-Я виглядаю як опудало! – Олена кинула невдоволений погляд у маленьке дзеркальце. На неї дивилося обличчя типового міського невротика – бліда шкіра, злегка почервонілі очі, а під ними чітко окреслилися темні кола. Звичайно, для медового місяця вона віддала би перевагу турецькому готелю «all inclusive», а не найглухішому кутку українських Карпат. Але її новоспечений чоловік Іван загорівся ідеєю поїхати саме сюди, а вона кохала його так, що ладна була йти за ним хоч на край світу. Над Карпатами сходило сонце. Олена вийшла з намету і мимоволі замилувалася краєвидом. Небо було синє-синє, а над горами пливли хмарки, схожі на шматочки вати. Зелені смереки злегка колихалися від вітру, а під ногами росли дрібненькі сині квіточки. Звідусіль долинали ранкові голоси пташок. Олена сонно потягнулася. Ну чому не можна було хоча б оселитися в якомусь затишному пансіонаті? Але ж ні, Іванові забаглося шукати скарби Олекси Довбуша. Її чоловік був відомим на всю Україну археологом, а його покійний батько, Василь Гаврилишин, – професором, який досліджував історію життя ватажка опришків. Причому професор довів, що Довбуш був ніяким не народним месником, а звичайнісіньким розбійником, який грабував і вбивав беззахисних людей, не шкодуючи навіть жінок. І цьому багато хто не вірив, адже єдине, чого не пробачає сучасна наука, – це зазіхання на стереотипи. Особливу увагу професор приділяв пошукам скарбів Довбуша, бо цілком доведено, що знаменитий ватажок мав заповітне місце, куди складав награбовані багатства. Орієнтирів для пошуків було дуже мало. Коли Олекса помирав від пострілу селянина Стефана Дзвінчука, хтось із товаришів запитав його, де сховане добро. Але Олекса лише відповів: «У полонині в Чорногорах, Бог знає, і я знаю. Земля тим буде користуватися, не люди». Проте дружина вбивці Довбуша, знаменита Дзвінка, була коханкою ватажка опришків. Після його смерті вона й далі жила зі своїм чоловіком, і було в них дві доньки і два сина. Професорові Гаврилишину вдалося знайти спогади однієї з доньок Дзвінки, в яких та стверджувала, що Довбуш звірився її матері щодо місця, де ховав скарби. В спогадах навіть було кілька підказок, як їх знайти. З тих пір учений втратив спокій і буквально марив ідеєю знайти таємничий сховок. Але він уже був поважного віку, мав слабке здоров’я, тому так і помер, не здійснивши свою мрію. Іван теж захопився пошуком Довбушевих багатств і після смерті батька вирішив продовжити його справу. Нарешті йому таки вдалося визначити приблизне місце сховку. Молодий археолог був дуже зайнятою людиною, тому для поїздки за скарбами, не вагаючись, обрав свій медовий місяць. Сонце припікало все дужче. З намету висунувся заспаний Іван і, перекинувши через плече рушник, пішов умиватися до чистої гірської річки, що протікала поблизу. Молодята розпалили вогнище й підсмажили на ньому шматочки ковбаси. Поряд у термосі заварювався чай з пахучих трав. -Слава Йсу! Єк ви дужі? – почулося в них за спинами. На галявині стояв молодий гуцул з веселими карими очима. Його темне кучеряве волосся хвилями спадало аж до плеч. - Місько я, – представився він. – Буду вам провідником, аби ніякий ту’ман до вас си не вчєпив. - Ага, то ви той провідник, про якого я просив! – Іван підвівся назустріч прибулому. – Оленко, нам доведеться йти малодоступними ділянками гір, тому цей пан допоможе нам дістатися до місця легше і швидше. - Футко дійдем, не бійсь! – Місько життєрадісно всміхнувся Олені. – Тіко не второпаю, нащо вам у таку даль блунькати? – Хіба не мож’ туткайво афини і гриби позбирати? -А ми не чорниці збирати йдемо, – відповів Іван. – Ми шукаємо те місце, де можуть бути заховані скарби Довбуша. – Він витягнув карту і розповів провідникові, куди саме їм потрібно дістатися. Посмішка зникла з обличчя гуцула, неначе хтось стер її губкою. - Був би’м знав, то не йшов би. То недобре місце, там чіпляєсі Блуд і ходєт всяка нечиста сила. Ніц там ніхто не