Ілюстрація - фото 019
Дозорний катер «Нової Спарти» поволі баражував на середніх висотах в атмосфері велетенської блакитно-зеленої планети. Лежачи в купелі гравікомпенсатора дозорного катера, спартанець Марко майже фізично насолоджувався вправністю та спритністю рухів опербота. Не відчуваючи власного тіла, вояк наче вселився в тіло андроїда, керуючи його стрімким просуванням скелястою поверхнею цього дикого світу.
Зараз Марко був щиро вдячний керівництву, що відкопало десь інфу про цю біоактивну планету і спрямувало сюди розвідмісію. А також капітану, який відрядив його в індивідуальний дозор. Здавалося б, геть нудота – лежати в гравікоконі й спостерігати, чи не виникне десь ознака розумової діяльності. Але ж, коли в крові вирує азарт завзятого мисливця, а внизу вирує дике життя… Байдуже, що зійти на поверхню – годі й мріяти – розплющить шалена сила тяжіння. Проте є опербот, і немає ніяких ліцензій, чи інших обмежень щодо полювання.
Геройський вояк-спартанець нарешті може собі дозволити відпочити від нескінченних воєн всіх проти всіх і розважитися в якості цивільного мисливця.
Видершись на чергову верховину, Марко нарешті побачив очима опербота гідну здобич. Йому назустріч з-за пагорба плавко підіймалося повітрям схоже на велетенський млинець одоробло. Воно нагадувало одночасно планетарний бомбардувальник і якусь земну рибу на кшталт ската чи камбали. От тільки сильно розведені й висунуті наперед очі були занадто великі та вирячкуваті. При цьому створіння ніяк не реагувало на те, що якийсь там андроїд наставив на нього смертельну збою. Нелякана дичина!
Від влучного пострілу мисливця скат завалився набік і почав входити в штопор. Та все ж спромігся наостанок вдарити кривдника потужним електричним розрядом. Опербота відкинуло на декілька метрів, і якби вчасно не ввімкнувся аварійний блок, андроїд впав би у безодню, але завдяки додатковому живленню в робота вистачило сил і спритності зачепитися за окраїну урвища. Треба було видряпуватися з цієї халепи, бо інакше, як Марко тоді пояснить кепові втрату бойового опербота?!
Висячи над прірвою і намагаючись видертися нагору, андроїд зустрівся поглядом з іншим скатом. Цей був значно більший, а очі… Спиною Марка пробігла нервова судома – погляд тварюки був занадто розумний!
Скат якийсь час вдивлявся в камери робота, аж потім випростав з-під своєї мантії два гнучких щупальця з трьома пальцеподібними виростами на кожнім, схопив безпомічного опербота наче ляльку й підняв його на кам’яний гребінь. Прямо перед очима Марка опинилося віддалене плато, яке перед тим він обійшов стороною, бо ж там весь час мерехтіли громовиці. Наразі над плато розійшлися хмари і в чистому надвечірньому небі вже пробивалися зорі, поміж яких жирним окообразним світилом виділялась пляма дозорного катера Марка.
Десь у центрі плато вибухнуло нестерпно яскраве світло і до Маркової посудини простяглася потужна сяюча блискавка. Це було останнє, що побачив Марко очима свого опербота. Та й взагалі, останнє…
За кілька десятиліть до того.
Велетенська манта, – володар повітряних просторів цієї планети, – граційно змахуючи крилами свого ромбоподібного тіла, повільно пливла в густій атмосфері Наталії – найекзотичнішого світу серед відкритих дотепер людством. Але поки що – відкритим не для всіх. Корпорація не поспішала ділитися такою перлиною з широким загалом. Ця планета, хоч і занадто важка для тераформування й колонізації (з огляду на величезну силу тяжіння), була дуже живою і могла б стати ласим шматком для інших корпорацій, не зважаючи на конвенцію про заборону експлуатації біологічно активних об’єктів Всесвіту.
