тіла, а таке виконання вимог займало лише невелику частку доходів компанії.
Відповідні стандарти були не лише на нашому виробництві, а повсюди. Люди почали берегти свої тіла, які тепер стали основною цінністю та, по суті розмінною монетою. Ефективна праця, грамотні капіталовкладення і, як наслідок, кожен отримував шанс дістати нове тіло для другого життєвого циклу. Намагалися з цього скористатися й різні темні ділки, проте часто невдало. Поліція не дрімалаі покарання було сурове не лише для зловмисника.
У робочому тілі, яке вже почало відчувати всю шкідливість нашого виробництва, але було все ще цілком придатним до роботи, я почувався, до прикладу, як людина, що зайшла у свій робочий кабінет, в якому працює кілька років – затишно, спокійно і налаштовано на діловий лад.
- Зайдемо в бар після зміни? Я домовився з Оксаною, вона прийде з молодшою співробітницею, ти ж у нас тепер молоденький жеребчик, - підморгнув, - малі залишаться вдома з дідом.
- Гаразд! – я легко погодився.
З новим тілом я планував і кардинальні зміни у власному житті.
* * *
Хміль грав у голові, як і вир почуттів, що охопили мене сьогоднішнього вечора. Давно я не почувався настільки щасливим! Таким молодим!
Все сталося так, як і запланував Андрій. Відразу після закінчення денної зміни ми перейшли у тіла, які очікували нас в роздягальні, заповнили кілька підсумкових бланків та вийшли на вечірні вулиці міста, освітлювані багатобарвним сяйвом вуличних ліхтарів.
- Куди йдемо?
- У «Сизу горлицю». Якщо не поспішимо, то дамам доведеться чекати, а це зовсім не личить джентльменам, - друг посміхнувся.
- Тоді погнали!
- Куди ти летиш, бовдуре? З пустими руками плануєш прийти на побачення?
- Та я…
- Геть зовсім був запліснявів, давно вже не ходив, забув усе… Згадуй! Не можна молодому хлопцеві бути забудькуватим! Гайда до квіткового магазину!
А далі було знайомство з Дариною.
Я спершу втратив дар мови. Те, що я закохався в неї з першого погляду, чого зі мною не траплялося з тих пір, як почав збирати на молоде тіло, це абсолютно точно. Може у цьому була винна фізіологія, яка так на мене вплинула, а швидше за все, це була реінкарнація призабутих почуттів, давно приглушених страхами, а тепер воскреслих під поглядом блакитних очей кралечки.
Вечір минув, як батогом тріснуло. Швидко, на одному подиху. Спершу я поводився як бовдур, ляпаючи до теми і не дуже якісь дурниці, як це завжди буває в присутності дівчини, яка тобі подобається. Але згодом я взяв себе в руки – досвід таки дався взнаки. Ні, я не справився зі своїми емоціями, просто зміг спрямувати їх в правильне русло.
Дарина працювала бухгалтером в одній з адвокатських контор. Жила першим життям. Я відразу попередив, що старий перець і ця молодість у мене друга. Це її не здивувало.
А мало б!
Увесь вік я присвятив собі. Був егоїстом і жив виключно сам для себе, не турбуючись ні про кого, не кохаючи. Батьки померли рано, ще до того як геронтофобія змінила моє життя, а опісля я вважав сім’ю перешкодою до другої молодості, тому ніколи не заводив серйозних стосунків. Спершу мені здавалося, що я обрав вірний шлях. Прагнув до того, чого бажаю, до другої молодості, а відтак до перспективи вічного життя. Родина, діти, могли стати тією перешкодою, на яку б потекли мої заробітки і з мрією довелося б попрощатися. Тому я намагався не давати волі своїм почуттям.
Та чим старшим ставав, тим більше переконувався, що можливо зробив невірний вибір. Коли я бачив дітей, онуків, своїх небагатьох друзів, спостерігав наскільки вони щасливі зі своєю половинкою, то розумів, що самотність, нехай і вічно молода, не найкраща супутниця життя.