знайшов, тіко біди набравсі. Не знайдете ви там анішпента! Кажут’, жи у тому місці лихо жиє. Велике лихо для всего світу. - Ми не боїмося! – бадьоро всміхнувся Іван. – І в нечисту силу не віримо, ніякий Блуд до нас не вчепиться. А оплату тобі я збільшу. - Та най уже, я теж не страхопуд їкийсь, – дав себе вмовити Місько. – Тогди нема шо довго байкувати, йдемо борше, жеби до темноти дійти. І вони рушили у дорогу. Коли йти було легко, Місько розповідав їм про всілякі прикмети, популярні у мешканців гір. Наприклад, він радив не ходити у темряві – «хто си по ночах валанцає, того біда попиндає» і не поспішати підходити до звіра, навіть зовні безпечного, – «а покажетци їкась звірина, то так само ни треба її зачєпати, бо то может бути ничіста сила, навмисне перевержена у звірину, шоби так йиго хрестєнин зачєпив собі на дорозі». Олена погано розуміла гуцульську говірку й особливо не прислухалася до тих розмов, але Іван слухав охоче. А от коли вони йшли звивистими і майже прямовисними гірськими стежками, тут уже було не до балачок. Мандрівники були вже близько до потрібного місця, коли почало сутеніти. Провідник навідріз відмовився йти далі, отримав від Івана чималеньку винагороду й хутко попрощався. Та його послуги вже були й непотрібні. Молодята добряче потомилися і зголодніли, тому вирішили розкласти намет, поїсти й відпочити, а зранку вже продовжити подорож. Іван заснув одразу, як тільки вони вляглися, але до Олени сон не йшов. Неспокійно було в неї на душі, хоч вона й не вважала себе забобонною. Що це за таке місце і що за лихо там живе? Вона завжди була переконана, що народні легенди не виникають на порожньому місці. Для їх створення служать певні факти, а потім уже народ їх художньо обробляє і додає якісь деталі. Раптом Олені здалося, що поблизу хтось співає. В першу мить вона подумала, що трохи задрімала, і їй наснилося. Але ж ні! Тонкий жіночий голос виспівував: Ой попід гай зелененький Ходить Довбуш молоденький. На ніженьку налягає, Топірцем ся підпирає. Олена вийшла з намету. Звідки тут могла взятися жінка, коли до найближчого села десятки кілометрів? Може, ще якісь шукачі скарбів? За деревами щось світилося. Повагавшись трохи, Олена вирушила туди. В гущавині дерев блукала молода дівчина у довгій білій сорочці. Її світле волосся було заквітчане, в руці вона тримала свічку. Олена помітила, що незнайомка не відкидає тіні, а трава у неї під ногами не гнеться. Дівчина повернулася спиною – і Олена мало не скрикнула: ззаду дівчина не мала ні сорочки, ні шкіри. Сховавшись за стовбур дерева, налякана жінка спостерігала за цим дивним явищем. Дівчина раптово зникла. Натомість з’явився чорнявий чоловік з вусами. В руках він тримав топірець і йшов, злегка накульгуючи. Він не мав свічки, але від нього самого лилося м’яке світло. Олена помітила, що чоловік напівпрозорий – крізь його силует злегка просвічували дерева. Раптом він попрямував просто до того дерева, за яким ховалася Олена. Обличчя у нього було перекошене від люті. Чоловік замахнувся топірцем і … Олена отямилась і побачила, що лежить під деревом, на вологій траві. Голова розколювалась, і вона ледве підвела її, щоб роззирнутися. Поруч із нею хтось був. Волохата постать нахилилася над нею і приклала їй до голови щось холодне. Жінка вдячно зітхнула – одразу стало легше. Вона підвелася і нарешті роздивилася свого рятівника у яскравому світлі місяця, що якраз вийшов з-за хмар. Це був високий бородатий чоловік, тіло якого згори донизу було вкрите густою шерстю, неначе шкура ведмедя. -Знаю я, навіщо ви прийшли, – сумно зітхнув незнайомець. – Але справа це дуже небезпечна. Краще вам ушиватися звідси. - А хто ж був той чоловік з топірцем? – тримаючись за голову, Олена згадала свого нападника. - Душа ватажка опришків не знає спокою, все свої скарби охороняє. Перш ніж заховати багатство, Довбуш звелів своїм хлопцям викопати глибоку печеру. Потім вони завалили її камінням