РБЖ-Азимут

  Количество символов: 18688
Конкурс фентезі Первый тур
рассказ открыт для комментариев

an024 Прокляття пасажу Гартенберґів


    -Ти вважаєш мене божевільною? – запитала в Артема його подруга Інеса. Він не знайшов, що їй відповісти. Справді, те, що з нею відбувалося, не вкладалося в рамки здорового глузду. Але ж має бути цьому якесь раціональне пояснення!
    -Може, ти все перебільшуєш? – обережно відповів він запитанням на запитання.
    -Ах, яке там перебільшую, – схлипнула Інеса. – Кажу ж, як тільки я зайду до пасажу Гартенберґів, мені нестримно хочеться все нищити! Розбивати вікна, ламати двері, трощити меблі… Стримую себе з останніх сил і намагаюся якнайшвидше піти звідти. І це важко пояснити якимись особистими емоціями – нічого поганого зі мною в пасажі ніколи не траплялося, з власниками я взагалі не знайома. Хоч, здається, їх знає весь Івано-Франківськ. Моє бажання нищити – це манія, інстинкт, який не можна пояснити. Щось у мені підіймається з самих глибин психіки, якась незрозуміла агресія.
    -Я можу чимось тобі допомогти? – якось невпевнено промимрив Артем. – Хочеш, будемо заходити до пасажу лише разом? Як що, я не дам тобі нічого розтрощити.
    -Краще познайом мене зі своєю бабусею, – суворо зиркнула на нього Інеса. – Всі кажуть, вона вміла ворожка і провидиця. Може, щось порадить?
    Артем зітхнув. Про дар своєї бабусі він розповідати не любив, йому здавалося, її здібності – то якась маячня, середньовічне мракобісся. І як бабуся його не вмовляла, він ніколи не дозволяв їй собі ворожити чи проводити будь-які інші магічні ритуали. Але вона й без них дуже добре його відчувала й нерідко попереджала про небезпеку. Одного разу бабця подзвонила йому і суворо заборонила йти наступного дня на навчання. В Артема у той день був важливий семінар, який він не міг пропустити, тож бабусю не послухав. І що вийшло? Перед самим університетом він потрапив під машину, нетверезий водій збив його просто на пішохідному переході. Три місяці після цього Артем пролежав у лікарні з численними переломами. Бабуся носила йому теплий бульйон у термосі й домашні пиріжки, але ні словом не дорікнула, що він її не послухав. Після того він став значно уважнішим до її порад, але знайомих дівчат, незважаючи на їхні наполегливі прохання, приводити до неї «на сеанс» не поспішав. Але як він міг відмовити Інесі? Вже цілий рік він її шалено кохав, а це для нього справжній рекорд. Та й куди ж їй іти, до психіатра? Краще вже до бабусі.
    Інеса боязко ввійшла до кімнати, заставленої старовинними меблями. Вікна були завішені гаптованими шторами, тож у кімнаті панував напівморок. Поруч із круглим столиком на гнутих ніжках сиділа старша пані, яка зовсім не була схожою на відьму. Навпаки, вона була втіленням люблячої бабусі, як її уявляє більшість людей. Пишне сиве волосся зібране на потилиці в акуратний вузол, трохи збляклі зелені очі дивилися лагідно, на колінах – недов’язаний шарфик. Інеса виразно поглянула на Артема. Він квапливо представив її бабусі й вийшов до сусідньої кімнати.
    Дівчина мовчки опустилася на крісло, що стояло по другий бік столика. На столі перед нею з’явилася чашка з запашним чаєм. Інеса відпила пахучий напій і відчула себе настільки розслаблено, що розповідь полилася з її вуст рікою. Бабуся слухала її, не перебиваючи.
    -Ну що я вам скажу, моя люба, – заговорила вона, коли Інеса завершила свій монолог. – Доведеться прослідкувати ваші попередні втілення.
    - Як це – попередні втілення? – злякано запитала дівчина.
    -Вважається, що людська душа живе вічно, – терпляче пояснила старша пані. – Протягом свого вічного життя вона втілюється в різні людські тіла для подальшого духовного вдосконалення. Є душі «молоді», а є «старі», які живуть уже не одну тисячу років. Зазвичай душа має до дев’яти втілень, між якими бувають досить великі часові проміжки. Хоч деякі дослідники релігії стверджують, що втілень може бути 250 і навіть 777. Інколи пам'ять про минуле життя проривається у сьогодення й лякає нас незрозумілими снами, видіннями чи емоціями. Такі спогади – дуже рідкісне явище, але мені здається, тут ми маємо справу саме з ними.