Тому я вирішив, що другий вік присвячу сім’ї, а якщо пощастить, то може й не один. А якщо й єдиний, то й чорт з ним. Як на мене, то краще довго жити в чиїхось спогадах, ніж залишитися лише зі своєю пам’яттю один на один.
По вечері ми гуляли. Я провів її додому, а після поцілунку на прощання, коли я сподівався, що вона запросить до себе, Дарина посміхнулася і сказала, щоб я ніде не поспішав. Ще встигнемо. Часу в нас вдосталь.
Цей поцілунок та багатообіцяючий погляд на прощання надали крил і я полетів нічним містом на крилах кохання. Дорогою завернув у знайомий бар і випив кілька чарок за успішний старт нового життя. Трохи захмелів.
- Заждіть! – голос був знайомий.
Він привів мене до тями. Я й не помітив, як опинився у немічних кварталах.
Обернувся й на мить здалося, що дивлюся у дзеркальне відображення. А потім полегшено видихнув. Так і було, однак то був старий я. Той, яким ще був тиждень тому. Хоча це літнє тіло було моїм та в нього вже був новий власник.
Коли постало питання, що робити з моєю старою фізіологічною оболонкою: продати на ринку за невеликі гроші, попит на них завжди існував, чи віддати волонтерській організації, як благодійну допомогу, то я вибрав останнє. Нехай воно піде тим, хто цього справді потребує! Це було символічно, бо тепер прагнув не накопичувати, а віддавати. Перш за все любов, а потім усе інше.
- Як ви мене знайшли?! Я ж просив, щоб все пройшло анонімно!
- Ноги самі привели до вашого дому. Певно зосталася якась залишкова м’язова пам’ять. Я за вами стежила.
«Стежила»! Отже, в моєму тілі жінка. Таке траплялося нерідко. Але про те, як почуватися жінці в оболонці чоловіка, або навпаки, я навіть й думати не хотів. Це певно було жахливо!
- Мені не треба дякувати. Я зробив це безкорисно. Сподіваюся, що в моєму тілі ви проживете ще багато років.
- Тоді можна бодай потиснути вам руку?
Я не дуже бажав згадувати старе, але настрій був піднесений, тому я простягнув правицю та занадто пізно помітив в незнайомки електрошокер!
Пітьма захопила мене в свої обійми.
* * *
Я приходив до тями повільно. Боліло все тіло, особливо тріщала голова. Складалося відчуття, що мене перемололи через м’ясорубку. Розплющив очі та побачив стелю рідної кімнати.
Це ж треба було вчора так набратися! Та ніби й багато не випив у барі. Стоп! Яка зараз година? Я ж на роботу спізнився!
Повернув голову до годинника. Цифри розпливалися і не вдавалося визначити, який зараз час. Спробував підвестися і почув наскільки я ослаблений, занила спина, боки. Певно налили якогось фальсифікату, сволочі!
І тут страшна здогадка наскрізь прохромила мої думки. Я підвів до обличчя руки – вони були страшні! Точніше старі, виснажені роками та артритом.
- Ні! Тільки не це! – вирвався крик з грудей, який закінчився кашлем. Груди розірвав скажений біль і я на кілька хвилин затих, намагаючись втамувати його та переляканий стукіт серця. Ще не вистачало померти від інфаркту, коли ще є всі шанси на щасливий кінець.
Я зрозумів, що сталося. Мене банально обікрали. Щоправда поцупили не гроші, якісь дорогоцінності, а те найдорожче, що я мав – моє молоде тіло. Існували й такі злочини, тепер нечасто, але бували. І досить швидко та ефективно розслідувалися.
На початках, коли обмін тілами став доступним, таких злочинів було багацько. Їм тривалий час не могли протистояти, адже яке покарання може бути співмірним тому, що ти й так намагаєшся втекти від смерті, йдучи на його здійснення. Страти злочинців нічого не давали. Тому покарання – смертна кара, почала застосуватися й до сімей та родичів викрадачів. Така кругова порука спрацювала, хоча не завжди. Були й такі, котрим байдужою була доля близьких.