Ден тішився неквапним плином в багатому киснем важкому повітрі, ледь ворушачи краями плавців. Наталка казала, що манта – це не зовсім вірно, там щось латиною, якась «торпеда». Здається – «Торпедо аеробатіс наталіка». Тобто, Наталчин аеробус-торпеда, як жартував Ден. Але йому більше подобалось саме «манта», тим більше, що він мав на це всі права – він був автором імені цього світу, а також був першим розумним скатом Наталії, хоча і з суттєвими відмінностями. Трансгенна корекція залишала в геномі по можливості максимум людського коду для полегшення повернення в початковий стан.
З висоти польоту манти відкривався запаморочливий краєвид на десятки кілометрів. Зі щільного зелено-блакитного килима джунглів то тут, то там здіймались високі гірські хребти, грали веселками водоспади, буяли різнобарв’ям чудернацькі квіти. Зачепившись за скелі довгими тонкими нитками коріння-щупалець, в небі розгойдувалися величезні простирадла повітряних зміїв – чи то тварин, чи то рослин. Небесний океан наче аж кипів чисельними зграями дивовижних істот, що ширяли як в блакитній височині, так і над самісінькими верхівками велетенських дерев. А там, в розривах між суцільних заростей, можна було деінде розгледіти химерних крабоподібних гігантів в плямистих панцирах колючкуватих екзоскелетів.
Удалині, над гірським кряжем, з півтора десятки наталійських китів повільно дрейфували наче дирижаблі крізь білястий серпанок, що насправді являв собою цілі хмари аеропланктону. Кити просто харчувалися. Хоча цих вайлуватих велетнів вірніше було б називати не китами, а китовими акулами з огляду на їхню спорідненість з місцевими скатами.
А ще осторонь, на самому обрії мерехтіли блискавки над віддаленим плато. Там гроза була майже постійним явищем. Цей загадковий феномен давно вже цікавив Дена, але щось у фізіології ската ставало на заваді. Здавалось би, місцеві манти й самі нівроку електричні (мабуть, тому й «торпедо»), але ж громовиць жахалися не менше за інших наталійців. Та людська цікавість взяла гору. Ден рішуче запрацював крилами, прямуючи до такої лячної, але ж і такої спокусливої цілі.
Звісно, дурень айтішник, що на емоціях зголосився стати піддослідним щуром-першопрохідцем і контролювати автоматику наземної станції до прийому справжніх дослідників, мав би тихесенько поратися з роботизованим господарством й очікувати на прибуття «основних сил». Але ж це не про Дена. Після чвари з Наталкою, він легко погодився зануритися в штучну кому, щоб вийти з неї іншою істотою. Так би мовити, втеча від Наталки до Наталії… А тепер йому потрібна була дія. Треба пізнавати свою нову Наталію!
З наближенням до плато, тиск фізіології на розум ставав все нестерпнішим. І тільки-но перед очима Дена з’явився глибокий каньйон, він не зміг відмовити собі в спокусі швиденько в нього пірнути. Манті полегшало. Буря скаженіла десь нагорі, а в затишному каньйоні скат відчував себе досить безпечно. Та що далі? Хіба з тихого місця можна щось довідатись про небезпечне явище?
Наче у відповідь на міркування Дена, перед його очима з’явився чималенький грот. Просто в стіні каньйону під навислими скелями чорніло непроглядне темне провалля. Печера виглядала водночас і лячно і заманливо – здавалось, що вона прямувала просто всередину плато.
Людський розум напружувався, передчуваючи небезпеку, та фізіологія ската чомусь залишалася спокійною. Остання обставина переконала Дена в доцільності спробувати. Як там казали пращури: «чи ми не козаки»?
Впливши в чорноту гроту, Ден опинився в царстві цілковитого спокою. Вибухи громовиць залишилися назовні, а тут панувала мертва тиша. З повної темряви починало з’являтися світло. Не зрозуміти звідки. Вся печера – і стеля, і долівка, і стіни – все починало сяяти блідою непевною флуоресценцією. Плинучи все глибше й глибше всередину печери, Ден поринав все більше в феєричну казку тіні й світла. Велетенські свічки сталактитів і сталагмітів, іноді зрощені в химерні колони, світилися – чимдалі, тим яскравіше – дивовижним неоновим вогнем.