    -А як же можна прослідкувати минулі життя душі? – запитала Інеса.
    -Для цього людину занурюють у гіпнотичний сон, використовуючи спеціальні заклинання чи методики. Ви перестаєте відчувати зовнішній світ, ваша свідомість вимикається, і душа може згадати своє минуле. То як, будемо досліджувати ваші минулі життя?
    Інеса боязко зіщулилась – вимикати власну свідомість було якось лячно. Але цікавість і бажання врешті позбутися набридлої манії виявилися сильнішими за страх. Тож вона сміливо глянула у вічі бабусі й кивнула.
    -Гаразд, тоді почнемо сеанс занурення у гіпнотичний сон, – бабуся підвелася зі свого крісла. – Раджу вам допити чай, він містить заспокійливі трави.
    Інеса швидко спорожнила чашку і відкинулася на спинку м’якого крісла. Бабуся протяжним голосом читала якісь заклинання. Вслухаючись у їхній розмірений ритм, Інеса відчула, що засинає. Тіло обм’якло, голова обважніла, очі знесилено закрилися. Ще мить – і вона кудись полетіла, неначе провалюючись у глибоку яму…
    ***
    Агнеса Круліш розплющила очі й солодко потягнулася. Весняне сонце пробивалося крізь штори й кидало яскраве проміння на календар, який висів над ліжком. 30 квітня 1905 р. – чорнів напис на білому листку. Годинник на міській ратуші Станиславова урочисто пробив дев’ять разів.
    -Як же я могла забути? – Агнеса глянула на календар і рвучко підвелася з ліжка. За дверима почулися кроки – то служниця Зося принесла молодій панянці воду для вмивання. Агнеса завершила ранковий туалет, а вірна Зося допомогла їй одягтися й зашнурувала корсет.
    -Зосю, снідати мені ніколи! – гукнула Агнеса, похапцем одягнувши капелюшок, і мерщій вибігла з дому.
    На вулицях міста був шалений рух. Служниці з кошиками товпилися біля крамниць, євреї-міняли неспішно походжали, міцно тримаючи в руках мішечки з готівкою, візники фіакрів на стоянці гучно закликали клієнтів.
    Агнеса швидко йшла вулицею Сапєжинською – саме тут знаходилися найдорожчі крамниці та розкішні ресторани. Біля вивіски з написом «Анна Ребель» дівчина зупинилася й легенько постукала у двері. Це було одне з наймодніших кравецьких ательє міста. Двері відчинилися, і жвава повнувата жіночка приязно всміхнулася до Агнеси.
    -Прошу, заходьте, панно Агнесо.
    -Перепрошую за запізнення, якась я стала забудькувата, – вибачливим тоном відповіла вона.
    -Ах, це так зрозуміло, ви ж наречена і, мабуть, постійно думаєте про свого коханого!
    Агнеса легенько почервоніла. Справді, всі її думки були про молодого офіцера, красеня Антонія Соболевського, з яким вона познайомилася рік тому під час благодійного балу в міському казино. Вони одразу сподобалися одне одному. Коли Соболевський наніс візит її батькам, щоб попросити руки Агнеси, вона нетямилася з радості. Батьки дали згоду на шлюб і повідомили претендентові на руку дочки, що її придане цілком готове. Але весілля може відбутися лише після того, як наречений закінчить службу в станиславівському 58 полку піхоти й оселиться в будинку, який дістався йому від дядька. Рік тривав нестерпно довго, аж ось служба Антонія нарешті наблизилася до свого завершення. Зараз полк був на маневрах у Моравії, через місяць військо мало повернутися до Станиславова, і тоді Антоній отримає звільнення від служби. На честь заручин її батьки влаштують бал, під час якого оголосять дату весілля. І вона з’явиться на цьому балу в найпрекраснішій сукні на світі, що як раз чекала на останню примірку. Ніжно-рожевий шовк спадав хвилями, неначе ранковий туман, підсвічений сонцем, а лебедині пера, що обрамляли декольте, підкреслювали вишукану білизну шкіри.
