-Я йому помстилася! – стара Параска переможно зблиснула очима і зі стукотом опустила кружку на дерев’яний стіл. Ярина втягнула голову в плечі. Їй зовсім не хотілося чути продовження цієї історії, але матір уже було не зупинити. -Я підселила у його тіло «живицю»! – вела далі Параска. –Ти знаєш, що це таке, я тобі розповідала. Весною у ставку треба впіймати жабу з ікрою, посадити її у горщик і морити голодом. А як здохне, приготувати з неї зілля і нагодувати ним жертву. Тоді вона буде мучитися, поки не помре, а з її живота буде чутно квакання. І вона буде відчувати, як у її тілі щось рухається. - Але ж навіщо ти так вчинила зі старим Гаврилом? – Ярина докірливо глянула на матір. -Як це навіщо?! – розгнівалася Параска. – Ти забула, він нашу корову отруїв, бо вона молоко давала, як масло. А його Манька – рідке, аж синє. Він як наше молоко бачив, його аж перекривлювало від заздрості. То хай тепер на тому світі покривиться. - Мамо, а чи робили ви колись щось добре? -Ти ще скажи, що не пам’ятаєш, як я стару Довбушиху вилікувала, – Параска ображено насупилася. – Згадай, її з лікарні відправили додому вмирати. А я покотила по її череву куряче яйце, почитала заклинання, попила вона місяць моє зілля, і пухлина зникла! Лікарі очам не вірили, коли вона УЗД робила! І як ті Довбуші мені віддячили? Довбушихин син приніс обскубану курку. А через рік ще й намагався відсудити частину моєї землі. Ось такі свині ці люди. Ярина не знайшла, що відповісти. Вона мовчки встала з-за столу і вийшла надвір. Їхня хата знаходилась на перехресті двох вулиць – матір завжди казала, що такий будинок для неї найкращий, їй в ньому легко працювати. Вже вечоріло, але сільськими вулицями гуляло багато людей, бо сьогодні було свято. Дівчата прогулювалися з подружками і лузали насіння, чоловіків же майже не було видно – хтось пив у сільській забігайлівці, а хтось уже спав п’яний удома чи десь під парканом. Старші жіночки сиділи на лавках і обмінювалися свіжими плітками. -Чи ти чула, що сталося у Мельників? – ліниво запитала товста й неповоротка Гаврилиха і поправила на голові траурну хустку. Худа жінка з жовтуватим обличчям, яка сиділа поряд з нею, глянула на Гаврилиху з цікавістю. -То ти нічого не знаєш? У них же молодший син повісився. Кажуть, до них підселили біса-вішальника, наговорили закляття на мотузку з петелькою і зашили її в подушку. То така нечисть, яка постійно підмовляє людину покінчити з собою. Як поселиться в хаті, всіх звідти виживає. Вигнати біса-вішальника – та ще морока. -Але чому вони не попросили допомоги у старої Параски? - Е, та ти хіба не знаєш, який у Параски характер? – зітхнула Гаврилиха. – Та ще відьма. Може, вона їм того вішальника й наслала. Ти ж знаєш, вона зі старою Мельничихою постійно лається. Мені здається, Параска й моєму Гаврилові щось підлила. Як він, бідний, мучився! Коли в туалет ішов, з нього таке виходило, схоже на око рака, а потім як чорні гачки. Ще вилізло чорне, драглисте і з присосками. Було ще маленьке сіре – випало в нього з дупи, метнулося кудись убік і зникло. Обидві жінки побачили Ярину, що якраз проходила повз них, замовкли й обпекли її недобрими поглядами. -Відьмина дочка йде, – почула Ярина шепіт у себе за спиною. Вона з самого дитинства звикла до нелюбові односельців так, як північні народи звикають до постійно сірого й непривітного неба над головою. Будучи дитиною, Ярина не розуміла причини цієї неприязні, але зараз вона усвідомлювала: її мати погана, вона – відьма. Але ж це була її мати! І комусь же вона робила й добро! Друзів у дівчини майже не було, тільки Дмитро, молодший син Панасюків з дальнього кутка. Зате цей друг був вартий десяти – він завжди розумів