Зацікавившись цим ефектом, Ден підплив до найближчого гігантського сталагнату, намагаючись зрозуміти природу цього сяйва. Виявилося, поверхня величезної колони геть уся вкрита мініатюрними медузоподібними створіннями. Природна люмінесценція. Але, складалось таке враження, що вмикалася й керувалася вся ця світломузика з одного джерела.
Дену раптом здалося, що вся велетенська сяюча печера – це один єдиний організм. Він навіть відчув подив цієї істоти, що скат може виявитися інтелектуалом.
Йому чимдалі, тим все більше ставало моторошно. Тут справді був якийсь розум, чи щось на кшталт того. Злякавшись, Ден круто розвернувся й стрімголов чкурнув до виходу. Проте хазяїн печери не вгамовувався – він ще більше виявляв свою присутність, вперто намагаючись вплинути на емоції Дена та заспокоїти його. Але такі нав’язливі спроби втручання ще більше нервували хлопця й примушували його ще сильніше налягати на крила.
Виринувши назовні, Ден відчув тимчасове полегшення, але вже через хвилину усвідомив, що від печери остаточно не відкараскався. Він хоч і стрімко летів каньйоном вбік бази, та все ж ніяк не міг позбутися відчуття, що тягне на собі цілий жмут павутиння. Наче невидимі нитки підступного павука обліпили все тіло. Ден ширяв в повітрі, виписуючи карколомні кульбіти й фігури вищого пілотажу, та все марно – відчуття присутності чогось стороннього не полишало.
Треба було терміново доповісти на орбіту. Тож – хутчіш на базу!
Стулки шлюзу ледь встигли розчинитися, щоб впустити несамовитого ската, рятуючи його від безглуздого зіткнення. Ден, не зупиняючись, гайнув до центру зв’язку. Набравши колишніми руками, а наразі – щупальцями, код виклику, він нервово запорхав (наче затупцював на місці). Та секунди спливали, а відповіді все не було. Натомість на екрані висіло два сповіщення про невідкриті відеопости.
Втративши терпець, Ден відкрив спочатку повідомлення від Арчі, хоч той і викликав в Дена підсвідому відразу. Це ж саме через нього вони з Наталкою і посварилися! Та хронологічно пост Арчі був першим, а в Дена в таких випадках гору брав автоматизм послідовності.
– Хай, Деніеле! – Завжди дурнувато весела пика Арчі зараз чомусь була вкрай серйозною та стурбованою. – Шкода, що тебе немає на місці. Та воно, можливо, й на краще… Не знаю, навіть, з чого почати… До нас прибув з Землі Центральний офіс. У повному складі. Ціла армада далекобійників. А деякі ще й озброєні. Вони евакуюються, розумієш, тобто тікають… Пам’ятаєш про таку собі праворадикальну секту «Нова Спарта»? Всі вважали їх жалюгідними гуманоцентричними фанатиками. Здоров’я виду, відмова від медицини, очищення генофонду за рахунок природного відбору і тому подібна маячня. Як виявилось – не такі вже й жалюгідні. Звалили владу, на Землі зараз повноцінна війна. І якщо вірити нашим бігбосам – справа йде до перемоги «Спарти». А наша корпорація, сам розумієш, один з найперших ворогів. Тож вони й дременули. Кажуть, зачистили всі архіви, та хтозна… Все одно, панікують. Здається, чкурнемо кудись до найвіддаленіших колоній. А там – розбіжимося, розчиняючись серед фермерів… Думаю, дарма, все одно знайдуть… Чому нас забирають? Навряд чи з гуманних мотивів. Чи то станції їм шкода, чи то сліди замітають. Та досить вже про нас… Головне… – Арчі якось зам’явся, знітився. – Ми казали їм про тебе… Вони відрубали – залишити. Нема часу морочитися. Питання закрите…
– Як?! – заволав Ден, немов Арчі міг почути ревіння манти.