    Цілком задоволена приміркою, дівчина вирушила додому. Перед виходом вона нагадала власниці ательє, щоб хлопчик-посильний приніс їй сукню ще сьогодні. Голод усе настирливіше нагадував про себе. Але щойно вона сіла за стіл в обідній залі, як увійшла Зося з листом на срібній таці.
    -Вам лист, панночко! – виголосила вона так урочисто, неначе сповіщала про прибуття якогось високою гостя.
    Перед Агнесою ароматно парували смачні страви, але, побачивши знайомий почерк, вона миттю про них забула. Похапцем розірвала конверт і заходилась читати лист…
    Через годину служниця Зося ввійшла в обідню залу, але молодої панянки там уже не було. Охололий обід стояв на столі, жодну з поданих страв вона навіть не скуштувала. Стривожена Зося піднялася до спальні й обережно постукала у двері. Ніякої відповіді. Тоді Зося рішуче натиснула на клямку і ввійшла до покою.
    Агнеса лежала на ліжку й нестримно ридала, зіжмаканий лист валявся на підлозі. На килимі, вся пошматована ножицями, лежала щойно принесена з ательє розкішна сукня кольору вранішнього туману. Зося остовпіла.
    -Що сталося, панно Агнесо?
    -Антоній … одружується з іншою, – проридала дівчина. – Він … знайшов собі в Моравії … іншу наречену …
    Агнеса намагалася ще щось сказати, але її слова потонули в гірких риданнях. Ошелешена служниця мовчки стояла поряд.
    -Що мені робити, Зосю? – раптом запитала Агнеса, піднявши заплакане обличчя з подушок.
    -Знаєте, панно, – Зося задумливо глянула на свою молоду хазяйку. – Мені про це ще бабуся розповідала. На християнському цвинтарі, біля самого входу, там де могила Стефана Гошовського, якого вбили солдати, є поховання старої жінки, Стефанії Ясинської. Років сто тому вона була однією з найвідоміших відьом Галичини. Після того, як Стефанія померла, дощ над Станиславовом не припинявся цілий місяць! Довелося розрити могилу й покласти труп відьми у труні вниз обличчям. Тільки після цього злива припинилася. Якщо прийти до могили в ніч на перше травня близько півночі й розповісти про свою проблему, ймовірно, дух відьми чимось допоможе, дасть якусь пораду.
    -Але ж перше травня – вже завтра!
    -Тоді цієї ночі, вам, панно, доведеться не спати, – Зося вклонилася, вийшла з кімнати й тихо причинила за собою двері.
    Агнеса минула німецьку кірху й нерішуче зупинилася перед цвинтарною брамою. За нею панувала непроглядна темрява, лиш один крихітний вогник сяяв неподалік. Вікові дерева шуміли гілками, і здавалося, що поряд хтось перешіптується. Постоявши ще хвилину, Агнеса відчинила браму і ввійшла на цвинтар.
    Вогник сяяв на одній з могил неподалік від входу – Агнеса попрямувала туди. При світлі лампадки вона ледь прочитала напівстертий напис на пам’ятнику – Стефанія Ясинська. Дівчина стала перед могилою, і ридання знову здавили їй горло.
    -Допоможіть мені, о, допоможіть мені! – простогнала вона, заламуючи руки.
    Хвилину чи дві нічого не відбувалося. Тільки легенький вітерець пробіг цвинтарем і ще сильніше зашуміли гілки дерев. Аж тут усю могилу відьми оточили малі зелені вогники. Пам’ятник стояв, неначе оповитий туманом. Просто на камені раптом з’явилося сіре обличчя з гачкуватим носом і тонкими міцно стуленими губами. І це обличчя рухалося!
    -Чого тобі треба? – розімкнулися стулені губи. – Ти хочеш повернути свого нареченого чи помститися йому?
    Агнеса притиснула руку до грудей. Полум’я люті й гіркої образи, яке нуртувало в її серці, могло би спалити весь цвинтар, весь Станиславів, усю Галичину!
    -Помститися, – просичала вона.
    Що ж, гаразд, – тонкі губи розтяглися в іронічній посмішці. – Тоді я теж зроблю тебе відьмою, якою я колись була за життя. Тобі доведеться потримати мене за руку.