Я намацав комунікатор, подзвонив і повідомив про пограбування. Черговий повідомив, що поліцейські будуть у мене з хвилини на хвилину.
Я знайшов ще дещо. Після закінчення зв’язку, почав читати записку, яку залишили невідомі грабіжники.
«Вибачте, що так вчинила, але я рятувала коханого. Ми з ним разом прожили сорок вісім років щасливого подружнього життя. Він виграв ваше тіло на благодійній лотереї та подарував його мені, бо жити залишалося небагато, а так я отримала додаткових десять-двадцять років життя. Він теж хворів. Рак легень. Вже не операбельний. Я мала його врятувати. Тому поцупила ваше тіло для нього. Ви купили собі другу молодість, отже зможете купити її ще раз. У нас не було за що. Вибачте і щасти!»
Я ледь стримався, щоб не порвати той клаптик паперу на шматки. Він ще може послужити дороговказом правоохоронним органам… Але ти бач які! Ще й вибачаються за цю крадіжку, за те, що позбавили мене всього. Оглянувся. Моє житло мало їм вказати, що я не багатий, а тіло отримав завдяки економії та багатьом рокам праці. Втім, може й підказало, проте вони не схотіли зупинятися на півдорозі.
Глянув на браслет. От клята штукенція, яка може дарувати життя і смерть, молодість і старість, надію та кінець всім сподіванням.
Незабаром навідалися правоохоронці. Взяли свідчення, а проба ДНК нового тіла відразу вказала на попереднього власника.
- Ми їх швидко знайдемо, - усміхнувся на прощання лейтенант. – Ви не перші та не останні. Головне не помріть завчасу від хвилювання.
Вони пішли, а я залишився наодинці зі своїми думками. З надією. Зі своєю самотністю.
Останнє було найгірше. Нікого нема поруч, щоб втішити, підбадьорити, заспокоїти, співпереживати зі мною, підставити плече. Ти ніхто, коли немічний і сам. Тобі ніхто не допоможе. У крадіїв було кохання, спільні прожиті роки та надія і віра в один одного. У мене, як виявилося, не було нічого.
Я зателефонував на роботу. Розповів про те, що сталося. Керівник погодився дати кілька днів відгулу, до того як вирішиться ситуація.
- Але зрозумій мене правильно – довго чекати не зможу. Коли захочеш, приходь таким як є, всеодно працюватимеш у робочому тілі. А не зможеш, то доведеться шукати заміну.
Подзвонив Андрію, з яким, в останні роки, бодай трохи приятелював, новій знайомій Дарині, вислухав їх співчуття, вони пообіцяли, що коли матимуть час – зайдуть. І все. Я залишився в’язнем за міцними стінами власно змурованої самотності.
Найбільше я чекав дзвінка з поліцейської дільниці про те, що можу приходити та забирати свою плоть. Нервове очікування тяглося як густа патока. Це було нестерпно. Годі й казати, що час стояв на місці. Принаймні так здавалося. Навіть не хотілося думати, як він полетить вперед, якщо викрадачів не вдасться упіймати, коли щезне те очікування надії, а зостанеться лише короткий відлік до смерті. Тоді час летітиме, як куля снайпера.
Дзвінка не було. А я почувався дедалі гірше, не так фізично, хоча не без цього, а й психологічно. Ще ніколи не було так кепсько на душі. Никав неприкаяною тінню по квартирі, не знаходячи собі місця.
Те, що перше життя прожито не зовсім правильно я усвідомив під його завершення. Друге планував провести геть інакше. Я добре зрозумів, що молодість не головна цінність у нашому житті й сьогоднішня ситуація на це точно вказувала. Тепер хотів, щоб в мене були сім‘я, діти, ті, кого люблю, з ким переживаю в радості та горі, а вони відповідають взаємно.