– Отаке лайно, друже, пробач… Моя тобі порада – ховай базу, змішуйся з загальною масою скатів і доживай спокійно свій вік. Може, ще й нас переживеш…
– А Наталка?!
– Ну годі, здається, вже все сказав. Ще раз, Деніеле, пробач… Нас щойно пристикували, тож маю бігти… Прощавай, брате!
Арчі махнув рукою, і відео вимкнулось. Не тямлячи себе від шоку, Ден закляк і навіть перестав ворушити плавцями. Ось і маєш! Тепер довіку твій рідний дім – планета Наталія, яку сам же колись так і нарік, скориставшись правом першого тубільця. А керівництву тоді пояснив свій вибір назви від латини, мовляв – природна, рідна. От і наврочив…
Лише падіння черевом на підлогу вивело Дена із заціпеніння. Ще не остаточно оговтавшись, він майже на автопілоті запустив друге повідомлення. Цього разу на екрані з’явилось обличчя шефа. Як завжди – спокійне та сконцентроване.
– Даньку, хлопчику мій, я знаю, що Арчі тобі вже все розповів, і я знаю, як тобі зараз важко. Пробач, але ми зробили все, що могли. Керівництво просто нічого не хоче чути. Жалюгідні боягузи. Та є ще одна біда… Кілька хвилин тому від нашої бази стартував модуль. Виявилось, це Наталка примудрилася запхати генетичний кокон в човник і втекти на орбіту. До бабці не ходити – планувала покружляти над планетою доки не перетвориться на манту. До тебе гайнула… А есбешники – психопати, довбонули з електромагнітної гармати. Не знаю, чи влучили… Пробач, хлопче, час вже йти вкладатися в люлю. Ким і де я прокинусь? Можливо, ще й тобі позаздрю. Прощавай…
Вимкнулося й це відео.
Декілька секунд Ден заклякло висів навпроти екрану, ледь ворушачи крилами, та й то, рефлекторно. Всередині щось визрівало, а він не міг та й не хотів цьому опиратися. Раптом воно вибухнуло. Потужна блискавка шваркнула в приладову панель, бризнув феєрверк іскор і зайнялася пожежа. Ден стрілою рвонув назовні. Не від полум’я – йому було байдуже, чи погасить автоматична система пожежу, чи ні. Тікав від розпачу, від безсилля, від усвідомлення своєї неспроможності змінити те, що сталося.
Вихопившись зі шлюзу, Ден зопалу шугонув догори, набираючи висоту, нібито прагнучи сягнути зірок. Його шалений зліт зупинило лише розріджене повітря, яке вже не давало достатньої підпори для крил манти, та й дихати стало значно важче. Це трохи вгамувало нерви і Ден був змушений зупинитися й озирнутися.
Далеко внизу під ним стелилися сотні кілометрів його тепер вже до скону рідної блакитно-зеленої Наталії, яку він насправді назвав на честь коханої…
Наталка! В Дена заскімлило серце. Де ж ти, люба? Що з тобою зараз?
В розпачі він звів очі догори, німо питаючись зірок, що мерехтіли в темно-синьому небі.
В ту ж мить боковим зором він помітив зірку, що падала. Але, перевівши погляд на неї, усвідомив, що падає вона занадто повільно й за дуже пологою траєкторією. Невже човник? Заклякши на місці, Ден, не відриваючи погляду, стежив, як сяюча крапка поволі закочується за обрій. «Боже, врятуй її!» – навіть не подумав він, а всім своїм єством жбурнув благання у відкритий простір.
Наче дослухавшись до його покрику, якась сила круто розвернула падаючий модуль, скерувавши його рух у майже протилежному напрямку. Може вона ще не остаточно втратила керування?
Прослідкувавши напрямок падіння човника, Ден зрозумів, що той рухається до буремного плато. Там же небезпечно!