її без слів. - Яринко, ну що знову сталося? – Дмитро якось несподівано вигулькнув з-за рогу найближчого будинку і підійшов до дівчини. Ярина мовчки втерла з очей злі сльози. - Вони знову про твою матір? Кажуть, що вона відьма? Хай вона не найдобріша у світі людина, але ти не мусиш відповідати за її вчинки. Дівчина вдячно глянула на Дмитра. Його блакитні очі всміхалися, легкий вітерець куйовдив світлого чуба. Молоді люди йшли вулицею, супроводжувані цікавими поглядами односельчан. Дехто мимоволі милувався ними, бо разом вони виглядали дуже ефектно – стрункий високий блондин з блакитними очима і ставна зеленоока брюнетка. Дмитро і Ярина дійшли до краю села і мовчки присіли на траву на березі ріки. -Ти знаєш, Яринко, мені через місяць виповниться 20 років, – порушив мовчанку Дмитро. – Батько каже, що пора мені вже шукати дружину і ставати господарем. - І що? Ти вже когось маєш на приміті? – якось злякано запитала Ярина. Вона боялася, що після його одруження втратить Дмитра і вже не зможе з ним бачитись. - Маю. Тебе. Що скажеш? – юнак з відчайдушною сміливістю випалив ці слова і повернув обличчя до дівчини. Ярина розгубилася. Дмитро був для неї рідніший за брата. Вони дружили з раннього дитинства, і дівчина не уявляла собі життя без нього. Його пропозиція лякала її, але разом з тим її тілом розливалася гаряча хвиля радості. Дівчина зашарілася й опустила очі. -Я згодна, – ледь чутно прошепотіла вона. У відповідь Дмитро міцно обійняв її і довго-довго не розмикав рук… Додому Ярина повернулася пізно, але мати ще не спала. Вона сиділа за столом, поряд з нею горіла свічка і лежала велика книга з чорними сторінками. Слова у ній були написані золотистими і сріблястими літерами, подекуди також білими. Цю книгу – «Чорну магію» – Ярина пам’ятала з малих літ. Вона зберігалася лише в родинах потомственних чаклунів, для сторонніх ця книга була невидимою. Параска гортала чорні сторінки й щось шепотіла собі під ніс – видно, шукала якесь заклинання. - Чого так пізно вештаєшся? – вона підвела голову від книги і гнівно зиркнула на доньку. – Знову з тим голодранцем гуляєш, Дмитром Панасюком? -Він не голодранець, – Ярина зі злістю глянула на матір. –Йому скоро двадцять і він стане господарем. А я вийду за нього заміж. Параска підвелася зі столу. В її очах вирував такий гнів, що Ярина подумала: так, її мати – справді небезпечна відьма! - Не бути цьому ніколи! – люто вигукнула Параска. – Він тобі не пара! Щоб я тебе більше з ним не бачила! Бо я його зі світу зведу! -Все одно ми будемо разом! – Ярина в сльозах вибігла з кімнати. Вже була глупа ніч, але бідна дівчина не могла заснути, безсилий гнів і відчай душили її. Бо вона добре знала, що мати цілком спроможна виконати свою погрозу. Але врешті-решт Ярина таки задрімала. З-за хмар вийшов блідий місяць. Він байдуже позирав своїм круглим оком на те, що відбувалося у дворі. Стара жінка тримала іржавий ніж і щось шепотіла. «Чорною хвилею його накрий, – підхоплював вітер окремі фрази. – Ятри його мозок, коли його груди… Гострота генія зла ввійди в його кров… Хай вкоротиться його шлях… Хай він помре…» Та ж стареча постать загорнула іржавий ніж у чорну ганчірку, обережно прокралася до цвинтаря і ввіткнула ніж у свіжу могилу. - Ти знаєш, що твій Дмитро захворів? – спитала через тиждень Ґандзя, одна з небагатьох дівчат, які бодай інколи спілкувалися з Яриною. -Як захворів?! – похолола Ярина. Вона потай продовжувала бачитися з Дмитром і думала, що матір про це не підозрює. Останній раз вона бачила хлопця вчора ввечері. -А так, – Ґандзя насмішкувато примружилась. – Сьогодні зранку йому стало дуже погано. Старий Панасюк десь в обід відвіз його в районну