    Могильний горбок затрясся й пішов тріщинами. З нього висунулася рука скелета, пожовтіла від часу і вкрита пліснявою. Агнеса відсахнулася з жахом і огидою.
    -Ну чого ж ти! – пролунав глухий голос відьми.
    До болю закусивши губу, дівчина підійшла ближче до могили і взялася за руку відьми. В ту ж мить її тіло неначе пронизала блискавка. Рука скелета вчепилася в її долоню й потягнула за собою. Агнеса закричала і втратила свідомість.
    Коли вона відкрила очі, то побачила, що все ще лежить на могильному горбку, але навколо нічого не відбувалося. Могила виглядала цілком звичайно – ні вогників, ні туману, ні обличчя на пам’ятнику, яке рухалось і говорило. На мить Агнесі здалося, що вона заснула і їй приснився жахливий сон. Але як же вона тоді опинилася на цвинтарі? Її сукня вся була перемазана землею, капелюшок покотився кудись убік.
    Над цвинтарем сходило сонце, птахи весело щебетали у кронах дерев. Десь удалині почулися кроки – мабуть, прийшов сторож. Агнеса підвелася і спробувала обтрусити землю з сукні.
    -От би зараз долетіти додому, неначе птах, – подумала дівчина, підібравши з землі капелюшок.
    Не встигла ця думка майнути в її голові, як Агнеса відчула, що її тіло стало легеньким, неначе пір’їнка. Вона змахнула руками й легко злетіла над деревами, намагаючись піднятися якомога вище. На щастя, в таку ранню годину перехожих на вулиці майже не було.
    Побачивши свою хазяйку у спальні, всю перемащену землею, Зося скрикнула і мало не впустила на підлогу глечик з водою. Вона засипала Агнесу питаннями, але та лише загадково посміхалася.
    Незабаром вона дізналася від подруг, що приїхав Антоній Соболевський з тією дівчиною з Моравії, своєю новою нареченою. Весь Станиславів був вражений її красою, всі захоплювалися її струнким станом, білосніжною шкірою з ніжним рум’янцем, золотистим волоссям і дивовижними фіалковими очима. В парафіяльному костелі відбулася урочиста церемонія вінчання, на якій, за чутками, був присутній сам бургомістр Артур Німгін. А коли молодята виходили з храму, трапилася прикра несподіванка. Звідкись згори на них полетіли грудки землі, тож білосніжна сукня молодої і білий з чорними вилогами мундир нареченого вмить укрилися брудними плямами.
    Новоспечений чоловік, Антоній Соболевський, відкрив у пасажі Гартенберґів велику крамницю тютюну. Цей пасаж був однією з найрозкішніших будівель міста, де розміщалися дорогі крамниці з вишуканими товарами. Його прикрашали статуї, картини й навіть фонтан. Але відколи там розмістилася крамниця Соболевського, в пасажі постійно траплялися якісь неприємності. Пожежі, протікання даху, поломки фонтану – все це ще можна було якось пояснити. Але одного прекрасного дня у засклену вітрину крамниці Соболевського полетіла важка кришка від швейної машинки! Свідки стверджували, що вона просто піднялася з підлоги сусіднього магазину, де торгували машинками, злетіла у повітря й розбила вітрину на друзки! Кілька разів крамницю грабували. А потім на Соболевського впали важкі дубові двері. Вони стояли прихилені до стіни пасажу – їх якраз збиралися встановлювати до одного з приміщень. І саме в ту мить, коли Соболевський проходив повз них, двері з гуркотом повалилися на нього. Він потрапив до міського шпиталю з важкими травмами. Після цього в місті почали поширюватися чутки, що над пасажем і над самим Соболевським тяжіє якесь прокляття.
    Незабаром Гертруда, дружина Соболевського, народила йому дитину – злі язики стверджували, що вона була вагітною ще до весілля. Після цього красуня, що аж пашіла здоров’ям, почала танути на очах. Їй намагалися допомогти найкращі лікарі Станиславова, але вона все ніяк не одужувала. А однієї ночі Гертруда кудись зникла. Сиділка, що ночувала біля неї, задрімала й нічого не чула. Куди ж могла подітися хвора жінка проти ночі? Соболевський підняв на ноги всю станиславівську поліцію, яка цілий день прочісувала місто. І нарешті Гертруду таки знайшли. Вона лежала мертва на одній з могил на міському християнському цвинтарі. Ця могила користувалася в місті недоброю славою, ходили чутки, що там похована відьма.