і засипали землею. Всіх, хто викопував печеру, ватажок особисто зарубав топірцем. Але й це ще не все. Опришки зналися на чаклунстві, а Довбуш навіть користувався послугами професійних магів. На скарбах лежить прокляття, а той, хто до них добереться, накличе біду не лише на себе, а й на все людство. - А чи хтось уже намагався дістатися до скарбів? – поцікавилась Олена. - Чув я про таке, – відповів волохатий чоловік. – У 1913 році один ґазда, Павло Гарасимчук з Ямниці, вирішив відшукати скарби Довбуша. Його прабабуся жила якраз у ті часи, коли в Карпатах орудували опришки, і показала своєму синові, тобто дідові Павла, місце, в якому захований скарб. Дід перед смертю показав Павлу той сховок, і він справді знайшов там багато всякого добра. Йому вдалося проробити вхід у печеру, і він виніс звідти важкий мідний котел, повний золотих дукатів. Узяв він той котел, але тільки-но переступив з ним поріг свого дому, як його син упав на підлогу й забився у страшних корчах. Павло побіг до ворожбита, і той попередив його, що на скарбі опришків лежить прокляття, яке й надалі приноситиме йому нещастя. Але чоловік жив бідно, тому жадність пересилила страх. Незабаром він захворів і помер, загинула і його дитина та й на всю сім’ю посипалися нещастя. Тож я і кажу: краще йдіть звідси! - Дякую за попередження, – нарешті подала голос Олена. – Ми подумаємо. - Я б на вашому місці не думав, а поспішив би накивати п’ятами, – чоловік похитав волохатою головою і попрямував углиб лісових заростів. Жінка теж попрямувала до намету. Але –дивна річ! – ніяк не могла його знайти. Хоч ліс, у який вона зайшла, знаходився буквально поруч. Олена вже вкотре вийшла на узлісся, де мав би знаходитись намет, але його там не було. -Що за чудасія! – у відчаї розвела руками жінка. Раптом вона помітила ледь видимі зеленкуваті вогники, що неначе бігали по траві. -Так ось воно що! Блуд! – Олена згадала слова провідника-гуцула, що на цьому місці до людей чіпляється Блуд – зла сила, яка плутає мандрівників і заводить їх у нетрі. Добре, що вона краєм вуха почула пораду Міська, як з тим Блудом боротися. Жінка рішуче зняла кросівки і перевдягла їх навпаки – правий на ліву ногу, а лівий на праву. Іти було дуже незручно, але тепер Олена вже без жодних труднощів дісталася до галявини, де був їхній намет. Голова вже майже перестала боліти. Що ж нею сталося і що то були за дівчина і волохатий дядько? Олені не хотілося про це думати. Вона вляглася і одразу ж задрімала. Вранці вона дуже обережно почала з чоловіком розмову про скарби. Ні, Олена й не думала розповідати Іванові про нічні пригоди, він був затятим матеріалістом і вважав би лише, що їй щось приснилося або приверзлося. -Іване, – заговорила Олена, простягнувши чоловікові бутерброд з ковбасою. – Чи ти колись чув, що Довбуш користувався магією? - Звичайно! – відповів чоловік, прожувавши ковбасу. – Є навіть легенда про зустріч Довбуша з єврейським містиком Баал Шем Товом. - А що то за Баал? Ніколи про нього не чула. - Він відомий як засновник хасидизму, у першій половині XVIII століття мешкав у Косові та Вижниці. Казали, що Баал добре знався на Кабалі, володів таємницями чорної магії, мав владу над злими духами. Коли його одновірці стали масово гинути під топірцями опришків, Баал Шем Тов несподівано з’явився посеред їхнього табору. Він попросив ватажка поговорити наодинці, і вони всю ніч про щось розмовляли у сусідній печері. Ранком таємничий гість пішов, а Довбуш під страхом смерті заборонив своїм хлопцям чіпати євреїв. Зрозуміло, що він зробив це не просто так. Чорнокнижник нібито зачаклував Олексу, через що його не брали шаблі й минали кулі. -І це закляття подіяло? – запитала Олена. - Ти ж знаєш, я не вірю у всіляку містику, – скривився Іван. – Але й справді, Довбуш бував у багатьох халепах, побратими діставали поранення, гинули, а він чомусь залишався неушкодженим. -Ну добре, а чи ти знаєш про якісь спроби знайти