лікарню… Куди ж ти? Але Ярина не стала далі слухати. Вона мерщій полетіла до хати, взяла гроші на автобус і поїхала до лікарні провідати Дмитра. Добре, що матері в хаті якраз не було, поралася десь на городі. -Симптоми якісь незрозумілі, – старенький лікар уникав Ярининого погляду. – Аналіз крові жахливий, у хворого сильна температура, він постійно скаржиться на болі в грудях. Але патологій не виявлено в жодному органі! Ми не можемо знайти причини його хвороби. -І що ж ви збираєтеся робити? – розгублено запитала Ярина. -Продовжуємо обстеження, – зітхнув лікар. – Колемо препарати, щоб полегшити стан. Але, чесно кажучи… Я б на вашому місці пошукав якусь знахарку. Це суто між нами, я вам цього не говорив. Коли він пішов, Ярина тихенько відчинила двері палати і сіла поруч з ліжком. Очі Дмитра були заплющені, він важко дихав і, здавалося, дрімав, постогнуючи вві сні. Дівчина з болем дивилася на його змарніле лице. А вдома її чекав сюрприз. Ще здаля Ярина помітила, що перед їхнім будинком зібралася величенька юрба людей. Дівчина впізнала Дмитрових друзів, Оксану, доньку Мудриків, сусідів старого Панасюка. Ярина знала, що Оксані давно подобався Дмитро, але він обрав її, Ярину. Були тут і стара Мельничиха, і Гаврилиха. -Ми більше не можемо це терпіти! – повне обличчя Гаврилихи аж сіпалося від гніву. – В нашому селі живе відьма! Вона згубила мого чоловіка і ось тепер прокляла Дмитра, чудового хлопця, який нікому нічого лихого не зробив. Хай вона сама буде проклята! Навіки! - Чого прийшли? Що вам треба? – Яринина матір вийшла з хати і гнівно заговорила до юрби зв своєю хвірткою. – Забирайтеся геть! - Ось ми тобі зараз покажемо, відьмо! – люто вигукнув Іван, найближчий друзяка Дмитра, рослий і кремезний парубок. Він кількома рухами розламав хвіртку і опинився на обійсті. Потім підійшов до Параски і з усієї сили вдарив її в обличчя. Вона поточилася і впала. -Відьма! Відьма! – оскаженіло загукала юрба. Кілька чоловіків кинулися до Параски і почали копати її ногами. -Мамо! Мамо! – Ярина спробувала прорватися до матері і якось її захистити, але її не пускали. -Стій тут, відьмацький виродку, – люто просичав старий Мельник. – Бо й тобі непереливки буде. - Здихай, скотиняко! Хай тебе добре посмажать у пеклі! – вилаявся Іван, і чоловіки нарешті відійшли від Параски. Вона непорушно лежала на землі. Коли розлючена юрба нарешті покинула їхнє подвір’я, Ярина перенесла матір до кімнати й поклала її на ліжко. Параска була жива, але стан її був важким. Дівчина промила материні рани цілющими настоянками і перев’язала їх. Вже споночіло, але вона й не думала лягати спати. -Ой мамо, мамо! Шкода, що я не відьма! Бо якби була відьмою, то вас би вилікувала, – промовила Ярина і залилася гіркими сльозами. Але чим допоможуть сльози? Треба було їхати до лікарні. -Слухай, дочко, – Параска раптом отямилася й ледь чутно заговорила. Це давалося їй важко, і вона робила між словами великі паузи. - В моїй книзі … знахарських рецептів… є заклинання … проти порчі на ніж. Піди на цвинтар … витягни іржавий ніж … з могили Дмитра Павлюка, що недавно вмер. Розпали вогонь … прочитай заклинання. Швидко! -Але навіщо, мамо? -Пробач мене, дочко. Я хотіла згубити твого Дмитра. Бо він тебе не вартий. Він ніколи не буде заможним і не дасть тобі щастя. - Але я люблю його! -Знаю. Врятуй його, швидше! Інакше він помре. -Добре, мамо. Але зараз ми поїдемо в лікарню. Або скажіть мені, як вам помогти. -Ніяк мені вже не поможеш, дочко. Настав між час, – дихання Параски стало важким і переривистим. Ти вже не поможеш мені жити, то допоможи спокійно вмерти. -Що я можу зробити для вас, мамо? -Пророби у стелі дірку і поклади мені під подушку ножа. От