Без вагань, скат чимдуж помчав в той бік, не випускаючи модуль з поля зору.
Підлітаючи до плато, Ден побачив, як човник, не зачеплений жодною блискавкою, повільно спустився в каньйон. Діставшись того місця, хлопець не знайшов на дні каньйону жодних натяків на корабель. Натомість збоку зяяла пітьма вже знайомої печери. Інтуїція підказувала, що шукати варто саме там. Коли очі призвичаїлися до темряви, а печера у відповідь ввімкнула своє примарне бліде світло, Ден нарешті спромігся розгледіти Наталчин човник, що лежав на боці серед велетенських сталагмітів. Ззовні він виглядав неушкодженим. Та що з дівчиною? Можна спробувати дістатися всередину, скориставшись замком зовнішнього доступу. Але ж різниця тиску вб’є будь яку людину всередині. Хіба що вона встигла зачинитися в коконі. Так! Це єдиний шанс! Вона має бути в коконі!
Ден вже збирався розпочати втілення свого плану, коли зненацька в голові почув голос:
– Не переймайся, любий, мене там вже немає. Я тут.
Цей голос, хоч він і лунав в голові, Ден не сплутав би ні з чиїм іншим. Це була Наталка, це були її інтонації! А слово «тут» якимось незбагненним чином вказувало напрямок вглиб печери, буцімто голос лунав саме звідтіля.
– Наталко, ти де? – не припиняв гукати Ден, без остраху кваплячись туди, куди минулого разу не наважився заглибитись.
– Та тут я, дурнику, тут, – наче навіть зі сміхом у голосі відповідала дівчина. – Ти правильно просуваєшся!
– Тільки не щезай нікуди!
– Та де я вже від тебе подінусь!
Ден майже наяву бачив її хитрувату посмішку.
Він летів просторими коридорами печери туди, де світла ставало все більше й більше. Нарешті він дістався величезної зали, де з самого низу і аж до стелі струменів широченний потік чистого блакитного вогню.
– Натко, де ти є?
– Просто перед тобою. Що, незвично? Та ти теж на хлопця не дуже схожий… Розумієш, я ще не встигла в усьому розібратися, але, здається, тут вся планета обплутана такою собі енергетичною сіткою. Як грибним міцелієм. Майже розумним, або ж в очікуванні розуму. От я і втрапила… В один з потужних вузлів. Та попри все, маю бути вдячною. Здається, саме ця сутність мене й врятувала. Принаймні, хоча б частково. Тож тепер вона – це я, а я – це вона. Якось так…
– Господи! – майже вголос у відчаї заревів Ден. – Що ж я накоїв!
Йому раптом закортіло шваркнутися з розгону в найближчий сталактит.
– Не край собі серця, любий. Ти ні в чому не винний. Сталося те, що мало статися. Твоя Наталка стала Наталією. Все гаразд.
– Але ж… Я маю бути з тобою. Якщо тобі вдалося, то й мені…
– Зачекай, Данько, не так швидко. Звісно, колись згодом так і станеться. Але до того ти мусиш дещо для мене зробити. Обіцяєш?
– Та все, що завгодно! Але… Що я маю зробити?!
– Виростити й виховати наших дітей. – Наталка знову посміхнулась, хоч цього разу і з дещицею суму. – Вивести, так би мовити, «в люди».
– Дітей? Яких? Як? – тільки й спромігся пробелькотіти Ден у відповідь.
– Спробую пояснити. Ти, як скат, маєш всі генетичні функції й фізіологічні особливості самця. Але ти, мабуть, не знаєш, що в місцевих скатів твого виду дітей виношують і народжують саме чоловіки.
– Але ж без тебе…
– Не переривай, і все зрозумієш. Звісно, що з місцевими дівчатками ти біологічно несумісний. Та я й не пропонувала б тобі злягатися з дикими тваринами. Ще чого! Але ти від місцевих скатів отримав здатність до партеногенезу, тобто розмноження без запліднення…
– Але ж , я так розумію, це будуть не наші діти, а лише мої точні копії.