А ще я не залишив по собі ніякої пам‘яті. От помру, і після того мене ніхто і не згадає. Залишуся байтами інформації в архівах на жорстких дисках. Поки житимуть, десь-колись згадають напарник Андрій та, може, як невдачливого залицяльника – Дарина. І все. І нікого в цьому звинувачувати, бо сам винен. Сам стер себе з пам‘яті людської, не залишивши ніякого спадку. Насамперед, дітей…
Думки гризли. Я не мав спокою. І врешті дождався!
- Алло?
- Алло. Це Микола Мартиненко?
- Так.
- Це з поліції. Стосовно викраденого тіла.
- Я вас слухаю. Злочинців спіймали? Вони бува його не травмували?
- Вам краще присісти.
Ця порада мене налякала. Тривожне відчуття примусило тремтіти руки.
- Ми їх знешкодили. Розумієте, так сталося, що вони почали чинити опір. Не знаю звідки в них була зброя... Підстрелили одного нашого хлопця. З ним все добре, ми встигли вчасно повернути його з робочого тіла в рідне. Але ми, після першого пострілу з їх боку, не могли ризикувати життям. Вони обоє мертві. Ніяк не хотіли задаватися… - я впізнав голос співрозмовника. Це був той самий лейтенант. – Вибачте, що не виконав своєї обіцянки.
- Але ж мені мають компенсувати цю втрату. Дати нове тіло. Це ж вмирає! – голос тремтів. Я був готовий от-от розплакатися. – Це ж не з власної вини я його втратив! Це нещасний випадок! Це врешті-решт вина поліції! Ви могли їх якось знешкодити без вбивства!
- Я вас розумію. І повірте, дуже шкодую, однак ніхто не застрахований від такого, а держава в даному випадку нічого не компенсує. Ви ж знаєте, які зараз закони…
- Я буду судитися! Я…
- Ваша справа. Але ви програєте. Повірте моєму досвіду. Просто… Просто вам не пощастило. Така доля, фатум. Алло, ви мене чуєте? Алло…
Відповісти я вже не міг.
* * *
До всіх проблем зі здоров’ям додалися інфаркт та нервовий зрив, які ще сильніше підкосили мене. Останні заощадження пішли на лікування та судову тяганину з державою.
На жаль, поліцейський виявився провидцем і я програв справу. Такі випадки відшкодуванню не підлягали. Цей тупий закон, на який вони посилалися, відмовляючи у задоволенні моїх претензій, був прийнятий, вочевидь, задля убезпечення від збитків державної казни. Юридичних прецедентів щодо виграшу таких позовів не існувало, тому кошти були викинуті мною на вітер. Але й вони вже не конче потрібні. Ні, звичайно від суми на покупку нового тіла я б не відмовився, але тих грошей, що мав на рахунку, було сміховинно мало і вистачало на залишок мого віку.
Лікарі давали мені не більше двох-трьох місяців. А далі кінець…
От тобі й на. Жив би в рідному тілі, ще першому, точно би протягнув десяток-другий років, однак проміняв його на довший, ще раз молодий, вік, а в результаті проживу значно коротше визначеного мені строку!
Але яка в цьому різниця, якщо самотність є єдиним моїм супутником? Ніколи я не спізнав так її страшну силу, як в ці останні тижні. Лише Андрій навідався двічі, спочатку в лікарні, щоб взнати про здоров’я та повідомити, що мене звільнено, та вдруге, коли допоміг перебратися додому. А далі побутові клопоти забрали в нього час. Чи може йому набридло чути моє скигління? Хтозна…
Мені стало трохи легше, принаймні фізично, а морально я став невиліковно хворим. Не хотів ніяк доживати тих останніх днів, що залишалися. Годинами дивився на стелю та стіни моєї квартири, розуміючи, що це моя домовина, яку я роками плекав у своїй жазі до молодості. От і наступила моя розплата.