побачиш, мені стане легше. Втомлена розмовою, хвора впала у забуття. Зробивши те, що просила мати, Ярина знайшла книгу з рецептами білої магії. Її сторінки були пожовклими і всі у плямах від трав’яних відварів. Але здавалося, ці сторінки випромінювали невидиме окові світло. На пустирі поблизу від цвинтаря Ярина розпалила вогонь і кинула в нього витягнутий з могили ніж, як веліла мати. -Землею святою, вогнем чарівним, повітрям живим кров раба Божого Дмитра очищаю, – читала дівчина заклинання. – Від злого чаклунства, від бід підступних, від сліз кривавих, від недуг темних, від смутків бездонних. Хто приніс, той собі забере! Амінь! Вогонь догорів, і дівчина вирушила додому, намагаючись оминати людні місця, щоб нікого не зустріти. Вмирала Параска довго і важко. Вона постійно сповзала з ліжка і навіть просила, щоб Ярина віднесла її у погріб. Відьма харчується низькою енергетикою, тоді як інші люди отримують її з неба. Тому, коли відьмі погано, вона прагне були поближче до землі. Ярина робила все, як просила матір, у неї серце стискалося, коли вона дивилася на її муки. - Прощавай, дочко, – прохрипіла Параска. – Благословляю тебе і твого Дмитра. Живіть з миром. Вона важко зітхнула, і погляд її став скляним. Тіло померлої так розбухло, що його ледве втиснули у труну. Після похорону дощ над селом не вщухав два тижні. Люди бідкалися, що негода згубить посіви і казали, що відьма мститься їм за свою смерть. Дехто навіть пропонував розрити могилу і покласти небіжчицю обличчям донизу. Мовляв, так робили в давнину, після цього дощ обов’язково припиниться. Але сміливців так і не знайшлося, дощі минули самі, над селом зійшло сонце, наче й не було тієї негоди. Поховавши матір, Ярина знову поїхала в лікарню до Дмитра. - Пацієнтові набагато краще! – весело привітав Ярину старий лікар і поправив металічну оправу окулярів, що сповзла йому на ніс. – Бачу, ви таки прислухалися до моєї поради? -Не зовсім, – відповіла Ярина. – Мені не потрібно було шукати знахарку, я і сама – відьма! Під здивованим поглядом лікаря дівчина ввійшла до палати. Дмитро сидів на ліжкові й виглядав здивованим. -Що зі мною таке було, Яринко? Друзі кажуть, що твоя матір навела на мене порчу. -Забагато дурниць твої друзі кажуть. Ну ж бо, вдягайся, пора їхати додому. Ярина витягла з лікарняної шафи Дмитрові сорочку і штани й заходилася збирати його посуд з тумбочки. Як приїхали до села, двері їм відчинив старий Панасюк. Він скоса поглянув на Ярину, але все ж запросив її зайти до хати. Дмитрова матір з радісним зойком кинулася до сина. -Дмитрику! Синку! Ти здоровий? Чому ж не подзвонив, щоб ми по тебе приїхали? -Мене моя майбутня дружина забрала, – хлопець кивнув у бік Ярини. Панасюки переглянулися, спохмурніли й напружилися. Батько почухав потилицю, зітнув, але потім його обличчя розгладилося. Він підійшов до Ярини і промовив: -Ну що ж, дочко. Мати твоя мала погану славу в нас у селі, але проти тебе ніхто не зміг би сказати лихого слова. Ніколи ти людям зла не робила, ти добра, розумна і гарна. Жодному чоловікові не було би соромно за таку дружину! Тож ми приймаємо тебе у нашу сім’ю. Ярина вдячно вклонилася і поцілувала руки майбутнім свекрові і свекрусі. Незабаром відгуляли весілля. Ярина тепер нечасто заходила до материної хати, але про книгу білої магії все ж інколи згадувала. То чоловіка врекли, то свекруха занедужала, то в сусіда дитина має корчі, кричить весь час і не хоче їсти, треба було знімати родимець. І все в неї добре виходило, бо магічні здібності передалися їй по крові. Лише на книгу з чорними сторінками Ярина не хотіла навіть дивитися. І дуже сподівалася, що їй ніколи не доведеться її відкрити. Та хто знає, що