скарби Довбуша? Ось я, наприклад, чула про одну. І Олена переповіла історію, почуту від волохатого чоловіка. -Дивно! –звів брови Іван. – Ніколи не чув про цього ґазду з Ямниці. Але про спроби знайти скарби, звичайно, знаю. В 1938 році польські археологи і представники Природничого музею імені Дідушицьких здійснили спробу відшукати скарби Довбуша. Вони стверджували, що опришки грабували польських шляхтичів, а отже, всі їхні трофеї треба відати музею і повернути польській культурі. Частково вони мали рацію, хоча хлопці Довбуша нападали і на українців, вірмен, євреїв, словом, усіх, хто мав гроші. -І чим ця спроба закінчилася? -Та нічим, – махнув рукою Іван. – Експедиція начебто знайшла місце, де були заховані скарби й навіть почала розкопки. Але голова експедиції раптово помер, якісь негаразди сталися й з іншими археологами, тому роботи припинили. -І це все? – запитала Олена. -Ні. В 1985 році вже українські вчені намагалися добути скарби. Спорядили експедицію, але вона випадково потрапила під обвал гірської породи. Дехто загинув, багато археологів на все життя залишилися каліками. Пошуки припинили, справа знову зайшла у глухий кут. Сподіваюся, нам пощастить більше. Іван підвівся й почав збирати розкидані по галявині речі. Час було продовжувати пошуки. Олена зібрала до сумки залишки продуктів і покірливо попленталася за чоловіком. Вони знову спиналися гірськими стежками й дряпали собі руки до крові, намагаючись утриматися за колючі кущі. Але цього разу йти довелося недовго. -Здається, ми вже близько, – Іван глянув у GPS-навігатор і витягнув металошукач. Вони дійшли до невеликої полонини, позаду якої був схил, порослий травою. Металошукач, який до того видавав рівномірний писк, пронизливо зашумів. - Є! – Іван аж збліднув від хвилювання. На дисплеї з’явилася піктограма зі значком Au. - В трьох метрах углиб цього схилу є золото! – археолог подивився на дружину ошаленілим поглядом. – І срібло є! Знайшли!!! Він упав на коліна і почав гаряче молитися невідомо яким богам. З верхівки дерева злетів великий птах і почав кругами літати на тим місцем, де вони стояли. Олена не відчувала радості. В її душу змією вповзала тривога. Все сталося занадто легко, неначе якась таємнича сила навмисне ткнула їх носами у скарб, як нерозумних кошенят. -І що ми будемо робити далі? – запитала вона в чоловіка. –Ти будеш розкопувати скарб голими руками і тягтимеш його на собі? -Оленко, ну що ти як мале дитя! – засміявся Іван. – Я телефоном викличу сюди кількох моїх колег, думаю, завтра зможуть виїхати. Вони привезуть із собою портативну бурову установку, ми прориємо шурфи, спустимо камеру і глянемо, що там усередині. І лише тоді повідомимо про це всій науковій та археологічній спільноті, залагодимо відповідні формальності й розпочнемо офіційні розкопки. Іван витягнув смартфон і спробував упіймати мережу – зв’язок у горах був не найкращий. Олена присіла на великий камінь, нагрітий сонцем. Її не покидало враження, що вона не помітила щось важливе. Але вона ніяк не могла витягти цю думку з глибин своєї підсвідомості, вона вислизала від неї, наче невловимий птах. Дослідники знову розклали намет і розпалили вогнище. Вони їли, відпочивали, засмагали й займалися тим, чим займаються всі молодята у свій медовий місяць. Поспішати тепер було нікуди – залишалося чекати археологів з устаткуванням. Сонце сіло, і гори стали здаватися зовсім чорними. З помережаного зірками неба на дослідників байдуже дивилося кругле око місяця. Втомлений емоціями, Іван швидко заснув, а Олена сиділа біля намету й милувалася зорями. Вона прислухалася до себе – ні, не Іванова шалена затія турбувала її зараз. Її лякало щось таке, що вона почула зовсім недавно. І вона знала: це мало стати ключем до всього, що тут відбувалося. Біля вогнища, яке вже догорало, Олена помітила якийсь темний предмет. Мабуть, вона забула щось зібрати до рюкзака. Жінка підійшла ближче й тихенько