- Люта кара! Люта кара! – скреготів за вікном фіолетовий ворон, зазираючи через скло в приміщення кафе.
Ніхто з відвідувачів на звертав на птаха жодної уваги. Всі займалися своїми справами, хтось обідав, хтось кавував, хтось спілкувався по мобільнику, читав газету, а цей шум ззовні взагалі не відволікав клієнтів.
Степан зиркав на ворона, а той на нього, бо вже так вийшло, що хлопець сидів найближче до вікна і саме він найбільше привертав увагу пернатого.
- Люта кара! Люта кара! – знову вилетіло з дзьоба.
Птах повернув голову і червоне око уважно глянуло на Степана, якому здалося, що ворон звертається персонально до нього. Він стенув плечима і відвернувся. Чортзна, що хоче та дивно забарвлена істота… Втім, пригадав, нічого незвичайного в цьому немає. Глибоко вдихнув і спробував знову зосередитися та зібрати докупи думки. Треба бути максимально сконцентрованим на меті. І на своєму завданні…
В протилежному куті кафе сидів приземкуватий чоловік середнього віку та читав газету. Степан зі свого місця не бачив, яку саме, але це не мало великого значення. Головне його завдання – не випускати клієнта з поля зору ні на мить, стежити за ним, а коли прийде час – виконається замовлення і тоді він отримає свою винагороду.
Шум в приміщенні почав наростати. Відвідувачі почали активно обговорювати новини, які транслювали візори, розміщені на кожному зі столиків. Черговий випуск вістей, особливо сюжети про останні події в мерії, викликали помітне збудження і слова клієнтів злилися у безперервний нерозбірливий гам.
Спостережуваному об’єкту, тим часом, не сподобалося порушення затишної атмосфери та виниклий гармидер. Він склав газету, допив залишки кави, розплатився з офіціантом та попрямував до виходу.
Степан, так і не допивши напою, піднявся і попрямував слідом за клієнтом. Той відчинив двері і вигулькнув назовні, розкриваючи на ходу парасолю, щоб сховатися від нудного зеленого дощу.
Хлопець на вході ледь розминувся зі зграєю котоголових малюків, які веселим натовпом ввалилися за своєю матінкою. Натягнув капюшон на голову і мовчки попрямував за чоловіком, не відводячи очей від його постаті.
Фіолетовий ворон теж уважно слідкував за своїм об’єктом стеження.
* * *
Ігор Гнатович важко зітхнув і повернувся на інший бік. Згодом підтягнув ковдру до шиї, потім розкрився повністю. Ліг на живіт, через деякий час – на спину. Гнав від себе невтішні думки, вони втікали, але згодом верталися на місце, заповнюючи порожнечу в голові. Сон не йшов. Щез, пропав і ніяк не хотів повертатися назад. І якби ж то була перша ніч! Ця була вже четвертою без сну і чоловік вкрай боявся за своє здоров’я.
Причини безсоння не знав. Проте не міг спати і все. В понеділок, після звичного робочого дня, ліг на диван, щоб піддатися чарам Морфея – і почалося…
Три ночі поспіль він не міг задрімати бодай на хвильку. Спершу це не налякало – з ким не буває. Коли ж і наступної ночі йому не вдалося заснути, то почав переживати. Вичитав у мережі різні методики подолання цієї напасті, але жодна не подіяла. Тоді вирішив, що на третю ніч він точно засне. Якось перебув робочий день та взявся за свою біду з новою силою.
Здійснив двохгодинну прогулянку у міському парку, опісля прийняв теплу, не гарячу, ванну, випив настою валеріани і вклався спати. Не допомогло. Спробував ще інші рекомендації – теж марно.
Сьогодні вперше за останні багато років Ігор Гнатович не пішов на роботу, натомість передав усі свої функції заступнику, і гайнув до лікарні. Там, після обстеження, йому порекомендували традиційні засоби та прописали снодійне. Проте й воно не виправило стану справ.
Він прислухався до темряви, що панувала в квартирі. Начебто вчувся якийсь шерхіт, втім, більше не донеслося жодного звуку.
Вдень було найгірше. Посварився з Оксаною, з дітьми, які надто шуміли і заважали йому заснути. Мова поступово сповільнювалася, ставала невиразною. Також він зауважив, що почалися провали в пам’яті. Врешті Ігор Гнатович переконав дружину залишити його в домівці на самоті. Після обіду вони поїхали до сестри дружини, а він залишився на самоті.