Минали дні. Неквапом завершувалося моє життя. Я вже не хотів нікого бачити і чути. Бажав собі такої ж кінцівки, якої заслужив за прожиті роки. Рівнозначні їм. Не хотілося ні їсти, ні пити. Знайшов в мережі текст Біблії та почав його вивчати, пригадуючи прочитані в дитинстві слова.
Правду кажуть, що перед лицем смерті, люди звертаються до цих священних рядків у пошуках порятунку принаймні за порогом невідомості. Я читав знайомі рядки, намагаючись бодай в них знайти розраду. Але не знаходив.
Потім лежав жаліючи себе, шкодуючи про марно прожиті роки. І чекав приходу дами з косою.
І тут раптом зрозумів, що хочу жити! Зовсім не бажав, щоб мій попіл був розвіяний, а ім‘я пропало в забутті. Треба діяти..!
Я одягнувся і вийшов у місто.
Зайшов у магазин купив шокер.
- Боїтеся хуліганів? – усміхнувся продавець. – Ця штука добряче працює. Як шарахнете якогось бандюка, то він не встигне оклигати до приїзду поліції.
- Дуже на це сподіваюся, - відповів я. – Життя цінна штука.
Далі я гуляв містом. Зайшов в улюблений парк. Годинку посидів, оцінюючи молодь, що сновигала туди-сюди. Нарешті визначився з кандидатом. Встав і попрямував за молодим хлопцем з браслетом на руці, що пішов у бік «немічних кварталів».
«Як це символічно, - думав я, – таки все підкоряється в цьому світі Уроборосу*. Все закінчиться там, де почалось».
Я йшов наслідці та намагався не випустити його з поля зору. В голові намалювався весь план подальших дій. Привернути увагу в безлюдному місці – ввійти в довіру, в контакт – оглушити, а відтак оволодіти тілом. Молодик не помічав, що я слідкую за ним, не знав про небезпеку, яка на нього чекає.
Поки я міркував, то не помітив квадрата бруківки, що стирчав з кладки. Я зашпортався, втратив рівновагу і впав додолу, зойкнувши від болю. Ще цього не вистачало!
- Вам допомогти?
Це – він!
Я оглянувся довкола. Нікого! Кращого шансу не буде.
- Так, будь-ласка…
Підійшов, допоміг підвестися, обтріпав бруд.
Я подякував, а він рушив далі у своїх справах.
Тепер мені точно кінець! Я не зміг цього зробити! Просто не витримав би мук совісті від того, що прирік молодика, байдуже чи в нього перше чи друге життя, на страждання, від яких потерпав сам.
Браслет гирею тягнув руку донизу, був спокусою до гріха. Я замахнувся, щоб розбити його та спинила мелодія вхідного дзвінка.
До мене ніхто не телефонував кілька днів. Нестерпно захотілося почути рідний голос. Я відразу зрозумів, що це хтось знайомий. Навіщо комусь іншому зв’язуватися із самотнім смертельно хворим дідуганом?
Це був Андрій.
- Алло.
- Привіт! У мене для тебе радісна новина.
- Та куди вже там…
- Ти слухай! Ми з Дариною подавали заявки на благодійні лотереї у всі відомі нам волонтерські організації, щоб здобути тобі якесь краще тіло. Нам не щастило, аж поки ми не звернулися до тієї, якій ти пожертвував свою стару оболонку. Вони були шоковані твоєю історією, віднайшли нову плоть, і, за згодою попереднього власника, віддадуть тобі без розіграшу. Жертовність теж має якось віддячуватися.
Я вражено мовчав.
- Воно краще від того, що ти мав. Від першого. Негайно приїжджай сюди, - і продиктував адресу.
Зв'язок перервався.
Я викликав таксі. Треба було поспішати. Доля дарувала ще один шанс, так, невеликий, соломинку потопаючому, але за нього вартувало вхопитися.
*Ейджизм – дискримінація людини на підставі її віку.
*Уроборос - міфологічний світовий змій, що обвиває кільцем Землю, схопивши себе за хвіст. Вважався символом нескінченного відродження, одним із перших символів нескінченності в історії людства.