скрикнула: на траві стояв кухоль, повний запашного дикого меду. Кухоль був старовинний і зроблений з якогось твердого дерева, потемнілого від часу. Олена втягнула ніздрями солодкий медовий запах і, не втримавшись, трохи надпила з кухля. В роті зробилося солодко, тілом розлилося приємне тепло. В голові раптово проясніло, неначе той мед був якимсь чарівним. -І як я не зрозуміла цього раніше? – Олена дивувалася своїй сліпоті. – Три випадки … і дати співпадають … і слова гуцула. Та й Чугайстер же про це говорив! Ну так, той волохатий вуйко з лісу був Чугайстром, ким же ще? А дівчина мавкою. Мабуть, цей несподіваний подарунок від нього. Він узагалі норовливий, але інколи допомагає людям, як йому хтось сподобається. Олена вляглася до намету й нарешті задрімала. Зранку її розбудив радісний вигук Івана. - Вони виїжджають! Все вдалося якнайкраще! Ще сьогодні будуть тут! – археолог нетямився від радості й нетерпіння. - Послухай, любий, – Олена поклала руку чоловікові на плече. – Чи не скажеш ти мені, з чим у тебе асоціюється 1914 рік? - Як це з чим? – заморгав Іван. – Почалася Перша світова війна. Ти вважаєш мене повним неуком? -Гаразд. А що сталося в 1939 році? - Почалася Друга світова війна. Не розумію, до чого ти хилиш? – Іван здивовано подивився на дружину. - Зараз зрозумієш. А 1986 рік у тебе з нічим особливим не асоціюється? - Здається, в цьому році сталася Чорнобильська катастрофа. Та скажи вже нарешті, що ти маєш на увазі? -Іване, а тобі не здається дивним, що через рік після кожної спроби знайти скарби Довбуша починалися страшні катаклізми – війни і катастрофи? – Олена проникливо глянула в очі чоловікові. -Ну але ж це … звичайні збіги обставин, – промимрив Іван. -А чи не забагато цих збігів, Іване? – в блакитних очах Олени з’явилися злі вогники. – Тільки прошу, не вважай мене божевільною. Мені нічого не приверзлося. І вона розповіла про своє знайомство з Чугайстером, про мавку й привид опришка. -Олено, – Іван опустив очі. – Я теж хочу тобі дещо розповісти. Мені вже дві ночі поспіль сниться покійний батько. -Що? – Олена недовірливо глянула на чоловіка. – Ти ж сам казав, що сни тобі взагалі ніколи не сняться. - Справді, я належу до нечисленної категорії людей, які ніколи не бачать снів, – зітхнув Іван. – Але повторюю: вже другу ніч я бачу вві сні батька. Він дуже схвильований і навіть наляканий. Простягає до мене руки, наче про щось благаючи. -Отже, Іване, я тобі скажу таке, – Олена рішуче підвелася й стала перед чоловіком, грізно нависнувши над ним своєю постаттю. –Або ти зараз дзвониш і даєш відбій своїм колегам, або археолог Іван Гаврилишин справді ввійде в історію. Але не як відкривач скарбів Довбуша, а як винуватець всесвітньої катастрофи. Ти зможеш жити з таким гріхом на душі?! Іван зітхнув і приречено подивився в очі дружині. Потім витягнув смартфон і мовчки набрав номер. … Над автовокзалом малого гірського містечка лютувала буря. Товсте дерево, що росло перед станційною будівлею, зламалося, наче тріска. Та й сам вокзал видавався якимось чудернацьким кораблем, який ось-ось зірветься з якоря й попливе мутними потоками. -А у вас часто бувають такі бурі? – запитала Олена стару гуцулку, що сиділа поруч з нею на вокзальній лавці. -Ой, доньцю, – розвела руками та. – Скіко жию, такого’м не виділа. А я ж туткайво народиласі. Зібраласі до Франківська на базар, а тутка таке сі робе! Під’їхав автобус. Змокріле подружжя з полегкістю всілося на м’які й теплі автобусні крісла. Іван понуро мовчав і кидав у вікно тужливі погляди. Але Олена добре знала свого чоловіка і в його очах прочитала переконання в тому, що він вчинив правильно. А правильні вчинки не завжди даються легко. -Не буди лихо, поки воно спить тихо, – повчально промурмотіла Олена, дивлячись на себе у мале дзеркальце. Обличчя вкрилося злотистою засмагою, щоки аж пашіли здоровим рум’янцем, а в очах ще не згасло відлуння пережитих пригод. Вона виглядала чудово. |
|