    На Соболевського було страшно глянути. Здавалося, він аж почорнів від горя. Висловити йому співчуття прийшла мало не половина Станиславова. Всі дивилися на Гертруду в труні – гарну й таку ще молоду – і на очах у людей виступали сльози. Прийшла з візитом і Агнеса – колишня наречена Соболевського, яка так і не вийшла заміж.
    -Що тобі тут потрібно? – прошепотів Соболевський, підійшовши до неї. – Прийшла помилуватися на справу своїх рук?
    В очах Агнеси запалав вогонь.
    -Але чому ти вважаєш, що я в усьому винна? – вона зухвало відкинула голову. – За свої вчинки потрібно відповідати. Ваша сім’я проклята! І буде проклята довіку.
    -Що ж, гаразд, убила її – убий і мене! – Соболевський зняв старовинний кинджал, що прикрашав одну зі стін кімнати, і простягнув його Агнесі.
    Агнеса стояла непорушно, з жахом позираючи то на кинджал, то на свого колишнього нареченого.
    -Не хочеш? Ну то я зроблю це сам! Хай буде на твоїй совісті! – з цими словами Соболевський заколов себе кинджалом.
    Агнеса завмерла над закривавленим тілом, спостерігаючи, як в очах, які вона колись так любила, гаснуть останні іскорки життя. А потім вихопила кинджал з рани і встромила його собі у груди…
    
    ***
    Інеса тремтіла всім тілом, її обличчя вкрилося крапельками холодного поту. В першу мить вона не зрозуміла, де знаходиться і що з нею відбувається. Свідомість поверталася повільно. Нарешті вона пригадала і свій похід до бабусі Артема, і свою манію.
    -Я … когось … убила, – з жахом видихнула вона і взяла з рук бабусі склянку з водою. Минуло немало часу, поки дівчина цілком прийшла до тями і змогла розповісти про все те, що пригадала її душа.
    -Тепер я розумію, звідки у вас ця манія, – промовила бабуся. – У вас говорить Агнеса, ваше попереднє втілення. Коли ви заходите до пасажу, вона пригадує свого невірного коханого і в ній знову розпалюється лють і жага помсти. Мені здається, вона була досить мстивою дівчиною й так і не розкаялася до кінця в тому, що накоїла.
    -Що ж мені тепер робити? – розгубилася Інеса. – Адже я ні в чому не винна, чому ж я маю страждати через чиїсь гріхи?
    -Це не «чиїсь» гріхи, це гріхи вашої душі, – зітхнула бабуся. – І вам доведеться їх спокутувати. Я б радила вам робити більше добра, допомагати людям. Хто ви за професією?
    -Я вчуся на лікаря, – відповіла Інеса.
    -Дуже добре, що ваша душа прагне рятувати людей. Якщо ви станете хорошим лікарем, це допоможе вам зменшити ваш кармічний гріх. Але розв’язати кармічний вузол, який пов’язує Агнесу з Соболевським, допоможе лише одне. Ви повинні вийти заміж за нащадка Соболевського і народити йому дитину.
    -Де ж я знайду цього нащадка? – зовсім засмутилася Інеса. – І взагалі, я люблю Артема, а він любить мене!
    - І я впевнена, ви зустрілися недаремно, – лукаво посміхнулася бабуся. – Нічого в цьому світі не стається просто так, а тим більше, кохання, це божественне почуття, не дається людині марно. Бо Артем і є нащадком Соболевського!
    В Інеси відібрало мову. Вона ошелешено дивилася на старшу пані й не знала, що відповісти. Тим часом двері відчинилися й до кімнати зайшов Артем. Він стривожено глянув на бліду Інесу, а потім запитально зиркнув на бабусю.
    -Твоя бабця говорить, що ми повинні одружитися, – втомлено промовила Інеса.
    - Ну що ж, треба так треба, – засміявся Артем і обійняв дівчину.
    Бабуся лагідно дивилася на молоду пару і всміхалася. Лише тепер Інеса придивилася до неї уважніше – гачкуватий ніс, вузькі стулені губи… Зовсім недавно вона десь бачила когось схожого на неї. Ось тільки де?!