Сон так і не прийшов. Він намагався заснути – не виходило. Човгав по квартирі як та сновида. Час від часу зупинявся і на декілька хвилин завмирав перед телевізором, дзеркалом, а то й просто перед голою стіною. Коли приходив до тями, то виникала думка зателефонувати Оксані, але через деякий час гнав її геть. Не хотілося, щоб вона бачила його таким. Сам якось справиться, як і завжди раніше до того вдавалося.
Знову вчувся шурхіт. Ігор Гнатович відкинув ковдру і сів на край ліжка. Пильно вгледівся у пітьму кімнати. Хм… що ж це може бути? Наче нічого такого, що могло видавати цей звук не спостерігалося. Невже глюки? Це ще одна ознака безсоння, проте він так не думав. Психи теж незгідні з тим, що хворі, але коли визнають, то це перша ознака того, що вони усвідомлюють проблему і їм варто лікуватися.
З цими думками його свідомість знову «зависла» від надмірної втоми мозку та відсутності перепочинку. Кілька хвилин він незряче дивився на голу стіну, так нічого і не бачачи.
Раптом в ступні щось залоскотало. Ігор Гнатович не відразу прийшов до тями, але очунявши, глянув вниз. Під ногами ворушився чорний живий килим. Він потягнувся до нічника і увімкнув світло. Під ногами копошилися сотні, тисячі павуків, а деякі навіть лізли на нього.
Несамовито заволавши, обтріпався та вискочив на ліжко.
Зі самого дитинства він боявся цих істот. Арахнофобія переслідувала його ще змалечку. Відколи те почалося – вже й не пам’ятав, однак страх залишився на все життя і турбував донині. Але такого не бачив навіть у найжахливішому сні.
«Сні!»
Ця думка заспокоїла. Він точно заснув, не може такого бути насправді. Звідки цим павукам взятися в його кімнаті? Ігор Гнатович перестав кричати і спробував взяти себе в руки.
«Це сон, це нарешті сон!»
Павуки тим часом не вгавали у своєму бажанні добратися до нього. Лізли на диван. Він скидав тварюк до долу, але їх ставало все більше. Вони почали збільшуватися, сягнувши в розмірах доброго апельсина. Хоч це й сон, проте неприємний, і з цим потрібно завершувати.
Він оцінив відстань і здійснивши розбіг із двох кроків перестрибнув на підвіконня, заваливши при цьому карниз. Разом зі шторами він гепнувся на підлогу наробивши чимало шуму. Павуки змінили напрям руху і ватагою попрямували до вікна.
- От чорт! – вилаявся Ігор Гнатович та позадкував.
Членистоногі почали дертися вгору до підвіконня.
«Це жахіття треба припиняти, навіть якщо це сон»!
Він розвернувся.
Розбите скло голосно дзенькнуло в нічній тиші
* * *
Степан прокидався довго. Наслідки тривалої роботи давалися взнаки, але не були катастрофічними. За тривалі роки практики він звик й не до такого, а це було звичайне «середнє» замовлення.
Піднявшись з ліжка, одразу глянув на стіну, де в рамочці висіла фраза, яка містила в собі весь сенс його життя.
«Якщо ви не можете заснути, то зорієте ніч в чиємусь сні».
Таки-так, а не інакше. Японська мудрість була вірною, принаймні щодо нього точно. Те, що спершу він сприймав як прокляття, стало найбільшим талантом і дозволило дуже добре влаштувати своє життя. Йому лише двадцять п’ять років, а вже досяг майже всього, що лишень бажав. Фінансове становище пречудове, власна квартира в центрі Києва, особняк неподалік від столиці, житло в курортному Сан-Ремо, цілий авто- і мотопарки, кілька шестизначних рахунків у різних банках.