– Ти ще дечого не врахував, кавалер ти мій «уважний». Пам’ятаєш, хто я за фахом?
– Звісно хто, екзобіолог.
– Так, тільки ти, либонь, забув, що моя спеціалізація за освітою – хвильова генетика. І я ніколи не припиняла досліджень в цій галузі. І в дечому суттєво просунулась. А енергії, якою я тепер можу керувати, наразі більше ніж достатньо, щоб діти були моїми не менше, ніж твоїми. Ну, то як, згоден? Ти ж обіцяв!
– Та звісно, що згоден, кохана! Тільки б завжди бути з тобою!
– На жаль, завжди – не вийде. Все має свій кінець. Я відчуваю, що поступово буду розчинятися в цій планетарній мережі. Не знаю точно, коли це станеться, але рано чи пізно розчинюсь остаточно… Сподіваюсь, зробивши її трішечки розумнішою.
– Я не хочу тебе втрачати. Для мене це буде занадто… – з болем відповів Ден.
– Не сумуй, милий. Я так міркую, що це відбудеться не скоро. Врешті-решт, я ще хочу побачити своїх діточок. Ви будете навідуватися до мене. А згодом, коли ти постарішаєш та занудьгуєш, то приєднаєшся до мене. І так всі наші нащадки будуть знаходити своє безсмертя, повертаючись до матінки Наталії. А вона від цього ставатиме розумнішою і мудрішою. Не знаю, у що все це виллється… – Наталка на мить замислилась, а потім знов іронічно всміхнулась. – Ну, лети вже, мій перший гьюмантоїд. Я вже все зробила, а в тебе ще багато нагальних справ. Треба якнайшвидше сховати базу, та й човник теж… Тож поспішай, доки не став пухким та незграбним… А я весь час буду поруч…
Ошелешений та розгублений, Ден повільно виплив з печери і попрямував каньйоном убік бази, заглиблений в свої роздуми. Що ж це виходить? Так може з’явитись нова розумна раса? Манти-гьюманти? Так, дивись, нащадки, ще й міфів понавигадують. Щось на кшталт Адама та його ребра. Хоча, скоріше, виведуть теорію, що розумні манти розвинулися з диких скатів внаслідок природного відбору. Так чи інакше, навряд чи хтось пам’ятатиме своїх предтеч – звичайнісіньких людей – Данила Ранюка та Наталку Плющ.
Але ж то ще коли буде! Та й чи буде? Бо ж на заваді може стати ще й зовнішня загроза. «Нова Спарта» зі своєю ксенофобією навряд чи стане терпіти виникнення іншої цивілізації. Та якщо на початку не афішувати своє існування і розвиток, то може й минеться. Що їм тут робити? Планету під себе переінакшити вони не зможуть, себе – не захочуть. Автоматизована промисловість? Можливо… Але теж ненадовго, бо буде знищена, до того ж ззовні здаватиметься, що кліматично, самою планетою, не підкопаєшся. Тож доки спартанці не відчують серйозної загрози – знищувати Наталію не стануть. Зайвий клопіт. Скоріш за все оголосять карантин і будуть спостерігати.
Давно вже залишивши далеко позаду грозове плато, Ден тепер плив під безхмарним нічним небом. Світла зірок вистачало, щоб скат бачив вночі майже як удень. Скільки ж їх там у небі! І які неосяжні простори порожнечі розділяють людей з різних світів! Та хіба тільки простори? І що буде далі з тією людською цивілізацією? Війни, розрив зв’язків, занепад? Що як саме новій расі призначено колись витягувати здичавіле людство з пітьми, змінюючи застаріле егоцентричне мислення новим, більш розвинутим гуманізмом – гьюмантністю?
Та до того ще самим треба вижити і вирости. Тож головне зараз – якнайглибше заховати всю машинерію… А потім – правильно виховати дітей. Перших гьюмант Наталії.