йому готує життя? А воно не стояло на місті, село розросталося, будувалися нові хати, з’являлися нові мешканці. І всі час від часу чимось хворіли. Ярина всім намагалася допомогти, її вже називали знахаркою і дуже поважали. Проте одного разу захворіла вона сама. Зранку її мучила дивна слабкість, а як спробувала встати з ліжка, тіло раптом затряслося в дивних конвульсіях. -Що з тобою, Яринко? – злякано спитав заспаний чоловік. -Нічого, все гаразд, – відповіла вона, витираючи з чола холодний піт. Ярина не хотіла, щоб чоловік хвилювався. -О Боже, Яринко, що з тобою? – Дмитро затряс дружину за плечі. –Ти говориш не своїм голосом! Це голос твоєї матері! Довелося їхати в сусіднє село до знахарки. Бо біла чаклунка не може лікуватися сама – що більше магічної сили вона використає на себе, то менше її залишиться для інших людей. -Все ясно, – знахарка похмуро глянула на Ярину. – В тебе вселився дух матері. Кажеш, вона була відьмою? Ярина розгубилася. Матір була з нею така щира перед смертю. Хіба може бути, щоб вона задумала щось зле проти неї? -Так, вона була відьмою, – відповіла молода жінка на питання знахарки. – Але я не вірю, що вона могла в мене підселитися. -Вірю, не вірю, – пробурчала знахарка. – От зараз і побачимо. Вона накрила голову пацієнтки чорним рядном і узяла до рук хрест. -Боже і Отче наш! Звертаюся до святого імені Твого! – читала знахарка молитву протяжним голосом. – Молю про милосердя Твоє, допоможи мені подолати ворога, що знущається над творінням Твоїм! Зглянься над рабою Твоєю, Яриною, чиї душа і тіло знаходяться в полоні душі неправедної! -Не треба! Не треба!!! – несамовито закричала Ярина і сама собі здивувалася. Вона кричала голосом матері. Але знахарка на неї не зважала – вона продовжувала одна за одною читати молитви проти одержимості. - Мені боляче! Доню, не проганяй мене, я хочу жити! Я тебе берегтиму! – волала Ярина голосом Параски. Її били страшні корчі, вона качалася по підлозі, гатила по ній кулаками і вила, як собака на повний місяць. До кімнати ввійшли перелякані чоловік і свекор Ярини, підняли її з підлоги, посадили на стілець і тримали її за руки та ноги. Голову жінки знову накрили рядном. Знахарка продовжила читати молитви. - Не вийду!!! – волала Параска з тіла Ярини. – Припини! Мені боляче! Але все одно не вийду! Знахарка різким рухом зняла з голови пацієнтки рядно, а потім знову накрила ним її голову. Ярина зразу ж заспокоїлась. Читання молитов продовжувалося ще кілька годин, аж поки знахарка не оголосила, що сеанс закінчено. -Зі мною все гаразд? – запитала Ярина і полегшено зітхнула. Вона вже говорила своїм голосом. Вдома на неї чекав гість, точніше гостя. На лавці перед хатою, де мешкали Ярина та її чоловік, сиділа молода дівчина. Їй було не більше шістнадцяти, і на її юному обличчі виразно читався смуток. -Це ви – Ярина? – підвела очі незнайомка. – У нас біда. Не знаю, хто нам може допомогти, на вас – остання надія. -Що трапилось? – Ярина присіла на лавку поряд з дівчиною. - Ви, мабуть, чули про дім для сиріт баби Вихорихи? Після того, як старий Вихор помер, вона відкрила у їхній хаті притулок. Мене звати Галя, я теж там живу, найстарша з усіх дітей. Баба Вихориха часто просить мене їй допомагати, можна сказати, я її заступник. Дівчина гордо випросталась і кумедно задерла підборіддя. -Ну добре, «заступнику», – всміхнулась Ярина. – Знаю я цей притулок, він неподалік від нашого села. То що ж у вас сталося? -Баба Вихориха тяжко захворіла, – в голосі дівчини забриніли сльози. – Вона довго лежала в лікарні, але там їй не змогли допомогти. Відправили додому, сказали, жити їй лишилося щонайбільше кілька місяців. Галинка не витримала і гірко