Ось і ще один з’явиться й поповниться сумою з п’ятьма цифрами. Замовлення було нескладне, клієнт не дуже грошовитий, але й сам Степан був не дуже перебірливим – якщо є робота, то варто за неї братися та накопичувати собі ресурси на безбідне майбутнє. Хто знає, коли він відійде від справ: чи тоді як це все набридне, або ж коли щезне його несподіваний дар. А так, поки є можливість, треба брати все, що дають, а вже потім розбиратися з наслідками. Хоча, ніяких докорів сумління у нього не було. Хтось лис в цьому житті, хтось – заєць, а призначення останнього служити поживою першому – і ніяке інше. І треба з цим миритися, визнавати і рухатися далі, виконуючи призначення, яке дарувала тобі доля.
Степанові захотілося кави, зовсім не від того, що хотів спати. Цього якраз найменше бажалося, зважаючи на те, скільки він дрихнув. Просто пригадав свій сон, химерне кафе, запах кави і недопиту філіжанку залишену на столі…
Попростував до кухні та його зупинив дзвінок мобільного телефону. Вернувся до себе в кімнату, де грала пісня:
«Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота — коло плота…»
Посміхнувся, мугикаючи мелодію. Ходить не сон, а він…
Дисплей висвічував номер посередника.
- Алло? Я слухаю!
- Клієнт задоволений роботою, - знайомий голос, підтвердив виконання замовлення.
- Оплата?
- Все готово, - посередник надиктував номер рахунку, а Степан його записав.
- Усе? – йому все дужче хотілося випити філіжанку кави.
На тому кінці слухавки виникла пауза. Отже, не все.
- Що ще?
- Замовлення. Термінове.
Степан насупився.
- Ти знаєш, що після роботи мені потрібен час, щоб відновити сили, якби це смішно не звучало про кількаденний сон. Хоча я сплю, але там доводиться пильно стежити за клієнтом, щоб він не щез з поля зору і не міг заснути. Це моя зброя, яка теж інколи перегрівається і потребує відпочинку. Доведеться клієнту зачекати.
- Ця справа не терпить часу, а він добре платить. Дуже-предуже… Але й термін в нас короткий – лише тиждень. Якщо ми відмовимось, то він знайде іншого виконавця, мабуть більш традиційного.
Степан присів на край ліжка.
Інколи екстрені замовлення траплялися і такий нон-стоп не дуже добре відгукувався і на ньому самому, але тим не менш він справлявся. Якщо дуже захотіти, то все реально здійснити, головне мати на те бажання. Можна попробувати, але все залежить від винагороди за ці старання.
- Скільки він пропонує?
Пролунала сума зі семи чисел.
- Ого!
- От і я про те ж мовлю. Треба братися за цю роботу. Такий грошовитий клієнт нам ще не попадався. Можна сказати, що це наш джекпот!
- Не відразу. Мені потрібно дві доби, щоб трохи відновитися і тоді я приступлю. П’яти днів повинно вистачити, щоб його виконати. Дах, в клієнта точно поїде, або він помре, допомігши сам собі, або просто через відсутність сну. Погоджуйся!
- Гаразд!
- На два дні я просто відключаюся від усіх справ, а тоді стартую. Чекаю на твою електронку. З тебе фото жертви.
Зв’язок розірвався.
Все-таки добрий у нього дар. І нікому не докопатися, що він, по-суті, вбивця. Степан усміхнувся. Ніякі мєнти та спецслужби не повірять в таку дурість і методику здійснення злочинів. І може досягти кого завгодно – ніякі охорона, високі стіни, зв’язки, не врятують ціль. Втім, задумався, може й замовляють йому жертви і якісь секретні організації, але він того точно не знає, як і не знають вони про нього. Сновбивця завжди був обережним.
Проте, годі вже про це, адже зараз його жде довгоочікувана філіжанка кави…
* * *
Два дні минули, як одна мить.
Степан відривався зі своїми друзями за повною програмою – кафе-караоке, ресторани, клуби, Гідропарк, п’янки, гулянки, легкі наркотики, повії слугували вбивцями часу і творцями насолоди для молодих гульвіс. В режимі нон-стоп, зовсім без відпочинку, без жодної хвильки сну, він забавлявся, радіючи молодості та тому, що міг урвати від життя усе, чого прагла душа. Будь-що було доступне йому, а гроші ламали будь-які перепони, що стояли на шляху. Це він міг собі дозволити, тим паче, що його чекав великий жирний куш, найбільший за всі часи роботи сновбивцею, але, сподівався, не останній такий вагомий.