Кілька десятиліть потому.
Ховаючись за кронами дерев, що здіймалися вище загального рівня лісу, Сем звіддаля стежив за чудернацьким створінням, що не ховаючись рухалось поверхнею планети на двох кінцівках.
Воно віддавало перевагу відкритими місцинами, намагаючись при цьому не заглиблюватись в джунглі. Чужинець виглядав тут якось вже занадто неприродно й недоречно. Він нагадував Семові роботів з підземної бази, але був набагато спритнішим. А ще він виявився озброєним і небезпечним. Це гьюмант зрозумів, коли прибулець вбив велетенського красеня – краба-лицаря. А потім, не в змозі забрати всю здобич, відтяв тому одну клешню й відніс до свого маленького човника. Яке безглузде вбивство!
Ось тоді Сем і усвідомив – вони прийшли. Як і передрікав прадід Данило. Але крім того пращур заповідав всіляко уникати контакту з прибульцями, приховуючи саме своє існування. Мовляв, в крайньому випадку, коли вже стане непереливки, матінка Наталія сама розбереться.
Тож Сем і спостерігав з великої відстані, переборюючи бажання втрутитися й покласти край неподобствам, які творив нахабний прибулець. А той собі продовжував шастати пагорбами Наталії, вишукуючи нову здобич.
На черговій верховині мисливець натрапив дикого ската, який, нічого не підозрюючи, повільно плив назустріч чужинцю.
Сем вже геть припинив шукати логіку в діях непроханого гостя. Той, звісно, стрельнув і поцілив. Падаючи, підстрелений скат все ж спромігся рефлекторно шваркнути кривдника розрядом. Того відкинуло аж на край урвища.
Ховатися далі вже не стало сил, тож гьюмант чимдуж гайнув до місця події. Вигляд нерухомого ската не залишав місця сумнівам – він був мертвим. А от агресор… Той теліпався над урвищем, готовий будь якої миті зірватися в безодню. Семові було важко визначитися – чи рятувати негідну того істоту, чи полишити її напризволяще. Він довго вдивлявся в очі створінню, намагаючись знайти там відповідь. Але марно. Порожнеча. Взагалі нічого.
Воно неживе, здогадався Сем. Як і наші роботи. Ним хтось керує. То що ж далі? Було б вкрай безглуздим карати за скоєний злочин саме знаряддя вбивства. Тож Сем, схопивши машинку своїми щупальцями, підняв іграшку на кам’яний гребінь, розвернувши її лицем до плато. Що на це скаже праматір Наталія?
Та сталося неочікуване. Замість поради, чи наказу, праматір вирішила діяти сама.
Громовиці такої сили Сем ніколи ще не бачив, та навіть і уявити не міг. Всі скати світу разом не змогли б згенерувати такого потужного розряду. Блискавка вмить досягла сяючого об’єкту в небі, і той одразу ж перетворився на повільно згасаючу кульбабку. Робот в щупальцях гьюманта конвульсивно здригнувся й опав. Сем зрозумів – зараз було вбито того, хто керував цим створінням. Принаймні одну розумну істоту…
Сем випустив «з рук» тепер вже остаточно мертву бляшанку і задумливо поплив вбік бази.
Чому матінка так вчинила? Можливо, мала на це вагомі підстави? А чи є в того загиблого ксенока можливість здобути безсмертя?
Так-так, Семе, ти здається вже досяг того віку, коли питань знову стає більше, ніж відповідей. Дітей виховав, в них вже свої діти. То що далі ти маєш зробити для своїх нащадків? Лишається єдине – повернути свою дещицю мудрості до невичерпного набуття пращурів.
Отож, діду Семене, схоже, час вже тобі прощатися з рідними, й рушати в свій останній політ. До витоків.
Саме там, розчинившись в безсмерті Наталії, можна буде запитати й отримати відповіді. І як казав прадід – кожен, хто повертається до праматері, додає їй свою частку гьюмантності.
І нехай завжди буде так! |
|