заридала. Ярина почувалася виснаженою після знахарського сеансу, але відпочивати було ніколи. Вона поїхала з Галинкою до притулку. Назустріч їм вибігла дітвора. Відчувалося, що притулкові не вистачає хазяйської руки. Діти були чистенькими, але в дворі брудно, та й хата потребувала ремонту. -Галю-ю-ю, – вхопилася за Галинчину руку якась крихітна дівчинка. – Ти взе плиїхала? Тебе хоце бацити баба Ви-хо-лиха! Галинка погладила дитину по голові, і вони разом з Яриною піднялися на другий поверх. Баба Вихориха дрімала, але, почувши скрип дверей, розплющила очі й підвела голову. -Це ти, дитино? -Так, бабцю, – Галинка підійшла до Вихорихи й турботливо поправила на ній ковдру. –Привезла вашу рятівницю. -Ой, дочко, – баба привітно глянула на Ярину, – не знаю я, чи можна мені чимось допомогти. Але Галинка в тебе так вірить! … Минуло кілька місяців. Магічні замовляння й зілля, зварене Яриною, сотворили диво. Баба Вихориха з кожним днем почувалася краще. Ярина й не сумнівалася, що так буде – саме за допомогою цього зілля її мати колись вилікувала стару Довбушиху, їхню односельчанку. Молода знахарка час від часу приїжджала до притулку і була дуже горда своєю роботою. Але поволі вона почала забувати про бабу Вихориху – її допомоги чекали інші пацієнти. Та ось на лавочці перед своєю хатою жінка знову побачила знайому постать. -Галинко! Що сталося? Бабі стало гірше? - Та ні, – замотала головою дівчина. – Але у нас знову біда. Притулок збираються закривати. -Як це? Хто посмів? – обурилася Ярина. - Є такий Василь Барило, відомий бізнесмен. Так от, він купив землю, хоче знести стару хату і побудувати на її місці великий будівельний супермаркет. Місце вигідне, до міста – два кроки, траса поряд. А нам куди подітися? Розселять нас по державних дитбудинках… -Який негідник! Ну чекай, покажу я тобі! – в очах Ярини затанцювали злі вогники. Зараз вона, як ніколи, була схожа на свою матір. Галинка вирушила назад до притулку, навантажена солодощами і різними гостинцями для дітей. А Ярина відшукала ключі від материної хати, яка досі стояла пусткою. -Ой, як же я сподівалася, що ніколи тебе не відкрию! – гірко зітхнула Ярина, схилившись над сторінками «Чорної магії». – Але я не можу цього допустити. Доведеться наслати на цього Барила порчу на безгрошів’я! В призначений день Ярина стала на перехресті трьох доріг і почала читати заклинання: - Я піду чорною доріженькою, стану я серед трьох доріг, поклонюся на чотири боки, закличу до себе вітри люті. Ви летіть, вітри, до будинку, залітайте у двері, забирайте з собою все добро! Діра дірява, труха трухлява, порожнеча порожня, тьма густа! Василь Барило незабаром розорився і втратив увесь свій бізнес. Позбавлений капіталів, він уже нікому не міг принести шкоди. Колишній успішний бізнесмен тихо жив у своєму вже не такому розкішному домі, витрачаючи залишки величезних статків. Він був схожий на змію, в якої вирвали жало. Притулок же продовжив працювати завдяки підтримці інших заможних людей, які у гонитві за капіталом не втратили совість. Ярина, дізнавшись про розорення Барила, не відчувала мстивої радості. Вона почувалася неначе людина, яка вирвала на городі будяк. Чи вбила шкідливу тварину або комаху. Наче й шкода, але розумієш, що інакше не можна. -Зрештою, що таке добро і зло? – замислилась Ярина. – Межа між ними буває такою тонкою… А чаклунство – це лише здатність керувати могутніми силами природи і направляти їх у потрібне русло. Воно схоже на ніж. За допомогою одного й того ж ножа можна зварити обід і нагодувати голодних або ж когось убити. Але краще все ж нагодувати голодних. І вона рішуче відкрила книгу білої магії. Справ було багато – на неї чекали хворі… |
|