Втім самоконтроль і внутрішній будильник вчасно зупинили цей веселий загул і у визначений час, після дводобових веселощів, він був вдома.
Дзвінок і знову голос посередника.
- Ти готовий? – явне хвилювання чулось в іншому кінці.
Ще б пак! Двадцять відсотків від такого гонорару мало кого можуть залишити байдужим. Втім свою пайку заробітку він відпрацьовував добросовісно – постійні замовлення текли рікою. Той знав, де їх шукати.
- Звісно. Хіба я колись підводив своїх роботодавців?
- Так-так, ніколи, - явне полегшення в голосі.
- Тоді я приступаю, - впевнено завершив Степан і поклав слухавку.
Таки варто вже стартувати – в нього залишалося ще п‘ять днів. Хоч їх завжди вистачало на виконання роботи – ніхто не міг протриматися довше чотирьох днів, однак ризикувати не варто. Міцний горішок міг попастись будь-коли, а замовник явно поспішав, тож і йому не треба було баритися. Один день запасу геть не зайвий.
Відкрив електронного листа і хвилин десять вивчав обличчя наступної жертви. Кожна риска обличчя закарбувалась йому в пам‘ять – досвід все ж давався взнаки і перший етап швидко завершився. Іншої інформації про свою ціль не хотів знати. Чим її більше, тим вищі шанси викликати щодо жертви якісь почуття, а це могло зашкодити справі.
Тепер наступний крок…
Степан ліг на диван і спробував розслабитися.
Проте, сон не йшов.
Зовсім не дивота. Таке траплялося нерідко, тож нічого страшного в цьому не було. Він практикував свою методику занурення в сон, яка спрацьовувала безвідмовно, коли не вдавалося заснути. Мабуть, вартувало все ж вдатися до неї.
Він увімкнув мелодію і кімнату заполонило заспокійливе звучання «Місячної сонати» Бетховена.
Степан заплющив очі та уявив ніч. Зоряне небо, всипане тисячами смарагдів-зірок і бліде обличчя місяця, яке тисячоліттями спостерігає за Землею, за тим безперестанним сновиганням людського роду, залишаючись спокійним та байдужим до всього. Лише спокій… Тиша…
І йому спокійно та затишно. Пальці легко перебирають клавіші фортепіано, чаруючи та заколисуючи. Він стежить за ними, за їх тактом і повторяє: «Спи… спи… спи…». Поступово тіло й свідомість розслабляються і він поринає в глибокий здоровий сон – свою робочу атмосферу.
Та не цього разу.
Програвач раз за разом грав «Місячну сонату», місяць спостерігав, пальці гіпнотизували, але заснути не вдавалося. Година спливала за годиною, Степан усе не міг приступити до роботи і почав від того нервувати щораз більше й більше.
Одного разу колисковою обізвався мобільний телефон. Дзвонив занепокоєний посередник, клієнт спав, а, отже, замовлення опинилося під загрозою. Роздратований Степан вимкнув пристрій – ніщо не мало його відволікати від процесу поринання у сон, тим більше, коли з цим виникли проблеми.
Пройшла доба, а він усе не спав. З аптечки було використане снодійне, яке там давно припадало пилюкою, жодного разу не будучи так і використаним, але й воно не допомагало. Гірка іронія долі – тепер він страждав від того, що сам приносив – від безсоння.
У Степана вже поволі зринала думка, що це замовлення він не в змозі буде виконати. Вочевидь, дар, який приніс усе, що він мав, уже пропав. Втім, тішив себе думкою, проведена робота дозволить йому не горювати в подальшому житті, а із втратою своїх можностей він з часом якось змириться.
Зітхнувши, взяв до рук мобільний телефон, щоб набрати посередника і скасувати замовлення, повідомити, що виходить з гри. Однак, несподіваний стукіт у вікно розірвав неквапливий плин його думок.
Він встав і відслонив штори.
Пильне червоне око фіолетового ворона зиркало на нього.
Сон?! Та ні, з його то знаннями він добре розрізняв, де яв, а де марення. Однак, що тут робить птах з останнього сну?
- Люта кара! Люта кара! – знайомої загорлав той.
- Геть звідси тупа тварюко..! – і занімів.
Він здогадався, що відбувається.
Степан зорів ніч тому, що хтось за ним пильно стежив у своєму сні!